Міжнародні організації з захисту прав людини

3.3 Міжнародні організації з захисту прав людини

Угоди держав, що передбачають право конкретного громадянина вимагати від своєї держави виконання міжнародно визнаних прав і свобод, підкріплюються міжнародними механізмами, створеними в рамках різноманітних міжнародних організацій.

Конституція України (ч. 4 статті 55) говорить: «Кожний має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод у відповідні міжнародні судові установи або у відповідні міжнародні організації, членом або учасником яких є Україна».

Міжнародні органи із забезпечення і захисту прав людини (далі комітети з прав людини) створюються відповідно до положень відповідних конвенцій. Комітети з прав людини складаються з експертів, які діють в особистій якості. У їхній склад входять громадяни держав, що беруть участь у договорі, які володіють високими моральними якостями і визнаною компетентністю в галузі прав людини. При цьому до складу комітету не можуть входити двоє громадян тієї самої держави. Члени комітетів обираються державами-учасницями договору (зазвичай на чотири року) на засіданні, що спеціально скликається (як правило, Генеральним секретарем ООН).

У компетенцію міжнародних органів із захисту прав людини входить розгляд:

1) доповідей держав-учасниць договору про законодавчі, адміністративні та інші заходи, що приймаються ними для впровадження в життя зобов'язань, котрі містяться в договорі;

2) повідомлень держав-учасниць договору про те, що інша держава-учасниця не виконує своїх зобов'язань за даним договором;

3) індивідуальних петицій (скарг) від осіб, які стверджують, що якесь з їх прав, зафіксоване у відповідному договорі, було порушено, і котрі вичерпали усі внутрішньодержавні засоби правового захисту.

Правом на розгляд скарг індивідів наділений: Комітет з прав людини, Комітет з ліквідації расової дискримінації, Комітет проти катувань і деякі інші між народні органи.

Процедура розгляду індивідуальних петицій взагалі однакова для більшості комітетів. Отримавши повідомлення про порушення якою-небудь державою прав індивіда, передбачених у міжнародному договорі, комітет повинен переконатися, що це ж питання не розглядається відповідно до іншої процедури міжнародного розгляду або врегулювання: особа вичерпала всі доступні внутрішні засоби правового захисту (дане правило не діє, коли застосування таких засобів невиправдано затягується).

Комітет управі визнати неприйнятним будь-яке повідомлення, що є анонімним або несумісне з положеннями договору. Визнавши петицію прийнятною, комітет повідомляє відповідній державі, що протягом певного терміну подає письмові пояснення, що роз'яснюють це питання і будь-які прийняті ним заходи. При цьому держава й особа, що направила скаргу, знаходяться перед Комітетом у рівних умовах.[29]

Комітет у закритому засіданні досліджує повідомлення особи, пояснення держави і повідомляє свої міркування обом сторонам. Рішення комітетів за індивідуальними скаргами юридично необов'язкові, проте держави виконують їх добровільно, відновлюють порушені права особистості і приводять своє законодавство і правозастосовчу практику у відповідність із міжнародно-правовими нормами. Слід зазначити, що в рамках певних міжнародно-правових угод засновуються універсальні і регіональні механізми контролю за дотриманням прав людини, що приводяться в дію відповідними міжнародними органами й організаціями.

Комітет з прав людини ООН створений на основі резолюції Генеральної Асамблеї ООН 2200А (XXI) від 16 грудня 1966 року й у відповідності зі статтею 28 Пакту про громадянські та політичні права 1966 року і Факультативного протоколу до цього Пакту. Фактично Комітет є самостійним міжнародним органом і складається з вісімнадцяти експертів, що виступають в особистій якості. Члени Комітету обираються з громадян держав — учасниць Пакту терміном на 4 роки і можуть бути переобрані. Кворум утворює присутність дванадцяти членів Комітету, а постанови Комітету приймаються більшістю голосів присутніх членів.

Відповідно до Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року, держава — учасниця Пакту, що стає й учасницею Протоколу, визнає компетенцію Комітету приймати і розглядати повідомлення осіб, які стверджують, що якесь з їхніх прав, перерахованих у Пакті, було порушено. Отримавши повідомлення, Комітет повідомляє відповідній державі, що протягом шести місяців подає Комітету письмові пояснення, котрі роз'ясняють це питання, і повідомляє про заходи, що можуть бути прийняті.

Ця процедура може мати місце лише в тому випадку, якщо громадянин доведе, що він вичерпав усі внутрішньодержавні (національні) засоби захисту своїх прав, і якщо заява не є анонімною. Комітет з економічних, соціальних і культурних прав

Комітет з економічних, соціальних і культурних прав заснований відповідно до рішення Економічної і Соціальної Ради ООН у 1985 році. Комітет здійснює спостереження за виконанням Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 року і складається з 18 експертів.

Комітет з ліквідації расової дискримінації Комітет утворений відповідно до положень статті 8 Міжнародної конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації 1966 року. Комітет складається з 18 експертів, які обираються строком на чотири роки й мають високі моральні якості та неупередженість і діючих в особистій якості. Комітет: розглядає регулярно доповіді, що надаються державами про прийняті ними законодавчі, адміністративні й інші заходи для виконання положень Конвенції; заяви держав — учасниць Конвенції про те, що інша держава не виконує положень Конвенції. Крім того, будь-яка держава — учасниця Конвенції може заявити, що вона визнає компетенцію Комітету приймати і розглядати повідомлення від окремих осіб або групи осіб, які стверджують, що вони є жертвами порушення даною державою-учасницею яких-небудь прав, викладених у Конвенції.

Комітет з ліквідації дискримінації у відношенні до жінок Комітет з ліквідації дискримінації у відношенні до жінок створений на основі статті 17 Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації у відношенні до жінок 1979 року. Комітет складається з 23 експертів, котрі володіють високими моральними якостями і діють в особистій якості. Комітет розглядає регулярно доповіді, що надаються державами-учасницями про законодавчі, адміністративні і судові заходи для виконання положень Конвенції. Комітет також наділений повноваженнями розглядати індивідуальні петиції. Комітет щорічно через ЕКОСОР подає доповідь Генеральній Асамблеї ООН про свою діяльність і може вносити пропозиції і рекомендації загального характеру, засновані на вивченні доповідей та інформації, отриманої від держав — учасниць.

Комітет проти катувань заснований у відповідності зі статтею 17 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 року. Комітет складається з десяти експертів, які володіють високими моральними якостями і визнаною компетенцією в галузі прав людини і виступаючих в особистій якості. Комітет вправі одержувати і розглядати повідомлення осіб, які знаходяться під його юрисдикцією, котрі стверджують, що вони є жертвами порушення положень Конвенції, або повідомлення такого роду, що надходять від їхнього імені. Комітет також наділений певними функціями із вирішення спорів між державами — учасницями Конвенції, для чого вправі створювати Погоджувальну комісію.

Комітет з прав дитини заснований у відповідності зі статтею 43 Конвенції про права дитини 1989 року. Він складається з десяти експертів, які діють в особистій якості і володіють високими моральними якостями і визнаною компетенцією в галузі прав людини. Комітет розглядає регулярно надані доповіді держав — учасниць Конвенції про заходи для забезпечення прав дітей та інформує про це Економічну і Соціальну Раду ООН. Комітет не розглядає індивідуальні петиції.

Верховний комісар ООН з прав людини

Посада Верховного комісара з прав людини була затверджена відповідно до резолюції Генеральної Асамблеї ООН 48/141 від 20 грудня 1993 року. У основі цієї резолюції лежало рішення Всесвітньої конференції з прав людини (Відень, 1993 рік).

Відповідно до згаданої резолюції Верховний комісар з прав людини призначається Генеральним секретарем ООН і є його заступником. Він має статус «посадової особи ООН» і несе «під керівництвом і егідою Генерального секретаря основну відповідальність за діяльність Організації Об'єднаних Націй в галузі прав людини». Фактично ж, Верховний комісар з прав людини здійснює загальне керівництво діяльністю Центру з прав людини ООН — структурного підрозділу Секретаріату ООН. Європейський Суд з прав людини був створений у 1959 році як основний елемент регіонального контрольного механізму.із дотримання положень Європейської конвенції по захисту прав людини й основних свобод 1950 року. Штаб-квартира Суду знаходиться в Страсбурзі (Франція). В даний час у контрольному механізмі із дотримання положень Конвенції відбулися зміни. Відповідно до Протоколу № 11 до Конвенції, що вступив у дію в листопаді 1998 року, у ньому беруть участь два органи: Комітет міністрів Ради Європи і Європейський Суд з прав людини. Європейський Суд з прав людини є єдиним органом контролю за дотриманням державами-учасницями положень Конвенції. Суд працює на постійній основі і складається з числа суддів, що відповідають кількості держав-учасниць Конвенції. Парламентська Асамблея РЄ від кожної держави-члена РЄ обирає одного суддю. Судді засідають у Суді в особистій якості. Кожна держава-учасниця вправі передати на розгляд Суду будь-яке порушення положень Конвенції 1950 року або протоколів до неї з боку іншого учасника. Суд також наділений компетенцією прийняття від якоїсь особи, групи осіб або неурядової організації заяв про порушення будь-якою із держав-учасниць прав, закріплених у Конвенції і протоколах до неї. При цьому заявники повинні додержатися певні процедурні вимоги. Держави-учасниці зобов'язані ніяким чином не перешкоджати реалізації цього права. Суд розглядає подані йому справи в комітетах, що складаються з трьох суддів, у палатах — із сімох суддів і у Великій палаті — із 17 суддів. Суд на прохання Комітету міністрів РЄ може давати консультативні висновки із правових питань, що стосуються тлумачення Конвенції 1950 року і протоколів до неї.[30] Комісія з прав людини створена відповідно до Статуту Співдружності Незалежних Держав 1993 року і Положення про цю комісію 1993 року (Україна не входить у цю комісію).

Комісія розглядає письмові повідомлення держав — членів Співдружності про порушення прав людини. Вона також управі розглядати індивідуальні петиції (див. також Конвенцію Співдружності Незалежних Держав про права й основні свободи людини 1995 року). Контрольні механізми в рамках ОБОЄ У рамках ОБСЄ також є певні механізми контролю із дотримання прав людини, але з огляду на те, що членами цієї організації є як європейські держави, так і держави Середньої Азії (республіки колишнього СРСР), ці механізми набувають міжрегіонального характеру.

ВИСНОВКИ

Особисте життя (в юридичному аспекті) – це особлива частина приватної сфери людської життєдіяльності, яка полягає в різноманітних відносинах, стосунках, явищах, подіях і т.ін., що не мають публічного значення, визначається й регулюється самою особою на основі соціальних умов, гарантується та охороняється правом від неправомірних втручань.

Аналіз юридичної літератури підтверджує, що дослідженню проблем недоторканності особистого життя, незважаючи на виняткову її актуальність, присвячені лише деякі роботи вчених-юристів. Особисте життя, на думку фахівців в області цивільного права і процесу, це поводження людини за межами її роботи, навчання і суспільної діяльності. Згідно ст. 271 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) кожна людина вправі вільно, за своїм розсудом, визначати своє поводження в сфері особистого життя, а фізичні і юридичні особи, згідно ст. 273 ЦК України, зобов’язані утримуватися від діянь, якими ця воля може обмежуватись. На наш погляд, в сфері приватного життя людини можна виділити кілька аспектів:

− конфіденційність самої сфери існування людини – недоторканність житла («мій дім – моя фортеця») чи то іншого володіння особи, приватність робочого місця, певних відділень салону автомобіля чи іншого транспорту, приватність речей, що знаходяться при людині;\

− конфіденційність творчого і духовного життя (включаючи недоторканність інтелектуальної власності, сімейних реліквій, родоводів, геральдичних знаків, антикварних речей і інших духовних, історичних і культурних цінностей, що мають пріоритетне значення для людини, таємницю віросповідання, конфіденційність політичних симпатій і інтересів);

− конфіденційність медико-біологічних обставин життєдіяльності людини – інформації щодо здоров’я і фізичного розвитку людини, наприклад, даних медичних аналізів та лікарських рецептів, відомостей про результати досліджень ДНК на предмет наявності спадкових хвороб, інформації щодо анатомічних чи фізіологічних особливостей людини («тілесна приватність»);

− конфіденційність інтимного і сімейного життя людини – сфери кохання, переживання, інтимних стосунків, інформації щоденників, листів (збережених чи навіть не відправлених), не призначених для оприлюднення, присвячених певній особі віршів, відомостей щодо статевого та іншого інтимного життя, тощо;

− інформаційно-комунікаційна конфіденційність – недоторканність як безпосереднього особистого спілкування з іншими людьми (розмов віч-на-віч) так і спілкування шляхом використанні поштово-телеграфних, телефонних, комп’ютерних та інших технічних комунікацій, неприпустимість протизаконного збирання, накопичення і використанні будь-якої конфіденційної інформації про особу без її згоди.

Сфера особистого (приватного) життя людини – це обставини особистого існування людини, таємниця віросповідання, конфіденційність творчого і духовного життя; обставини життєдіяльності людини, дані щодо здоров’я, фізичного і інтелектуального розвитку людини; інтимні стосунки; обставини як безпосереднього особистого спілкування з іншими людьми (розмов віч-на-віч) так і спілкування шляхом використання поштово-телеграфних, телефонних, комп’ютерних та інших технічних комунікацій; взаємовідносини в сім’ї, спілкування та стосунки з іншими людьми, зміст приватних щоденників, листів та записок, образ життя та всі інші конфіденційні обставини існування людини, які вона сама не вважає потрібним або можливим розголошувати.

Сфера особистого життя – це комплекс різних обставин існування людини і інформації про неї, якому вона сама надає статус конфіденційності, закриваючи його для стороннього нагляду та втручання, це така сфера, де людина сама визначає, що і в якому обсязі вона може оприлюднювати, а що – ні, сфера, де людина, образно кажучи «сама собі законодавець».

Цивільно-правовий інститут охорони особистого життя, складають: норма-принцип неприпустимості свавільного втручання в сферу особистого життя людини; норми, які закріплюють право на особисте життя та деякі інші особисті немайнові права, спрямовані на охорону окремих проявів особистого життя; норми, які встановлюють обмеження і заходи захисту вказаних прав.

Що стосується особливості особистих немайнових прав, спрямованих на охорону особистого життя, а також способів неправомірних втручань в особисте життя і характер завданої ними шкоди зумовлюють вибір уповноваженою особою форми захисту, яка може бути судовою, третейською, адміністративною або самозахистом. Вважаємо, при судовому захисті цих прав можуть бути застосовані такі способи: визнання права, відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, поновлення порушеного права, заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права.

Таким чином,необхідно удосконалити норми, що встановлюють особисті немайнові права, спрямовані на охорону окремих проявів особистого життя, а саме: право на особисті папери повинно повністю відповідати своїй особистій немайновій суті і не мати в своєму змісті елементів речового права; слід поширити недоторканність житла не лише на житлову будівлю, а й на прилеглу до неї територію (садибу); доцільно обмежити здійснення права на індивідуальність у випадках, коли це суперечить етичним засадам професії чи роду занять фізичної особи; у цивільному законодавстві слід встановити не лише заходи охорони і захисту фізичної особи при зйомці і використанні її зображення, а й закріпити право фізичної особи на власне зображення.

СПИСОК ВИКОРИСТАННОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.         Конституція України: Офіційний текст. Коментар законодавства України про права та свободи людини і громадянина

2.   Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к/96-ВР // ВВРУ. – 1996. – № 30. – Ст. 141.

3.   Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. (зі змінами та доповненнями) // ОВУ. – 2003. - № 11. – Ст. 461.

4.   Загальна декларація прав людини від 10.12.1948 р.// Права Людини: Міжнародні договори України, декларації, документи. – К.: Юрінформ, 1992. – С. 18 - 24.

5.  Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 р. // ОВУ. — 2006. — № 32. — 23 серпня. — Ст. 2371.

6.  Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16.12.1966 р. // Права Людини: Міжнародні договори України, декларації, документи. – К.: Юрінформ, 1992. – С. 36 - 62.

7.  Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права від 16.12.1966 р. // Права Людини: Міжнародні договори України, декларації, документи. – К.: Юрінформ, 1992. – С. 24 - 36.

8.  Білоусов Ю.В. Судовий захист цивільних прав: окремі питання процесуальної юрисдикції // Еволюція цивільного законодавства: проблеми теорії і практики. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. 29-30 квітня 2004 р., м. Харків. — К.: Академія правових наук України, НДІ приватного права і підприємництва, НДІ інтелектуальної власності, Національна юридична академія ім. Ярослава Мудрого, 2004. — С. 601-610.

9.  Бірюков І.А., Заіка Ю.О., Співак В.М. Цивільне право України. Загальна частина. - К.: Наукова думка, 2000. — 304 с.

10.      Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України: у 2 т. – 2-е вид., перероб. і доп. / Н.С. Кузнєцова, І.О. Дзера, В.М. Коссак та ін. / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — Т. І. — 832 с.

11.      Загальна декларація прав людини. Прийнята і проголошена резолюцією 217 A (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року.

12.      Бобрик Володимир Іванович. Цивільно-правова охорона особистого життя фізичних осіб: дис... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Національний ун-т внутрішніх справ. - Х., 2004.

13.      Заінчковський М.Л. Генеза прав людини: доба Ренесансу і Реформації // Sententiae / Вінницький державний технічний університет. Український філософський фонд. – Вип. ІV (2/2001) – С. 33-49.

14.      Заінчковський М.Л. Права людини як основа правової держави // Ідея правової держави: історія і сучасність: збірник наукових праць, присвячений 135-річчю з дня народження П.І. Новгородцева. / Луган. акад. внутр. справ імені 10-річчя незалежності України. – Луганськ. – 2002. – С. 179-190.

15.      Заінчковський М.Л. Структура сучасного комплексу прав людини // Мультиверсум. Філософський альманах / Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України. – 2002. – Вип. 27. – С. 13-23.

16.      Бобрик В.І. Принцип неприпустимості свавільного втручання в сферу особистого життя людини // Матеріали міжнар. наук. конф. "Проблеми права на зламі тисячоліть". – Дніпропетровськ: ІМА-прес, 2001. – С. 321-324.

17.      Бобрик В.І. Конституційні засади цивільно-правової охорони особистого життя фізичних осіб // Предпринимательство, хозяйство и право. – 2000. – № 12. – С. 29-31.

18.      Чорнооченко С.І. Право на імя (прізвище, по батькові) // Вісник Запорізького інституту. – 1999. - №1. – С. 19 – 28.

19.      Веніамінова А. Моральна шкода: прктичні аспекти доказування її наявності // Юридичний журнал. – 2003. - №6. – С. 42 – 47

20.      Чорнооченко С.І. Деякі питання права на життя у цивільно-правовому аспекті // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – 1999. - №4. – С. 51 – 57.

21.      Стефанчук Р.О. Захист честі, гідності та репутації в цивільному праві - К: Науковий світ, 2001р.

22.      Стефанчук Р.А. Современное состояние и перспективы развития института личных неимущественных прав физических лиц в гражданском законодательстве Украины // Право и политика. — 2006. — № 2 (74). — С. 54-65.

23.      Стефанчук Р.О. До питання визначення правової природи та ознак особистих немайнових прав // Нові Цивільний та Господарський кодекси України та проблеми їх застосування: Матеріали науково-практичного семінару: Ч. І. (м. Харків, 23 квітня 2003 року) / Уклад.: М.І. Панов, В.І. Борисова, В.Л. Яроцький та ін. — Х.: Національна юридична академія України, 2004. — С. 54-57.

24.      Стефанчук Р.О. Цивільно-правові засади закріплення, здійснення та охорони права на життя як особистого немайнового права фізичних осіб // Методологія приватного права: Збірник наукових праць / Редкол.: О.Д. Крупчан (голова) та ін. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — С. 253-259.

25.      Стефанчук Р.О. Сучасні проблеми визначення ролі та значення особистих немайнових відносин у структурі цивільного права // Регулирование личных неимущественных отношений граждан в Гражданском кодексе Украины: Материалы круглого стола (6 февраля 2007 г.) / Отв. ред. Е.В. Зверева. — Донецк: ДонУЭП, 2007. — С. 19-22.

26.      Стефанчук Р.О. До питання забезпечення цивільно-правової охорони приватного життя фізичної особи: досвід України та Німеччини // Університетські наукові записки. — 2005. — № 4 (16). — С. 68-72.

27.      Стефанчук Р.О. До питання поняття та системи спеціальних (окремих) особистих немайнових прав фізичних осіб // Право ХХІ століття: становлення та перспективи розвитку: Збірник наукових праць міжнародної науково-практичної конференції «Другі Прибузькі юридичні читання». — Миколаїв, 2006. — С. 199-207.

28.      Стефанчук Р.О. До питання правової регламентації, здійснення і захисту прав пацієнтів в Україні // Захист соціальних та економічних прав людини: міжнародні стандарти і законодавство України: Матеріали науково-практичної конференції. 12 березня 2004 року / За ред. О. Ф. Штанька, Н. Б. Болотіної. — К.: КЮІ МВС України, 2004. — Ч. 2. — С. 71-74.

29.      Стефанчук Р.О. До питання правової регламентації, здійснення та захисту прав пацієнтів в Україні // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. — 2004. — № 3 (11). — С. 39-44.

30.      Стефанчук Р.О. До питання про особисті немайнові відносини як структурну складову предмету цивільного права // Вісник Академії правових наук України. — 2005. — № 3. — С. 136-149.

31.      Стефанчук Р.О. До питання про поняття та зміст права на гідність та честь // Правова держава: щорічник наукових праць Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. — Вип. 15. — К., 2004. — С. 229-239.

32.      Стефанчук Р.О. До питання про право на інформацію як особисте немайнове право фізичних осіб // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. — 2003. — № 1 (5). — С. 61-66.

33.      Стефанчук Р.О. До питання розмежування понять «особи», «особистості» та «особистого» у філософії та праві // Приватне право і підприємництво. — 2007. — Вип. 6 — С. 19-31.

34.      Стефанчук Р.О. Проблеми реформування та кодифікації сімейного законодавства України // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. — 2002. — № 4. — С. 139-143.

35.      Стефанчук Р.О. Проблеми у застосуванні спеціальних способів захисту особистих немайнових прав фізичних осіб // Вісник Верховного Суду України. — 2007. — № 7. — С. 36-42.

36.      Стефанчук Р.О. Репродуктивні права фізичної особи: поняття, система, особливості здійснення // Вісник Львівського національного університету: серія право. — 2004. — Вип. 39. — С. 296-304.

37.      Стефанчук Р.О. Система особистих немайнових прав в сфері авторства // Університетські наукові записки. — 2005. — № 3 (15). — С. 60-65.

38.      Стефанчук Р.О. Система особистих немайнових прав фізичних осіб в сфері сімейних відносин: до питання вдосконалення // Університетські наукові записки. — 2006. — № 2 (18). — С. 107-111.

39.      Стефанчук Р.О. Система особистих немайнових прав фізичної особи // Юридична Україна. — 2004. — № 9. — С. 24-32.

40.      Стефанчук Р.О. Спеціальні способи захисту особистих немайнових прав фізичних осіб у цивільному законодавстві України // Правова держава: щорічник наукових праць Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. — Вип. 18. — К., 2007. — С. 337-345.