Державна підтримка аграрної реформи: досвід держав ЦСЄ та перспективи в Україні

3.1. Державна підтримка аграрної реформи: досвід держав ЦСЄ та перспективи в Україні

На відміну від України більшість країн з ринковою економікою досягли значних успіхів в економічному розвитку і на цій основі успішно вирішують соціальні проблеми. Провідним фактором прогресу на Заході стали досягнення в менеджменті на всіх рівнях національної економіки, який розглядається як найважливіший ресурс стабілізації і розвитку народного господарства будь-якої країни.

В Україні досі спостерігається переоцінка можливостей ринку у створенні саморегулюючого механізму господарювання, послаблене державне втручання в соціально-економічні процеси, що відбуваються в АПК, має місце недостатня наукова обґрунтованість і непослідовність здійснюваних державних заходів стабілізації і розвитку аграрного сектора економіки країни. Саме недоліки в державному макроекономічному регулюванні стали першопричиною спаду виробництва і економічної кризи. Нині на межі банкрутства знаходиться переважна більшість підприємств АПК. Підірвана економічна могутність не так давно процвітаючих підприємств. Така ситуація є наслідком завищеного в десятки разів банківського процента, що робить неможливим для товаровиробників користування кредитом, високого податкового тиску, диспаритету цін на промислову і сільськогосподарську продукцію, який за останні роки помітно зріс.

Тому серед проблем, які вимагають вирішення, першочергового значення набуває створення сприятливого зовнішнього (для підприємств) середовища, яке на 70 % і більше визначає успіх діяльності господарюючих суб’єктів. Без радикального поліпшення навколишнього (насамперед економічного) середовища було б невиправданим оптимізмом сподіватися на швидке і успішне подолання кризи в АПК.

У цьому зв’язку певний інтерес становить досвід успішного антикризового управління, нагромаджений в західних країнах з високою питомою вагою державного сектора на фінансовому ринку – Франція і Італія – 50 % зайнятих у цій сфері, ФРН – 33 %. Зусилля державної політики в них спрямовуються на створення фінансової системи з державних і напівдержавних банків, страхових і холдингових компаній з тим, щоб забезпечити достатні капіталовкладення в пріоритетні галузі економіки.

У Польщі державні відомства сприяють організаційному об’єднанню селянських господарств і підприємств, що переробляють їх продукцію. Як правило, інтеграторами виступають промислові підприємства або фінансові структури, що ними володіють. Характерна особливість таких об’єднань – повна байдужість до форм власності господарських одиниць, що інтегруються. Головною метою запровадження нової організаційної моделі є найбільш ефективне функціонування створених в результаті вертикальної інтеграції формувань, впровадження сучасних технологій виробництва і переробки сільськогосподарської сировини акціонерних товариств (іноді за участю державного капіталу), активний маркетинг і оптимальна мережа розподілу готової продукції.

Після ліквідації держгоспів у Польщі знизилося значення Агентства сільськогосподарської власності держказни, яке тепер переорієнтовано на викуп в індивідуальних селян землі і нерухомості та продажу її перспективним господарствам (з площею землі близько 200 га), а також на здійснення програми так званих облогів.

Для проведення в життя системи державних заходів антикризового регулювання в Російській Федерації при Держкоммайні Росії створено Федеральне управління по справах про неспроможність (банкрутство). Розроблена в Росії програма антикризового регулювання передбачає удосконалення діючої законодавчої бази про неспроможність (банкрутство) підприємств; урядові заходи, спрямовані на подолання кризи неплатежів; державну підтримку неплатоспроможних підприємств і залучення інвесторів до участі в оздоровленні цих підприємств; приватизацію і добровільну ліквідацію підприємств-боржників; підготовку і підтримку діяльності професійних керівників.

Світовий досвід розвинутих країн світу свідчить, що з метою збереження і розвитку вітчизняного сільськогосподарського виробництва, обмеження його від впливу світового ринку провадиться політика аграрного протекціонізму.

Багато країн коригують свій ціновий механізм незалежно від дії внутрішнього та зовнішнього ринкового середовища. За даними Організації економічної співпраці та розвитку (ОЕСР), рівень державних субвенцій сільському господарству за моделлю ЕПС (еквівалент продуктових субвенцій у відсотках до вартості аграрної продукції) у 1998 році становив у Швейцарії 73%, Норвегії — 70, Ісландії — 69, Японії — 63, Республіці Корея — 59, у країнах ЄС — 45, Туреччині — 39, США — 22, Мексиці — 19, Канаді - 18, Австралії - 7, Новій Зеландії - 1%, Росії - близько 8-9%.

Загальна сума субвенцій на розвиток сільського господарства у країнах— членах ОЕСР у 1998 році становила 273649 млн. дол. США, у країнах ЄС - 129808 млн. дол.

Для багатьох економічно розвинутих і більшості середньорозвинутих країн у зазначеному напрямі існує стандарт, тобто величина субсидій визначається кліматичними умовами (середньорічною температурою), при цьому південні країни субсидують менше 10 дол. на гектар, а північні – 3500 дол.

Однак для стабілізації агропромислового комплексу України необхідна гнучкіша система, яка б дозволяла державі регулювати ці процеси правовими методами. Через обмеженість ресурсів доцільно розробити свою модель виробництва агропромислової продукції та адаптувати її до навколишнього середовища. Тому нагальним є створення української моделі субсидування сільського господарства по галузях, окремих культурах тощо, яка б включала не тільки середньорічну температуру повітря, а й середньорічну кількість опадів, бонітування ґрунту з екологічним коефіцієнтом та інші організаційно-економічні і технологічні чинники. Це дозволяло б раціонально розподіляти кошти, закладені у бюджеті України, для розвитку агропромислового комплексу по областях, районах, окремих сільськогосподарських товаровиробниках.

Основне завдання, що стоїть перед державними інституціями, створення стійкого економічного (“правила гри”) і господарського механізмів на селі, які сприяли б збільшенню виробництва сільськогосподарської продукції та високоякісних продовольчих товарів. Для цього необхідно забезпечити державне регулювання агропромислового виробництва; удосконалити фінансово-кредитний механізм, забезпечити своєчасне надходження бюджетних і кредитних ресурсів; встановити і постійно утримувати на належному рівні паритет цін у міжгалузевому обміні продукцією сільського господарства; розвивати науково-технічний прогрес; удосконалити податкову політику; економічно захистити і підтримувати вітчизняних товаровиробників; зберегти і в подальшому розвивати інфраструктуру як аграрного ринку, так і села тощо.

Зарубіжний досвід сучасного ринкового господарства, насамперед Західної Європи, свідчить, що сільськогосподарське виробництво не є саморегулюючим сегментом економіки. В Україні ж відхід держави від функції регулятора аграрно-економічних відносин — одна з основних причин кризового стану вітчизняного виробництва. В галузі державного регулювання аграрного сектора, зокрема цукробурякового підкомплексу, необхідно створити систему підтримки вітчизняних виробників шляхом надання прямих субвенцій, різних компенсацій і дотацій, пільгових кредитів та продажу виробничих ресурсів сільському господарству, інвестицій у будівництво, удосконалення лізингових операцій, податкової політики та ін.

Враховуючи ринкові умови, необхідно відновити систему страхування у сільському господарстві та фонд страхування інвестицій в АПК, що в свою чергу забезпечить зниження комерційних і некомерційних ризиків. З цього приводу заслуговує на увагу досвід країн, де страхування посівів здійснюється за умовами, передбаченими у фінансових програмах. Дані умови, за незначним винятком, збиткові для страховиків. Однак згідно з деякими великими програмами із страхування посівів уряд виплачує різницю. При цьому різниця становить 1,5 дол., тобто на кожний застрахований долар фермеру виплачується 2,5 дол. Загальна сума, що припадає на застрахований гектар, коливається в межах від 10 до 400 дол. Але навіть за таких рівнів компенсації фермери неохоче ідуть на придбання страховки, тому багато програм страхування посівів обов'язкові.

Нині головними перешкодами на шляху вкладання інвестицій є недосконале законодавство, відсутність інвестиційної інфраструктури і надійної системи страхування інвестицій. Необхідно внести поправки і зміни до чинного законодавства, прийняття яких дозволить створити сприятливі умови для інвестування АПК. Крім того, нашому Центру міжнародних інвестицій АПК доцільно узгодити з Всесвітнім банком питання щодо відкриття спеціальної кредитної лінії зі страхування політичних ризиків, за які повинна відповідати держава.

Важливою є проблема матеріально-технічного забезпечення сільських товаровиробників. Адже протягом останніх років практично припинилося надходження машин і устаткування в сільське господарство. Машинно-тракторний парк в основному зношений, не застосовуються прогресивні технології, повсюдно переважає ручна праця зменшилося постачання мінеральних добрив, отрутохімікатів тощо. Необхідно за допомогою лізингу (нині вартість лізингової угоди у 1,3-1,5 рази перевищує ціну технічного засобу) чи інших форм матеріально-технічного забезпечення (пільгового кредитування, бюджетних позичок, власних джерел сільськогосподарських підприємств) оснастити товаровиробників технікою та устаткуванням.

Високі ціни на мінеральні добрива, хімічні засоби захисту рослин і сільськогосподарську техніку призвели до різкого зменшення обсягів їх використання та виробництва, а отже, до порушення основного закону відтворення .

Про це переконливо свідчать такі дані: внесення мінеральних добрив на 1 га ріллі зменшилося від 141 кг д.р. у 1990 році до 21 кг д.р. у 1998-му. За цей же період у США внесення мінеральних добрив з розрахунку на 1 га ріллі зросло від 99 до 110 кг д.р., у Канаді — від 45 до 55, у Китаї — від 290 до 395 кг д.р. Лише у Франції і Японії, де внесення добрив становило відповідно 316 і 446 кг/га д.р. внаслідок екологізації сільськогосподарського виробництва, спостерігалося зменшення внесення добрив до 260 і 420 кг/га д.р. Характеризуючи ситуацію, яка склалася в країні з мінеральними добривами, можна відмітити, що їх поставки сільському господарству і внесення зменшилися майже у 10 разів, хоча виробництво їх — тільки у 2 рази. Різниця між обсягами виробництва добрив і постачання їх сільському господарству спрямовується на експорт, доцільність чого важко зрозуміти.

Таке становище зумовлене як внутрішніми, так і зовнішніми причинами. Перші пов'язані з диспаритетом цін у сільському господарстві, внаслідок чого сільськогосподарські товаровиробники виявились не спроможними придбати необхідну кількість добрив, а хімкомбінати змушені були різко скоротити свої виробничі потужності. За умов лібералізації зовнішньої торговельної діяльності і сприятливої кон'юнктури світового ринку останні зацікавлені в експорті добрив. У закупівлях добрив з України зацікавлені і країни-імпортери, головним чином розвинуті, де жорсткі вимоги до екологічної чистоти хімічного виробництва примушують переорієнтовуватися на ввезення добрив із-за кордону. Такі обставини визначають необхідність переходу від системи внесення мінеральних добрив до органо-мінеральної і біологічної, які значно здешевлюють продукцію.

Основні заходи, що допомогли 6 забезпечити розвиток АПК:

збільшення бюджетного фінансування (10-15% коштів на розвиток шляхом виплати субсидій, субвенцій, дотацій, пільгового кредитування). За нашим переконанням розмір бюджетної підтримки для сільського господарства має бути адекватним його внеску в створення валового внутрішнього продукту країни. Ці кошти необхідно виділяти підприємствам, що забезпечать їх ефективне використання. Так, частка сільського господарства у валовому внутрішньому продукті у 1990 році становила 21,5% (за рахунок значних капітальних вкладень за низькими цінами та коротко- і довгострокових кредитів під невисокий банківський відсоток досягалась рентабельність виробництва), а уже в 2000 році цей показник зменшився до 11,6%. Основна причина спаду - економічна криза (значне зменшення обсягів виробництва і зниження продуктивності праці) та диспаритет цін;

встановлення ефективної і стабільної податкової системи не тільки для виробників сільськогосподарської продукції, а й для переробних підприємств;

створення системи гарантованих грошових розрахунків;

формування створення резервних фондів, які б дозволяли товаровиробникам одержувати позички під заставу у спеціалізованому банку, страхування врожаю;

забезпечення надійного захисту внутрішнього ринку з метою відродження вітчизняного виробництва.

Державний механізм підтримки сільського господарства дорогий для платників податку. Однак будь-яка країна з метою забезпечення продовольчої безпеки та розвитку вітчизняної економіки свідомо йде на такі вкладення.

Нині стимулювання сільського господарства шляхом підтримки цін і доходів для України має обмежене застосування, оскільки частка збиткових сільськогосподарських підприємств від загальної кількості їх у 1998 році становила 87,4%, у 1999 - 92,9, а у 2002 році- 85,5%.

За такої ситуації оздоровлення економіки країни. необхідно здійснювати через емісійні інвестиції. При цьому основним є виділення конкретних напрямів і визначення механізму емісійних інвестицій у сільське господарство та в АПК в цілому, що дозволило б збільшити продуктивність рослинницької і тваринницької галузей, оптимізувати структуру виробництва і таким чином зменшити витрати. Крім того, необхідно створити спеціальний орган при Мінагрополітики України у вигляді агентства з реформування, що займатиметься виведенням з кризи неплатоспроможних підприємств.

Причина диспаритету цін пояснюється монопольним станом підприємств, що виробляють засоби виробництва для сільського господарства; монополією переробних підприємств; помилками при реформуванні власності у приватизаційний період; нерозвинутістю ринкової інфраструктури; недозавантаженням виробничих потужностей переробних підприємств та ін. Детальніше дана проблема буде розглянута у наступному питанні.

Аналіз фінансового стану сільськогосподарських підприємств та інших галузей економіку свідчить, що справедливий міжгалузевий обмін у сільському господарстві нині неможливий, оскільки виробництво аграрної продукції у цілому збиткове, що не дозволяє забезпечити відшкодування витрат виробництва. Слід зауважити, ще беззбитковість функціонування будь-якого підприємства лежить не у площині удосконалення обмінних і розподільних відносин, не всередині, а за їх межами. Тому подальший розвиток сільського господарства залежить від частки держави, яку вона виділятиме при формуванні фінансових ресурсів в АПК. Однак, не слід відкидати такі важливі напрями аграрної реформи, як агропромислова інтеграція, регулювання цін на продукцію підприємств-монополістів, створення ринкової інфраструктури виробництва й просування продукції до споживача тощо. Це необхідно розглядати у комплексі, що дозволить забезпечити стале зростання виробництва сільськогосподарської продукції.