Навигация
Формування ринку земель сільськогосподарського призначення в Україні
45940
знаков
0
таблиц
2
изображения
Зміст
Вступ
1. Земельні ресурси та їх значення як основного засобу сільськогосподарського виробництва
2. Поняття та історичні передумови земельної реформи в Україні
3. Земельна реформа в Україні: поточна ситуація
4. Основні елементи та механізми функціонування ринку сільськогосподарських земель
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Формування ринку земель сільськогосподарського призначення є одним з найбільш дискусійних і заполітизованих питань аграрної політики в Україні. Протягом півтора десятиріччя точаться дискусії щодо цього питання. Суспільство і більшість політичних сил визнали неминучість формування ринку земель сільськогосподарського призначення. На необхідність запровадження цивілізованого ринку землі в Україні було вказано під час Парламентських слухань "Сучасний стан та перспективи розвитку земельних відносин в Україні". У травні нинішнього року на інвестиційному форумі Київської області Президент України висловив упевненість, що країна матиме лібералізований ринок землі, який дасть можливість власникам розпоряджатися своїми земельними активами.
Проте й досі нема одностайності щодо того, яким має бути цей ринок. Висловлюються досить протилежні думки і точки зору: від формування виключно ринку оренди землі до зняття будь-яких обмежень на передачу у власність/торгівлю землями сільськогосподарського призначення. Можна сподіватися, що Україна уникне крайніх рішень щодо формування ринку землі і відповідні нормативно-правові акти будуть прийняті з урахуванням досвіду країн світу.
Об’єктом дослідження курсової роботи є процес реформування земельних відносин.
1. Земельні ресурси та їх значення як основного засобу сільськогосподарського виробництва
Земельний фактор, як і повітря, вода, біосфера, сонячна енергія, є найважливішою складовою навколишнього природного середовища. Земна твердінь (суходіл) виконує значну кількість необхідних і незамінних функцій. Перш за все, земля є місцем розселення і проживання людей та переважної більшості видів рослинного і тваринного світу, інших живих організмів. Вона створює необхідні матеріальні умови для життєдіяльності та відпочинку людини, виступає важливим, а для деяких видів діяльності (сільське і лісове господарство) і основним засобом виробництва і, одночасно, предметом праці, є фактором біологічної продуктивності, базою продовольчих і сировинних ресурсів.
За своїми властивостями земельні ресурси характеризуються як вичерпні, обмежені і частково відновлювані. В той же час, за підрахунками вчених, площа земельних ресурсів світу, в розрахунку на одну людину, щорічно скорочується на 2%, а площа продуктивних угідь – на 6-7%. Коефіцієнт забезпеченості земельними ресурсами (Кн), який являє собою відношення середньої густоти населення даної країни до середньої світової густоти населення, коливається від 36,0, наприклад, у Мальті, 10,4 – в Японії, 8,5 – у Великій Британії, 8,0 – у Німеччині, до 3,4 – у Франції, 3,0 – у Китаї, 0,8 – у США і 0,3 – в Аргентині. Для України цей коефіцієнт дорівнює 2,8, що ставить її в один ряд з країнами з досить високим „тиском“ на землю [11].
Однією з найбільших цінностей земельних ресурсів є ґрунт – верхній шар земної кори, який утворився під дією природних факторів (клімат, рельєф, особливості геологічної будови місцевості, рослинні та тваринні організми тощо), самостійне природно-історичне, органо-мінеральне утворення, здатне до саморозвитку і самовідтворення, яке забезпечує функціонування біосфери. Ці функції визначають роль земельного фонду країни як одного з найважливіших видів ресурсів економічного розвитку та найціннішої частини національного багатства.
Існування, соціальне благополуччя і здоров’я народу України нерозривно пов’язані з землею. Земельні ресурси, на використанні яких формується близько 95% обсягу продовольчого фонду та 2/3 фонду товарів споживання, по праву вважаються первинним фактором виробництва, фундаментом економіки України. Підраховано, що частка земельних ресурсів у складі продуктивних сил держави становить понад 40 відсотків. Якщо в ресурсній забезпеченості соціально-економічного розвитку України виробничі фонди та оборотні засоби займають 20-21%, трудові ресурси – 38 -39 %, то земля складає 40-44 %.
Земельний фонд України характеризується наявністю високого біопродуктивного потенціалу, в структурі якого переважають землі з родючими ґрунтами, на яких розміщується основна база землеробства країни. Розташована в центрі Європи, Україна володіє майже 40% світової площі чорноземів – найродючіших ґрунтів суходолу. За експертними оцінками, при раціональній структурі і організації землекористування та відповідному науковому і ресурсному забезпеченні, Україна здатна виробляти продуктів харчування на 140-145 мільйонів чоловік, або прогодувати дві такі ж країни.
Проте, відношення до земельних ресурсів, рівень їх використання і охорона як в усьому світі, так і в Україні, поки що знаходяться на неналежному рівні. Невпинно зростають території міст та площі забудованих земель за рахунок сільськогосподарських угідь. Збільшуються площі земель, які порушуються внаслідок антропогенної діяльності, особливо при розробці корисних копалин. Масові вирубки лісів та лісозахисних насаджень, велика питома вага розораних земель, порушення агротехніки вирощування сільськогосподарських культур, проведення меліоративних робіт призводять до вітрової, водної, хімічної ерозії грунтів. Земля і досі залишається єдиним природним ресурсом, використання якого, по суті, не лімітується. Незадовільно використовуються сільськогосподарські землі. Якщо, наприклад, у Японії 1 га ріллі забезпечує їжею 26,5, в Нідерландах – 16,5, в Німеччині – 8,0 чоловік, то у Франції лише 3,0, в Україні –1,5, в Канаді – 0,6 чоловіка. Один працівник сільського господарства ”годує“ в Бельгії 100, у США – 80, у Фінляндії – 20, а в Україні лише 19 співвітчизників.
Земельні ресурси є основою матеріального і духовного виробництва. Від характеру і рівня ефективності використання землі залежить розвиток продуктивних сил, масштаби виробництва і матеріальне благополуччя народу. Земельні ресурси необхідні всім галузям народного господарства, однак їх роль у різних сферах суспільного виробництва не однакова. Якщо в промисловості, крім добувної, земля є лише просторовим базисом, то в сільському господарстві вона – головний засіб виробництва. Роль землі в сільськогосподарському виробництві визначається тим, що їй притаманна специфічна унікальна властивість – родючість. Завдяки цій властивості земля активно впливає на процес сільськогосподарського виробництва. Родючість визначається здатністю ґрунту нагромаджувати й утримувати вологу та забезпечувати нею рослини, нагромаджувати і трансформувати поживні речовини в доступній для рослин формі, а також забезпечувати доступ кисню в зону кореневої системи рослин, тобто здійснювати аерацію. Проте ці визначальні для родючості ґрунту фактори ніколи не бувають однаковими і мають різне співвідношення між собою, що безпосередньо позначається і на рівні родючості. Розрізняють такі види родючості землі:
а) природна – характеризується здатністю ґрунту забезпечувати рослини необхідними поживними речовинами за рахунок запасу, створеного внаслідок ґрунтоутворюючих процесів, а також визначається кліматичними умовами;
б) штучна – створюється в процесі виробництва матеріальних благ, коли людина, не задовольняючись потенційними можливостями землі, сформованими під впливом природних факторів, своєю діяльністю намагається поліпшити фізико-хімічні і біологічні властивості ґрунту;
в) економічна (ефективна) – наслідок органічної єдності природної і штучної родючості;
г) абсолютна – визначається врожайністю культур з гектара посіву;
д) відносна – кількісне співвідношення врожаю з виробничими витратами на нього.
Останні два види родючості є кількісним виразом економічної родючості землі.
Хімічний і фізичний склад ґрунту, його інші важливі характеристики визначають родючість земельних ділянок, а відтак, і дохід землевласників та землекористувачів, оскільки вибір сільськогосподарських культур і їх урожайність залежать від цієї унікальної властивості головного засобу виробництва в сільському господарстві.
На дохідність аграрних підприємств також істотно впливає місцеположення земельних ділянок. Це пов’язано, по-перше, з тим, що із збільшенням віддалі між угіддями підприємств і ринком збуту сільськогосподарської продукції та ринком придбання матеріальних ресурсів транспортні витрати підприємств зростають, отже, збільшується собівартість вироблених ними товарів. Величина цих витрат залежить від стану шляхів сполучення і ступеня їх компенсації заготівельними й переробними підприємствами (організаціями), що інколи спостерігається нині, але це не змінює характеру впливу цієї закономірності. По-друге, в умовах розвиненого ринку ціни на сільськогосподарську продукцію мають тенденцію до зниження із збільшенням віддалі між центральним ринком збуту і місцерозташуванням аграрних підприємств. Адже на місцевих ринках попит на сільськогосподарські товари менший, ніж на центральних, а пропозиція тут відносно вища. Відповідно до дії законів ринку це неодмінно призводить до зниження ціни.
Слід також зазначити, що в умовах зрошення місцеположення угідь підприємств щодо водних джерел значно впливає на собівартість кубічного метра зрошувальної води, отже, і на витрати виробництва продукції та на прибуток від її реалізації.
Земля як головний засіб виробництва в сільському господарстві, крім уже розглянутих, має ще ряд особливостей, які потрібно враховувати в процесі її використання для виробництва продукції. Так, земля як продукт природи не має вартості, не переносить її, як звичайні засоби праці, на продукцію, в створенні якої вони брали участь. У процесі виробництва вона за правильного її використання підвищує свою родючість, а тому є вічним засобом виробництва. Однак вона обмежена в просторі і штучно не відновлюється. Як матеріальну основу розвитку сільськогосподарського виробництва землю не можна замінити жодними іншими засобами праці.
Крім того, в сільському господарстві земля водночас є і предметом праці. В процесі обробітку землю піддають різним формам впливу. Завдання полягає в тому, щоб цей вплив не руйнував структуру грунту, зберігав його властивості, створював умови для підвищення родючості земельних ділянок. Але оскільки її рівень на різних за якістю землях не однаковий, то це призводить і до неоднакової віддачі вкладених у землю коштів. Через це виникає необхідність у розробці та застосуванні ефективних заходів, спрямованих на державну підтримку доходів тих підприємств, що опинилися в гірших природних умовах.
Розглянуті особливості землі потрібно враховувати комплексно, у тісному взаємозв’язку, що дасть можливість підвищувати її продуктивну здатність відповідно до досягнутого рівня розвитку продуктивних сил.
Надаючи винятково важливе значення земельним ресурсам, правильному і ефективному їх використанню та охороні, в Україні прийнято чимало законодавчих актів, головним серед яких є Земельний Кодекс України. Ці документи регулюють земельні відносини в країні. Так, відповідно до цільового призначення всі землі (земельний фонд) країни поділяється на сім категорій:
─ землі сільськогосподарського призначення;
─ землі населених пунктів (міст, поселень міського типу і сільських населених пунктів);
─ землі промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначення;
─ землі природоохоронного та історико-культурного призначення;
─ землі лісового фонду;
─ землі водного фонду;
─ землі запасу.
За іншою кваліфікаційною ознакою земельні угіддя України поділяються на дві умовні групи: сільськогосподарські, які використовуються для виробництва сільськогосподарської продукції (рілля, сінокоси, пасовища, багаторічні насадження) і несільськогосподарські, тобто землі, які не залучені в сільськогосподарський обіг (ділянки під лісами, болотами, будівлями, дорогами, населеними пунктами, об'єктами промисловості, енергетики тощо). Однак, такий розподіл земельних ресурсів носить довільний характер і до цього часу не має економічної та екологічної обґрунтованості.
В Україні склався надзвичайно високий рівень освоєння земель: до господарського використання залучено більш як 92% її території. Лише біля 5 млн. га (близько 8%) знаходиться у природному стані (болота, озера, ріки, а також гори). 82% земельних ресурсів використовується як головний засіб виробництва в сільському і лісовому господарствах. При цьому, сільськогосподарська освоєність земель перевищує екологічно обґрунтовані межі. Якщо розораність території України (відношення ріллі до всієї території) становить 55,5 %, а сільськогосподарських угідь (відношення ріллі до площі сільськогосподарських угідь) – 80 %, то у США – 15,8 і 35,9% відповідно. Розораність території Великої Британії і Франції – 28,1 і 31,8 %, а частка ріллі складає 40,0 і 57,8 % відповідно [22]. Екстенсивний характер носить внутрішньогалузеве використання земельної території: для внутрігосподарського будівництва, інших невиробничих потреб (під дороги, прогони, вулиці, двори) відводиться 5-7% загальної площі продуктивних земель.
Через недосконалість нормативів, низький рівень проектно-технічних рішень земельні ресурси використовуються нераціонально. Має місце дуже висока питома землемісткість в промисловості, транспорті. Так, в хімічній промисловості на кожну умовну одиницю капіталовкладень у 1991 р. припадало 6,6га землі, в кольоровій металургії – 2,9, в нафтопереробній галузі - 2,3, теплоенергетиці – 2,5, машинобудуванні – від 2,0 до 4,0га.
Надвисока землемісткість в гірничо видобувній промисловості – 42,9га, промисловості кольорових металів – 30,0, чорних металів – 23,9, добування вугілля – 12,9га на умовну одиницю капіталовкладень. Існуючі офіційні нормативи відведення земельних ділянок для потреб промисловості, транспорту, енергетики в нашій країні в 2,5-2,7 рази перевищують нормативи, прийняті в країнах Західної Європи.
Землекористування нерозривно пов’язано з іншими аспектами природокористування: водоспоживанням, використанням лісових ресурсів, видобутком корисних копалин, рекреаційним та оздоровчим використанням тощо.
Таким чином, земля була і залишається основним ресурсом зміцнення економіки країни. Залучення в ефективний обіг земельно-ресурсного потенціалу та удосконалення земельних відносин має розглядатись, як пріоритетний напрямок її соціально-економічного розвитку.
Подальший розвиток економіки України тісно пов’язаний з приватною власністю на землю. Людина, яка вважатиме себе повноцінним власником своєї землі, буде її доглядати, удобрювати та грамотно її обробляти. З боку держави повинна бути підтримка як в законодавчих, так і в питаннях фінансового забезпечення. Адже сільське господарство належать до галузей підвищеного господарського ризику. При виконанні зазначених умов ринок України наповниться конкурентноспроможною та екологічно чистою продукцією.
Похожие работы
... страції прав на землю та нерухомість, гарантії надійності цих прав, сприятиме інвестиційній активності, розвитку ринку землі і нерухомості, підтримці системи оподаткування та земельноіпотечного кредитування. ВИСНОВКИ За результатами дослідження орендних земельних відносин у сільському господарстві України в курсовій роботі отримані наступні висновки: 1. В результаті здійснення земельної ...
... підприємства, засновані на найманій праці та високому рівні її механізації й сучасних технологіях. Законодавчі гарантії цього, безумовно, позитивного процесу закладені у проекті Земельного кодексу України. Тенденції розвитку сільськогосподарського землеволодіння і землекористування в Європі та у Північній Америці пов'язані не лише з проникненням у цю сферу промислового капіталу, а й з інтенсивним ...
... правового механізму взаємодії суб’єктів ринку у процесі обігу земельних ділянок (прав на них) та надання послуг. Таке визначення терміну ринок земель був запропонований у проекті Закону України "Про ринок земель ". Об'єктом таких правовідносин є земельні ділянки, які не заборонені законом для вільного відчуження від однієї особи до іншої. Суб'єктом ринкових земельних правовідносин виступають фі ...
... і, яка б надавала можливість суттєво знизити ризик неповернення кредитів банківським установам поки не сформовано. З огляду на вищевикладене, метою статті є узагальнення основних моделей визначення кредитоспроможності позичальників, виявлення їх особливостей та формування напрямів розвитку вітчизняної банківської системи з огляду на наукові та практичні надбання банківських установ різних країн. ...
0 комментариев