Провідні напрямки організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами

2.2 Провідні напрямки організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами

Перш ніж говорити про напрямки організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами необхідно визначитись з моделями, на основі яких і розробляються ті чи інші напрямки. Зокрема така робота має базуватися на чотирьох провідних моделях: медичній, політико-правовій, соціальній та моделі культурного плюралізму.

Сьогодні в межах медичної моделі організація соціальної роботи включає: патронаж дітей з обмеженими функціональними можливостями вдома; медичне обслуговування; забезпечення медикаментами; санаторне лікування; виплату коштів та реалізацію пільг, гарантованих державою [9, 8].

Стрижнем соціальної моделі є взаємозв’язок між людиною з обмеженими можливостями та соціумом, а не відхилення у здоров’ї та розвитку. Обмежені можливості розумуються як наслідок того, що соціальні умови звужують можливості самореалізації дітей-iнвалiдiв, тобто такі діти розглядаються скоріше як дискримінована група, ніж аномальна. Щоб подолати це, необхідною є організація інтеграції людей з обмеженими можливостями в суспільство через створення їм умов для максимально можливої самореалізації, а не шляхом пристосування дітей-iнвалiдiв до норм та правил життя здорових людей.

Завданням політико-правової моделі організації соціальної роботи полягає у захисті прав дітей з обмеженими функціональними можливостями, що має бути закріплено законодавчо і реалізуватись через стандартизацію положень і правил в усіх сферах життєдіяльності дитини. А завданням моделі культурного плюралізму є формування толерантного ставлення в суспільстві до дітей з обмеженими функціональними можливостями [4, 91].

Таким чином, важливим напрямком організації соціальної роботи, як зазначено в даних моделях, був і залишається соціальний захист дітей-інвалідів, особливо тих, які мають обмежену здатність до самообслуговування та виховуються вдома. У суспільстві поки що мало змінилися психологічні стереотипи у ставленні до інвалідів, так само мало змінилося ставлення до проблем інвалідів з боку фахівців. У нашій країні ідея рівних прав та надання рівних можливостей дитині-інвалідові ще не є загально визнаною, багато дітей позбавлені права на навчання, бракує сучасних підходів до питань соціального захисту та допомоги родинам, що виховують дитину-інваліда за умов мінімальної підтримки з боку держави.

Загалом соціальний захист – система гарантованих засобів, спрямованих на створення умов, що зможуть забезпечити дітям-інвалідам рівні з іншими дітьми можливості участі усіх сферах суспільного життя. А сферу соціального захисту складають медико-соціальні заходи, реабілітація, організація забезпечення їх життєдіяльності і здійснюються у залежності від характеру та ступеня потреби дитини-інваліда у тих чи інших видах соціального захисту [15, 75].

Правова парадигма соціального захисту дітей-інвалідів, як провідний напрям організації соціальної роботи, почала формуватися на початку 50‑х років нашого століття після прийняття у 1948 році Всесвітньої декларації прав людини, в якій першочергове значення приділяється підтвердженню принципів віри в права людини і основні свободи. У декларації підкреслюється, що всі люди народжуються вільними і рівними у своїх правах, вони наділені розумом та совістю і повинні діяти один щодо одного у дусі братерства. Сьогодні ж соціальний захист дітей інвалідів з боку держави полягає у наданні грошової допомоги, засобів пересування, протезування, орієнтації та сприйняття інформації, пристосованого житла, у встановленні опіки або стороннього догляду, а також пристосуванні забудови населених пунктів, громадського транспорту, засобів комунікації зв’язку до особливостей інвалідів. Крім того в Законі України «Про державну соціальну допомогу дітям-інвалiдам та iнвалiдам з дитинства» встановлюються права і гарантії дітей i батьків на отримання пенсій i соціальних допомог [13, 246].

На даному етапі розвитку нашої країни в організації напрямку соціального захисту дітей-інвалідів активно бере участь Міністерство праці і соціальної політики, напрямки діяльності якого полягають у розробці напрямів соціальної політики та проектів нормативно-законоданчих актів щодо органiзацiї соціального захисту дітей-інвалідів, розробці цільових програм, забезпеченні спеціальними засобами пересування, забезпеченні дітей з обмеженими можливостями засобами протезування i індивідуальними механічними та електрифікованими засобами пересування i реа6iлiтацiї, забезпеченні дітей-iнвалiдiв санаторно-курортним лікуванням, упровадженні нових методів лікування, навчання дітей-iнвалiдiв, координації дiяльностi органiв соціального захисту населення з питань соціальної політики, надання методичної та практичної допомоги, а також контролі за наданням пільг дітям та їх сім’ям, передбачених чинним законодавством [23, 353].

Окремої уваги потребує напрямок організації соціальної роботи з реалізації права дитини-інвалідів на освіту. Так, в Законі «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» держава гарантує інвалідам дошкільне виховання, здобуття освіти на рівні, що відповідає їхнім здібностям і можливостям. Професійна підготовка або перепідготовка здійснюється з урахуванням медичних показань і протипоказань для подальшої трудової діяльності, допускається застосування альтернативних форм навчання [6, 1]. Держава повинна визначити принцип рівних можливостей щодо початкової, середньої та вищої освіти для дітей-інвалідів у інтегрованому оточенні. Вона повинні забезпечити, щоб освіта інвалідів була інтегральною частиною навчальної системи. Тут організація соціальної роботи має базуватися на досвіді країн, які йдуть від окремої освіти дітей зі специфічними потребами до їх повної інтеграції в загальну систему освіти.

Світовим досвідом освіти цієї категорії дітей вироблені деякі мінімальні стандарти організації навчання детей-інвалідів [25, 97-109]:

1) Учнів з особливими потребами, по можливості, необхідно включити, з врахуванням педагогічних особливостей, в звичайні класи початкових і середніх шкіл.

2) Якщо ступінь порушень у дітей заважає їх повній інтеграції в звичайному класі, учні повинні мати соціальний та освітній базис в звичайному класі і отримувати додаткові, лікувально-корекційні уроки поза класом.

3) Діти з серйозними розумовими і фізичними вадами можуть навчатися в окремих класах в рамках початкової чи середньої школи при систематичних спланованих контактах з іншими дітьми.

4) Зміст учбового процесу повинен відповідати функціональним навичка, які відповідають віку дитини-інваліда для подальшої діяльності в інтегрованому середовищі.

5) Навчання, взаємодія між людьми повинно гарантувати, що дитина-інвалід дійсно буде взаємодіяти з іншими індивідами у інтегрованому середовищі.

Крім цього з боку держави можна виділити напрямки, на базі яких організовується соціальної роботи з дітьми-інвалідами [20, 189-191]:

Перший напрямок - поглиблення усвідомлення. Держави повинні здійснювати заходи для поглиблення усвідомлення у суспільстві щодо інвалідів, їх прав, потреб, можливостей та їхнього вкладу.

Другий напрямок - медична опіка. Держава повинна забезпечити інвалідам ефективну медичну опіку.

Третій напрямок - реабілітація. Держава повинна забезпечити інвалідам реабілітаційні послуги, щоб вони могли досягти і підтримувати оптимальний для себе рівень самостійності й життєдіяльності.

Четвертий напрямок - служби підтримки. Держава повинна запевнити розвиток та забезпечення служб підтримки, включно з допоміжними пристроями для дітей-інвалідів, щоб сприяти зростанню рівня їх самостійності у повсякденному житті та користуванню правами.

П’ятий - доступність. Держава повинна визнавати першочергове значення доступності у процесі зрівняння можливостей у всіх сферах суспільства.

Шостий - утримання та соціальний захист. Держава відповідальна за надання дітям-інвалідам соціального захисту та утримання.

Сьомий - родинне життя та права особи. Держави повинні сприяти повній участі дітей-інвалідів у родинному житті. Вони повинні сприяти їх праву на особисте життя та забезпечувати, щоб закони не дискримінували інвалідів з огляду на статеві зносини, заміжжя та батьківство.

Восьмий - культура. Держава має забезпечувати залучення дітей з обмеженими можливостями до культурної діяльності та можливість брати у ній участь на рівних підставах, а також вона має вживати заходів для забезпечення дітям-інвалідам рівних можливостей у відпочинку і спорті, заохочувати заходи щодо рівної співучасті у релігійному житті їх спільнот, брати на себе цілковиту відповідальність за збирання і поширення інформації щодо життєвих умов таких дітей і сприяти всебічним дослідженням, що визначають перешкоди, які впливають на рівень життя дітей з обмеженими можливостями.

Отже, напрямки організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами представляють собою динамічну систему, в ході якої здійснюється послідовна реалізація постійно виникаючих при взаємодії з дитиною-інвалідом тактичних завдань на шляху до досягнення мети – включення в суспільне життя. Провідні напрямки організації соціальної роботи з даною категорією дітей сьогодні формуються на законодавчому рівні, хоча і не виключають будь-які інші напрямки, що формуються на регіональному та локальному рівнях з метою допомоги дітям-інвалідам стати повноцінними членами суспільства.