Організація соціальної реабілітації дітей-інвалідів

2.3 Організація соціальної реабілітації дітей-інвалідів

 

Соціальна реабілітація дитини-інваліда – це комплекс заходів, спрямованих на відтворення порушених чи втрачених дитиною суспільних зв’язків та відносин. Метою соціальної реабілітації є відновлення соціального статусу дитини, забезпечення соціальної адаптації у суспільстві, досягнення певної соціальної незалежності.

Неодмінною умовою соціальної реабілітації є культурна самоактуалізація особистості, її активна робота над своєю соціальною досконалістю. Якими б сприятливими не були умови реабілітації, її результати залежать від активності самої особистості.

Соціальна реабілітація дітей з функціональними обмеженнями – це складний процес, що потребує переорієнтації, і насамперед – у напрямі розробки методології і методики соціально-педагогічної та психологічної моделі соціальної роботи. Специфіка такого підходу викликає необхідність суттєвих змін у ставленні до дітей-інвалідів, які потребують не тільки матеріальної, фінансової, гуманітарної підтримки і заходів реабілітації (медичної, професійної, соціально-побутової), а й належних умов для актуалізації своїх здібностей, розвитку особистих якостей і потреб у соціальному, моральному і духовному самовдосконаленні [1, 93].

Сутність соціально-педагогічної реабілітації полягає у створенні таких умов для саморозвитку людини, в результаті яких виробляється активна життєва позиція особистості.

Реабілітація дітей з обмеженими можливостями має свої особливості, оскільки вона повинна забезпечувати, враховуючи, що мова йде про зростаючий організм, розвиток усіх систем і функцій, попереджувати затримку у рості та розвитку. Тому організація процесу соціальної реабілітації має базуватися на ряді принципів. В організації соціально-реабілітаційній практиці принципи відображають основні вимоги, що пред’являються до соціально-реабілітаційної діяльності і визначають її організацію, зміст, форми ті методи реабілітаційного впливу. У соціально-реабілітаційній діяльності можна виділити наступні основні принципи [2, 55-57]:

По-перше, принцип гуманістичного спрямування соціально-реабілітаційного процесу, що передбачає необхідність поєднання цілей суспільства та особистості. Реалізація цього принципу потребує підпорядкуванню всього соціально-реабілітаційного процесу формуванню особистості дитини-інваліду, орієнтованої на її гідності.

По-друге, принцип опору на провідну діяльність. В його основу покладено ідею, що процес соціальної реабілітації на різних вікових етапах дитини повинен відповідати провідній діяльності, що є характерною для кожного вікового етапу (гра, навчання, спілкування) і психологічним можливостями та обмеженнями, що пов’язані з віковими особливостями (самооцінка, самосвідомість тощо).

По-третє, принцип навчання діяльності передбачає в свою чергу активізацію дітей з обмеженими можливостями з метою оволодіння ними різноманітних видів діяльності, починаючи від найпростішої предметно-практичної діяльності переходячи до складних дій в пізнавальній сфері. Тобто у дітей-інвалідів повинні бути сформовані вміння контролю та самоконтролю, оцінки та самооцінки.

По-четверте, принцип опору на позитивні та сильні сторони особистості дитини. У кожній дитині, навіть якщо віна має значні проблеми розвитку, є потяг до морального самовдосконалення. Якщо дитина-інвалід, при оволодінні новими формами поведінки та діяльності, досягненні позитивних результатів, вона переживає радість, що укріплює впевненість у своїх власних силах, прагнення до подальшого росту. А також принцип психологічної комфортності передбачає створення в соціально-реабілітаційному процесі довірливої, стимулюючої активності дитини-інваліда атмосфери, з опорою на внутрішні мотиви, а також на мотивацію успішності.

Ґрунтуючись на даних принципах при організації і безпосередньої реалізації соціальної реабілітації розроблено правила реабілітаційного процесу [4, 88].

1. Ставитися до дитини з обмеженими функціональними можливостями як до такої, що вимагає спеціального навчання виховання та догляду.

2. На основі спеціальних рекомендацій, порад та методик поступово i цілеспрямовано:

- навчати дитину альтернативних способів спілкування;

- навчати основних правил поведінки;

- прищеплювати навички самообслуговування;

- розвивати зорове, слухове, тактильне сприйняття;

- виявляти та розвивати творчі здiбностi дитини.

З. Створювати середовище фізичної та емоційної безпеки:

- позбавитися небезпечних речей та предметів;

- вилучити предмети, що викликають у дитини страх та iншi негативні емоцiйнi реакцiї;

- не з’ясовувати у присутності дитини стосунки, особливо з приводу її інвалідності та проблем, пов’язаних з нею.

4. Рідним та людям, що знаходяться в безпосередньому контакті з дитиною-iнвалiдом, потрібно:

- сприймати її такою, якою вона є;

- підтримувати і заохочувати її до пізнання нового;

- стимулювати до дії через гру;

- більше розмовляти з дитиною, слухати

- надавати дитині можливості вибору: в їжі, одязі, іграшках, засобах масової iнформацiї тощо;

- не піддаватися всім примхам вимогам дитини;

- не вимагати вiд неї того, чого вона не здатна зробити;

- не боятися кожну хвилину за життя дитини.

Головна задача усіх осіб, що працюють з дитиною-інвалідом полягає у тому, щоб забезпечити позитивні зміни у розвитку її особистості.

Основою для організації і проведення соціальної реабілітації є програма реабілітації дітей з обмеженими можливостями. Програма реабілітації дітей з обмеженими можливостями - це система заходів, які сприяють розвитку можливостей дитини i всієї сім’ї. Вона розробляється командою фахівців (лікарі, соціальні працівники, педагоги, психологи) разом з батьками.

Програма може розроблятися на півроку, на рік, все залежить від віку та умов розвитку дитини. Спецiалiст-куратор обговорює періодично з батьками досягнутi результати, успіхи i невдачі, разом аналізують всі незаплановані подiї, якi відбулися за період реалізації програми. Лише після цього команда спецiалiстiв розробляє програму реабiлiтацiї на наступний перiод.

Програма реабiлiтацiї передбачає не лише сприяння розвитку дитини, але й набуття батьками спеціальних знань, психологічну пiдтримуку сім’ї, допомогу сім’ї щодо можливості відпочити, відновлення сил тощо. У ході реалізації програми періодично проводиться моніторинг, регулярне відстеження ходу подій, у разі потреби куратор сприяє батькам у подоланні труднощів, ведучи переговори з потрiбними спецiалiстами, представнимками установ, роз’яснюючи права дитини i сiм’ї. Однiєю iз важливих особливостей реабiлiтацiйної програми має бути: 1) наявність мiждисциплiнарної команди спецiалiстiв, а не ходіння батьків по різних установах; 2) участь батьків у процесі реабiлiтації що є найбільш складною проблемою; 3) увага спецiалiстiв спрямовується як на дітей, так i на батьків; 4) налагодження партнерства у реабiлiтації дітей з обмеженими функціональними можливостями [10, 204-205].

Таким чином, соціальна реабілітація організовується з метою найбільш повного розвитку у дитини з обмеженими можливостями духовних і фізичних сил шляхом використання її збережених функцій, виникаючих потреб та інтересів, її особистісної активності та створення відповідних внутрішніх та зовнішніх умов, в яких вони можуть найбільш повно проявлятися та розкриватися. Така організація соціальної роботи базується на ряді вищевикладених принципів, яких мають дотримуватися усі суб’єкти соціальної роботи з дітим-інвалідами, і на їх базі має формуватися державна допомога таким дітям та їх родинам.

ВИСНОВКИ

Інвалідність дітей значно обмежує їх життєдіяльність, призводить до соціальної дезадаптації внаслідок порушення їх розвитку і зростання, втрати контролю за своєю поведінкою, а також здібностей до самообслуговування, пересування, орієнтації, навчання, спілкування, трудової діяльності в майбутньому. І вся практична організаційна робота з надання допомоги дітям-інвалідам має ґрунтуватися на навчанні цих дітей вести повноцінний спосіб життя з урахуванням усіх особливостей, а з боку держави ґрунтуватися на забезпечення рівних можливостей в усіх суспільно значущих сферах.

Ставлення суспільства до аномальної дитини є певним мірилом його цивілізованості. Донедавна питання дитячої аномалії, інвалідності у нас замовчувалося. Інвалідів намагалися ізолювати від суспільства в спеціальних закладах. Дитина-інвалід та її близьке оточення опинялися сам на сам зі своєю бідою.

Сьогодні ж організація соціальної роботи, під якою розуміється діяльності групи людей, що працюють спільно для задоволення соціально-гарантованих та особистісних потреб осіб до 18 років зі стійким розладом функцій організму, що зумовлюють обмеження її нормальної життєдіяльності, покликана викоренити таке явище, шляхом інтеграції її в суспільне життя висвітлена в працях Л.І. Акатової, О.В. Безпалько, Л.Т. Тюплі, І.Б. Іванової, М.П. Лукашевича, І.Т. Миговича, О.І. Карякіна та інших.

Організація соціальної роботи тут виступає інститутом допомоги, в рамках якого соціальний працівник має допомагати у розв’язанні проблем дітей-інвалідів, що відображають суспільне чи індивідуальне неблагополуччя, допомагати в реалізації прав дитини і отриманні гарантованої державою допомогу.

Провідним компонентом соціальної роботи з даною категорією дітей є формування індивідуальності, її соціалізація з урахуванням потенційних можливостей і потреб кожної дитини. Побудова взаємозв’язків дитини з мікро- і макросередовищем, розвиток її збережених психофізичних можливостей здійснюється шляхом розширення сфери спілкування, організації дозвілля, творчої та ігрової діяльності, допомоги у самообслуговуванні і пересуванні, забезпечення ліками і продуктами харчування, організації оздоровлення, також розробці і реалізації програм реабілітації дітей-інвалідів.

Отже, організація соціальної роботи з дітьми інвалідами базується на:

- вивчення соцiально-психологiчного стану дитини з обмеженою дієздатністю;

- побутовій реаблiтацiї дiтей-iнвалiдiв (навчання елементам самообслуговування та норм елементарної поведнки в рiзних мікросоціумах);

- органiзації консультпунктiв для родичiв дітей-iнвалiдiв з юридичних,

правових, психолого-педагогічних та інших питань;

- розвитку потенційних творчих можливостей дiтей-iнвалiдiв;

- формування якостей особистiсної самодяльностi засобами спеціально

розроблених психотренiнгiв та психотренуючих iгор;

- органiзацiї культурно-дозвiллево та освітньої дiяльностi дiтей-iнвалiдiв;

- координації роботи з різними соціальними інститутами, що опікуються проблемами дiтей-iнвалiдiв у суспiльствi;

- здійснені соціального захисту дітей-інвалідів та їх сімей.

Таким чином, всі ці напрями сьогодні вводяться у повсякденну практичну діяльність з метою соціалізації та інтеграції дитини з обмеженими функціональними можливостями в суспільстві, з метою досягнення оптимального рівня їх життєдіяльності і потенційних здібностей особистості у результаті впливу напрямків соціального захисту.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.    Айшевурд М.М. Полноценная жизнь инвалида. – М.: Педагогика, 1991. – 88 с.

2.    Акатов Л.И. Социальная реабилитация детей с ограниченніми возможностями здоровья. Психологические основі: Учеб. пособие для студ. вісш. учеб. заведений. – М.: Гу-манит. узд. центр ВЛАДОС, 2003. – 368 с.

3.    Аксенова Л.И. Правовые основы специального образования и социальной защиты детей с отклонениями в развитии // Дефектология. – 1997. - №1. – С. 3-10.

4.    Безпалько О.В. Соціальна педагогіка в схемах і таблиця: Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2003. – 134 с.

5.    Бойко М.Д. Право соціального забезпечення України: Навчальний посібник. Вид. 3-те, доп. та переробл. – К.: Атіка, 2006. – 380 с.

6.    Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» // http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?page=1&nreg=875-12

7.    Закон України «Про охорону дитинства» // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 2001.- № 30. - С. 142

8.    Закон України «Про реабілітацію інвалідів в Україні» // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 2006. – № 2-3. – С. 36

9.    Звєрєва І.Д., Іванова І.Б. Концептуальні основи соціального захисту людей з функціональними обмеженнями.// Інвалід і суспільство: проблеми інтеграції.- К., 1995, С. 4-10.

10.  Капська А.Й. Соціальна робота: Навчальний посібник. – Київ: Центр навчальної літератури, 2005. – 328 с.

11.  Карякина О.И., Карякина Т.Н. Основы реабилитации инвалидов: Учебное пособие. – Волгоград: Издательство Волгоградского государственного университета, 1999. – 88 с.

12.  Кизименко Л.Д., Бєдна Л.М. Словник-довідник соціального працівника (для студентив та соціальних працівників) - Міні - глосарій - Львів, ДЦ МОУ, 2000. - 67 с.

13.  Коваль А.Т., Звєрєва І.Д., Хлєбік С.Р. Соціальна педагогика / Соціальна робота: Навчальний посібник.- К.: ІЗМН, 1997.-392с.

14.  Конвенция о правах ребенка. (одобрена Генеральной Ассамблеей ООН 20.11.1989) (вступила в силу для СССР 15.09.1990) // Сборник международных договоров СССР, выпуск XLVI, 1993.

15.  Кузнецова Л.П. Основные технологии социальной работы: Учебное пособие.- Владивосток: Изд-во ДВГТУ, 2002.- 92 с.

16.  Лукашевич М.П., Мигович І.І. Теорія і методи соціальної роботи: Навч. посіб. – 2-ге вид., доп. і випр. – К.: МАУП, 2003. – 168 с.

17.  Майкл М., Майкл А., Франклин Х. Основы менеджмента. Пер. с англ. - М.: Дело, 1999. - 800с.

18.  Мошняга В.Т. Технологии социальной реабилитации детей с ограниченными возможностями. – М.: Инфра-М, 2003.- 348

19.  Соколян М. Внутрішній комунікаційний аудит. Діагноз: людський чинник // "Києво-Могилянська Бізнес Студія", 2004. - №9. – С. 5-8

20.  Соціальна робота в Україні: навч. посібник за ред.. І.Д. Зверевої, Г.М. Лактіонова. – Київ, 2003. – 254 с.

21.  Социальная работа / Под общ. ред. В.И. Курбатова. – Ростов н\Д: Феникс, 2003. – 576 с.

22.  Теорії і методи соціальної роботи: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. Т.В. Семигіної, І.І. Миговича. – К.: Акедемвидав, 2005. – 328 с.

23.  Тюптя Л.Т., Іванова І.Б. Соціальна робота (теорія і практика). Навч. посіб. для студентів вищих навчальних закладів. – К.: ВМУРОЛ «Україна», 2004. – 408 с.

24.  Фирсов М.В., Студенова Е.Г. Теория социальной работы: Учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений. — М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2001.—432с.

25.  Шапорова С.А. Проблема интегрированного обучения в зарубежном опыте // Дэфекталогія. – 1997. - №6. – С. 97-109.