Феномен групи

3 Феномен групи

Об'єднання людей у групи відбувається за різними ознаками, у тому числі й статусними — владними, майновими, професійними, освітніми тощо.

Особливості їх впливу на індивіда у різні епохи дослідники усвідомлювали і оцінювали неоднаково. Те, що одні визнавали як природний феномен, інші кваліфікували як явище, яке принижує індивідуальну гідність.

Соціальна спільність і соціальна група. Різноманітні сукупності індивідів соціальна психологія позначає поняттями “спільність” і “група”.

Соціальна спільність — сукупність індивідів, об'єднаних соціальними зв'язками і причетністю один до одного за певною ознакою.

Соціальна спільність передбачає спілкування індивідів, їх духовну солідарність, взаєморозуміння.

Соціально-психологічною основою спільності є феномени “Ми” та “Вони”. При цьому “Ми” — універсальна психологічна форма самосвідомості будь-якої сукупності людей, яка завжди протилежна феномену “Вони”. Вона є передумовою спілкування і продуктом розвитку особистостей. Спільності як цілісності властиві особливий психічний стан, соціальний настрій, різновиди діяльності (економічної, політичної, професійної). її характеризують момент уподібнення (індивід ідентифікує себе з її цілями, нормами, цінностями) і відокремленість людини (обмеження сфери індивідуального спілкування в конкретній спільноті або навіть припинення контакту в ній). Відокремленість вказує на індивідуальну неповторність особистості, що свідчить і про її належність до інших соціальних спільностей, різноманітних соціальних відносин і соціальних ролей.

Соціальними ознаками, які об'єднують людей у спільності, є спільні цілі, інтереси, умови життєдіяльності, вік, стать, належність групи до єдиної культури, релігії, спосіб, якість і стиль життя, соціальний статус, відносини власності. Це дає підстави розглядати соціальну спільність як сукупність людей, що характеризується спільними умовами життєдіяльності, інтересами; належністю до територіальних, культурних, релігійних, професійних утворень, до історично сформованих соціальних організацій та інститутів.

Прикладом спільності є общини, засновані на кровній спорідненості, сусідстві, дружбі та ін. У сучасному суспільстві общинні зв'язки суттєво послаблені. Побутують навіть твердження, що община як соціальна спільнота себе вичерпала, оскільки вона як атрибут докласового суспільства рудиментарно зберігалася подекуди в наступні соціальні епохи. На противагу їм наводять аргументи про відродження та велике майбутнє общини, спрямовуючи погляди скептиків на факти самоуправління в багатьох сучасних розвинутих державах.

Відносно сталим об'єднанням людей є група. Сукупність людей, що претендує називатися групою, об'єднана не лише спільністю умов і засобів соціальної життєдіяльності, а й взаємовпливами індивідів.

Соціальна група — відносно стійка сукупність людей, пов'язаних між собою спільними цінностями, цілями, системою взаємин, взаємовпливів і включених до типових форм діяльності.

До основних ознак соціальної групи належать:

— включення їх у широкий соціальний контекст;

— наявність загальної особистісно значущої основи для перебування індивідів у межах групи;

— достатня тривалість існування, що є передумовою створення предметів і феноменів групової культури, історії;

— зовнішня та внутрішня організація;

— певні типи впливу і відносин між індивідами, загальноприйняті норми і цінності;

— усвідомлення індивідами своєї належності до групи і виникнення на цій основі “Ми-почуття”;

— наявність групових атрибутів (назва, символи тощо).

Дослідники вказують на певні відмінності в сутності та обсязі понять “соціальна спільність” і “соціальна група”. Якщо поняття “соціальна група” в основному позначає функціонування певного угруповання, товариства, об'єднаних спільними цілями людей, то поняття “соціальна спільність” акцентує на результатах цього функціонування — виникненні певного соціального переживання, яке стає надбанням кожного належного до неї індивіда. Крім того, поняття “соціальна спільність” ширше за обсягом і містить поняття “соціальна група”. Водночас вони за багатьма ознаками подібні між собою. Розкриття кожним із цих понять свого аспекту людської комунікації та взаємодії у різних соціальних угрупованнях і в різних соціальних просторах створює цілісну їх картину.

Найчастіше об'єктом вивчення соціальної психології є соціальна група. Йдеться про реальні групи, учасники яких взаємопов'язані спільними цінностями, діями, взаємозалежні у способі життя, впливають один на одного з метою задоволення значущих потреб, цілей та інтересів. Розгляд їх із різних точок зору, у різних вимірах забезпечує цілісне і всебічне пізнання соціальної групи як феномену. Загалом соціальну групу характеризують такі сутнісні особливості:

1. Посередництво між суспільством і конкретною людиною. Через соціальну групу суспільні явища впливають на особистість, формуються її соціально значущі якості, переконання, установки, ціннісні орієнтації та ін. Особистість також має змогу вплинути на суспільні процеси, суспільну думку і уявлення, намагається змінити чи скоригувати їх, перебуваючи у певній групі.

2. Статус самостійного суб'єкта життєдіяльності та розвитку. Група як номінальна спільнота індивідів є в соціальній взаємодії реальним психологічним угрупованням. У цьому контексті соціальна психологія досліджує феномени і механізми, які свідчать про народження соціальної групи; особливості вияву групової згуртованості; тривалість циклу життєдіяльності групи від моменту її створення до розпаду; впливи, що зумовлюють перехід групи з одного якісного стану в інший.

3. Важливий для індивіда соціальний інститут. Перебуваючи у групі, індивід соціалізується, набуває досвіду міжособистісних відносин. Соціальну психологію цікавлять зміни, що відбуваються з ним (йдеться про зміну поглядів, цінностей, звичок, поведінки) після входження у групу, а також пов'язані з цим фактом процеси у групі, яка, як відомо, акумулює в собі індивідуально-психологічні особливості її учасників.

4. Сфера концентрації різних групових впливів на особистість. Людина, виконуючи різні соціальні функції, одночасно належить до різних соціальних груп. З одного боку, це сприяє визначенню місця особистості в системі соціальної діяльності, а з другого — позначається на формуванні свідомості особистості, оскільки вона включена в систему поглядів, уявлень, норм, цінностей багатьох груп.

Отже, соціальна психологія розглядає групу як простір, в якому функціонує окремий індивід, як самостійний суб'єкт активності і як важливий інститут соціалізації особистості.

Параметри, що характеризують групу як цілісність. До них відносять психологічний зміст спільної діяльності, композицію (склад) групи, структуру, групові процеси. Залежно від типу групи кожен параметр може набувати різного значення.

Важливою характеристикою функціонування соціальної групи є спільна діяльність належних до неї осіб. Значущість групи для індивіда полягає в тому, що вона постає як певна система діяльності, задана її місцем у системі суспільного поділу праці, і як суб'єкт певного виду діяльності, через якого особистість належить до системи суспільних відносин. Головною інтегруючою якістю групи є соціально зумовлена спільна предметна діяльність — організована система активності індивідів, спрямована на доцільне виробництво матеріальних і духовних цінностей, котрі характеризують суспільство та спосіб його існування у конкретний період.

Групові взаємини та групова взаємозалежність охоплюють канали комунікації, звичаї, традиції, масові дії, вияв різноманітних емоцій. Усі вони реалізуються в соціальній діяльності, яка є основою, інтегруючим чинником і головною ознакою соціальної групи. Здійснення спільної діяльності, участь членів групи в ній зумовлює формування психологічної спільності між ними, є передумовою виникнення групи як реального психологічного об'єднання. Саме за таких умов група стає соціально-психологічним феноменом.

Важливою умовою та основною ознакою існування соціальної групи є психологічний зміст спільної діяльності.

Психологічний зміст спільної діяльності — сукупність цілей, завдань та операцій, які сприяють задоволенню основних мотивів цієї діяльності, потреб та соціальних цінностей членів групи.

Особливості становлення, функціонування та розвитку групи залежать від психологічних властивостей, її діяльності. Спільна активність членів групи може бути спрямована на реалізацію основної її мети і на підтримку внутрішньої групової цілісності. У цьому процесі реалізуються два види діяльності:

— зорієнтована на досягнення основної соціальної мети, заради якої створена група (інструментальна діяльність);

— спрямована всередину групи задля її згуртування, розв'язання конфлікту, розвитку емоційних контактів (експресивна діяльність).

Однією з ознак групи є її композиція — сукупність індивідуальних характеристик членів групи, важливих з точки зору її цілісних властивостей.

Елементами структури групи є структура комунікацій, розподіл владних функцій, співвідношення неформальних і формальних взаємин у ній.

З огляду на конфігурацію позицій індивідів виокремлюють горизонтальні та вертикальні групові структури. Горизонтальні групові структури визначають позиції членів групи в системах відносин, сформовані на основі симпатії чи антипатії (структура емоційних переваг), ступеня психологічного впливу (лідерська структура), руху інформації у групі (комунікативна структура).

Вертикальні групові структури є сукупністю позицій членів групи в системі офіційних відносин, покликаних забезпечувати досягнення інструментальних цілей. Вертикальна структура в організованій групі, створеній для досягнення певної мети, вибудовується на трьох рівнях:

1. Офіційні ділові відносини. Виникають з приводу діяльності та регламентуються штатним розписом і посадовими інструкціями.

2. Неофіційні ділові відносини. Формуються у процесі розв'язання ділових завдань, але не визначаються посадовими інструкціями.

3. Неофіційні емоційні відносини. Виникають та розвиваються тільки на основі емоційної симпатії.

Основою цих відносин є спільна діяльність. З організацією діяльності групи, динамікою її розвитку пов'язані групові процеси.

Групові процеси — процеси групової динаміки, які відображають весь цикл життєдіяльності групи (від утворення, функціонування — до розпаду).

До групових процесів належать згуртування і утворення групових норм, керівництво і лідерство, конфлікти, процеси прийняття групового рішення, тобто все те, що відбувається з групою і в групі протягом її існування.

Параметри, що характеризують індивіда як члена групи. Для характеристики індивіда як члена групи використовують поняття “групові норми та цінності”, “групові санкції”, “групові очікування”, “статус особистості”, “позиція особистості”, “рольособистості”, “рангособистості”.

Групові норми та цінності виконують регулятивну функцію у взаємодії членів групи.

Групові норми — певні правила, стандарти поведінки, вироблені групою для забезпечення спільної діяльності її членів.

Іноді групові норми усвідомлюються після їх порушення. Такими нормами найчастіше бувають так звані імпліцитні (англ. implicit — невисловлений, зовнішньо не виявлений), тобто неофіційні правила, котрих дотримуються у групі. Правила поведінки можуть бути і чітко визначені, формально затверджені. їх називають експліцитними (лат. explicitus — розплутаний, упорядкований) правилами.

Норми є координуючими елементами, основою соціального контролю у групі, сприяють її виживанню.

Iсторія соціальної психології дає кілька підходів до трактування взаємодії та її структури. Передусім широко відома теорія соціальної дії, згідно з якою в різних варіантах - пропонувався опис індивідуального акту дії. Фіксувалися компоненти взаємодії: люди, їхній зв'язок, вплив один на одного, їх зміни. Основне завдання полягало в пошуку домінантних чинників мотивації дій. Так, за теорією Т. Парсонса в основі соціальної діяльності лежать міжособистісні взаємодії, на яких будується людська діяльність. Іншими словами, широкий контекст людської діяльності — це результат одиничних дій, тобто з елементарних актів, якими є одиничні дії, складаються системи дій. При цьому елементами акту вважаються: той, хто втілює діяння (діяч); інший (той, на кого спрямоване діяння); норми, згідно з якими організується взаємодія; цінності, які приймає кожний з учасників; ситуація, в якій виконується дія. На погляд Г. Андреєвої, зазначений підхід майже не вловлює соціальний контекст, оскільки в ньому все розмаїття соціальної діяльності виводиться з психології індивіда.

У працях американських соціальних психологів Дж. Тібо і Г. Келлі представлені моделі так званої діадичної взаємодії (взаємодія в діаді). Сутність запропонованого підходу полягає в тому, що:

• будь-які міжособистісні стосунки є взаємодією, реальним обміном поведінковими реакціями в межах певної ситуації;

• ця взаємодія з більшою вірогідністю продовжуватиметься й позитивно оцінюватиметься учасниками, якщо вони отримують вигоди з неї;

• аби визначити наявність чи відсутність вигоди, кожен учасник оцінює взаємодію з погляду знаку й величини результату, який розглядається як сума винагород і втрат, шо приносить із собою даний обмін діями;

• взаємодія продовжуватиметься, якщо для кожного партнера винагороди перевищуватимуть втрати;

• процес отримання вигоди для кожного учасника ускладнюється тим, що вони мають можливість впливати один на одного, тобто контролювати винагороди і втрати. Отож взаємодія контролюється наслідками. При цьому партнери впливають на результати один одного.

Щодо подальших досліджень у межах розробленої теорії, то вони стосувалися типів контролю і особливостей соціальної поведінки учасників взаємодії.

Висновок

 

Соціальне й біологічне існує як нерозривна єдність. Біологічне, природне можна спрощено назвати системою, “що живе”, а соціальне – “як живе”. Але і “що живе”, і “як живе” злилися в єдине ціле, у соціальну істоту на ім’я Людина. Природне функціонування її організму соціально обумовлене, залежить від тих об’єктивних історичних умов, у яких живе і які нею ж створені шляхом перетворення навколишнього середовища для задоволення своїх різноманітних потреб.

Людина являє собою цілісну єдність біологічного, психічного й соціального рівня. При цьому людський індивід – це не проста арифметична сума біологічного, психічного й соціального, а їх інтегральна єдність, яка приводить до виникнення нового якісного ступеня – особистості. Сім'я, як соціальний інститут, несе дуже важдиву світогладнотворчу функцію в творені особистості.

Особистість – це міра цілісності людини, що включає в себе усю множину взаємопов’язаних характеристик і елементів.

Особливим компонентом особистості є її моральність. Всесторонньо та гармонійно розвинута особистість, як одиниця суспільства, несе в собі певні функції, мету, значення для суспільства в цілому.

Мета життя людини проявляється в різноманітних видах діяльності – у праці, вихованні, сімейному житті, захопленні наукою, літературою і мистецтвом, в активній суспільній діяльності тощо. При цьому сім'я – не самоціль, а реальна основа створення об’єктивних умов для того, щоб кожна людина могла проявити себе, розгорнути свої здібності, виявити таланти, бути корисною суспільству. Саме тому не можна не дооцінювати переваги групового життя взагалі і сімейного життя зокрема.

ЛІТЕРАТУРА

 

1. Межевич М.Н. Структура социально-территориальная // Энциклопедический социологический словарь. Под ред. Осипова. – М.: ИСПИ РАН, 1995.

2. Малес Л.В. Фізична реальність у соціологічному вимірі// Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства. Збірник наукових праць. – Х.: Видво Харківського національного університету ім. Каразіна, 2000.

3. Белов В. Построение империи: время, протранство, власть.// Русский журнал Available from: www. russ.ru/

4. Фролов С.С. Основы социологии: Учебное пособие. – М: Юристъ, 1997.

5. Сорокин П. Система социологии. В 2т. – Сыктывкар: Коминвест, 1991. – Т.І: Социальная аналитика.

6. Шаповал М. Загальна соціологія. – К.: Український центр духовної культури, 1996.

7. Хорев Б.С. Территориальная организация общества. – М.: Мысль, 1981. – 320с.