Навигация
Законодавчі акти соціального забезпечення, прийняті в період існування СРСР (1922-1991рр.)
94193
знака
0
таблиц
0
изображений
2. Законодавчі акти соціального забезпечення, прийняті в період існування СРСР (1922-1991рр.)
Наприкінці 1922 р. було утворено СРСР, а в 1924 прийнято Конституцію СРСР, за якою творення основних законів про працю й охорону здоровя було віднесено до відання СРСР. Республіканськими органами державного управління соціальним забезпеченням і далі визнавалися республіканські НКСЗ. На союзному рівні органу з такою назвою створено не було, але систему соціального забезпечення на рівні СРСР панівний партії все-таки вдалося створити. На початку 1925 р. при НКП СРСР було створено міжвідомчий орган – Союзна рада соціального страхування (СРСС), при НКП союзних республік – республіканські ради соціального страхування. СРСС здійснювала загальний напрям діяльності Центрального управління соціальним страхуванням, розглядала всі розроблені НКП СРСР та іншими відомствами проекти нормативних актів у сфері соціального страхування, що підлягали внесенню в законодавчі органи СРСР, надавала висновки щодо цих проектів, розглядала розроблені Центральним управлінням соціального страхування на розвиток діючого законодавства загальні правила й інструкції, що стосувалися залучення до страхування окремих категорій працюючих за наймом, роз’яснювала чинні нормативні акти СРСР у сфері соціального страхування та видані нею розпорядження й інструкції. Уже з 1926 р. нормативні акти з питань застосування законів СРСР і постанов РНК СРСР щодо пенсійного забезпечення робітників, службовців і членів їхніх сімей стала видавати СРСС, її постанови і правила посіли провідне місце в пенсійному законодавстві.
З метою створення єдиних для всієї країни норм і умов забезпечення поширилася практика прийняття загальносоюзних нормативних актів у сфері соціального забезпечення.
28 серпня 1925 р. ЦВК і РНК затвердили перший загальносоюзний закон про пенсії за соціальним страхуванням – Положення про забезпечення в порядку соціального страхування інвалідів праці та членів сімей померлих або безвісно відсутніх застрахованих та інвалідів праці.
Постановою СРСС при НКП СРСР від 5 січня 1928 р. “Про надання пенсійного забезпечення престарілим робітникам підприємств текстильної промисловості” введено страхування у зв’язку зі старістю для однієї з груп промислових робітників-текстильників. Це перший нормативний акт в СРСР, у якому забезпечення у зв’язку зі старістю було сконструйовано не як різновид пенсії у зв’язку з інвалідністю, а як самостійний вид соціального забезпечення. Право на пенсію вже не залежало від втрати працездатності, що обов’язково засвідчувалося медичним висновком, а зумовлювалося двома моментами: досягненням певного віку та наявністю відповідного стажу. Встановлювався пенсійний вік: для чоловіків 60 років, а для жінок – 55 років. Для чоловіків і жінок визначався єдиний загальний трудовий стаж – 25 років і спеціальний – не менше одного року безпосередньо перед зверненням щодо пенсії. Розмір пенсії встановлювався на рівні пенсійного забезпечення інвалідів ІІ групи, що втратили працездатність внаслідок загального захворювання, а саме для 1928 р. це склало 2/3 від повної пенсії, яка, в свою чергу, становила 2/3 від середнього заробітку. Умовою виплати пенсії було припинення роботи на підприємстві текстильної промисловості.
У 1928 р. на VIII з’їзді профспілок було порушене питання про поширення страхування у зв’язку зі старістю ще на три категорії робітників: залізничників, металістів і гірників. Це було здійснено постановою ЦВК і РНК СРСР від 15 травня 1929 р. “Про забезпечення в порядку соціального страхування на випадок старості”. СРСС при НКП СРСР було надане право поширювати страхування у зв’язку зі старістю на інші галузі промисловості. За постановами СРСС у 1932 р. забезпеченням у зв’язку зі старістю були охоплені вже всі робітники всіх галузей народного господарства, інженерно-технічні працівники й окремі категорії службовців, учні курсів підвищення кваліфікації за умови, що вони безпосередньо перед вступом на курси працювали робітниками і службовцями. Відповідно до постанови ВЦРПС, затвердженої РНК СРСР 31 липня 1937 р. “Про поліпшення державного соціального страхування для службовців”, забезпечення у зв’язку зі старістю було поширене на всіх службовців.
14 березня 1928 р. ЦВК і РНК СРСР затвердили Положення про забезпечення в порядку соціального страхування у зв’язку з втратою годувальника, що замінило ряд нормативних актів, у тому числі Положення від 28 серпня 1925 р. Цим Положенням встановлювалися умови призначення і розміри пенсій залежно від групи і причини інвалідності, стажу роботи, розміру заробітку. На підставі Положення від 14 березня 1928 р. СРСС видала “Зведені правила забезпечення в порядку соціального страхування у зв’язку з інвалідністю і в зв’язку з втратою годувальника”. Вони замінили собою більше 40 нормативних актів і передбачали пенсії у зв’язку з інвалідністю, пенсії у зв’язку з втратою годувальника; пенсії у зв’язку зі старістю; допомоги у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю; допомоги у зв’язку з народженням дитини; допомога на поховання; допомога в разі безробіття; порядок призначення, видачі і позбавлення пенсій і допомог.
У 1930 р. законодавство про пенсійне забезпечення робітників і службовців було систематизоване в Положення про пенсії і допомоги з соціального страхування, що було затверджене ЦВК і РНК СРСР 13 лютого 1930 р. Воно передбачало переваги пенсійного забезпечення робітників і їхніх сімей порівняно зі службовцями та їхніми сім’ями. Робітникам пенсія у зв’язку з інвалідністю від загальних причин призначалася при трудовому стажі від 1 до 8 років, а службовцям – від 1 до 12 років залежно від віку особи, яка звернулася щодо призначення пенсії. У такому ж порядку призначалася пенсія у разі втрати годувальника.
СРСС при НКП СРСР 21 лютого 1929 р. прийняла постанову “Про позбавлення права на пенсію і допомогу у зв’язку з безробіттям колишніх поміщиків, фабрикантів, жандармів, поліцейських, керівників контрреволюційних банд та інших”. Названі особи отримали право на відповідні види соціального забезпечення тільки після поновлення їх у виборчих правах, тобто з моменту вступу в дію Конституції СРСР 1936 р.
ЦВК і РНК СРСР 3 липня 1929 р. прийняли нову постанову про пенсійне забезпечення вчителів та інших працівників освіти за вислугу років, що розширила коло осіб, які підлягали забезпеченню, і поліпшувала умови виплати пенсії. У 1929 р. було введене пенсійне забезпечення за вислугу років для медичних і ветеринарних працівників, трудова діяльність яких проходила в селі і в робітничих селищах. У 1930 р. встановлена пенсія за вислугу років і для агрономів, які працювали в сільській місцевості.
ЦВК і РНК СРСР 23 квітня 1930 р. затвердили Кодекс про пільги для військовослужбовців і військовозобов’язаних та їхніх сімей.
ЦВК СРСР 23 червня 1931 р. прийняв постанову “Про соціальне страхування ”, якою змінено умови і норми забезпечення пенсіями і допомога ми з урахуванням галузей виробництва, стажу роботи та наданням переваг ударникам праці. На виконання її з метою конкретизації деяких положень СРСС при НКП видала 29 лютого 1932 р. за № 47 свою постанову “Про поліпшення пенсійного забезпечення по інвалідності, у зв’язку з втратою годувальника і по старості”. Пенсії були підвищені, особливо у зв’язку з інвалідністю від загального захворювання та зі старістю. Розміри пенсій визначалися залежно від галузі народного господарства, у зв’язку з чим робітники поділялися на три категорії, а службовців (крім зайнятих на виробництві) виділяли в окрему категорію. За роботу понад встановлений мінімум виплачувалася надбавка до пенсії. За кожний рік ударної праці ударнику належала надбавка в розмірі 3% пенсії. Було знижено стаж при виході на пенсію у зв’язку з інвалідністю. Право на пенсію з настанням старості за цією постановою поширювалося на всіх робітників, де б вони не працювали, і на частину службовців, віднесених до третьої категорії. Пільгові умови виходу на пенсію встановлювалися спеціальними постановами.
Відповідно до постанови ЦВК СРСР і ВЦРПС від 10вересня 1933 р. “Про порядок злиття НКП СРСР і ВЦРПС” відбулася передача функцій з управління соціальним страхуванням від НКП СРСР, що ліквідовувався, до ВЦРПС. На ВЦРПС покладалися такі функції: контроль і керівництво роботою всіх профспілкових органів з соціального страхування; складання і подання на затвердження РНК СРСР зведеного бюджету соціального страхування СРСР, а також законів про соціальне страхування і тарифів страхових внесків; видання інструкцій, правил і роз’яснень щодо застосування законів про соціальне страхування. Таким чином, за профспілками було закріплене право на прийняття правових нормативних актів з питань соціального страхування. До компетенції профспілкових органів перейшли призначення і виплата пенсій робітникам, службовцям та членам їхніх сімей.
Конституція СРСР, а пізніше Конституція УРСР закріпили право громадян на матеріальне забезпечення в старості, у разі непрацездатності, у випадку хвороби. На підставі рівності прав громадян у сфері пенсійного забезпечення пенсії з настанням старості й інвалідності службовцям, відповідно до постанови ВЦРПС, що була затверджена РНК СРСР 31 липня 1937 р., стали призначатися на тих самих умовах, що й робітникам. Були скасовані обмеження в пенсійному забезпеченні осіб, які раніше позбавлялися виборчих прав через соціальне походження.
28 грудня 1938 р. РНК СРСР, ЦК ВКП(б) і ВЦРПС прийняли спільну постанову “Про заходи щодо впорядкування трудової дисципліни, поліпшення практики державного соціального страхування і боротьби із зловживаннями в цій справі”. Нею замість надбавки до пенсії за загальний стаж роботи, що не враховував тривалості роботи на одному підприємстві, встановлювалися надбавки для інвалідів (І та ІІ груп) за стаж безперервної роботи на одному підприємстві, в установі перед зверненням по пенсію. Стаж як необхідна умова для призначення пенсій у зв’язку з інвалідністю та в разі втрати годувальника мав тепер важливе значення.
У зв’язку з загостренням міжнародної обстановки більше уваги почали приділяти військовослужбовцям. 16 липня 1940 р. РНК СРСР прийняла постанову “Про пенсії військовослужбовцям рядового і молодшого начальницького складу строкової служби і їхнім сім’ям”. Розмір пенсії військовослужбовцям строкової служби, які стали інвалідами (незалежно від причин інвалідності) і членам сімей, що втратили годувальника, були значно збільшені. Мінімальні пенсії інвалідам збільшилися приблизно в 2,5 раза, а максимальні – в 4,5 рази. Одночасно збільшувались на 50% і розміри пенсій інвалідам громадянської війни, військової служби в РСЧА, колишнім червоногвардійцям і червоним партизанам, інвалідам імперіалістичної війни, а також членам їхніх сімей. Розміри пенсій диференціювалися залежно від причини інвалідності і від заробітку до призову в армію (робота робітником чи службовцем). Більш високі розміри пенсій встановлювалися для тих, хто втратив працездатність, захищаючи СРСР або виконуючи інші обов’язки військової служби, чи внаслідок захворювання на фронті. Пенсійному забезпеченню підлягали й інваліди ІІІ групи.
Уже під час Другої світової війни, участь у якій СРСР була неминучою, 5 червня 1941 р. РНК СРСР прийняла постанову “Про пенсії й допомоги особам вищого, старшого і середнього начальницького складу, особам молодшого начальницького складу надстрокової служби, спеціалістам рядового складу надстрокової служби і їхнім сім’ям, у якій збільшилися розміри пенсійного забезпечення зазначених осіб за вислугу років, у зв’язку з інвалідністю і в разі втрати годувальника. Іншою постановою від 5 червня 1941р. №1475 РНК затвердила Перелік спеціалістів рядового складу надстрокової служби Червоної Армії, Військово-Морського Флоту, прикордонних і внутрішніх військ, які мають право на пенсії та допомоги згідно з постановою РНК СРСР “Про пенсії та допомоги особам вищого, старшого й середнього начальницького складу, особам молодшого начальницького складу надстрокової служби, спеціалістам рядового складу надстрокової служби та їхнім сім’ям”. До цього переліку ввійшли: 1) аероакустики; 2) візирними всіх найменувань; 3) водолази всіх найменувань; 4) повітряні стрільці всіх найменувань; 5) гідроакустики; 6) далекомірники; 7) комендори всіх найменувань; 8) майстри всіх найменувань; 9) машиністи всіх найменувань; 10) мінери всіх найменувань; 11) мотористи всіх найменувань; 12) музиканти; 13) обристи; 14) кухарі; 15) підводники берегової оборони; 16) прожектористи; 17) радисти всіх найменувань; 18) стернові; 19) сигнальники; 20) телеграфісти; 21) торпедисті всіх найменувань; 22) хіміки; 23) електрики всіх найменувань.
Таким чином, до початку Великої Вітчизняної війни була створена система соціального забезпечення радянського типу, що охоплювала робітників, службовців, інтелігенцію і членів їхніх сімей у всіх випадках втрати заробітку, але повного відшкодування заробітку не вдалося досягнути, розміри соціальних виплат залишилися низькими. Основні види соціальних послуг надавалися населенню безплатно за рахунок державного бюджету.
Під час війни було встановлено особливий інститут забезпечення державними допомога ми військовослужбовців, які перебували в лавах армії. Система допомог була заново регламентована указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 червня 1941 р. “Про порядок призначення і виплати допомоги сім’ям військовослужбовців рядового і молодшого начальницького складу у воєнний час”. Пізніше цей указ був змінений указом від 19 липня 1942 р. Право на допомогу мали сім’ї військовослужбовців рядового і молодшого начальницького складу, які були мобілізовані, за виключенням військовослужбовців надстрокової служби. Допомога призначалась щомісячно у таких випадках і розмірах: 1) якщо в сім’ї немає працездатних, то допомога виплачувалась на одного непрацездатного – 100 руб., на двох – 150 руб., трьох і чотирьох – 200 руб., п’яти і більше непрацездатних – 250 руб.; 2) якщо в сім’ї був один працездатний, допомога виплачувалась: на трьох і чотирьох непрацездатних – 150 руб., на п’ять і більше непрацездатних – 200 руб.; 3) якщо в сім’ї був один працездатний і двоє дітей, які не досягли 16 років, а стосовно учнів – 18 років – 100 руб.; 4) якщо сім’я налічувала двох працездатних при наявності п’яти і більше непрацездатних – 150 руб. Сім’ї, що мешкали у сільській місцевості, отримували допомогу у половинному розмірі.
У воєнний час вживались заходи щодо працевлаштування інвалідів війни і членів сімей військовослужбовців. Серед основних нормативних актів можна назвати постанови РНК СРСР від 6 травня 1942 р. “Про трудове влаштування інвалідів Вітчизняної війни ”; від 20 січня 1943 р. “Про заходи щодо трудового влаштування інвалідів Великої Вітчизняної війни”.
8 липня 1944 р. виданий Указ Президії Верховної Ради СРСР “Про збільшення державної допомоги вагітним жінкам, багатодітним і одиноким матерям, посилення охорони материнства і дитинства, про встановлення вищого ступеня відзнаки – звання “Мати-героїня” і встановлення ордена “Материнська слава” і медалі “Медаль материнства”. Цим Указом значно розширене коло матерів, які отримують допомоги, збільшено їх розміри, встановлено державні допомоги одиноким матерям на утримання і виховання дітей, передбачалося розширення мережі установ охорони материнства і дитинства.
У період війни багато категорій робітників і службовців працювали безпосередньо в районах бойових дій. З огляду на специфіку умов їхньої роботи Раднарком СРСР у 1942-1944 рр. поширив на них пенсійне забезпечення, яке було встановлено для військовослужбовців. Таким забезпеченням користувалися, зокрема, моряки суден морського флоту, які плавали в районах воєнно-морських дій, річкових суден річкового флоту, які плавали в районах військових дій та ін.
З 1947 до 1956 р. Урядом СРСР було прийнято низку постанов, згідно з якими періодично збільшувалися розміри соціальних виплат.
Рада Міністрів УРСР 9 квітня 1948 р. затвердила Положення про Міністерство соціального забезпечення Української РСР і місцеві органи соціального забезпечення. Відповідно до п. 10 цього Положення в складі МСЗ УРСР було утворено: 1) пенсійне управління; 2) відділ персональних пенсій; 3) управління трудового та побутового влаштування; 4) управління установ соціального забезпечення; 5) відділ лікарсько-трудової експертизи; 6) відділ протезування; 7) плановий відділ; 8) фінансовий відділ; 9) відділ статистики; 10) відділ кадрів; 11) центральна бухгалтерія; 12) відділ постачання; 13) секретаріат; 14) управління справами. У підпорядкуванні МСЗ також були: 1) редакція інформаційного бюлетеня; 2) вчена рада з протезування, трудового влаштування інвалідів і експертизи працездатності; 3) центральний евакоприйомник; 4) Київська центральна база матеріально-технічного постачання; 5) Одеська школа-інтернат з навчання гри на баяні незрячих інвалідів Вітчизняної війни; 6) Ніжинська школа-інтернат з підготовки до вузів незрячих інвалідів Вітчизняної війни; 7) Одеський санаторій для інвалідів Вітчизняної війни; 8) постійно діючі курси; 9) відомчий арбітраж.
На МСЗ покладалися такі основні завдання:
− керівництво соціальним забезпеченням, контроль за впровадженням у життя законів, а також постанов і розпоряджень РМ СРСР і РМ УРСР про соціальне забезпечення та внесення на розгляд РМ УРСР проектів законів, постанов і розпоряджень з цих питань;
− відання питаннями пенсійного забезпечення робітників, службовців, військовослужбовців рядового, сержантського та старшинського складу, строкової служби, осіб, прирівняних до військовослужбовців, робітників і службовців, а також членів їхніх сімей і питаннями забезпечення допомога ми сімей військовослужбовців рядового, сержантського та старшинського складу, строкової служби;
− здійснення заходів щодо трудового влаштування та матеріально-побутового обслуговування інвалідів, членів сімей загиблих воїнів і пенсіонерів інших категорій, а також членів сімей військовослужбовців;
− здійснення заходів щодо організації в колгоспах громадської взаємодопомоги та матеріально-побутової допомоги колгоспникам;
− здійснення керівництва установами соціального забезпечення (інтернатами для інвалідів Вітчизняної війни, будинками інвалідів та ін.);
− керівництво лікарсько-трудовою експертизою працездатності робітників, службовців і військовослужбовців та членів їхніх сімей;
− здійснення загального керівництва Українською спілкою кас взаємного страхування членів артілей кооперації інвалідів, Українським товариством глухонімих, Українським товариством сліпих і контроль за їхньою діяльністю;
− здійснення загального керівництва кооперацією інвалідів відповідно до ст. 34 і 35 Положення про кооперацію інвалідів, затвердженого постановою РМ УРСР від 16 жовтня 1946 р. №1819.
У 50-ті роки ХХ ст. завершилося створення системи соціального забезпечення робітників і службовців. 5 лютого 1955 р. Президія ВЦРПС затвердила Положення про порядок призначення і виплати допомог за державним соціальним страхуванням.
14 липня 1956 р. Верховною Радою СРСР прийнято Закон СРСР “Про державні пенсії”, який вступив у силу з 1 жовтня 1956 р. Рада Міністрів СРСР своєю постановою від 4 серпня 1956 р. затвердила Положення про порядок призначення і виплати державних пенсій. Після прийняття їх були визнані як такі, що повністю або частково втратили чинність, близько 1000 попередніх нормативних актів СРСР і союзних республік про пенсійне забезпечення. Закон 1956 р. об’єднав усі основні види пенсій і встановив єдині правила і порядок призначення й виплати їх.
За окремими постановами Уряду СРСР призначалися: 1) пенсії за вислугу років для деяких категорій спеціалістів (працівників освіти, охорони здоров’я, театрально-видовищних підприємств, льотного складу цивільної авіації); 2) пенсії працівникам науки у зв’язку зі старістю та інвалідністю, а членам їхніх сімей – у зв’язку з втратою годувальника; 3) пенсії генералам, адміралам і офіцерському складу Радянської армії та їхнім сім’ям; 4) персональні пенсії у зв’язку зі старістю й інвалідністю громадянам, що мають особливі заслуги перед державою, а їхнім сім’ям у зв’язку з втратою годувальника. Президія Верховної Ради СРСР встановила для Героїв Радянського союзу і Героїв Соціалістичної Праці з 1 листопада 1967 р. додаткові пільги, в тому числі й персональні пенсії.
Створення колгоспів вимагало з боку держави організації соціального забезпечення колгоспників. У 60-ті роки ХХ ст. було прийнято пакет нормативних актів з питань матеріальної підтримки селян. Основними з них були: 1) Закон СРСР від 15 липня 1964 р. “Про пенсії і допомоги членам колгоспів”; 2) Положення про порядок призначення і виплати пенсій членам колгоспів, затверджене постановою Ради Міністрів СРСР від 17 жовтня 1964 р. №859; 3) Положення про порядок призначення і виплати допомог у зв’язку з вагітністю і пологами жінкам – членам колгоспів, затверджене постановою Ради Міністрів СРСР від 4 листопада 1964 р. №915; 4) Положення про центральний союзний фонд соціального забезпечення колгоспників, затверджене постановою Ради Міністрів СРСР від 6 листопада 1964 року № 919; 5) Положення про комісію з призначення пенсій і допомог колгоспникам, затверджене постановою Ради Міністрів СРСР від 6 листопада 1964 р. №920; 6) Положення про ради соціального забезпечення колгоспників, затверджене постановою Ради Міністрів від 6 листопада 1964 р. № 921; 7) Інструкція про порядок оформлення документів для призначення і виплати допомог у зв’язку з вагітністю і пологами жінкам – членам колгоспів, затверджена Мінфіном СРСР і Держкомпраці СРСР від 11 грудня 1964 р.; 8) постанова Ради Міністрів СРСР від 3 вересня 1964 р. №746 “Про порядок і розміри відрахувань від доходів колгоспів у централізований союзний фонд соціального забезпечення колгоспників і про організаційні заходи, пов’язані із здійсненням Закону про пенсії і допомоги членам колгоспів; 9) постанова Ради Міністрів СРСР від 1 квітня 1965 р. № 258 “Про пенсійне забезпечення колишніх членів колгоспів, землі яких передані радгоспам та іншим підприємствам і організаціям”. З прийняттям цих актів завершилося формування соціального забезпечення громадян в СРСР.
19 грудня 1977 р. Рада міністрів СРСР постановою № 1128 затвердила Положення про персональні пенсії, що змінило відповідне положення 1956 р. Одночасно було скасовано 9 постанов РМ СРСР з питань персональних пенсій. Видами персональних пенсій були: 1) пенсії союзного значення – за заслуги перед СРСР; 2) республіканського значення – за заслуги перед союзною республікою; 3) місцевого значення – за заслуги місцевого значення. Пенсії призначалися чоловікам після досягнення 55 років, а жінкам – 50 років або незалежно від віку за наявності інвалідності. У 1977 р. пенсійний вік був збільшений до 60 років, а для жінок – до 55 років. Максимальні розміри персональних пенсій були в 1956 р.: союзного значення – 200 руб., в 1977 р. – 250 руб., республіканського значення відповідно – 120 і 150 руб., місцевого значення – 60 і 110 руб. Комісії зі встановлення персональних пенсій були створені при РМ СРСР, РМ союзних республік та при облвиконкомах рад народних депутатів. Персональним пенсіонерам у разі особливої потреби могла надаватись одноразова допомога. Персональні пенсіонери мали суттєві соціально-побутові пільги. До них належали: 50% знижка в оплаті житлової площі та комунальних послуг; безплатне протезування всіх видів (за винятком протезів з дорогоцінних металів); прикріплення до спеціальних поліклінік; оплата ліків за рецептами лікарів у розмірі 20% їх вартості. Персональним пенсіонерам, які мали тривалий партійний стаж, одночасно надавалися: щорічна безплатна путівка в санаторій чи будинок відпочинку; за бажанням замість путівки видавалася грошова компенсація; безплатний проїзд у міському транспорті; безплатний проїзд один раз у рік (туди і назад) залізничним, водним, повітряним або автомобільним міжнародним транспортом; щорічна грошова допомога в розмірі до двомісячної пенсії. Вони мали й інші соціальні пільги.
На початок 70-х років ХХ ст. в СРСР завершилося формування таких організаційно-правових форм соціального забезпечення: 1) державне соціальне страхування робітників, службовців, членів кооперативів і деяких інших осіб; 2) соціальне страхування колгоспників; 3) соціальне забезпечення колгоспників за рахунок централізованого союзного фонду соціального забезпечення колгоспників; 4) соціальне забезпечення за рахунок прямих асигнувань з державного бюджету; 5) забезпечення за рахунок спеціальних фондів громадських організацій (художній, літературний, музичний фонди, фонд Спілки кінематографістів).
3 серпня 1972 р. Рада Міністрів СРСР затвердила нове Положення про порядок призначення і виплати державних пенсій з урахуванням досвіду реалізації Закону 1956 р. У 1977 р. прийнята остання Конституція СРСР, що передбачала право громадян на соціальне забезпечення й гарантії його забезпечення.
Розвивалася нормативна база соціального обслуговування різних категорій населення, надання їм пільг і переваг. 23 лютого 1982 р. Рада Міністрів СРСР постановою за №209 затвердила Положення про пільги для інвалідів Вітчизняної війни і сімей загиблих військовослужбовців. Рада Міністрів СРСР 4 квітня 1983 р. прийняла постанову за № 272 “Про забезпечення транспортними засобами інвалідів з числа робітників, службовців, колгоспників, а також інвалідів з дитинства”. Рада Міністрів СРСР від 28 квітня 1984 р. прийняла постанову № 384 “Про організацію будинків-інтернатів для ветеранів виробничих об’єднань (підприємств)”. Держкомпраці СРСР 20 червня 1981 р. затвердив Типове положення про будинок для престарілих і інвалідів.
Союзний уряд приділяв увагу наданню допомог певним категоріям осіб.
Допомогу на дітей військовослужбовців строкової служби було введено з 1 січня 1964 р. постановою Ради Міністрів СРСР від 25 жовтня 1963 р. за № 1108 “Про виплату допомоги на дітей військовослужбовців строкової служби”. Вона призначалася дружинам солдатів, матросів, сержантів і старшин строкової служби у розмірі 15 руб. на одну дитину та 22 руб. на двох і більше дітей на місяць, а дружинам, які постійно проживали у сільській місцевості й пов’язані з сільським господарством, - 7 руб. 50 коп. на одну дитину та 12 крб. на двох і більше дітей. На виконання цієї постанови Міністерство фінансів СРСР і Міністерство оборони СРСР 12 грудня 1963 р. за №360 затвердили Інструкцію про порядок призначення допомог на дітей військовослужбовців строкової служби, а Міністерство фінансів СРСР 20 грудня 1963 р. за № 367 затвердило Інструкцію про порядок виплати допомог на дітей військовослужбовців строкової служби 14 червня 1968 р. за № 144 Міністерство фінансів СРСР і Міністерство оборони СРСР затвердили нову Інструкцію про порядок призначення допомоги на дітей військовослужбовців строкової служби, а Інструкція від 12 грудня 1963 р. №360 з цього дня втратила силу. 19 лютого 1970 р. Міністерство фінансів СРСР і Міністерство оборони СРСР затвердили Інструкцію про порядок призначення і виплати допомоги на дітей військовослужбовців строкової служби і військовозобов’язаних, призваних на навчальні збори, які тимчасово не працюють до моменту призову на збори. З її затвердженням втратили силу Інструкція Мінфіну СРСР від 20 грудня 1963 р. №367 та Інструкція Мінфіну СРСР і Міноборони СРСР від 14 червня 1968 р. №144, оскільки на базі цих двох інструкцій була підготовлена одна. Постановою Верховної Ради СРСР від 10 квітня 1990 р. “Про невідкладні заходи щодо поліпшення становища жінок, охорони материнства і дитинства, зміцнення сім’ї” розмір державної допомоги на дітей військовослужбовців строкової служби був підвищений до рівня мінімальної заробітної плати.
Порядок призначення і виплати допомог багатодітним матерям (уперше введена постановою ЦВК і РНК СРСР від 27 червня 1936 р.) регулювався Положенням про порядок призначення і виплати допомог вагітним жінкам, багатодітним і одиноким матерям, яке було затверджене постановою Ради Міністрів СРСР від 12 серпня 1970 р. № 659. Рада Міністрів СРСР у своїй постанові “Про додаткові заходи щодо соціального захисту сімей з дітьми у зв’язку з переходом до регульованої ринкової економіки” зазначила, що деякі допомоги, в тому числі й багатодітним матерям, втратили соціальну значимість, і замість раніше діючої одноразової допомоги при народженні дитини, диференційованої залежно від черговості народження, і щомісячної допомоги багатодітним сім’ям на четверту і наступну дитину у віці до п’яти років встановила одноразову допомогу при народженні дитини в трикратному розмірі мінімальної заробітної плати, а також єдину щомісячну допомогу на дітей у віці від 1,5 до 6 років у розмірі 50% мінімальної заробітної плати на кожну дитину, яка перебуває на утриманні сім’ї, якщо середній прибуток на члена сім’ї не перевищує двократної величини мінімальної заробітної плати.
Допомогу на дітей малозабезпеченим сім’ям ввели з 1 листопада 1974 р. відповідно до постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 22 вересня 1974р. № 748 “Про дальше збільшення матеріальної допомоги малозабезпеченим сім’ям, що мають дітей” та Указу Президії Верховної Ради СРСР від 25 вересня 1974 р. “Про введення допомоги на дітей малозабезпеченим сім’ям”. На розвиток їх Рада Міністрів СРСР своєю постановою від 25 вересня 1974 р. за № 752 затвердила Положення про порядок призначення і виплати допомоги на дітей малозабезпеченим сім’ям, а ВЦРПС, Мінфін СРСР і Державний комітет Ради Міністрів СРСР з питань праці і заробітної плати 1 жовтня 1974 р. затвердили Інструкцію про порядок оформлення і ведення справ з призначення і виплати допомоги на дітей малозабезпеченим сім ямна підприємствах, в установах, організаціях і колгоспах. У цей же день ВЦРПС і Мінфін СРСР затверджують Інструкцію про порядок ведення бухгалтерського обліку і складання звітності про виплату допомоги на дітей малозабезпеченим сім’ям в державних, громадських і кооперативних підприємствах, установах і організаціях. Ще раніше, тобто 27 вересня 1974 р., Мінфін СРСР та Держбанк СРСР направили відповідним організаціям інструктивний лист “Про порядок видачі коштів на виплату допомоги на дітей малозабезпеченим сім’ям”. Усі ці нормативні акти і склали правову основу нововведеної допомоги. Зазначена допомога призначалася і виплачувалася в розмірі 12 руб. на місяць на кожну дитину до досягнення нею 8-річного віку тим сім’ям, у який середній сукупний прибуток на члена сім’ї не перевищував 50 руб. на місяць. Пізніше в зазначені нормативні акти вносилися певні зміни і доповнення. Так, згідно з постановою Ради Міністрів СРСР від 23 листопада 1989 р. №1032 “Про збільшення строку виплати допомоги на дітей малозабезпеченим сім’ям”, вона призначалась і виплачувалась до досягнення дитиною віку 12 років. Середній сукупний дохід на члена сім’ї з 1 січня 1984 р. по країні був встановлений різний (на території України – 50 руб.). Було змінено і джерело фінансування виплати допомоги з коштів бюджету державного соціального страхування або з централізованого союзного фонду соціального забезпечення колгоспників. Її почали виплачувати за рахунок коштів бюджетів союзних республік.
Допомога на дітей-інвалідів віком до 16 років в розмірі 20 руб. на місяць вперше введена постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 23 травня 1979 р. №469 “Про поліпшення матеріального забезпечення інвалідів з дитинства”. Постановою ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС від 27 березня 1986 р. №400 “Про заходи щодо подальшого поліпшення умов життя інвалідів з дитинства” розмір цієї допомоги з січня 1987 р. збільшений до 30 руб. Законом СРСР від 1 серпня 1989 р. “Про невідкладні заходи щодо поліпшення пенсійного забезпечення і соціального обслуговування населення” цей розмір допомоги з 1 січня 1990 р. збільшений до 70 руб. (ст. 8). Законом СРСР від 15 травня 1990 р. “Про пенсійне забезпечення громадян в СРСР” ця допомога перетворена в соціальну пенсію і її розмір був передбачений у ст. 120.
Постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 22 січня 1981 р. за № 235 “Про заходи щодо посилення державної допомоги сім’ям, які мають дітей” для матерів, що працюють і мають загальний трудовий стаж не менше одного року, а також для жінок, які навчалися з відривом від виробництва, була введена частково оплачувана відпустка з догляду за дитиною до досягнення нею одного року. Оплата передбачалась у розмірі 35 руб. щомісяця. Одночасно з цим жінкам, що працюють, також було надано право на отримання додаткової відпустки без збереження заробітної плати з догляду за дитиною до досягнення нею віку півтора року, з наміром пізніше продовжити цей термін до двох років із збереженням безперервного трудового стажу та стажу роботи за спеціальністю. Ці заходи вводилися поетапно, починаючи з 1981 р. (в Україні з 1 листопада 1982 р.). На розвиток цієї постанови Президія Верховної Ради СРСР своїм Указом від 2 вересня 1981 р. “Про заходи щодо посилення державної допомоги сім’ям, які мають дітей” внесла до статті 71 Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про працю та до інших законів відповідні зміни. Згідно з цими двома нормативними актами Рада Міністрів СРСР і ВЦРПС 2 вересня 1981 р. за № 865 видали спільну постанову “Про порядок введення частково оплачуваної відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею віку одного року та інших заходів щодо посилення державної допомоги сім’ям, які мають дітей”. Рада Міністрів СРСР і ВЦРПС своєю постановою від 22 серпня 1989 р. за № 677 “Про збільшення тривалості відпусток жінкам, що мають малолітніх дітей” збільшили (в Україні з 1 липня 1990 р.) тривалість частково оплачуваної відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею віку півтора роки. З 1 грудня 1989 р. тривалість додаткової відпустки без збереження заробітної плати з догляду за дитиною була збільшена до досягнення нею трирічного віку. Ця додаткова відпустка зараховувалась у загальний та безперервний стаж, а також у стаж роботи за спеціальністю. 10 квітня 1990 р. Верховна Рада СРСР своєю постановою “Про невідкладні заходи щодо поліпшення становища жінок, охорони материнства і дитинства, зміцнення сім’ї” підвищила розмір державної допомоги з догляду за дитиною до досягнення нею віку півтора року до рівня мінімальної заробітної плати, що на той час становила 70 руб. При народженні двох і більше дітей допомога виплачувалась на кожну дитину, а не одна на всіх дітей, як раніше. Уперше в законодавстві передбачалися виплати та допомоги з урахуванням районних коефіцієнтів. Скасовано було таку умову для жінок, що працюють, віком до 18 років, як наявність відповідного (річного) трудового стажу. Допомога у зв’язку з доглядом за дитиною до досягнення нею віку півтора роки непрацюючим матерям вводилась з 1 січня 1991 р.
Постановою Ради Міністрів СРСР від 6 лютого 1984 р. за №134 “Про введення тимчасових допомог на неповнолітніх дітей у період розшуку їхніх батьків, що ухиляються від сплати аліментів” з 1 січня 1985 р. вперше була введена тимчасова допомога на неповнолітніх дітей, батьки яких ухиляються від сплати аліментів. Розмір цієї допомоги встановлювався такий: на одну дитину – 20 руб. на двох дітей – 30 руб., на трьох дітей – 40 руб., на чотирьох і більше – 50 руб. на місяць. Виплата допомоги покладалася на органи соціального забезпечення союзних республік, у зв’язку з чим було передбачено частково збільшити штатну чисельність їхніх місцевих структур. З розшуканих осіб пізніше стягувалися виплачені суми допомоги з нарахуванням 10% на ці суми. На виконання цієї постанови Рада Міністрів СРСР, Міністерство юстиції СРСР, Міністерство фінансів СРСР, Держбанк СРСР, Держкомпраці СРСР і МВД СРСР розробили і затвердили Інструкцію про порядок призначення і виплати тимчасових допомог на неповнолітніх дітей у період розшуку їхніх батьків, які ухиляються від сплати аліментів. Нею почали керуватися при призначенні та виплаті цієї допомоги. 13 квітня 1987 р. в Інструкцію від 2 серпня 1984 р. були внесені зміни, і допомога призначалась у розмірі 20 руб. на місяць за кожну дитину. Всі зазначені вище нормативні акти діяли недовго. Одні з них були прийняті в новій редакції, а інші – скасовані та замінені новими. Початок цього поклала постанова Ради Міністрів СРСР від 25 січня 1989 р. за № 67 “Про заходи щодо поліпшення матеріального стану неповнолітніх дітей, батьки яких ухиляються від сплати аліментів”. Відповідно до неї у новій редакції була прийнята постанова Ради Міністрів СРСР від 6 лютого 1984 р. № 134. 25 липня 1989 р. затверджена нова Інструкція про порядок призначення і виплати допомог і коштів для відшкодування додаткових витрат на неповнолітніх дітей. Постановою Ради міністрів СРСР від 24 листопада 1990 р. за № 1177 тимчасова допомога була встановлена в розмірі 50% мінімальної заробітної плати на місяць на кожну дитину.
Постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 24 січня 1985 р. була встановлена грошова допомога на дітей, які перебувають під опікою чи піклуванням, у розмірі 30 руб. на місяць на одну дитину, але за умови, що розмір одержуваної на таку дитину допомоги, аліментів і пенсій не перевищує 30 руб. на місяць, з припиненням виплати раніше призначеної допомоги і пенсії. З метою реалізації цієї постанови Міністерство освіти СРСР своїм наказом від 1 жовтня 1985 р. № 180 затвердило Положення про порядок призначення і виплати грошової допомоги на дітей, які перебувають під опікою та піклуванням. Цим положенням райвиконкоми рад народних депутатів та їхні відділи народної освіти керувалися при призначенні та виплаті вказаних грошових виплат аж до прийняття відповідних нормативних актів незалежною Україною.
Напередодні розпаду СРСР було прийнято ряд законів у сфері соціального забезпечення, які так і не були втілені в життя.
Закон СРСР від 15 травня 1990 р. “Про пенсійне забезпечення громадян в СРСР” гарантував усім непрацездатним громадянам СРСР право на матеріальне забезпечення за рахунок суспільних фондів споживання шляхом надання трудових і соціальних пенсій.
ІІ. Аналіз системи соціального забезпечення в СРСР
Похожие работы
... підвищення рівня соціально-медичного забезпечення, освітнього рівня, покращення законодавчої бази, тощо. Але аби ефективно діяла система соціального захисту населення має бути на належному рівні теоретико-методологічне обґрунтування. Список використаної літератури 1. Конституція України. 2. Закон України “Про затвердження прожиткового мінімуму на 2000 р.”(05.10.2000). 3. Закон України “Про ...
... учбового курсу – складається із трьох частин: загальної, особливої, спеціальної. В загальній частині курсу вивчаються питання предмету, методу даної галузі права, правовідносини в галузі, принципи, система, суб’єкти і джерела права соціального забезпечення. В особливій частині учбового курсу вивчаються окремі інститути: трудовий (страховий) стаж, пенсійне забезпечення, забезпечення допомагати, ...
... » [11, с.773]. Отже, завершуючи огляд наукових джерел, видається можливим стверджувати, що, незважаючи на розробку у зазначених працях окремих ас-пектів формування й розвитку соціальної держави, ці проблеми залишаються недостатньо опрацьованими у рамках загальнотеоретичного державознавства і правознавства. А відтак — потребують подальших досліджень. 1.2 Методологічні аспекти дослідження сутності ...
... літнього віку, створення реабілітаційної соціальне - побутової інфраструктури, забезпечення наступності у взаємодії фахівців суміжних професій і ін. Основною стратегічною задачею медико-соціальної роботи з людьми похилого віку варто вважати збереження і поліпшення якості їхнього життя. Якість життя є інтегральним поняттям, що відбиває не тільки виразність симптомів захворювання, але і функці ...
0 комментариев