Навигация
Завершення формування української радянської системи соціального захисту в 30-ті роки
94193
знака
0
таблиц
0
изображений
2. Завершення формування української радянської системи соціального захисту в 30-ті роки
У 30-ті роки основним завданням соціального забезпечення проголошувалась робота із працевлаштування і навчання інвалідів; забезпечення сімей червоноармійців, забезпечення пенсіями інвалідів війни, сімей, члени яких загинули на війні, непрацездатних; організація кас взаємодопомоги у колгоспах; надання допомоги сліпим і глухим; сприяння кооперативам інвалідів. У цей період отримали розвиток різноманітні кооперативи і громадські організації людей з обмеженими фізичними можливостями: Українське товариство сліпих, об’єднання глухонімих. Ці громадські організації займались створенням артілей і кооперативів, вирішуючи таким чином питання залучення інвалідів до праці. Вони сприяли проведенню державними органами заходів лікувального характеру, протезування, навчання, перенавчання і направлення на роботу. Згадані організації користувались цілим рядом пільг при оподаткуванні, оренді приміщень, медико-санітарному обслуговуванні, квартплаті і т.п. У 1931 році при Народному Комісаріаті соціального забезпечення була створена спеціальна Рада із працевлаштування інвалідів. Рішенням уряду за ними на промислових підприємствах бронювалось 2 % загальної кількості робочих місць.
У сфері добробуту народу головна увага зосереджувалась насамперед на підвищенні оплати праці низькооплачуваним категоріям робітників. Певною надбавкою до реальних доходів трудящих були суспільні фонди споживання – видатки на виплати пенсій, стипендій, оплату відпусток, різні види соціальних допомог, на утримання закладів охорони здоров’я, освіти, культури.
Розроблення законодавства про пенсійне забезпечення по старості як самостійного виду соціального забезпечення відбувалося протягом 1928-1932рр. Перші пенсії по старості було встановлено постановою Наркомпраці СРСР від 5 січня 1928 року для робітників текстильної промисловості. Пенсійний вік було визначено для чоловіків – 60, для жінок – 55 років. Необхідний для призначення пенсій трудовий стаж встановлювався однаковий і для чоловіків, і жінок – не менше 25 років. У 1929 р. ЦВК і Раднарком СРСР прийняли постанову щодо введення пенсійного забезпечення також для робітників таких провідних галузей промисловості, як гірнича, енергетична, металургійна, залізничний і водний транспорт. Прийняті у 1928-1932 рр. законодавчі акти стали основою для подальшого розроблення законодавства стосовно пенсійного забезпечення по старості в наступні роки.
У 1937 році вийшло нове положення про Народний комісаріат соціального забезпечення, згідно з яким коло завдань НКСЗ розширювалося. Воно охопило державне забезпечення інвалідів праці та інших категорій; організацію матеріально-побутового, культурного, лікувально-оздоровчого та санаторно-курортного обслуговування; керівництво діяльністю установ соціального забезпечення, роботою лікарсько-трудової експертизи (ЛТЕК), підготовкою кадрів працівників соціального забезпечення; затвердження законів із соціального забезпечення. Під контролем НКЗС у цей період перебувала Рада кооперації інвалідів, Союз кас взаємного страхування та взаємодопомоги кооперації інвалідів, Товариство сліпих, Товариство глухонімих.
Говорячи про систему соціальної допомоги населенню в довоєнний період, не можна обійти увагою історичні події, які в історії України називають чорними. Це, зокрема, розкуркулювання, котре досягнуло апогею у 1929-1930 рр. Ще більші соціальні, психологічні, демографічні наслідки для України мав голодомор 1932-1933 рр.
Більшість дослідників соціальної роботи дотримуються думки, що в цей період великою помилкою було намагання влади замкнути всю діяльність із соціальної допомоги та соціального забезпечення виключно на державі, згорнувши роботу громадських, благодійних організацій та приватних осіб. Здійснення політики соціального забезпечення лише на основі держбюджетних коштів під силу економічно розвинутим, багатим країнам. У ситуації переходу до нового суспільно-економічного ладу відмова від участі у справах допомоги широких кіл громадськості означала обмеження можливості надання соціальної допомоги населенню країни. Негативною стороною соціальної політики 20-30-х рр. визнається і практика вирішення соціальних проблем одних категорій людей за рахунок прав і свобод інших, зокрема, віруючих. Багато служителів церкви виявились вигнаними із своїх церков і залишились без засобів до існування. За інструкцією влади прийняти їх на роботу можна було лише за умови зречення віри. Не отримала схвальної оцінки сьогодні і система позаекономічного примусу людей до праці, особливо, засуджених. До початку 1927 року працездатний контингент таборів НКВС складав 2 млн. чоловік. Серед них – кілька сотень тисяч людей з проблемами фізичного здоров’я, які були приречені на смерть.
Таким чином, загальний стан соціального забезпечення в 30-ті роки був проблематичним.
3. Соціальна допомога в роки другої світової війнита повоєнний час
З початком другої світової війни усе життя й діяльність багатомільйонного населення було переведено на її засади. Екстремальна ситуація вимагала екстраординарних заходів. Це торкалося як евакуації, так і мобілізації робочої сили і розподілу матеріальних ресурсів, в тому числі продовольчих. У тилові райони країни евакуювалися промислові підприємства, кваліфіковані спеціалісти, діячі науки і культури. Всього у міста і села Російської Федерації, Казахстану, республік Середньої Азії було переселено 3,5 млн. українського населення [5, 104]. Український радянський уряд також перебував у евакуації і розмістився в Уфі.
Таким чином, здійснювалася величезна робота з переміщення і обслуговування евакуйованого цивільного населення. Евакуйованим і біженцям необхідно було надати тимчасове житло, організувати їх харчування, працевлаштування, видачу товарів повсякденного попиту, виплату допомог і пенсій. Здійснювалося квартировлаштування евакуйованого населення в місцевих сім’ях, з ними ділилися харчами й одягом. Особливе щиросердя проявила громадськість, переважно жіноцтво, щодо влаштування українських сімей, які десятками тисяч були евакуйовані до Середньої Азії.
Воєнні та політичні події спричинили появу значної кількості біженців. Уже в 1939-1940 рр. з Галичини до Польщі перейшло 20-30 тис. українських політичних біженців. Центром їх діяльності став Краків. Після окупації Польщі німцями для задоволення потреб українського народу у Генеральному губернаторстві, створеному на її території, виникли десятки комітетів самодопомоги, до складу яких входили переважно члени чи прихильники ОУН, що втекли з Галичини. Навесні 1940 р. ці комітети утворили у Кракові координаційний орган під назвою Український Центральний Комітет, обравши його головою відомого географа Володимира Кубійовича. “УЦК являв собою український заклад соціального забезпечення, обов’язки якого полягали в нагляді за хворими, літніми людьми, безпритульними дітьми, в організації громадської служби охорони здоров’я, освіти, у допомозі військовополоненим та у представництві інтересів українських робітників, які виряджалися до Німеччини” [5, 104]. Після нападу німців на СРСР та включення Галичини до складу Генерального губернаторства УЦК поширив діяльність і на Галичину.
Надзвичайне значення в цей період мала діяльність, розгорнута з допомогою Червоного Хреста України. Життя сотень тисяч поранених воїнів було врятовано завдяки переливанню крові, яку здавали донори в тилу і на фронті. Товариство Червоного Хреста України підготувало і направило на фронт тисячі медичних сестер, санінструкторів та сандружинниць. Вони були поруч із бійцями, брали участь у підпіллі, працювали в санітарних поїздах. Активісти Червоного Хреста брали безпосередню участь у наданні допомоги пораненим і хворим воїнам на полях битв, при їх транспортуванні в тил, в госпіталях, а також в наданні допомоги населенню, що постраждало від нальотів ворожої авіації та воєнних дій.
У 1945 р. у Червоному хресті була організована спеціальна служба розшуку, яка займалась з’ясуванням долі військовослужбовців та цивільних осіб, які пропали безвісти, пошуком інформації, яка б підтверджувала завдані їм збитки під час Другої світової війни (що дає право на отримання різного роду компенсацій).
З початком війни 1941-1945 рр. вийшла низка указів стосовно соціального забезпечення родин фронтовиків. Перший з них датовано вже 26 червня 1941 року (на четвертий день після початку війни), він регламентував порядок виплати грошової допомоги родинам фронтовиків. Указом 1942 р. внесено деякі уточнення у цей порядок. У 1943 р. прийнято постанову Раднаркому СРСР “Про пільги для родин військовослужбовців, що загинули та пропали безвісти на фронтах Вітчизняної війни”.
Ще один комплекс тогочасних проблем - соціальна допомога та соціальна реабілітація поранених. Мільйонні потоки поранених вимагали екстрених заходів не лише щодо їх евакуації, а й щодо реабілітації. Восени 1941р. були створені комітети допомоги з обслуговування хворих та поранених бійців Червоної Армії. У 1942 р. Державним комітетом оборони організовано будинки для інвалідів Великої Вітчизняної війни (пізніше перетворені в трудові інтернати). У них скалічені вояки готувалися до подальшої трудової діяльності, отримували трудові фахи, проходили перепідготовку.
Нових рис і масштабів набули у цей час і проблеми охорони дитинства та опікування сиротами. Завдання полягало і в евакуації вихованців дитячих будинків у глиб країни й у відкритгі нових закладів. На 14 грудня 1941 р. було евакуйовано 664 дитячі будинки з 7887 вихованцями. У постанові РНК СРСР ''Про влаштування дітей, що залишилися без батьків" передбачалося створення додаткової мережі дитячих будинків, а також участь громадян у вихованні дітей у формі опіки та патронажу [2, 43].
Слід відзначити, що на період, який тут розглядається, припадає третій голодомор в Україні, проведений московською більшовицькою владою 1946 -1947 рр. На цей раз було виморено голодом навіть за офіційними даними близько 800 тис. людей в Україні, а за оцінками реальної картини приблизно 1,5 млн. осіб. Голодомор знову ж таки було проведено таємно від радянської та світової громадськості, тому якоїсь урядової чи суспільної діяльності щодо допомоги голодуючим, рятування бодай вмираючих дітей не провадилося, бо ж наявність голоду офіційно не визнавалася [2, 43].
У 1949 р. НКСЗ перейменовано на Міністерство соціального забезпечення, а з кінцем 50-х років розпочався новий етап розвитку соціального забезпечення в СРСР. У 1956 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон про державні пенсії, за яким не тільки розширилося коло осіб, яким надається пенсія, а й в самостійну галузь виділилося законодавство про соціальне забезпечення. Ним покладено початок загальному державному пенсійному забезпеченню працюючих, яке було завершене прийняттям 1964 р. Закону про пенсії та грошову допомогу членам колгоспів (раніше вони були позбавлені цього). Розмір пенсій по старості для більшості колгоспників був дуже далекий від прожиткового мінімуму.
У 1961 р. змінилося положення про Міністерство соціального забезпечення, внаслідок чого його функції значно розширилися у порівнянні з положенням 1937 р. На Міністерство покладено виконання таких функцій: виплата пенсій; організація лікарсько-трудової експертизи; працевлаштування і фахове навчання інвалідів; матеріально-побутове обслуговування пенсіонерів, багатодітних і самотніх матерів; надання протезно-ортопедичної допомоги.
Найважливішою сферою діяльності соціального обслуговування населення було матеріальне забезпечення, яке здійснювалося у трьох основних напрямках: державне соціальне забезпечення, державне соціальне страхування, соціальне забезпечення колгоспників. Фінансування державного соціального забезпечення здійснювалося за рахунок союзного, республіканських та місцевих бюджетів (воно поширювалося на військовослужбовців, учнів та інші категорії громадян). Фінансування державного соціального страхування забезпечувалося за рахунок страхових внесків підприємств, організацій і дотацій держави (воно поширювалося на робітників і службовців). Соціальне забезпечення колгоспного селянства здійснювалося за рахунок коштів колгоспів і дотацій з Державного бюджету.
На усіх громадян СРСР поширювалося безкоштовне медичне обслуговування, хоч воно було зовсім не однакової якості для усіх громадян. На рівні клінік Заходу медичні послуги і засоби отримувала безкоштовно лише партійна верхівка (так звана “Кремлівська” лікарня та деякі інші) і члени її родин. Розрядом нижче, але теж високого рівня послуги отримували безкоштовно партійні та державні чиновники (із своїми родинами) республіканського, обласного та районного (міського) рівнів. Крім цього, щороку вони отримували спеціальні кошти на лікування (оздоровлення), а також путівки (безкоштовні) для себе і родини у найкращі здравниці СРСР. Рядові громадяни безкоштовно отримували ліжко в лікарні (по 5-10 хворих у палаті), скромне харчування, недорогі ліки і ординарне лікування. Дефіцитні (зазвичай імпортні) ліки треба було “діставати” за гроші, платити за увагу до себе медперсоналу, а також за операції кваліфікованим лікарям. Вартість путівок на санаторне лікування майже цілком оплачували профспілки, але отримати їх міг далеко не кожний і далеко не завжди. Особливо низькою була якість медичних послуг для сільського населення (найнижчий розряд).
У 70-х роках декларувалися такі основні засади соціального забезпечення в СРСР: загальність соціального забезпечення; різноманітність видів обслуговування; забезпечення громадян різними видами соціальної допомоги за рахунок державних і громадських коштів. Головним напрямком діяльності Міністерства соціального забезпечення на початку 80-х років стає соціальне забезпечення непрацевлаштованого населення.
Як і пророкувалося багатьма мислителями XX ст., більшовицька модель політичного, економічного та соціального державного устрою виявилася нежиттєздатною, неконкурентоспроможною. Проіснувавши понад 70 років тільки за рахунок примусу, насильства, винищення десятків мільйонів людей, вона врешті-решт розвалилася. Утопічність ідеології, архаїчність політичної системи не дали змоги побудувати ефективну економіку. А неефективна економіка неспроможна забезпечити високий рівень соціального захисту і соціальної допомоги усім, хто їх потребує. Саме тому капіталістичні країни Заходу набагато випередили “Країну Рад” за рівнем технологічного та економічного розвитку, а також за рівнем життя і соціального захисту населення.
Незважаючи на задекларовані державні гарантії допомоги і підтримки соціально незахищеного населення, рівень соціальної допомоги у багатьох випадках (особливо колгоспникам, інвалідам, багатодітним родинам, сиротам) залишався суто символічним. “Контрреволюціонери”, “вороги народу”, колишні підпільники ОУН, вояки УПА, дисиденти позбавлялися допомоги взагалі. І хоч масового голоду в СРСР після 1947 р. вже не виникало, значна частина населення злидарювала, постійно перебуваючи у напівголодному стані, не отримуючи належної медичної допомоги, допомоги у здобутті бажаної освіти дітьми.
Висновки
Перша світова війна, революції призвели до того, що в 1922 р. Україна увійшла до складу Радянського Союзу. Після цього держава стає головним суб’єктом допомоги, церква і громадські організації, а також приватні особи як партнери були усунені від цієї діяльності. Деклароване радянською владою соціальне забезпечення поширювалося лише на “своїх”, тобто відданих радянській владі, покірливих.
В 1918 році були сформовані основні напрямки діяльності у сфері державного соціального забезпечення: видавання пайків родинам фронтовиків, надання сховища для скалічених на війні і призначення їм пенсій; коригування діяльності навчальних закладів державної опіки. У цей час був утворений Наркомат соціального забезпечення (НКСЗ).
Основними напрямками діяльності НКСЗ у 20-ті роки були: забезпечення селянства та осіб самостійної праці в порядку обов’язкової взаємодопомоги; кооперація інвалідів; соціальне страхування робітників; державне забезпечення родин червоноармійців у містах, надання допомоги “жертвам контрреволюції”, боротьба з жебрацтвом та проституцією, допомога під час стихійних лих, опіка та піклування.
У 30-ті роки основним завданням соціального забезпечення проголошувалась робота із працевлаштування і навчання інвалідів; забезпечення сімей червоноармійців, забезпечення пенсіями інвалідів війни, сімей, члени яких загинули на війні, непрацездатних; організація кас взаємодопомоги у колгоспах; надання допомоги сліпим і глухим; сприяння кооперативам інвалідів. Протягом 1928-1932 років було розроблено законодавство про пенсійне забезпечення по старості. Перші пенсії по старості було встановлено для робітників текстильної промисловості.
В 1941-1945 рр. першочерговими завданнями соціального забезпечення були забезпечення родин фронтовиків, соціальна допомога і соціальна реабілітація поранених. Восени 1941р. були створені комітети допомоги з обслуговування хворих та поранених бійців Червоної Армії. Нових рис і масштабів набули у цей час і проблеми охорони дитинства та опікування сиротами.
У 1956 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон про державні пенсії, за яким не тільки розширилося коло осіб, яким надається пенсія, а й в самостійну галузь виділилося законодавство про соціальне забезпечення. У 60-х роках найважливішою сферою соціального обслуговування населення було матеріальне забезпечення, яке здійснювалося у трьох основних напрямках: державне соціальне забезпечення, державне соціальне страхування, соціальне забезпечення колгоспників.
У 70-х роках декларувалися такі основні засади соціального забезпечення: загальність соціального забезпечення; різноманітність видів обслуговування; забезпечення громадян різними видами соціальної допомоги за рахунок державних і громадських коштів.
Список використаної літератури:
1. Ващенко Г. Педагогічна наука в СРСР. Яничар Макаренко – найбільший совєтський педагог //Рідна школа. – 1999. - № 4. – С. 70-80.
2. Горілий А.Г. Історія соціальної роботи в Україні (конспект лекцій). – Тернопіль: ТАНГ, 2001. – 68 с.
3. Мельников В.П., Холостова Е.И. История социальной работы в России: Учебное пособие. – М.: Издательско-книготорговый дом «Маркетинг», 2001. – 344 с.
4. Надточій Б. Пенсійне страхування в Україні: історичний аспект //Соціальний захист. – 2000. – № 3. – С. 54 – 58.
5. Попович Г.М. Соціальна робота в Україні і за рубежем: Навчально-методичний посібник. – Ужгород: Гражда, 2000. – 143 с.
6. Соціальна робота в Україні: перші кроки /Під ред. В.Полтавця. – К.: Видавничий дім “КМ Academia”, 2000. – 236 с.
7. Соціальна робота: теорія, досвід, перспективи: Матеріали доповідей та повідомлень Міжнародної науково-практичної конференції /За ред. І.В. Козубовської, І.І. Миговича. – Ужгород, 1999. – Ч. II. – 368 с.
8. Субтельний О. Україна: історія /Пер. з англ. – 3-є вид., перероб. і доп. – К.: Либідь, 1993. – 720 с.
9. Фирсов М.В. История социальной работы в России. Учебное пособие. –М.: Изд-во МГСУ «Союз», 1998. – 246 с.
10. Сташків Б.І. Теорія права соціального забезпечення: Навчальний посібник. К.: Знання, 2005. – 405 с. (Вища освіта ХХІ ст.)
Похожие работы
... підвищення рівня соціально-медичного забезпечення, освітнього рівня, покращення законодавчої бази, тощо. Але аби ефективно діяла система соціального захисту населення має бути на належному рівні теоретико-методологічне обґрунтування. Список використаної літератури 1. Конституція України. 2. Закон України “Про затвердження прожиткового мінімуму на 2000 р.”(05.10.2000). 3. Закон України “Про ...
... учбового курсу – складається із трьох частин: загальної, особливої, спеціальної. В загальній частині курсу вивчаються питання предмету, методу даної галузі права, правовідносини в галузі, принципи, система, суб’єкти і джерела права соціального забезпечення. В особливій частині учбового курсу вивчаються окремі інститути: трудовий (страховий) стаж, пенсійне забезпечення, забезпечення допомагати, ...
... » [11, с.773]. Отже, завершуючи огляд наукових джерел, видається можливим стверджувати, що, незважаючи на розробку у зазначених працях окремих ас-пектів формування й розвитку соціальної держави, ці проблеми залишаються недостатньо опрацьованими у рамках загальнотеоретичного державознавства і правознавства. А відтак — потребують подальших досліджень. 1.2 Методологічні аспекти дослідження сутності ...
... літнього віку, створення реабілітаційної соціальне - побутової інфраструктури, забезпечення наступності у взаємодії фахівців суміжних професій і ін. Основною стратегічною задачею медико-соціальної роботи з людьми похилого віку варто вважати збереження і поліпшення якості їхнього життя. Якість життя є інтегральним поняттям, що відбиває не тільки виразність симптомів захворювання, але і функці ...
0 комментариев