Соціальна політика як знаряддя реалізації системи соціального захисту

1.2 Соціальна політика як знаряддя реалізації системи соціального захисту

Соціальний захист створює гарантії допомоги на випадок настання соціальних ризиків, яких може зазнати будь-який громадянин упродовж життя: хвороба, інвалідність, травматизм, старість, втрата годувальника, безробіття, міграція та ін. Охоплює соціальне забезпечення, соціальне страхування і соціальну допомогу (підтримку), сукупність дій, спрямованих на надання допомоги під час життєвих криз. Реалізується державою через соціальну політику.

Соціальна політика:

- діяльність держави щодо створення та регулювання соціально-економічних умов життя суспільства з метою підвищення добробуту членів суспільства, усунення негативних наслідків функціонування ринкових процесів, забезпечення соціальної справедливості та соціально-політичної стабільності у країні;

- система правових, організаційних, регулятивно-контрольних заходів держави з метою узгодження цілей соціального характеру із цілями економічного зростання.

- це соціально-економічні заходи держави, підприємств, місцевих органів влади, які спрямовані на захист населення від безробіття, інфляції, знецінення трудових заощаджень.[11]

Рис.1.1 - Об’єкти соціальної політики

Державне регулювання соціальних процесів - вплив органів державної влади за допомогою різноманітних засобів (форм, методів та інструментів) на розвиток соціальних відносин, умови життя та праці населення країни.

Соціальна політика держави включає:

- регулювання соціальних відносин у суспільстві, регламентацію умов взаємодії суб'єктів економіки в соціальній сфері (в тому числі між роботодавцями і найманою робочою силою);

- вирішення проблеми безробіття та забезпечення ефективної зайнятості;

- розподіл і перерозподіл доходів населення;

- формування стимулів до високопродуктивної суспільної праці й надання соціальних гарантій економічно активній частині населення;

- створення системи соціального захисту населення;

- забезпечення розвитку елементів соціальної інфраструктури (закладів освіти, охорони здоров'я, науки, культури, спорту, житлово-комунального господарства і т. ін.);

- захист навколишнього середовища тощо. Системотворчий характер соціальної політики обумовлюється тим, що соціальна політика виступає елементом: - життєздатності суспільства; стабілізації та розвитку суспільства; консолідації суспільства.[12]

Цілі соціальної політики перехідного періоду:

- наповнення реформ соціальним змістом;

- розвиток демократії, забезпечення прав і свобод, формування громадянського суспільства;

- активізація соціальної ролі держави, відпрацювання механізму взаємодії держави і суспільства в соціальній сфері;

- забезпечення гідних і безпечних умов життя та праці, зростання добробуту громадян;

- створення кожній людині можливостей реалізувати її здібності, одержувати доход відповідно до результатів праці, компетентності, таланту;

- стимулювання мотивації до трудової та підприємницької діяльності, становлення середнього класу;

- забезпечення відтворення населення, оптимізація ситуації на ринку праці;

- гармонізація відносин між різними соціальними групами, формування почуття соціальної солідарності.

РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ ПОЛІТИКИ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ населення В УКРАЇНІ

 

2.1 Еволюція системи соціального захисту у вітчизняній економіці

В історичному минулому соціальний захист немічних, хворих і старих було покладено на найближчу родину. Ті, хто залишився безпомічним поза сім'єю, або ціла сім'я, яка опинилася у скрутному становищі, могли розраховувати на допомогу громади. Захист нужденних здійснювався у формі особистої та громадської доброчинності тоді, коли йшлося про виживання людини або сім'ї.[13]

Поява християнства, як нової ідеології суспільства, мала величезний вплив на формування суспільної моралі, ставлення до убогих. Адже любов до ближнього є основною засадою християнської моралі.[14]

Питаннями соціального захисту з розвитком християнства займалися не тільки родина, а також громадські організації - церкви, професійні заклади тощо.

Громадська благодійність була поширена ще за часів Київської Русі. Церква була благодійницькою організацією, за посередництвом якої подавалась допомога нужденним з боку глави держави - князя. Перші уроки та перші регламентації були тісно пов'язані з християнським світобаченням потреб і проблем окремої людини. Сирітство, жебрацтво, інвалідність - ось коло проблем, що відображені в перших законодавчих нормах. Уставом князя Володимира його піддані зобов'язані були віддавати десяту частину свого доходу на утримання монастирів, церков, богаділень, лікарень і мандрівних нужденних. У Заповіті Володимира Мономаха (1053-1125), зокрема, ідеться: "всього ж паче убогих не забувайте, поскільки вам по силі своїй можливо годуйте". Виходячи з доброчинності з етично-релігійних міркувань, князі були схильні ставити її під опіку церкви і доручати цю справу представникам церковних кіл. Особливою щедрістю вирізнялися ченці Києво-Печерського монастиря. Феодосій Печерський побудував поблизу монастиря спеціальний будинок, де утримувались убогі та каліки. У Церковному уставі 996 р. згадується про обов'язок духовенства турбуватися про бідних, причому на утримання церков, монастирів, богаділень і мандрівних нужденних було визначено десятину. Цю добу щодо уваги суспільства до справ благодійності та пожертв слід поставити у тисячолітній історії на перше місце. Відмітною рисою благодійності цього періоду було "сліпе" роздавання милостині; жебраків ні про що не розпитували, бо це заборонялося вченням святих отців. Святий Іоанн Златоуст казав: "Ти не повинен пізнавати в бідних, що вони за люди, тому що приймаєш їх в ім'я Христа".[15]

З розвитком грошового обігу стало можливим накопичувати і обмінювати отриману милостиню, тоді жебрацтво перетворилося на професійну справу. Водночас на теренах Росії й України утиски народу панівними класами породили велику кількість мандрівних жебраків, які втікали від своїх хазяїв-поміщиків, тинялися просторами Російської імперії і жили з жебрацтва та розбоїв.

Таке становище почало загрожувати соціальній безпеці, тому в 1712р. Петро І видав указ, що забороняв жебрацтво. Здорових працездатних жебраків били нагаями і повертали господарям або віддавали в робітні будинки, а старих і хворих - до богаділень. Немовлят, яких матері не могли прогодувати й кидали, віддавали на виховання до 10 років, а потім - у солдати. Опіку над богадільнями здійснювали Святий Синод і міські магістрати.

Безперечно, російський цар скористався досвідом Західної Європи. Зокрема, в Англії у 1601 р. королева Єлизавета видала закон про бідних, згідно з яким обов'язок полегшувати долю бідних покладався на церковні парафії. У США допомога бідним у XVII-XVIII ст. наслідувала основні риси зазначеного закону про бідних. Зубожілі отримували невелику допомогу, а через це мусили терпіти погане ставлення, за найменше порушення правил їх карали. Лише у XIX ст. дістали поширення робітні будинки й богадільні. Раніше бідні продавалися з аукціону біддерам (покупникам), які отримували за догляд певні суми грошей.

З бурхливим розвитком промисловості у другій половині XIX ст. справа соціального захисту переходить поступово до рук держави, яка заходами соціального законодавства втручається у приватні стосунки праці й вимагає соціальної охорони робітників і службовців на випадок хвороби, інвалідности, на старість тощо. Твориться окреме законодавство обов'язкового соціального страхування працівників.

Перші закони для охорони промислових робітників були застосовані на українських землях під Австрією у 1854р., проте тільки в гірничій промисловості, а її на землях України майже не було. У 1902р. подібну охорону передбачено для залізничників.

Окремі закони передбачали охоронні заходи при працевлаштуванні жінок і дітей. Для всіх цих справ були створенні так звані промислові інспекторати (1883р.). Перші закони для організації посередництва у влаштуванні на працю були ухвалені у 1907р. А у 1867р. була вперше створена «організація для представництва професійних інтересів робітників і службовців» (профспілки). Законом 1887р. введено обов'язкове страхування робітників від нещасних випадків при праці (внески сплачували працедавці). А з 1888р. - на випадкові хвороби. 1906р. - обов'язкова охорона службовців (пенсійне й інвалідне). Сільське населення та робітники села ніяким страхуванням не користувалися.

На українських землях під Румунією було чинне румунське. соціальне законодавство з 1912р. Найпоступовішим було соціальне законодавство в Чехо-Словаччині. На Закарпатті до 1924р. був чинний угорський закон 1907 про обов'язкове страхування робітників від хвороби, інвалідности й на старість. 1924р. введено уніфікаційний закон для всієї Чехо-Словаччини, який пізніше кілька разів змінювано й доповнювано. 1929р. введено закон про пенсійне забезпечення для службовців.

В СРСР відкинено концепцію співдії застрахованих, а на її місце введено державне соціальне забезпечення. Варто відзначити, що поняття «соціальний захист» не вживалось на перенах СРСР, замість нього використовувалось поняття «соціальне забезпечення».

Соціальне забезпечення в СРСР – це система державної та громадської допомоги особам, які втратили працездатність і не мають джерел для існування. Включає різні види забезпечення пенсії та допомоги, безплатне утримання громаддя у будинках – інтернатах для пристарілих та інвалідів, забезпечення інвалідів автотранспортом, протезуванням, санітарно – курортним лікуванням тощо. Право на матеріальне забезпечення в старості, а також у разі хвороби й втрати працездатності гарантувалося ст. 120 Конституції СРСР.

2.2 Аналіз нормативно-правової бази здійснення соціального захисту

Декларацією про державний суверенітет від 16 липня 1990 р. Україну проголошено соціальною державою, в якій людину, її життя та здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнано найвищими соціальними цінностями. Держава створена для людини, а не навпаки - такий зміст багатьох норм Конституції України, які визначають загальнодержавну політику в соціальній сфері, забезпечують соціальну спрямованість економіки. Зокрема, ст. 1 Конституції України проголошує: “Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава”. Ст. 13 Конституції України встановлює: “...Держава забезпечує.. соціальну спрямованість економіки”.

Важливою ознакою держави із соціальною спрямованістю є не лише врахування, а й сприяння задоволенню інтересів усіх соціальних груп і прошарків населення, зміцнення на цій основі злагоди та єдності народу. Захищаючи принципи соціальної справедливості, Конституція гарантує рівні умови для розвитку кожної особистості, можливості реалізації нею своїх здібностей заради власної та суспільної користі. Держава із соціальним спрямуванням прагне встановити співробітництва між різними частинами суспільства та покладає численні соціально-економічні обов’язки не тільки на себе, а й на підприємців, органи місцевого самоврядування. Створюються соціальні служби, які загалом формують систему соціального захисту громадян.

Так ст. 46 Конституції України визначено: “Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом”.

Це право забезпечується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших державних, комунальних, приватних закладів для підтримки непрацездатних.

Реалізація та фінансування цих конституційних норм здійснюються шляхом формування певної соціальної політики держави й покладаються переважно на державне забезпечення. Водночас запровадження економічних реформ, свобода підприємництва, вільний вибір виду зайнятості, лібералізація цін, регулювання оплати праці через тарифні угоди зумовили необхідність вироблення відповідного механізму реалізації державної соціальної політики, який би давав змогу ефективно охопити всіх її суб’єктів.

Концепція соціального забезпечення населення України була схвалена постановою Верховної Ради України ще у грудні 1993 р. В ній передбачалося, що на соціальне забезпечення мають право громадяни, які працюють за наймом, члени їхніх сімей і непрацездатні особи. Громадяни, які самостійно забезпечують себе роботою, а також підприємці, особи, що займаються творчою діяльністю, члени кооперативів, фермери мають право лише на ті соціальні гарантії, у фінансуванні яких вони беруть участь.

Зусилля всіх попередніх урядів переважно були спрямовані на зупинення економічного спаду й недопущення зниження рівня життя населення, але вони не принесли швидкого результату, хоча й спостерігалися незначні зрушення в загальноекономічній ситуації. Факторами дестабілізації залишалися спад виробництва, дефіцит бюджету, низький життєвий рівень переважної більшості населення, зростання безробіття (зокрема й прихованого), напружена демографічна ситуація.

Для створення конкретних механізмів реалізації принципів соціальної орієнтації економіки, підвищення ефективності соціальної політики на основі раціонального використання наявних фінансових і матеріальних ресурсів (2004). Президент України видав Указ “Про основні напрями соціальної політики на 2005-2010 роки”. Ці принципи стали складовою частиною ідеології розбудови держави, посилення соціальної спрямованості економіки й наближення національного законодавства до міжнародних стандартів, передбачених Європейською соціальною хартією.

Необхідною передумовою проведення ефективної соціальної політики була запланована структурна перебудова всього народногосподарського комплексу, а не тільки окремих його галузей і підприємств. Потрібно було також розв’язати проблему розроблення економічних і правових заходів для посилення мотивації праці та створення передумов для зупинення спаду реальних доходів населення, нормалізації співвідношень мінімальних обсягів заробітної плати, пенсій, стипендій та соціальних виплат, запровадження механізму індексації грошових доходів населення за умов зростання споживчих цін.

Президент України у своєму щорічному посланні до Верховної Ради в лютому 2004 р. “Україна: поступ у XXI століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2004-2010 рр.” знову підкреслив необхідність істотного посилення соціальної спрямованості ринкових реформ. Водночас наголошувалося, що така соціальна спрямованість економічної політики є не тактичним ходом, а головною метою реформування економіки. Основні цілі соціальної політики в цьому посланні сформульовані так:

- забезпечити за п’ять років зростання реальних доходів населення в 1,3-1,4 раза;

- створити в Україні мільйон нових робочих місць;

- підвищити мінімальний рівень трудових пенсій до межі прожиткового мінімуму.

На основі цього послання урядом було розроблено програму “Реформи заради добробуту”, за основну мету якої ставилися сприяння економічному зростанню та формування потужної соціальної політики. Кабінет Міністрів України запропонував новий підхід до розв’язання нагальних економічних проблем, який базується на розширенні економічних свобод громадян і суб’єктів підприємницької діяльності та економічній самостійності регіонів. Демократичні свободи й ініціатива громадян - такий шлях держави до сталого економічного розвитку й дійової соціальної політики.

Насамперед ставилося за мету реформування системи оплати праці й здійснення на цій основі політики, яка гарантувала б зростання платоспроможного попиту населення та вартості робочої сили, утвердження сучасних мотиваційних механізмів високопродуктивної праці, стимулювання розвитку й зміцнення позицій національного ринку. Реалізуючи програму, Кабінет Міністрів України за дорученням Президента України створив Концепцію подальшого реформування оплати праці. Концепція, зокрема, визначала напрями та механізми підвищення заробітної плати, відновлення основних її функцій. Цим документом передбачалися заходи, спрямовані на зростання заробітної плати, підвищення її купівельної спроможності, стимулювання розвитку вітчизняного виробництва та мотивацію до праці. Визначено також заходи щодо посилення захисту прав працівників на своєчасне отримання заробітної плати, вдосконалення державного та колективно-договірного регулювання оплати праці.

До нових напрямів соціально-гуманітарної політики належить її формування на основі соціальних стандартів. Досі законодавчо визначено один з головних соціальних нормативів - прожитковий мінімум. Саме категорія прожиткового мінімуму потрібна для визначення та гарантування права людини на достатній життєвий рівень, як це передбачено Конституцією України. На основі цього нормативу має реформуватися чинна нормативно-правова база державних соціальних стандартів та соціального захисту населення України.

Оскільки поняття “соціальне” в широкому розумінні характеризує все те, що стосується життєдіяльності людського суспільства, то, відповідно, всі проблеми, які виникають у сфері суспільних відносин, можна вважати соціальними, як і політику держави, спрямовану на зміну цих відносин.

Таким чином, у роки незалежності держава визначила такі основні сфери соціальної політики, які мають бути поліпшені:

- доходи та рівень життя населення;

- зайнятість населення та стан ринку праці;

- організація й оплата праці;

- охорона праці;

- загальнообов’язкове державне соціальне страхування;

- житлове забезпечення громадян тощо.

На сучасному етапі можна виділити такі складові системи соціального захисту:

- система соціального страхування, пов’язана з трудовою діяльністю (пенсії, допомога у випадку тимчасової непрацездатності й безробіття, одноразові грошові виплати) та соціальні пенсії;

- система допомоги сім’ям з дітьми;

- адресні соціальні допомоги малозабезпеченим верствам населення;

- житлові субсидії;

- компенсації та пільги громадянам, які потерпіли від техногенно-екологічних і природних катастроф.

Водночас не варто перебільшувати роль держави у реалізації соціальної політики, вона не абсолютна. Необґрунтоване сподівання на її необмежені можливості здійснення соціального захисту неминуче гальмують потенціал людини та суспільства у регуляції ситуації. Належить усвідомлювати, що держава має бути надійним партнером суспільства, який у свою чергу, відповідає перед громадянами як партнерами за результати своєї діяльності.