Сучасна західна соціологія, основні напрями і проблеми

Міністерство освіти і науки України

Національний університет водного господарства та природокористування

Кафедра філософії

Реферат на тему:

Сучасна західна соціологія, основні напрями і проблеми

Рівне – 2006

Вступ

Сучасна Західна соцiологiя представлена рiзноманiтнiстю шкіл і течій, які розвиваються за багатьма напрямами. Взагалі поняття соціальне виникає завжди тоді, коли поведінка будь-якої особи, групи або спільності зазнає впливу інших людей.

Мета написання даного реферату полягає у виясненні що ж таке соціологія і вивченні основних напрямків та проблем сучасної західної соціології.

Кожна з галузей науки має предмет, що розкривається змістом, системою теорій, законів, категорій, принципів тощо і виконує особливі функції на практиці, досліджує певну сферу суспільних відносин, їх окремі види, ті чи інші явища, процеси, взагалі суспільство. Існує певна взаємозалежність між предметом, змістом та функціями науки. Якщо абстрагуватись від інших наук і від широкого розуміння потреб науки, практики, то неможливо з’ясувати функції окремих галузей науки. Саме потреби практики висовують на кожному етапі життя суспільства нові вимоги до гуманітарних знань і окремих його галузей. Але сучасне суспільство – не довільне поєднання різних механізмів управління, владних інститутів та структур соціальних сфер політики, економіки, а цілісний соціальний організм, що функціонує і постійно розвивається, йде вперед, прогресує. І якщо окремі науки, зокрема економічні, політичні, юридичні вивчають внутрішні явища, події, то виникає потреба саме в галузі знань, що вивчає суспільство в усіх його аспектах.

Отже, що ж представляє собою західна соціологія, як вона розкривається перед нами та які функції виконує? Це ми дізнаємося трохи пізніше.

На мою думку, на сьогоднішній день питання про західну соціологію є досить актуальним. І пов’язано це з виявленням на фоні демократизації та політизації недостатнього рівня соціальних теорій та соціологічної культури, залученням суспільства до загально цивілізаційних цінностей; необхідності вивчення масової свідомості і суспільної думки, кризи марксистського суспільства та ін.

Вивчаючи всю західну соціологію ми створюємо можливість збагатити свої уявлення про суспільство та науку що його вивчає, про спільні відносини та соціальні процеси, самостійно зіставити різні погляди, міркування і підходи до соціальних та політичних явищ в суспільстві, виявити до них своє власне ставлення.

Структурно-функціональний аналіз як теорія суспільства

Т. Парсонс вважав одним з ключових завдань соцiологiї аналіз суспільства як системи функціонально взаємопов’язаних змінних. На практиці це означало, що аналіз будь-якого соціального процесу – це частина дослідження певної системи з усталеними межами. Систему Парсонс розумів як сталий комплекс повторюваних i взаємопов’язаних дій (теорія соціальної дії), а потреби особистості – як змінні у соцiальнiй системі.

Т. Парсонс та iншi дослідники намагалися не тільки виробити правила функціонування будь-якої системи, а й визначити сукупність необхідних умов або “функціональних передумов” для всіх соціальних систем. Ці унiверсальнi умови стосувалися не тільки соціальної системи, а й її складових. Кожна соціальна система має задовольняти певні потреби своїх елементів, забезпечуючи їх виживання. Вона повинна володіти i певними способами розподілу матеріальних ресурсів. Крім того, система має виробити певний процес соцiалiзації людей, даючи їм змогу сформувати або суб’єктивні мотивізації підпорядкування конкретним нормам, або певну загальну потребу такого підпорядкування. Водночас кожна система повинна мати певну органiзацiю видів дiяльностi та iнституцiйні засоби, щоб успішно протидіяти порушенням цієї організації, вдаючись до примусу або переконання. І нарешті, суспiльнi інститути мають бути відносно сумiснi один з одним [4.123].

У кожному суспiльствi, крім соціальних норм, існують властиві тільки йому цiнностi. За відсутності таких цінностей малоймовірно, що окремі особи зможуть успішно використати потреби підпорядкування нормам. Фундаментальні цiнностi мають стати частиною особистості.

Теоретичну схему Парсонса об’єднує та організовує проблема соціального порядку. Поняття “соціальний порядок” охоплює існування певних обмежень, заборон, контролю в суспільному житті, а також певних взаємин у ньому: наявність елемента передбачуваності й повторюваності (люди можуть діяти тільки в тому разі, коли знають, чого чекати один від одного); більш-менш тривалу сталість у збереженні форм соціального життя. Різні аспекти соціального порядку вiдображенi у багатьох поняттях, основні з яких - “система” і “структура”. Вони вживаються як щодо емпіричних об’єктів і відношень, так i щодо абстрактних об’єктів.

Поняття “структура” охоплює сталi елементи будови соціальної системи, відносно незалежні від незначних i короткочасних коливань у відносинах системи із зовнiшнiм оточенням. У зв’язку зі змiнюванiстю цих відносин вводиться система динамічних процесів i механiзмiв між вимогами, що випливають з умов сталості структури, і вимогами даної зовнішньої ситуації. Цей динамічний аспект бере на собі функціональну частину аналізу. На найзагальнiйшому абстрактному рiвнi соціальний порядок у Парсонса є продуктом двох процесів: тенденції соціальної системи до самозбереження i тенденції до збереження певних меж постiйностi щодо середовища (гомеостатична рівновага) Дії в середовищі системи, яка складається з багатьох підсистем, аналізуються на основі функціональних передумов, вимог щодо її вживання i рівноваги системи. Види дiяльностi всередині системи постають як наслідок її структурних реакцій на вимоги, що виявляють її зв’язок із середовищем. Тому при аналiзi соціальної системи важливо досліджувати її взаємообмiн з іншими системами. А різні елементи системи, за Парсонсом, є похідними від умов соціальної дії та взаємодії.

Т. Парсонс вважав, що будь-яка соціальна система повинна забезпечувати:

1) раціональну органiзацiю i розподіл своїх матеріальних (природних), людських (персонал) i культурних ресурсів для досягнення своїх цілей;

2) визначення основних цілей i підтримання процесу їх досягнення;

3) збереження солiдарностi (проблема iнтеграцiї);

4) підтримання мотивації iндивiдiв при виконанні ними соціальних ролей і усунення прихованих напружень у системі особистісної мотивації.

Другу i третю вимоги висуває культурна система, головним завданням якої є легiтимiзацiя нормативного порядку соціальної системи. Проблема визначення основних цілей та їх досягнення задовольняється політичною практикою. Проблему iнтеграцiї

допомагає вирішити релiгiйна дiяльнiсть або її Функцiональнi альтернативи – рiзнi секулярні (свiтськi) ідеології тощо.

Четверту проблему вирішує сім’я, яка здійснює первинну соціалізацію, “вбудовуючи” у особистісну структуру людини вимоги соціальної системи i підтримуючи емоційну задоволеність своїх членів. Усі чотири функцiональнi вимоги мають сенс тільки в сукупності, структурній взаємопов’язаності.

 

Структурно-функціональний аналіз як метод соціального дослідження

Цей метод систематизований i докладно описаний Р. Мертоном. У парадигмі (системі форм) структурно-функціонального аналізу сформульовані такі основні поняття:

- “функції” – наслідки дiяльностi, що сприяють адаптації системи;

- “дисфункцiї” – несприятливі наслідки;

- “явні функції” – усвiдомленi наслідки;

-. “латентні функції” – неусвiдомленi наслідки;

- “функцiональнi вимоги” – вимоги, виконання яких необхідне для нормальної життедiяльностi системи;

- “функцiональнi альтернативи” – еквiвалентнi структури, здатні виконувати однакові функції.

У структурно-функціональному аналiзi розрізняють два основних підходи:

- структурний, що здійснюється від аналізу різних структур до виявлення виконуваних ним функцій;

- функціональний, який застосовується за розуму формування певної сукупності функціональних вимог і наявності структур, що здiйснють їх функції.

У захiднiй соцiологiї структурно-функціональний аналіз набув найбільшого поширення в соцiологiї політики, соцiологiї злочинності, соцiологiї сім’ї, вивченні соціальної стратифiкацiї. Наприкiнцi 50 – 60-х років функціональний пiдхiд зазнав критики за застосування бiологiчних понять до соціальної систем, де вони втрачають однозначність; за позаiсторичний (статичний) розгляд суспільства; за надто абстрактний категоріальний апарат. Опоненти також відзначали нездатність функціонального аналізу адекватно описати і проаналізувати конфлікти. Згодом теоретичні підходи структурно-функціонального аналізу синтезувалися з іншими соцiологiчними течіями.

 

Теорії соціального конфлікту

Представляють рiзноманiтнi концепції, які визнають конфлікт одним з найважливіших чинників соціального розвитку. Оформилися вони у зв’язку з критикою структурно-функціонального аналізу. Авторитетними щодо вивчення проблем соціального конфлікту вважаються праці К. Маркса i Г. Зiммеля.

Прихильники теорій соціального конфлікту не згодні з твердженнями, що нерiвнiсть – природний спосіб забезпечення виживання суспільства. Вони не тільки вказують на недоліки теорій функцiоналiзму (хіба справедливо, наприклад, що торговець жуйкою заробляє більше, ніж люди, які навчають його дітей?), але й стверджують, що функціоналізм – не більше, ніж спроба виправдати статус. На їх думку, нерiвнiсть є результатом становища, за якого люди, які контролюють суспiльнi цiнностi (багатство i владу), мають змогу здобувати для себе вигоди.

Американський соціолог Л. Козер (нар. у 1913 р.) вважає, що в кожному суспiльствi існують певні елементи напруження і потенційного соціального конфлікту, який є найважливішим компонентом соціальної взаємодії і сприяє руйнуванню чи зміцненню соціальних зв’язків. Якщо у ригідних (закритих) суспільствах соцiальнi конфлікти поділяють суспільство на дві “ворожі” групи або два “ворожі” класи, підривають основи колективної “злагоди”, загрожують руйнуванням соціальних зв’язків і суспільної системи через революційне насильство, то у “плюралістичних” (відкритих) суспільствах вони знаходять своє вирішення, а соцiальнi інститути оберігають суспільну злагоду. Цiннiсть конфлiктiв полягає в тому, що вони запобігають окостенінню соціальної системи, відкривають шлях iнновацiям, тобто впровадженню нових форм організації праці та управління, що охоплюють не тільки окремі підприємства, а й їх сукупність, галузі.

Німецький соціолог Ральф Дарендорф (нар. у 1929 р.), називаючи свою соцiологiчну кокцепцiю “теорією конфлікту”, протиставляє її як марксистській теорії класів, так i концепціям соціальної злагоди. Соціальний конфлікт він вважає наслідком опору відносинам панування i підкорення. Придушення соціального конфлікту, за Дарендорфом, призводить до його загострення, а “раціональна регуляція” – до “контрольованої еволюції”. Хоча причини для конфлiктiв завжди існують, ліберальне суспільство може владнати їх на рiвнi конкуренції між iндивiдами, групами, класами.

Теорії соціального конфлікту, визнаючи конфлікт одним з головних рушіїв соціального прогресу, одночасно розглядають явища, які характеризуються поняттями “злагода”, “стабiльнiсть”, “порядок”, “*спокій”. При цьому злагода вважається нормальним станом суспільства, конфлікт – тимчасовим.

Теорія соціального обміну

Теорія соціального обміну, фундатором якої вважають американського соціолога, соціального психолога Джорджа Хоманса (1910 - 1989), втілює спроби встановити зв’язки між макро- i мiкрорiвнями соціальної реальності. Представники цієї концепції розглядають обмін різними видами дiяльностi як фундаментальну основу суспільних відносин, на якій формуються певні структурні утворення (влада, статус, престиж, конформізм та ін.). Варіанти теорій соціального обміну набули поширення у соцiологiї, соцiальнiй психології, полiтологiї, економiцi.

Згідно з цією теорією люди взаємодіють між собою на основі аналізу власного досвіду, потенційних винагород i покарань. Існують дві переумови теорії соціального обміну. Перша виходить з припущення, що у поведiнцi людини переважає раціональне начало, яке націлює її на одержання певних вигод (гроші, товари, послуги, престиж, повага, успіх, дружба, кохання та ін.). Типи вигод концептуалiзуються по-різному: “цiннiсть” – у соціології; “корисність” – в економiцi; “плата” – у соцiальнiй психології. Друга розкриває зміст назви цієї концепції: процес соціальної взаємодії тлумачиться як постійний обмін між людьми різними вигодами. “Обмiннi угоди” розглядаються як елементарні акти, з яких складається фундаментальний рівень суспільного життя, а дедалі складнiшi структурні утворення (соцiальнi інститути та організації) вважаються такими, що виростають з обмінних відносин.

Концепції соціального обміну часто конвергуютъ з іншими методологічними концепціями емпіричної соцiологiї й – аналізом соціальних мереж, теорією ролей та ін.

Психологічна теорія

Поштовхом до розвитку психоаналітичних теорій дало психологічне вчення відомого австрійця Зігмунда Фрейда (1856 – 1939), який висунув гіпотезу про домінуючу роль у людському житті несвідомих iмпульсiв, переважно сексуального характеру. Але між соціальною доктриною Фрейда і психоаналізом як конкретним методом вивчення неусвідомлених психічних процесів існує суттєва вiдмiнність.

Згідно з Фрейдом проблема розв’язання сексуальних колiзiй має вирішальне значення не тільки в індивідуальному розвитку, а й в історичному процесі. В основі соціокультурної, художньої та інших видів людської дiяльностi лежить сублімація (перетворення, переключення) сексуальної енергії.

Теорія мiжособистiсного спілкування Фрейда заснована на переконанні, що в процесі взаємодії людей відтворюється їх дитячий досвід. Будучи дорослими, вони застосовують у різних життєвих ситуаціях поняття, засвоєні у ранньому дитинстві. Схильність з по вагою ставитися до особистості, наділеної владою, наприклад до керівника, зумовлена тим, що він нагадує когось із батьків. Фрейд вважав, що люди належать до різних соціальних груп i залишаються у них здебільшого тому, що переживають почуття вiдданостi та покiрностi лідерам груп. Він пояснював це не якимись особливими якостями лiдерiв, а швидше ототожненням їх з могутніми, богоподібними особистостями, яких у дитинстві уособлювали батьки.

Послідовники Фрейда, часто не погоджуючись з основними його твердженнями щодо ролі сексуального чинника у соціальному житті, застосовували психоаналітичний метод у вивченні пiдсвiдомих неусвідомлених процесів, їх ролі у формуванні поведінки людей. Так, американська дослідниця Карен Хорнi (1885 – 1952) займалася вивченням соціальних аспектів появи неврозів. Розглядаючи невроз як відображення iррацiональних аспектів суспільства, Хорні вважала його рушійною силою стану “основного страху”, породженого ворожим середовищем. Як реакція на страх, “включаються” рiзнi захисні механізми: придушення страху, внаслідок чого з’являються iншi симптоми; “наркотизація” страху – безпосередня (за допомогою алкоголю) або опосередкована (у вигляді бурхливої зовнішньої дiяльностi тощо); втеча від ситуацій, що викликають страх. Ці засоби захисту породжують чотири “великі неврози” нашого часу: невроз прихильності – пошук любові, кохання i схвалення будь-якою ціною; невроз влади – гонитва за владою, престижем i володінням; невроз покiрностi (конформізм автомата); невроiзоляцiя – втеча від суспільства. Але ці iррацiональнi способи вирішення конфліктів посилюють самовiдчуження особистості. Завдання психотерапії психоаналітики вбачають у виявленні дефектів системи соціальних зв’язків пацієнта для кращої адаптації його до існуючого способу життя.

Помітною постаттю в соцiологiї ХХ ст. став нiмецько-американський соціолог i психолог Еріх Фромм (1900 – 1980). Спочатку він розробляв теорію фрейдистського напряму, співпрацював з ученими франкфуртської школи, так званими неомарксистами М. Хоркхаймером, Г. Маркузе та ін. Тому Е. Фромма часто вважають неофрейдистом або неомарксистом. Насправді у 50 – 80-х роках він створив оригінальну соцiологiчну теорію, використовуючи i критично оцінюючи при цьому рiзнi соцiологiчнi течії. Сам Фромм виокремив три концептуальні підходи до вивчення суспільства, які вiдрiзняються від його власного.

1. Психологічний - характерний для мислення Фрейда, згідно з яким культурні явища зумовлені психологічними чинниками, що “виростають” з інстинктивних спонук, на які суспільство впливає тільки шляхом повного або часткового придушення. На думку Фромма, автори, що йшли за Фрейдом, пояснювали капiталiзм як наслідок анального еротизму, а розвиток раннього християнства – як наслідок амбiвалентностi щодо образу батька.

2. Економічний - виріс, як вважав Фромм, зі спотвореного розуміння iсторiї, яку розробив К. Маркс. Тому вважалося, що такі явища суспiльно-культурного життя, як релiгiї, полiтичнi ідеї, породжені суб’єктивними економічними інтересами. Протестантство постає як пряме відображення певних економічних потреб буржуазії. Фромм зазначає, що Маркс мав на увазі інше: об’єктивні економiчнi умови є рушійною силою iсторiї, оскільки зміна цих умов призводить до перетворення економічних відносин. Внаслідок цього змінюються й економiчнi установки людей, причому інтенсивне прагнення матеріального багатства – лише одна з таких установок.

3. Iдеалiстичний - уявлень у праці М. Вебера “Протестантська етика i дух капiталiзму”, в якій стверджується, що новий тип економічної поведінки i новий дух культури зумовлені появою нових релiгiйних течій, хоча й підкреслюється, що цю поведінку не визначали лише релiгiйнi доктрини.

На вiдмiну від цих концепцій, Фромм вважав, що iдеологiя i культура ґрунтуються на соціальному характері, який є сукупністю рис, властивих бiльшостi учасникам даної соціальної групи; формується способом життя даного суспільства. Домiнантнi риси цього характеру стають творчими силами, що формують соціальний процес [1.21].

Розглядаючи з цією крапки зору проблему протестантства i капiталiзму, Фромм показав, що розпад середньовічного суспільства загрожував середньому класу. Ця загроза спричинила почуття iзоляцiї, безсилля i сумніву. Психологічна зміна зумовила принадність доктрини Лютера i Кальвіна. Вони посилили i закріпили зміни в структурі особистості, а нові її риси стали ефективними силами розвитку капiталiзму, що постав як наслідок економічних i політичних змін.

Такий пiдхiд Фромм застосував і щодо фашизму. Низи середнього класу реагували на економiчнi зміни (зростаюча міць монополій i повоєнна iнфляцiя) посиленням певних рис характеру, а саме: садистських і мазохiстських устремлінь. Нацистська iдеологiя ще більше посилила їх, а відтак ці нові риси характеру стали силами, що служили експансії німецького iмперiалiзму. В обох випадках, доводив Фромм, коли певному класові загрожує небезпека нових економічних тенденцій, він реагує на цю загрозу психологічно та iдеологiчно. Причому психологiчнi зміни, зумовлені такою реакцією, сприяють розвитку економічних тенденцій всупереч економічним інтересам цього класу.

Е. Фромм змоделював механізм взаємодії економічних, психологічних та iдеологiчних чинників: людина реагує на зміни зовнішньої обстановки тим, що змінюється сама, а ці психологiчнi чинники, в свою чергу, сприяють розвитку економічного і соціального процесу. Зміни соціальних умов приводять до зміни соціального характеру, тобто до появи нових потреб i тривог. Ці нові споживи породжують нові ідеї, водночас готуючи людей до їх сприйняття. Нові ідеї зміцнюють і посилюють новий соціальний характер і спрямовують людську дiяльнiсть в нове русло. Інакше кажучи, соцiальнi умови впливають на iдеологiчні явища через соціальний характер, але цей характер не є результатом пасивного пристосування до соціальних умов.

Соціальний характер це наслідок динамічної адаптації на основі невід’ємних властивостей людської природи, закладених біологічно або сформованих у ході історії.

Багато теоретиків вважали і вважають, що спочатку необхідно радикально змінити політичну та економічну структуру суспільства, а вже потім людську психіку. Інші дотримуються думання, що спочатку слід змінити природу людини і лише після цього починати будувати нове суспільство. Фромм обидва підходи вважав помилковими. На його думання, у першому випадку мотивації ново еліти нічим не вiдрiзняються від мотивації попередніх елiт. Ця еліта обов’язково спробує в середині нових соцiально-полiтичних інститутів, створених революцією, відновити деякі елементи старого суспільства. Тому перемога революції означатиме й поразку, що ілюструють революцію у Франції i Росії. У іншому випадку зміни суто психічного характеру не виходять за межі індивіда та його найближчого оточення і, врешті, не мають істотного значення. Тому Фромм дотримується думання, що структура особистості середнього iндивiда i соцiально-економiчна структура взаємозумовлені [3.32].

Е. Фроммовi належить авторство теорії радикального гуманізму, яка спирається на “типологію соціальних характерів” i на вивчення відносин між особистістю та суспільством. Її основні положення: виробництво повинно служити людині, а не економіці; відносини між людиною і природою мають, будуватися не на експлуатації, а на кооперації; антагонізми повинні бути замiненi відносинами солiдарностi; вищою метою всіх соціальних заходів мають бути людське благо i запобігання людським стражданням; не максимальне, а тільки розумне споживання служити здоров’ю та добробуту людини; кожна людина повинна бути зацікавлена в активній дiяльностi на благо інших людей i залучена до неї.

 

Символічний iнтеракцiонiзм

Його головною особливістю є аналіз соціальних взаємодій на основі символічного змісту, який вкладають у свої конкретні дії люди. В межах цієї теорії важливими є значення символів як необхідних засобів соціальних взаємодій. Причому велика увага приділяється головному символічному засобу взаємодії – мові. Соціальний символ, що має риси знакової структури, є необхідним елементом виконання соціальної ролі, без якої взаємодія неможлива. За соціальним символом приховується зіставлення iндивiдом своїх дій із соціальними нормами i зразками поведінки. Пізнавши соцiальнi символи як знаки взаємодії, можна вивчати її особливості.

Засновник символічного iнтеракцiонiзму – американський соціолог Джордж-Герберт Мiд (1363 – 1934), хоча сам термін був запроваджений у науковий обіг його учнем – Гербертом Блумером (1900 – 1978). Дж.-Г. Мiд вважав, що соціальний світ людини і людства формується в результаті процесів соціальних взаємодій, в яких вирішальну роль вiдiграє “символічне оточення” завдяки двом своїм головним засобам – жестам i мові. Соціальне життя залежить від здатності людини уявляти себе в інших соціальних ролях, а це залежить від здатності до внутрішнього діалогу.

Послідовники Дж.-Г. Міда – Г. Блумер, Т. Шибутанi, Т. Партленд та інші – представляють, дві школи символічного інтеракцiонiзму – чиказьку та айовську Прихильники першої, вивчаючи взаємодію роблять акценти на процесуальній його стороні, представники іншої – на стабільних символічних структурах. Соціальний процес розглядається соціологами як вироблення i зміна соціальних значень, які не мають суворої причинної зумовленості, залежні більше від суб’єктів взаємодії, ніж від об’єктивних причин.

Із символічним iнтеракцiонiзмом пов’язаний так званий соцiодраматичний пiдхiд, який тлумачить соціальне життя як реалiзацiю “драматичної” метафори (переносного значення), аналізує взаємодію у таких термінах: “актор”, “маска”, “сцена”, “сценарій” тощо.

 

Феноменологічна соцiологiя

Її вважають різновидом “розуміючої соцiологiї”, бо вона розглядає суспільство як явище, створене i постійно відтворюване у духовній взаємодії iндивiдiв (мiжiндивiдуальнiй комунiкацiї). Основоположник феноменологічної соцiологiї – австрійський соціолог Альфред Шюц (1899-1959).

Її прихильники, звинувачуючи позитивізм i натуралізм у вiдчуженнi, упредметнюванні соціальних явищ, намагаються теоретично осмислити соціальний світ у його суто людському бутті, спiввiдношеннi з уявленнями, ідеями, цілями, мотивами практично діючих соціальних iндивiдiв. Однак феноменологічна методологія не пристосована до аналізу об’єктивних предметно-дiяльних процесів, тому призводить до пiдмiни об’єктивності явищ, що трактуються, феноменологічною суб’єктивністю. Внаслідок цього соціальне життя відображене у феноменологiчнiй соцiологiї, втрачає об’єктивний характер, зводиться до уявлень про суспільство, взаємодії і взаємовпливу цих уявлень у свiдомостi iндивiдiв. Феноменологічна соцiологiя дедалі більше інтегрується у традицiйнi напрями, школи, привносячи туди вміння сприймати i концептуалiзувати суб’єктивні чинники об’єктивних соціальних процесів.

 

Неомарксизм

Засновники неомарксизму – Дьордь Лукач (1885 – 1971) (Угорщина) i Антонiо Грамшi (1891 – 1937) (Італія). Їхні теоретичні розробки започаткували “дiалектико-гуманiстичний” напрям у марксистській думці. До нього, що переважно апелює до ранніх праць К. Маркса, належать теоретики франкфуртської школи (М. Хоркхаймер, Т. Адорно, Ю. Хабермас), пов’язані з цією школою фрейдомарксисти (В. Райх, Г. Маркузе, Е. Фромм), марксисти-екзистенцiалiсти (Ж.-П. Сартр, М. Мерло-Понтi) та ін.

Присутній у неомарксизмi й інший напрям, представлень марксистами-соцiєнтистами (Л. Альтюссер, Л. Коен, Д. Ельстер, Д. Ремер). Його прихильники прагнуть переформулювати категорії історичного матерiалiзму на основі методів соцiологiчної науки: структурно-функціонального підходу, структурацiї тощо.

Ще одна група неомарксистiв орієнтується на дослідження проблем “третього світу”, аналіз капiталiзму як світової системи, вивчення питань фемiнiзму тощо. У бО-тi роки неомарксизм виступив і як особлива соцiологiчна тенденція, критично протиставлена офiцiйнiй соцiологiї (Р. Мiллс, Н. Бiрнбаум, А. Гоулднер та ін.).

Сучасні неомарксисти уточнюють і марксистське тлумачення матеріальних джерел соцiально-полiтичних криз у суспiльствi, розуміння способів їх подолання. Ю. Хабермас, наприклад, вважає, що зростання ролі держави в регулюванні економічних процесів, плануванні виробництва й розподiлi матеріальних благах істотно змінило економiчнi закономiрностi розвитку капiталiзму, позбавило його колишніх гострих економічних криз.

Захiднi вчені неодноразово передбачали неминучий крах доктрини Маркса, яка часто відроджувалася в оновленому вигляді. Лише за останні роки популярність марксизму на Заході мала декілька злетів. Остання за часом модифiкацiя пов’язана зі спробами вирішення нових проблем постiндустрiального та iнформацiйного суспільства[2.19].

Висновок

Один з головних напрямів американської соцiологiї після Другої світової війни. Вперше ідеї щодо функціонального принципу осмислення суспільства були висловлені у працях О. Конта i Р. Спенсера. Так, соціальна статика Конта спиралася на положення, за яким інститути, вірування, моральні цiнностi суспільства взаємопов’язані і становлять одне ціле. Пояснити будь-яке явище можна, описавши закон його спiвiснування з іншими явищами. Спенсер використовував спецiальнi аналогії між процесами в людському органiзмi й суспiльствi. Соцiологiя Е. Дюркгейма ґрунтувалася на визнанні того, що суспільство володіє власною, незалежною від людей власністю; що це не просто ідеальне буття, а система активних сил, “друга природа”; що пояснення соціального життя треба шукати у властивостях самого суспільства.

Функцiональнi аспекти розвитку суспільства, соціальних явищ розробляли англійський соціолог Альфред-Реджiнальд Радклiфф-Браун (1881 – 1955) та американець польського походження Бронiслав-Каспер Малиновський (1884 – 1942). Цікаву систему пояснення суспільства з функціональних позицій виробили американські соціологи Толкотт Парсонс (1902 – 1979) i Роберт Мертон (нар. у 1910 р.). Головне завдання соцiологiї, на їх думку, полягає у вивченні механізмів і структур, які забезпечують сталість соціальної системи.

Функцiоналiзм часто ототожнювали зі структурним аналізом. Тому в соцiологiчнiй лiтературi вони постають як єдина структурно-функціональна теорія або як окремі функцiоналiстичнi та структуралiстичнi концепції. Але між структурно-функціональним аналізом як теорією і як методом соціального дослідження існують суттєві вiдмiнностi.

Література

 

1.     Танчер В. Соціологічна думка України на тлі світової соціології // Соціологія: теорія, методи, маркетинг, 1998, № 1-2.

2.     Кучеренко В. Функціоналістська парадигма Р. Мертона в сучасному соціологічному дискуі // Соціологія: теорія, методи, маркетинг, 2000, № 4.

3.     Піча В.М. Соціологія: підручник для студентів вищих закладів освіти. – Львів - “Новий Світ 2000” – 2005.

4.     Городяненко В. Соціологія політики, політична соціологія або соціологія політичної сфери? // Соціологія: теорія, методи, маркетинг – К., 2003, № 1.