Тернопільський інститут соціальних

та інформаційних технологій

Курсова робота

По предмету: “Технологія соціальної роботи”.

 

На тему: “форми і методи соціальної роботи”.

студента 3-го курсу

денної форми навчання

факультету “Соціально-інформаційного управління”.

ОБЕЗЮКА ЮРИ ЛЕОНІДОВИЧА

 

-- тернопіль 2005—

ЗМІСТ :

Вступ ........................................................................................................................2

РОЗДІЛ І. Роль соціальних працівників у реабілітації інвалідів........................3

1.1. Реабілітація інвалідів у будинках-інтернатах загального типу..................3

1.2.Реабілітація інвалідів, що знаходяться в родинах .........................................6

 РОЗДІЛ ІІ. Технологія спілкування роботи з інвалідами...................................7

2.1. Психологічні аспекти соціальної роботи з людьми з обмеженими можливостями………………………………………………………………..8

2.2.. Регіональний досвід практичного рішення проблем інвалідності..........15

 а)Інноваційна модель „Центр незалежного життя для дітей з обмеженими фізичними і/або розумовими можливостями”............................................16

б)Інноваційна модель служби "Персональний асистент"……….........…….....19

в)Інноваційна модель служби "Виїзний ліцей"..................................................20

г)Цільова програма реабілітації дітей-інвалідів

і членів їхніх родин на базі Реабілітаційного центра

«Івма» міста Калуги............................................................................................21

Висновок ................................................................................................................26

Список літератури.................................................................................................27

ВСТУП

Непрацездатні громадяни в кожній країні складають предмет турботи держави , яка соціальну політику ставить в основу своєї діяльності. Основною турботою держави стосовно людей похилого віку й інвалідам є їхня матеріальна підтримка (пенсії, посібника , пільги і т.д.).Однак непрацездатні громадяни бідують не тільки в матеріальній підтримці. Важливу роль грає надання їм діючої фізичної, психологічної, організаційної й іншої допомоги .

До 80-х років в Україні найбільш очевидна соціальна допомога інвалідам надавалась в будинках-інтернатах. Ця сформована традиційна форма медико-соціальної допомоги непрацездатним громадянам крім позитивних має і негативні сторони (монотонний спосіб життя, необхідність зміни життєвого стереотипу для літньої людини й ін.). Ці обставини роблять будинки-інтернати мало привабливими для інвалідів, змушуючи їх "не квапитися" з переїздом у будинок-інтернат. Можливість як най довше залишатися в звичній домашній обстановці стала можливою з часу появи посади соціального працівника в системі установ соціального захисту. Саме ці реальні особи стали надавати соціально-побутові послуги непрацездатним громадянам, яких вони постійно потребували.

На перших етапах розвитку соціальної допомоги непрацездатним громадянам акцент був зроблений на надомне обслуговування. З урахуванням цієї обставини була розроблена кваліфікаційна характеристика соціального працівника, визначені його посадові обов'язки. Разом з тим у реальній соціальній допомозі бідують і інваліди, що знаходяться в будинках-інтернатах. До недавнього часу організація медико-соціальної допомоги в цих закладах покладена переважно на медичних працівників, що на збитки організації медичного обслуговування здійснюють невластиві їм функції по соціально-побутовій , соціально-психологічній і соціально-середовищній адаптації осіб , що знаходяться в будинках-інтернатах.

У зв'язку з зазначеними обставинами виникла необхідність окреслити коло обов'язків соціальних працівників у будинках-інтернатах і на підставі цього показати доцільність уведення цієї категорії працівників у стаціонарних установах Мінсоцзахисту України.

На даному етапі розвитку соціальної допомоги непрацездатним громадянам , що проживають поза стаціонарними установами , діяльність соціальних працівників зводиться до надання соціально-побутових послуг. Тим часом функції у них набагато ширші. В міру створення інституту соціальних працівників з фаховою освітою непрацездатні громадяни одержать більш кваліфіковану і різноманітну соціальну допомогу і підтримку.

РОЗДІЛ І.РОЛЬ СОЦІАЛЬНИХ ПРАЦІВНИКІВ У РЕАБІЛІТАЦІЇ ІНВАЛІДІВ.

Інваліди як соціальна категорія людей, знаходяться в оточенні здорових у порівнянні з ними і мають потребу в більшому ступені в соціальному захисті, допомозі, підтримці. Ці види допомоги визначені законодавством , що відповідають нормативними актами, інструкціями і рекомендаціями, відомий механізм їхньої реалізації. Слід зазначити, що всі нормативні акти стосуються пільг, посібників , пенсій і інших форм соціальної допомоги , що спрямована на підтримку життєдіяльності, на пасивне споживання матеріальних витрат. Разом з тим, інвалідам необхідна така допомога, що могла б стимулювати й активізувати інвалідів і придушувала б розвиток утриманських тенденцій. Відомо, що для повноцінного, активного життя інвалідів необхідне залучення їх у суспільно-корисну діяльність, розвиток і підтримку зв'язків інвалідів зі здоровим оточенням, державними установами різного профілю, громадськими організаціями й управлінськими структурами. Власне кажучи, мова йде про соціальну інтеграцію інвалідів, що є кінцевою метою реабілітації.

По місцю проживання (перебування) всіх інвалідів можна розділити на 2 категорії:

- ті, що знаходяться в будинках-інтернатах;

- ті, що проживають у родинах .

Зазначений критерій, місце проживання, не слід сприймати як формальний . Він найтіснішим чином зв'язаний з морально-психологічним фактором, з перспективою подальшої долі інвалідів.

Відомо, що в будинках-інтернатах знаходяться найбільш важкі в соматчному відношенні інваліди. У залежності від характеру патології дорослі інваліди утримуються в будинках-інтернатах загального типу, у психоневрологічних інтернатах, діти - у будинках-ітернатах для розумово відсталих і з фізичними недоліками .

Діяльність соціального працівника також визначається характером патології в інваліда і співвідноситься з його реабілітаційним потенціалом. Для здійснення адекватної діяльності соціального працівника в будинках-інтернатах, необхідне знання особливостей структури і функцій цих установ .

Доми-інтернати загального типу призначені для медико-соціального обслуговування інвалідів. У них приймаються громадяни (жінки з 55 років, чоловіка з 60 років) і інваліди 1 і 2 груп старші 18 років, що не мають працездатних дітей або батьків, зобов'язаних за законом їх утримувати .

Завданнями цього будинку-інтернату є :

- створення сприятливих умов життя , наближених до домашнього;

- організація догляду за проживаючими, надання їм медичної допомоги й організація змістовного дозвілля;

- організація трудової зайнятості інвалідів.

Відповідно до основних завдань будинок-інтернат здійснює:

- активне сприяння в адаптації інвалідів до нових умов;

- побутовий комфорт , забезпечуючи поступивших упорядкованим житлом, інвентарем і меблями, постільними засобами, одягом і взуттям;

- організацію харчування з урахуванням віку і стану здоров'я;

- диспансеризацію і лікування інвалідів, організацію консультативної медичної допомоги, а також госпіталізацію, тих кому треба, у лікувальні установи ;

- забезпечення слуховим апаратами, окулярами, протезно-ортопедичними виробами і кріслами-колясками;

- відповідно до медичних рекомендацій організацію трудової зайнятості, що сприяє підтримці активного способу життя.

У будинках-інтернатах загального типу знаходяться інваліди молодшого віку ( від 18 до 44 років ). Вони складають близько 10% усього контингенту проживаючих. Більше половини з них - інваліди з дитинства, 27,3% - внаслідок загального захворювання, 5,4% - у зв'язку з трудовим каліцтвом, 2,5% - інші . Їх становище відрізняється значним чином . Про це свідчить перевага інвалідів 1 групи (67,0%).

Найбільшу групу (83,3%) складають інваліди з наслідками ураження центральної нервової системи (залишкові явища дитячого церебрального паралічу, поліомієліту, енцефаліту, травми спинного мозку й ін.), 5,5% - інваліди внаслідок патології внутрішніх органів.

Наслідком різного ступеня порушень функції опорно-рухового апарату є обмеження рухової активності інвалідів. У зв'язку з цим 8,1% мають потребу в сторонньому догляді , 50,4% пересуваються за допомогою милиць або крісла-коляски і тільки 41,5% - самостійно.

Характер патології позначається і на здатності молодих інвалідів до самообслуговування: 10,9% з них не можуть себе обслужити, 33,4% обслуговують себе частково, 55,7% - цілком .

Як видно з приведеної характеристики молодих інвалідів, незважаючи на важкість стану здоров'я, значна частина з них підлягає соціальній адаптації в самих установах , а в ряді випадків і інтеграції в суспільство . У зв'язку з цим, важливого значення набувають фактори, що впливають на соціальну адаптацію молодих інвалідів. Адаптація пропонує наявність умов, що сприяють реалізації наявних і формуванню нових соціальних потреб з урахуванням резервних можливостей інваліда.

На відміну від людей похилого віку з відносно обмеженими потребами, серед яких переважають прикуті до візка з продовженням активного способу життя, молоді інваліди мають потреби в одержанні освіти і працевлаштуванні , у реалізації бажань в області розважального дозвілля і спорту, у створенні родини й ін.

В умовах будинку-інтернату при відсутності в штаті спеціальних працівників, що могли б вивчити потреби молодих інвалідів, і при відсутності умов для їхньої реабілітації виникає ситуація соціальної напруженості, незадоволеності бажань. Молоді інваліди, власне кажучи, знаходяться в умовах соціальної депривації, вони постійно відчувають дефіцит інформації. Разом з тим, виявилося, що підвищити своє становище хотіли б тільки 3,9% , а одержати професію - 8,6% молодих інвалідів. Серед побажань домінують запити у відношенні культурно--масової роботи (у 418% молодих інвалідів).

Роль соціального працівника полягає в тому, щоб створити особливе середовище в будинку-інтернаті й особливо в тих відділеннях, де проживають молоді інваліди. Терапія середовищем займає ведуче місце в організації способу життя інвалідів молодого віку. Основним напрямком є створення активного, діючого середовища перебування, що спонукувала би молодих інвалідів на "самодіяльність", самозабезпечення, відхід від утриманських настроїв і гіперопіки.

Для реалізації ідеї активізації середовища можна використовувати зайнятість працею, аматорські заняття , суспільно корисну діяльність, спортивні заходи, організацію змістовно-розважального дозвілля, навчання професіям. Такий перелік заходів поза домом повинний здійснюватися лише соціальним працівником. Важливо, щоб весь персонал був орієнтований на зміну стилю роботи установи , у якому знаходяться молоді інваліди. У зв'язку з цим, соціальному працівникові необхідне володіння методами і прийомами роботи з особами , що обслуговують інвалідів у будинках-інтернатах. З урахуванням таких задач , соціальний працівник повинний знати функціональні обов'язки медичного і допоміжного персоналу. Він повинний уміти виявити загальне , подібне в їхній діяльності і використовувати це для створення терапевтичного середовища .

Для створення позитивного терапевтичного середовища соціальному працівникові необхідні знання не тільки психолого-педагогічного плану. Нерідко приходиться вирішувати питання і юридичні ( цивільного права, трудового регулювання, майнові й ін.). Рішення або сприяння в рішенні цих питань буде сприяти соціальнії адаптації, нормалізації взаємин молодих інвалідів, а, можливо, і їхньої соціальної інтеграції.

При роботі з молодими інвалідами важливо виявити лідерів з контингенту осіб з позитивною соціальною спрямованістю. Опосередкований вплив через них на групу сприяє формуванню спільних цілей, згуртованості інвалідів у ході діяльності, їхньому повноцінному спілкуванню.

Спілкування, як один з факторів соціальної активності, реалізується в ході трудової зайнятості і проведення дозвілля. Тривале перебування молодих інвалідів у свого роду соціальному ізоляторі , яким є будинок-інтернат, не сприяє формуванню навичок спілкування. Воно носить переважно ситуативний характер, відрізняється поверхневістю, нестійкістю зв'язків.

Ступінь соціально-психологічної адаптації молодих інвалідів у будинках-інтернатах значною мірою визначається їхнім відношенням до своєї хвороби. Воно виявляється або запереченням хвороби, або раціональним відношенням до захворювання, або "відходом у хворобу". Цей останній варіант виражається в появі відгородженості, пригніченості, у постійному самоаналізі, у відході від реальних події й інтересів. У цих випадках важлива роль соціального працівника як психотерапевта, що використовує різні методи відволікання інваліда від песимістичної оцінки свого майбутнього, переключає кого на повсякденні інтереси, орієнтує на позитивну перспективу.

Роль соціального працівника полягає в тому, щоб з урахуванням вікових інтересів, особистісно-характерних особливостей обох категорій проживаючих, організувати соціально-побутову і соціально-психологічну адаптацію молодих інвалідів.

Надання сприяння в надходженні інвалідів у навчальний заклад є однієї з важливих функцій участі соціального працівника в реабілітації цієї категорії осіб .

Важливим методом діяльності соціального працівника є працевлаштування інваліда, що може бути здійснене (відповідно до рекомендацій лікарсько-трудової експертизи) або в умовах звичайного виробництва , або на спеціалізованих підприємствах, або в домашніх умовах.

При цьому соціальний працівник повинний керуватися нормативними актами про працевлаштування, про перелік професій для інвалідів і ін. та надавати їм діючу допомогу.

При здійсненні реабілітації інвалідів, що знаходяться в родинах , і тим більше тих, що проживають самі, важливої ролі набуває морально-психологічна підтримка цієї категорії осіб . Крах життєвих планів, розлад у родині , позбавлення улюбленої роботи, розрив звичних зв'язків, погіршення матеріального становища - от далеко неповний перелік проблем, що можуть дезадаптувати інваліда, викликати в нього депресивну реакцію і виявися фактором, що ускладнює власне весь процес реабілітації.

Роль соціального працівника полягає в співучасті, у проникненні в сутність психогенної ситуації інваліда й у спробі усунути або хоча б зм'якшити вплив її на психологічний стан інваліда. Соціальний працівник повинен , у зв'язку з цим, володіти визначеними особистісними якостями і володіти основами психотерапії.

Таким чином, участь соціального працівника в реабілітації інвалідів носить багато аспектний характер, що являє не тільки різнобічну обізнаність , поінформованість у законодавстві, але і наявність відповідних особистісних особливостей, що дозволяють інвалідові довірливо відноситися до цієї категорії працівників.

Роль соціального працівника являється в співучасті, у проникненні в сутність психогенної ситуації інваліда й у спробі усунути або хоча б зм'якшити вплив її на психологічний стан інваліда. Соціальний працівник повинний, у зв'язку з цим, володіти визначеними особистісними якостями і володіти основами психотерапії.

Таким чином, участь соціального працівника в реабілітації інвалідів носить багато аспектний характер, що припускає не тільки різнобічне обізнаність, поінформованість у законодавстві, але і наявність відповідних особистісних особливостей, що дозволяють інвалідові довірчо відноситися до цієї категорії працівників.

РОЗДІЛ ІІ .ТЕХНОЛОГІЯ СПІЛКУВАННЯ І РОБОТИ З ІНВАЛІДАМИ.

Одним з основних принципів роботи з людьми похилого віку й інвалідами є повага до особистості . Необхідно поважати і приймати клієнта таким, яким він є.

Професійна компетентність соціального працівника полягає , безумовно, у знаннях геронтологічних і психологічних особливостей віку, обліку , приналежності клієнтів до тієї або іншої соціальної групи. Потреби , інтереси, захоплення, світогляд, найближче оточення, житлово-побутові, матеріальні умови, спосіб життя клієнтів - це, і багато чого іншого, знаходиться в полі зору справжнього професіонала, що, безсумнівно, дає можливість вибрати оптимальну технологію соціальної допомоги, грамотно визначити проблему і шляхи її рішення . Як говорять закордонні технологи, необхідно відкрити "три шухляди столу": - Що сталося ? (У чому проблема?). - Чому? ( Що являється причиною?). - Як допомогти? (Що я можу зробити?). Даний прийом допомагає соціальним працівникам, психологам, медикам посприяти людині в адаптації до навколишньої дійсності, до реальних і непростих умов зовнішнього і внутрішнього світу .

У людей похилого віку і людей з обмеженими можливостями повинна бути сформована надія бути потрібним людям, соціумові, бути ними шановними. Для цього використовуються різні прийоми : виявивши проблему, зробити все, щоб реалізувати хоча б деякі потреби, допомогти установити контакт із родичами, оформити необхідні запити і т.д. І, звичайно, дуже важлива конкретна допомога дією: навести порядок у кімнаті бабусі, що погано чує, можливо, провести її на прогулянку, щоб довести, що "вік - це усього лише стан душі"; добути новий слуховий апарат; підвищити, з підключенням різних інстанцій, мізерну пенсію; запропонувати взяти участь у виставці, у конкурсі творчих робіт, підтвердивши істину, що "світ не без добрих людей", і ін.

Істотною стороною спілкування соціального працівника з клієнтом виступає перцепція, тобто сприйняття один одного як партнера по відносинах і встановлення на цій основі взаєморозуміння.

Домінантний суб'єкт спілкування очолює в діалозі, прагне взяти ініціативу на себе в бесіді; у звертанні з проханнями і вимогами, його не турбує їх розумність і доцільність. Таке його ставлення можна уловити по поставі, міміці, жестах, поглядах, репліках. Часом він буває настирливий у спілкуванні, багаторазово повторює те саме . Соціальному працівникові необхідно дати такому клієнтові можливість виявити свою домінантність.

Не домінантний суб'єкт спілкування – людина (клієнт), що постійно почуває себе прохачем, дуже чуттєвий до стану партнера - соціального працівника. Він надто сором’язливий у своїх проханнях, утрудняється їх висловити. Важливо допомогти йому в спілкуванні: стимулювати, підтримувати, надавати йому ініціативу і можливість виразити себе, викласти свої прохання.

Світ інвалідів своєрідний. Тут існують свої критерії, свої оцінки, свої закони. Допомогти інвалідові - це насамперед сприйняти і зрозуміти його світ , світ людини нужденної в опікунському відношенні .

ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ З ЛЮДЬМИ ІЗ ОБМЕЖЕНИМИ МОЖЛИВОСТЯМИ.

Необхідність інтеграції технологій соціальної роботи і методів прикладної психології в першу чергу визначається специфікою людей з обмеженими можливостями (ОМ ) як об'єктів "соціальної терапії".

Серед проблем людей з ОМ, особливо молодих, найчастіше фігурують самотність, низька самооцінка і відсутність соціальної впевненості в собі, депресія, відчуття стигматизованності й відторгнутості через свої недоліки , психологічна і фізична залежність, професійне самовизначення і працевлаштування, а також болісна нездатність обговорювати свої труднощі. Досить гострими є такі проблеми сексуального і сімейного життя, як встановлення і розвиток взаємин із протилежною статтю і можливі медичні протипоказання до дітородіння.

Можна припустити, що гострота фізичних, соціально-економічних і, головне, психологічних проблем набагато вища у випадку не уродженої , а набутої аномалії (інвалідності), що стає сильним стресогенним фактором і принципово змінює життєвий сценарій людини і, у якійсь мірі , його найближчого оточення.

Одною з основних психологічних проблем людей з ОМ є проблема маргінальності й автоідентичності, тобто того , до якої групи відносить себе така людина - до "світу нормальних" або до "світу неповноцінних". Як показує практика, у більшості випадків люди в міру можливостей намагаються ховати свої недоліки , щоб стати в очах навколишнього світу частиною "нормальних" людей. Якщо ж це не вдається, то людина з ОМ або іде в соціальну самоізоляцію, або в процесі комунікації з нормальними людьми відчуває себе особливо неповноцінним через гіперопіку і співчуття з їх боку. У цьому випадку основними психологічними умовами соціальної адаптації людини з ОМ можуть бути усвідомлення нею реального положення справ і адекватна самооцінка, емоційна урівноваженість, адекватні міжособистісні відносини і знаходження своєї професійної ніші на ринку праці і зайнятості.

Авторство соціальної моделі (іноді її позначають як "інтерактивну модель", або "модель взаємодії") належить головним чином самим людям з ОМ. У фокусі цієї моделі знаходитися взаємозв'язок між окремою людиною і оточуючим його середовищем (у тому числі суспільством), причому обмежені можливості не розглядаються як частина людини і як його провина: людина може намагатися послабити наслідки своєї недуги, але відчуття обмеженості своїх можливостей викликано не недугою, а відношенням людей і бар'єрами, що існують у навколишнім середовищі (архітектурою, соціальною організацією, психологічним кліматом і ін.). Інакше кажучи, обмежені можливості як проблема є результатом соціального й економічного утиску усередині суспільства , тому людей з ОМ скоріше можна розглядати як гноблену групу, ніж як аномальну або трагічну.

У цьому випадку концепція незалежного життя розглядає людину з ОМ і його проблеми у світлі його цивільних прав, а не з погляду його патології, і орієнтується на усунення фізичних і психологічних бар'єрів у навколишнім середовищі за допомогою спеціальних служб, методів і засобів . Очевидно, що саме в сфері соціальної роботи, що припускає, по визначенню , професійну підтримку, захист і допомогу соціально-вразливим категоріям населення, повинні бути надані умови для соціальної реабілітації, адаптації й інтеграції людей з ОМ.

З іншого боку, незалежне життя являє собою наявність альтернатив і можливість вибору, що людина з ОМ може зробити за допомогою соціальних служб, причому критерієм незалежності є не ступінь його дієздатності і самостійності в умовах відсутності допомоги , а якість життя в умовах наданої допомоги. У свою чергу, поняття допомога містить у собі її характер, спосіб надання, контроль і результат. Іноді буває важко приймати допомогу , але і не менш важче її робити .

У зв'язку з вищевикладеним, важливі не тільки зміст і технології соціальної роботи, але і її психологічне забарвлення. Одним з найпоширеніших і, очевидно, найбільш адекватних для "професій, що допомагають," (типу соціальної роботи і не директивної консультативної психології) є гуманістичний підхід (К.Роджерс і ін.). Відповідно до цього підходу, для нормального існування людини, що припускає формування його високої самооцінки, необхідна активізація внутрішніх ресурсів позитивного розвитку особистості ("особистісного росту "), гуманність і можливість вибору. З іншого боку, з позицій екзистенціальної психології одним з найважливіших прагнень особистості є знаходження змісту свого існування, і для людини важливіше не те, що з ним сталося , а своє відношення до того, що сталося (В.Франкл).

У цьому випадку досить важливою задачею соціального працівника є переклад клієнта з позиції об'єкта соціального впливу, що припускає пасивну суспільну й особистісну позицію, зовнішній локус контролю, відмовлення від самостійного прийняття рішень і залежність, стереотипність мислення і поводження й ін., у позицію здатного до саморозвитку, активного і креативного суб'єкта соціального впливу. У рамках двосторонніх відносин "соціальний працівник - клієнт" останній повинен бути стимульований на активний вибір у виді самостійного прийняття рішень . Можливо, соціальному працівникові було б набагато легше приймати рішення самому , але це привело б до зростання непевності клієнта у своїх силах і його залежності від соціального працівника. Так, наприклад, у соціальних установах інтернатного типу нерідко виникає "придбана безпорадність": переконавшись у своїй не здатності впливати на рішення , що стосуються їхні долі, клієнти, не намагаючись впливати на хід події, впадають у депресію, що може приводити до росту захворюваності і смертності. У цьому випадку соціальні працівники можуть допомогти клієнтам активніше брати участь у рішенні повсякденних питань (наприклад, сприяти створенню рад клієнтів і рад їхніх родин як органів колективної думки), а також зробити більш проникніші границі між інтернатом ( або родиною ) і суспільством .

Як показує практика, одним з найбільш важливих і в той же час проблемних питань у житті людей з ОМ є вибір професії і працевлаштування. Професійне самовизначення повинне містити в собі дві принципово важливих умови: активність суб'єкта професійного вибору і забезпечення кваліфікованої розвиваючої допомоги з боку соціального працівника з метою обґрунтованого й адекватного вибору професії. Часто зустрічаються випадки, коли утруднення людини з ОМ у професійному самовизначенні викликані нерішучістю і непевністю у своїх силах, особливого значення набуває допомога в усвідомленні і правильній оцінці своїх особливостей з позиції їхньої професійної значимості, а також інформація про професії, у яких саме такі якості можуть забезпечити успішність діяльності. Ідеальним результатом являється формування в людини з ОМ уміння усвідомлено і самостійно планувати свій особистий професійний маршрут і визначати шляхи його реалізації.

У принципі дійсна незалежність припускає незалежність не тільки фізичну , скільки психологічну , не дивлячись на наявність аномалії і ступінь її проявлення . Природньо, що соціальний працівник не в змозі вирішити всі психологічні проблеми клієнта, але може цьому сприяти, застосовуючи методи психологічного консультування, надання експрес-психологічної допомоги, роботи з пост-травматичним стресом і здійснюючи, фактично, психосоціальну роботу, що особливо важливо в умовах існуючих у країні дефіциту практичних психологів.

Одним з найважливіших факторів успішності медико-соціально-психологічної реабілітації являється найближче мікро соціальне оточення людей з ОМ, зокрема , їхньої родини, по колишньому залишаються основними джерелами допомоги, звичайно сполученої з фізичним і емоційним стресами, а перелік різного роду проблем (медичних, матеріально-побутових, психологічних, педагогічних, професійних і ін.), що виникають у родині в зв'язку з частковою або повною недієздатності кого-небудь з її членів, нескінченний . З психологічної точки зору дуже важливо нейтралізувати дві крайності які часто зустрічаються в родинах по відношенню до людини з ОМ: або його сприймають як тягар, що ускладнює існування й утрудняє особисте "виживання", або на ньому зосереджується увага всієї родини і він піддається гіперопіці. Виступаючи в різних ролях (консультанта, захисника інтересів, помічника й ін.), соціальний працівник може сприяти дозволові виникаючих проблем, формуванню правильного відношення до недієздатного родича й у цілому - нормалізацією внутрісімейних відносин. Крім індивідуальної роботи з родиною , доцільно проводити групові заняття і сприяти об'єднанню родин (і клієнтів) з подібними проблемами.

Таким чином, соціальна робота з людьми з ОМ в родинах в родинах своєю метою має їхній фізичне і, головне, соціальне і психологічне благополуччя, а з методологічної точки зору являє собою психосоціальний підхід з урахуванням особливостей особистості і конкретної ситуації. Конкретні зусилля, відповідно до соціальної моделі, повинні бути спрямовані не тільки на допомогу людям у боротьбі з їх недугами, але і на зміни в суспільстві : необхідно бороти з негативними установками , рутинними правилами, "сходами та вузькими дверцями" і надати для всіх людей рівні можливості повноцінної участі у всіх сферах життя і видах соціальної активності.

РЕГІОНАЛЬНИЙ ДОСВІД ПРАКТИЧНОГО РІШЕННЯ ПРОБЛЕМ ІНВАЛІДНОСТІ.

 


Информация о работе «Форми і методи соціальної роботи»
Раздел: Социология
Количество знаков с пробелами: 67347
Количество таблиц: 0
Количество изображений: 0

Похожие работы

Скачать
168119
8
8

... стовне формування послуг державної підтримки повинне мати чітке формулювання критеріїв допомоги та швидку дію у досягненні поставлених цілей протидії насильству. РОДІЛ 3 ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНА АПРОБАЦІЯ ФОРМ І МЕТОДІВ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ З ЛЮДЬМИ, ЯКІ ЗАЗНАЛИ НАСИЛЬСТВА В СІМ'Ї   3.1 Проект Кризовий Центр для жертв насильства в сім'ї «Родина» В даний час популярним і ефективним є метод проектів. У ...

Скачать
15271
0
0

... особистості. її знання навколишнього світу і людей необхідні соціальним працівникам, усім, хто визначає соціальну політику держави й забезпечує її виконання. 2. Соціальна робота і історія У другій половині XX ст. все чіткіше простежується тенденція зближення історії з педагогікою, психологією, соціологією, демографією, антропологією та ін. Внаслідок цього процесу сформувалася соціальна істор ...

Скачать
32300
0
0

... колективів, зміцнення зв'язку з родинами, попередження прояву негативних явищ, станів, зняття психологічної напруги. Аналіз результатів психологічних десантів, як основних форм соціальної роботи з військовослужбовцями, засвідчує, що робота психологів у військових частинах сприяє позитивним морально-психо­логічним змінам у військових колективах.   Клуб роботи з допризовною молоддю - це також ...

Скачать
14886
0
0

... (2003 p.), внесенню відповід­них посад до державного класифікатора професій, роз­робленню стандартів надання соціальних послуг. Наприкінці 2003 р. ухвалено Етичний кодекс спеці­алістів із соціальної роботи України, який мають засво­їти соціальні працівники. Процес професіоналізації со­ціальної роботи не може обминути етап затвердження етичного кодексу професії, ратифікації міжнародної Декларації ...

0 комментариев


Наверх