Хвиля 90-х років ХХ століття – „Перебудова” дала очікувану свободу, ефект відсутності заборон зробив поштовх до самовираження

4.         Хвиля 90-х років ХХ століття – „Перебудова” дала очікувану свободу, ефект відсутності заборон зробив поштовх до самовираження.

Найбільш масовим і помітним молодіжним рухом з кінця 70-х до початку 90-х років XX століття була так звана «Система» — контркультурний, демонстративно-карнавальний рух, субкультура якого була заснована на двох контркультурних стилях: хипповському і панковському. Представники «Системи» вели підкреслено асоціальний спосіб життя, обов’язковими елементами якого були: сейшени (від англ. session) — «квартирні» або підпільні концерти; автостоп — подорожі на попутному транспорті; сквоти — самовільне захоплення покинутих будівель і створення комун; тусовки — традиційні місця зустрічей. Характерними аксесуарами неформалів (хіппі) вважаються фенечки (браслети з ниток або бісеру), бандани, рвані джинси. Окрім «Системи», до «неформалів» відносили і близькі по духу рухи — КСП (клуби самодіяльної пісні), «Фендом» (КЛФ — клуби любителів фантастики), рокерів. Зухвалий зовнішній вигляд і походження переважно з сімей інтелігенції викликало жорстке неприйняття у представників специфічної субкультури робочих кварталів — так званих «качков» або «гопніков». «Неформали» і гопніки відносилися один до одного украй вороже, що часто виливалося в сутички і бійки[3]. Системщики[4] – молоді люди які часто привертали увагу перехожих. Хто екстравагантною зачіскою, хто розмальованою джинсовою курткою, хто сережкою в усі, і не однією. Вони стояли біля входів у популярні молодіжні кафе, юрбились біля входів у метро, сиділи на газонах міських скверів, тинялися з відстороненим виглядом по вулицях міст. Себе вони називали „піплами”, „хайрастами” і вважали себе вільними людьми, незалежними від батьків і суспільства. Це їх „система”. Погляди „системних” на життя багато в чому допомагали зрозуміти позицію неформалів того часу в цілому.

Різні погляди на одну „систему”. Тогочасне телебачення, обговорюючи “систему”, надало слово тим хто знає про неї з власного досвіду. Ось деякі вирізки із цих передач, що дозволяють скласти досить ясну картину про “систему”.

В. Нікольский, “системна” кличка Юфо:

„Ми здатні підійти на вулиці до якогось „патлатого”. Я не разу не бачив його, я просто підходжу й кажу: “Привіт!” І він відповідає мені тим самим... Говорять: ви якісь дивні люди. Хіба ви один одного знаєте? Ви довіряєте людям. Вони ж можуть вас пограбувати, вони можуть обікрасти, „розвести” й так далі – розумієте?

... Це говорить тільки про те, що ми – паросток майбутнього в нашому суспільстві, тому-що от те злодійство, прагнення „стягти”, обікрасти – це, очевидно, належить минулому й повинне зникнути. Я думаю, що в цьому саме відмінна властивість „патлатих”... Ми думаємо, що вже зараз “волосаті” вплинули на еволюцію суспільства. Зокрема радянська рок-музика, про яку тепер так багато говориться, по більшою мірою створена „патлатими”. Ці люди здатні жертвувати останнім. Останніми „шмотками” й іншим заради того щоб створити в країні культуру істинно молодіжну.

Я піднімаю свій голос за систему „хіпі” – за рух який дає кожній людині можливість зрозуміти іншу людину, що шукає взаєморозуміння, і дозволяє йому всебічно вдосконалюватися. Люди, які входять у цей рух, це люди різних вікових категорій, різних національностей, вони належать різним культурам, різним віросповіданням. Я думаю, що це дійсно рух, якому належить майбутнє...

„Система” – це не організація й не партія, тому кожний може залежати тільки від себе. „Система” – це суспільство в суспільстві... Ніяких законів тут бути не може, кожний живе тільки за законами своєї совісті”.

На початку 90-х «Система» розпалася на декілька незалежних субкультур (панки, металісти, фолкери, рольовіки і т. д.) і перестала існувати, як цілісний рух[5].

Помітимо що бажання „пооригінальничати”, яким грішать багато юнаків і дівчини, має свою історію. Багато хто схоже, давно забув, а молодь 80-х, напевно ніколи не знала про те, що французький поет Шарль Бодлер фарбубвав волосся у фіолетові кольори. Однак це не заважало йому писати прекрасні вірші.

Принциповий антиестетизм був узятий на початку 20-го століття на озброєння „футуристами”. Пропонуючи у своєму маніфесті “кинути Пушкіна, Достоєвського, Толстого й інших з пароплава сучасності”, В. Хлебников, В. Маяковський, Д. Бурлюк і А. Кручених свідомо кидали грубий виклик суспільству й панувавшому в той час в літературній течії – символізму. В. Каменський згадував: “От вони всі троє з’являються в переповненії аудиторії політехнічного музею, сідають за стіл із двадцятьма склянками гарячого чаю: Маяковський у циліндрі на потилиці й жовтій кофті, Бурлюк у сюртуку,з розмальованим обличчям, Каменський – з жовтими нашивками на піджаку й намальованому на чолі аеропланом ...Аудиторія шумить, репетує, свистить, аплодує – їй весело. Міліція в розгубленості”.[6]

Олександр Шубін[7], сам колишній неформал, згадує свою першу групу неформалів. Група, провела в 1986 – 1988 р. кілька акцій, що шокують незвичайністю для того часу: страйк на сільгоспроботах, „театралізована дискусія”, у якій учасники відверто викладали опозиційні погляди, вечір пам’яті жертв сталінізма, перша в 80-ті рр. масова демократична демонстрація 28 травня 1988 р. Й кожна така акція приводила до припливу в рух десятків, а потім і сотень людей, готових витрачати час і кошти заради ще смутно усвідомлюваних цілей руху. Це було незвичайно, „уперше” (важливий мотив участі в соціальній творчості), це було „дієво”, це було „разом” (подолання відчуження, ізоляції особистості, характерних для індустріального суспільства). Від можливості закріпити цей ефект залежала можливість довгострокової реалізації особистості в русі. Але сам її напрямок (незалежно від продуктивності) визначав перший крок.

Причини виникнення.

1) Виклик суспільству, протест.

2) Виклик родині, нерозуміння в родині.

3) Небажання бути як усі.

4) Бажання затвердиться в новому середовищі.

5) Звернути на себе увагу.

6) Не розвинена сфера організації дозвілля для молоді в країні.

7) Копіювання західних структур, течій, культури.

8) Релігійні й ідейні переконання.

9) Данина моді.

10) Відсутність мети в житті.

11) Вплив кримінальних структур, хуліганство.

12) Вікові захоплення.

Для більш детального розгляду причин, можна звернутися до роботи Роберта К. Мертона „Соціальна структура і аномія”

„У соціологічній теорії існує помітна й наполеглива тенденція відносити незадовільне функціонування соціальної структури в першу чергу на рахунок властивих людині наказових біологічних потягів, які недостатньо стримуються соціальним контролем. З цього погляду соціальний порядок — усього лише інструмент для „регулювання імпульсивних дій”, „соціальної переробки” напруг. Слід зазначити, що ці імпульсивні дії, що прориваються крізь соціальний контроль, розглядаються як прояв біологічно обумовлених потягів. Передбачається, що прагнення до непокори корениться в самій природі людини. Підпорядкування, таким чином, являє собою результат або практичний розрахунок, або механічного кондиціювання. Ця точка зору, не говорячи вже про її інші недоліки, явно не дає відповіді на одне питання. Вона не дає основи для визначення тих умов небіологічного характеру, які стимулюють відхилення від запропонованого типу поводження. В цій роботі ми виходимо із припущення, що певні фази соціальної структури породжують обставини, при яких порушення соціального кодексу являє собою „нормальну” відповідь на виникаючу ситуацію.

Принципова схема, яку варто розробити, повинна забезпечити послідовний систематичний підхід до вивчення соціально-культурних джерел поведінки, що відхиляється від норми. Ми маємо намір у першу чергу показати, як деякі соціальні структури роблять певний тиск на окремих членів суспільства, штовхаючи їх скоріше на шлях непокори, чим на шлях поведінки, що погодиться із загальноприйнятими правилами. Багато питань, пов’язані із цією схемою, ми не зможемо обговорити; нерідко нам доведеться обмежуватися простим згадуванням проблем без докладного їхнього аналізу.

Серед елементів соціальної й культурної структури особливу важливість для нас мають два елементи. Аналітично вони роздільні, хоча в конкретних ситуаціях вони неподільно переплітаються. Перший елемент складається із цілей, намірів і інтересів, обумовлених даною культурою. Вони становлять сферу намірів. Зазначені цілі більш-менш інтегровані й містять у собі різні ступені престижу й емоцій. Вони становлять основний, але не єдиний компонент того, що Лінтон вдало назвав „схемою групового існування”. Деякі із цих обумовлених культурою намірів мають відношення до первинних потягів людини, однак вони не визначаються ними. Друга фаза соціальної структури визначає, регулює й контролює прийнятні способи досягнення цих цілей. Кожна соціальна група обов’язково сполучить свою шкалу бажаних цілей з моральним або інституційним регулюванням припустимих і необхідних способів досягнення цих цілей. Цього роду регулятивні норми й моральні імперативи не обов’язково збігаються з нормами, що визначають технічну доцільність або ефективність цих способів. Багато способів, які окремим особам представляються найбільш ефективними для досягнення бажаних цінностей, також як незаконні операції з акціями нафтових компаній, крадіжка, шахрайство, виключені з інституційної сфери дозволеного поводження. Вибір засобів які підходять обмежений інституційними нормами.

Коли ми говоримо, що ці два елементи — обумовлені культурою мети й інституційними нормами діють спільно, ми не маємо на увазі при цьому, що співвідношення між альтернативними способами поводження й цілями є незмінно постійним. Значимість певних цілей може змінюватися незалежно від ступеня значимості інституційних засобів. Можуть мати місце випадки непропорційного, іноді по суті виняткового підкреслення цінності певних цілей у сполученні з порівняно малою заклопотаністю щодо інституційно схвалюваних засобів їхнього досягнення. Свого крайнього вираження подібна ситуація досягає в тому випадку, коли вибір альтернативних засобів обмежується тільки технічними, а не інституційними міркуваннями. У такого роду гіпотетичному полярному випадку були б дозволені всі й будь-які засоби здатні забезпечити досягнення винятково важливих цілей. Такий один тип непогодженості елементів культури. Другий полярний випадок виявляється в тих групах, де діяльність, спочатку задумана як засіб досягнення мети, стає самоціллю. У таких групах первісні цілі забуті й ритуалістична прихильність до інституційно запропонованого поводження приймає характер справжньої одержимості. Приймаються широкі міри до забезпечення стабільності, у той час як до змін ставляться зі зневагою. Вибір альтернативних способів поводження строго обмежується. Розвивається зв’язане традиціями священне суспільство, що характеризується неофобією. Службовий психоз бюрократа може служити тут прикладом. Нарешті, є групи проміжного типу, у яких існує рівновага між цілями, певною культурою, і інституційними засобами. Ці групи характеризуються значною інтеграцією й відносною стабільністю, що не перешкоджає змінам.

Ефективна рівновага між двома зазначеними фазами соціальної структури досягається доти, доки особи, що підкоряються обмеженням обох родів, одержують задоволення; мова йде про задоволення від досягнення певних цілей і про задоволення, що безпосередньо виникає від використання інституційно схвалюваних способів досягнення цих цілей. Успіх у подібних урівноважених випадках складається із двох моментів. Успіх тут оцінюється в термінах результату й у термінах процесу, у термінах кінцевого виходу й у термінах діяльності. Постійне задоволення повинне виникати із самої участі в конкурентному порядку й з випередження конкурента, оскільки зберігається конкурентний порядок. Випадкові жертви, сполучені з інституціоналізованою поведіенкою, повинні компенсуватися соціально випробуваною винагородою. Розподіл статусів і ролей за допомогою змагання повинне бути організоване таким чином, щоб для будь-якої позиції в рамках установленого розподілом порядку існував позитивний фактор, що стимулює відповідність кожного своєї ролі й виконання зобов’язань, пов’язаних зі статусом. Тому, що поведінка яка відхиляється від норми , може бути розцінена як симптом непогодженості між обумовленими культурою намірами й соціально організованими засобами їхнього задоволення.

З типів груп, що формуються в результаті незалежних змін у співвідношенні двох фаз соціальної структури, нас цікавлять головним чином групи першого типу, саме ті, у яких непропорційно великий наголос ставиться на цілях. Це положення варто переформулювати в належній перспективі. Немає таких груп, у яких були відсутні б кодекси, що регулюють поводження, однак існують розходження в ступені, у якій зазвичай, вдачі й інституційний контроль ефективно сполучаються з менш чітко певними цілями, що становлять частину культурної основи суспільства. Емоційні переконання можуть групуватися навколо комплексу визнаних суспільством цілей, позбавляючи одночасно своєї підтримки певні дані культурою засоби їхнього досягнення. Як ми побачимо далі, певні аспекти соціальної структури можуть породити протиправне й антисоціальне поводження саме внаслідок розходження в значенні, що надає цілям і нормам, що регулюють їхнє досягнення. У крайніх випадках ці останні можуть бути настільки підірвані надмірним акцентом на цілях, що вибір способів поводження буде обмежуватися тільки міркуваннями технічної доцільності. Внаслідок цього єдиним питанням, що має значення, стає питання про те, наскільки ефективні наявні засоби оволодіння соціально випробованими цінностями. Спосіб, найбільш практичний з технічної точки зору, незалежно від того, законний він чи ні, одержує перевагу перед інституційно запропонованим поводженням. Але по мірі розвитку цього процесу інтеграція суспільства слабшає й розвивається аномія.

Так, якщо мова йде про атлетичне змагання, коли прагнення до перемоги звільнено від дотримання інституційних правил і успіх оцінюється в термінах „виграшу”, а не „виграшу певним способом”, використання незаконних, але технічно ефективних засобів одержує мовчазну санкцію. Кращому гравцеві футбольної команди супротивника нишком наноситься удар, борець, непомітно застосовуючи митецький, але незаконний прийом, виводить свого партнера з ладу; навчальні заклади тайкома субсидують „студентів”, чиї таланти майже цілком обмежений в област спорту. Прагнення до досягнення мети настільки послабило задоволення, одержуване від самого процесу участі в змаганні, що це задоволення фактично зводиться тільки до досягнення успішного результату. Завдяки цьому ж процесу напруга, породжувана бажанням виграти в покер, знімається, якщо пощастило здати самому собі чотири тузи або у випадку, коли культ успіху став повністю домінуючим, якщо вдалося мистецьки підтасувати карти при складанні пасьянсу. Слабкий докір совісті в останньому випадку, а також таємний характер порушень нормативних правил ясно показують, що інституційні правила гри відомі тим, хто їх обходить, але що емоційні підвалини цих правил значною мірою ослаблені перебільшеним значенням, що надаються даною культурою мети досягнення успіху. Таке мікрокосмічне відображення соціального макрокосмосу.

Цей процес не обмежується сферою спорту. Процес, що має своїм результатом перебільшення значення мети, що породжує справжню деморалізацію, тобто деінституціоналізацію засобів, властивий багатьом групам, у яких відсутній досить високий ступінь інтеграції цих двох фаз соціальної структури. Надзвичайне значення, що надається в нашому суспільстві накопиченню багатства як символ успіху, перешкоджає встановленню повністю ефективного контролю над використанням інституційно врегульованих способів отримання стану. Обман, корупція, аморальність, злочинність, коротше кажучи, весь набір заборонених засобів стає усе більше звичайним, коли значення, що надає стимулюючу даною культурою ціль досягнення успіху розходиться з координованим інституційним значенням засобів. Це положення має вирішальне теоретичне значення при аналізі доктрини, відповідно до якої антисоціальна поведінка найчастіше виникає від біологічних потягів, що прориваються крізь обмеження, що накладаються на людину суспільством. Різниця між цими двома концепціями — це різниця між вузько утилітарним тлумаченням, що вважає, що людина ставить перед собою випадкові цілі, і аналізом, що виявляє, що ці цілі обумовлені характером основних цінностей даної культури. Навряд чи ми можемо зупинитися в цьому пункті. Якщо ми хочемо розглянути питання про соціальний генезис різних коефіцієнтів і типів повеодінки, що відхиляється від норми, характерного для різних суспільств, ми повинні звернутися до інших аспектів соціальної структури. Дотепер ми вимальовували три ідеальних типи соціального порядку, утворених різними типами зв’язку між обумовленими культурою цілями й засобами їхнього досягнення. Виходячи із цих типів обумовлених культурою сполучень, ми виявляємо п’ять логічно можливих, альтернативних способів пристосування або адаптації індивідуума до умов, що існують у суспільстві або групі — носії даної культури. Вони схематично показані на наступній таблиці, де (+), означає „прийняття”, (-) — „усунення” і (±) — „відмову й заміну новими цілями й стандартами”.

Перш ніж приступити до обговорення питання про зв’язок між цими альтернативними реакціями й іншими фазами соціальної структури, варто вказати, що особи можуть переходити від однієї альтернативи до іншої в міру того, як вони утягуються в різні види соціальної діяльності. Ці категорії відносяться до адаптації особистості до певної ролі в специфічних ситуаціях, а не до особистості in toto. Аналіз розвитку цього процесу в різних сферах поведінки ускладнив би проблему настільки, що ми не змогли б розглянути її в рамках даної роботи. У зв’язку із цим ми зосередимо нашу увагу насамперед на економічній діяльності в широкому сенсі слова, на „виробництві, обміні, розподілі й споживанні товарів і послуг” у нашому конкурентному суспільстві, у якому багатство набуло найвищою мірою символічного значення. Наше завдання полягає в тому, щоб розкрити деякі з факторів, що роблять вплив на індивідуума, для того щоб змусити його вдатися до деяким із цих логічно можливих альтернативних реакцій. Вибір цих реакцій, як ми побачимо, далеко не випадковий,

У будь-якому суспільстві пристосування типу I (підпорядкування як обумовленим культурою цілям, так і засобам) найбільше звичайно /305/ і широко поширено. Якби справа обстояла інакше, було б неможливо підтримувати стабільність і послідовність суспільства. Складна конфігурація намірів, складова основ кожного соціального порядку, знаходить своє зовнішнє вираження в модальному поводженні членів цього суспільства, що підпадає під першу з наведених категорій. Поведінка в рамках загальновизнаної ролі, орієнтоване на досягнення основних цінностей групи, являє собою правило, а не виключення. Уже цей факт сам по собі дозволяє нам говорити про сукупності людей як про групу або суспільство.

Навпроти, пристосування типу IV (заперечення цілей і засобів) зустрічається рідше всього. Люди, які „пристосовані” (або не пристосовані) у цьому сенсі, перебувають, строго говорячи, у суспільстві, однак вони не належать до нього. У соціологічному сенсі вони є справжніми „чужинцями”. Не розділяючи загальну орієнтацію, вони можуть бути віднесені до числа членів даного суспільства чисто фіктивно. Під цю категорію підпадають деякі види активності психопатів, психоневротиков, осіб, що страждають хронічним психічним розладом, що виражається у відході від реального миру у внутрішній світ хворобливих переживань, парієв, відщепенців, гулящих, бурлак, хронічних алкоголіків і наркоманів. Ці особи в деяких сферах діяльності відмовляються від певних цілей даних культурою , доходячи в полярному випадку до повного заперечення цілеспрямованої діяльності, а їхнє пристосування не перебуває згідно з інституційними нормами. Це не означає, що в деяких випадках джерелом їхнього поведінкового пристосування не є частково та сама соціальна структура, що вони по суті справи відкинули, а також що їхнє існування в межах соціальної зони саме по собі не становить проблеми для населення, орієнтованого на загальновизнані цінності.

Подібного роду „пристосування” має місце, оскільки мова йде, про структурні джерела, у випадку, коли цілі культури й інституціоналізовані засоби їхнього досягнення повністю засвоєні особою й отримують із його боку позитивну емоційну й високу соціальну оцінку, однак інституціоналізовані засоби, що дають відому можливість досягнення цих цілей, недоступні цій особі. У подібних ситуаціях виникає двоякого роду психологічний конфлікт, оскільки моральне зобов’язання дотримуватися інституційних засобів вступає в протиріччя з тиском, що змушує вдатися до незаконних засобів (здатним забезпечити досягнення мети), і через те, що особа не має можливості використати засоби, які були б законні й ефективні. Конкурентний порядок підтверджується, однак потерпівши невдачу й опинившись перед непереборною перешкодою індивідуум, що не може впоратися із цим порядком, випадає з нього. Поразка, квієтизм і самоусунення проявляють себе в психологічних механізмах втечі від дійсності, з неминучістю ведучого до „втечі” від вимог, пропонованих суспільством. Це результат постійних невдач у прагненні досягти мети законними засобами й нездатності вдатися до незаконних способів внаслідок наявності внутрішньої заборони й інституціоналізованого примусу, причому в ході цього процесу вища цінність успіху як мети ще не відкинута. Конфлікт вирішується шляхом усунення обох елементів, що впливають, як на цілі, так і на засоби. Втеча завершена, конфлікт усунутий, індивідуум пристосувався до вимог суспільства.

Варто помітити, що у випадках, коли невдача пов’язана з неприступністю ефективних інституційних засобів досягнення економічного або якого-небудь іншого високоцінного „успіху”, можливі також пристосування типу II, III і V (нововведення, ритуалізм і заколот). Результат буде визначатися конкретними рисами особистості й тим самим конкретною культурною характеристикою. Неадекватне пристосування особи до вимог суспільства може мати своїм результатом реакцію типу інновації, через яку конфлікт і переживання, пов’язані з невдачею в досягненні мети, усуваються шляхом відмови від інституційних засобів і збереження прагнення до досягнення успіху; крайній ступінь засвоєння інституційних вимог веде до ритуалізму, при якому ціль відкидається, тому що перебуває за межами досяжного, однак підпорядкування вдачам продовжує підтримуватися; заколот має місце у випадку, коли звільнення від пануючих стандартів, що є результатом невдачі або обмеженості перспектив, веде до спроби ввести „новий соціальний порядок”.

Предметом нашої уваги в цьому випадку є незаконне пристосування. Воно сполучено з використанням, по загальному визнанню, заборонених, але часто ефективних засобів досягнення щонайменше видимості обумовленого культурою успіху — багатства, влади й тому подібного. Як ми вже бачили, такого роду пристосування зустрічається у випадку, коли особа сприйняла обумовлений культурою акцент на цілі „досягнення успіху”, без того щоб рівною мірою засвоїти пропонують моральні норми, що керують вибором засобів досягнення цього успіху, У зв’язку із цим постає питання: які фази нашої соціальної культури привертають особу до подібного способу пристосування? Ми можемо досліджувати конкретний приклад, плідно проаналізований Ламаному; у ньому втримується ключ до рішення цього питання. Ламаний показав, що спеціалізована зона пороку у північному перед мостів’ї Чикаго являє собою, „нормальну” реакцію на ситуацію, у якій засвоєний обумовлений культурою акцент на досягненні грошового успіху, але дуже мала можливість використати для досягнення цього успіху загальновизнані й узаконені засоби. Для осіб, що проживають у цій зоні, можливість вибору занять майже повністю обмежена областю фізичної праці. Якщо врахувати то презирство, з яким у системі нашої культури ставляться до фізичної праці, і його корелят – престиж інтелігентної праці, стане ясно, що результатом такої ситуації є прагнення до інновації. Обмеження можливостей областю некваліфікованої праці й пов’язаний із цим низький дохід не можуть конкурувати в термінах загальновизнаних стандартів досягнення успіху з високим доходом, пов’язаним з експлуатацією організованого пороку.

У цій ситуації є два важливих моменти. По-перше, така антисоціальна поведінка у відомому змісті „викликається до життя” деякими загальновизнаними цінностями культури й класовою структурою, сполученої з різним доступом до можливостей законного, що надає престиж досягнення обумовлених культурою цілей. Відсутність високого ступеня інтеграції між засобами й цілями, як елементами культури, і даної класової структури, узяті разом, сприяють більше частим проявам антисоціальної поведінки в таких групах. Не менше значення має й друге положення. Звертання до першого з можливих реакцій, а саме до використання законних зусиль, обмежено тим фактом, що реальне просування у бік досягнення символів успіху по загальновизнаних каналах – це суперечить ідеології відкритих класів, що відстоює, відносно рідким і скрутним для тих, кому заважає недостатнє формальне утворення й убогі економічні ресурси. Домінуючий вплив існуючих і групі стандартів успіху приводить, як наслідок, до поступового витиснення законних, однак загалом своїм неефективних спроб його досягнення й до все більшого використання незаконних, але більш-менш ефективних засобів аморального й злочинного характеру. Вимоги культури, які пред’являють до особи в такому разі, несумісні між собою. З одного боку, від особи вимагають, щоб особа орієнтувала свою поведінку в напрямку накопичення багатства; з іншого боку – йому майже не дають можливості зробити це інституційним способом. Результатом такої структурної непослідовності є формування психопатичної особистості й (або) антисоціальна поведінка, і (або) революційна діяльність. Рівновага між обумовленими культурою засобами й цілями стає досить нестійкою у міру того, як підсилюється акцент на досягненні які мають значення для престижу цілей будь-якими засобами. У цьому контексті Каноні втілює тріумф аморального інтелекту над запропонованим нормами моралі „банкрутством”, коли канали вертикальної мобільності закриті або звужені у суспільстві, що високо оцінює економічне процвітання й соціальне просування для всіх своїх членів.

Це останнє положення має першорядну важливість. З нього випливає, що якщо ми хочемо зрозуміти соціальні причини антисоціальної поведінки, то поряд з особливим акцентом на грошовому успіху, варто враховувати й інші фази соціальної структури. Багато випадків поведінки, що відхиляється від норми, породжуються не просто „відсутністю можливостей” або перебільшеним підкресленням значення грошового успіху. Порівняльна твердість класової структури, феодальний або кастовий порядок можуть обмежувати можливості подібного роду далеко за межами того, що має місце в американському суспільстві сьогодні. Антисоціальна поведінка здобуває значні масштаби тільки тоді, коли система культурних цінностей звеличує, фактично вище всього, певні символи успіху, загальні для населення в цілому, у той час як соціальна структура суспільства жорстко обмежує або повністю усуває доступ до випробуваних засобів оволодіння цими символами для більшої частини того ж самого населення. Іншими словами, наша ідеологія рівності по суті справи спростовується існуванням груп і індивідуумів, що не беруть участь у конкуренції для досягнення грошового успіху. Ті самі символи успіху розглядаються в якості бажаних для всіх. Вважається, що ці цілі перекривають класові розходження, які не обмежені ними, однак у дійсності соціальна організація обумовлює існування класових розходжень у ступені доступності цих загальних для всіх символів успіху. Невдачі й подавлені наміри ведуть до пошуків шляхів для втечі з культурно обумовленої нестерпної ситуації; або бажання, що не одержали задоволення, можуть знайти вираження в незаконних спробах опанувати домінуючими цінностями. Характерне для Америки надання надзвичайного значення грошовому успіху й культивування честолюбства у всіх приводять у такий спосіб до виникнення перебільшених тривог, ворожості, неврозів і антисоціальної поведінки.

Цей теоретичний аналіз можна поширити на пояснення мінливих співвідношень між злочинністю й бідністю. Бідність не являє собою ізольованої змінної. Вона включена в комплекс взаємозалежних змінних соціального й культурного характеру. Розглянута в такому контексті, бідність представляється в зовсім іншому аспекті. Бідність як така й супутнє їй обмеження можливостей самі по собі недостатні для того, щоб обумовити помітне підвищення коефіцієнта злочинної поведінки. Навіть згадував часто „бідність серед достатку” не веде за необхідністю до такого результату. Тільки в тій мері, у який убогість і з’єднані з нею негоди в конкурентній боротьбі за оволодіння цінностями, схваленими культурою для всіх членів даного суспільства, пов’язані зі сприйняттям обумовленого культурою акценту на значенні грошового накопичення як символу успіху, антисоціальна поведінка являє собою „нормальний” результат. Так, бідність у набагато меншому ступені пов’язана зі злочинністю в південно-східній Європі, чим у Сполучених Штатах. Можливості вертикальної мобільності в цих зонах Європи, очевидно, нижче, ніж у нашій країні, так що ні бідність сама по собі, ні її сполучення з обмеженістю можливостей не достатні для пояснення розходжень у кореляціях. Тільки в тому випадку, якщо ми будемо розглядати всю конфігурацію, утворену бідністю й обмеженістю можливостей, а також загальну для всіх систему символів успіху, ми зможемо пояснити, чому кореляція між бідністю й злочинністю в нашому суспільстві вище, ніж в інших суспільствах, у яких тверда класова структура сполучається з різними для кожного класу символами просування.

Таким чином, у суспільствах, подібних нашому, тиск, надаваний прагненням до успіху, пов’язаному із завоюванням престижу, приводить до усунення ефективних соціальних обмежень у виборі засобів, застосовуваних для досягнення цієї мети. Доктрина „ціль виправдує засоби” стає провідним принципом діяльності у випадку, коли структура культури зайво звеличує ціль, а соціальна організація зайво обмежує можливий доступу до випробуваних засобів її досягнення. Інакше кажучи, положення такого роду й пов’язана з ним поведінка відбиває недостатність координації, що існує в системі культури. Результати недостатньої інтеграції в цій області очевидні в сфері міжнародних відносин. Акцент на національній могутності не сполучається належним чином з незадовільною організацією законних, тобто певних і прийнятих у міжнародному масштабі засобів досягнення цієї мети. Результатом цього є тенденція до анулювання міжнародного права; договори стають шматком паперу, „неоголошена війна” служить технічним вивертом, бомбардування цивільного населення одержує раціональне обґрунтування зовсім так само, як у подібній же ситуації в суспільстві розширюється застосування незаконних засобів у взаєминах між окремими особами.

Описаний нами соціальний порядок з неминучістю породжує це „прагнення до розпаду”. Тиск, надаваний цим порядком, діє в напрямку випередження конкурентів. Вибір засобів у межах інституційного контролю продовжує існувати доти, поки емоції, що підтримують систему конкуренції, тобто можливості, що виникають зі свідомості, випередити свого конкурента й тим самим викликати сприятливу реакцію з боку інших, поширюються на всі області людської діяльності, а не зосереджені винятково на досягненні кінцевого результату. Для підтримки стабільності соціальної структури необхідний рівномірний розподіл емоцій відносно складових її частин. Коли відбувається зрушення від задоволення самим процесом змагання убік заклопотаності, майже винятково успіхом у цьому змаганні, виникає напруга, що веде до виходу з ладу регулюючої структури. Разом із применшенням у результаті цього ролі інституційних імперативів виникає ситуація, схожа на ту, котру утилітаристи помилково вважають типової для суспільства в цілому, коли розрахунок на очікувану вигоду й страх перед покаранням є єдиними результатами. У такого роду ситуації, як помітив Гоббс, насильство й обман стають єдиними чеснотами через їхню відносну ефективність для досягнення цілей, які для нього, звичайно, не виникали із системи культури.

Треба мати на увазі, що наведені вище міркування викладені не в плані моралізації. Які б не були почуття автора або читача відносно етичної бажаності координації цілей і засобів, як фаз соціальної структури, варто погодитися з тим, що недостатність такої координації веде до аномії. Оскільки однієї з найбільш загальних функцій соціальної організації є створення основи для прогнозованої й регульованої поведінки людей, ефективність цієї функції усе більше обмежується в міру того, як роз’єднуються зазначені елементи соціальної структури. У крайніх випадках прогностичність повністю зникає й наступає те, що з повною підставою можна назвати культурним хаосом або аномією.

Цей виклад, будучи коротким, разом з тим і неповним. У нього не включене вичерпний розгляд різних структурних елементів, що привертають особу до тієї, а не до іншої із числа можливих для нього альтернативних реакцій; ми залишили без розгляду, не відкидаючи їхнього значення, факторів, що визначають конкретний розподіл цих реакцій; тут не були перераховані різні конкретні реакції, утворені комбінаціями специфічних величин, аналітичних змінних; ми упустили або лише побічно торкнули питання про соціальні функції незаконних реакцій; ми не використали повною мірою „пояснювальні можливості” нашої аналітичної схеми шляхом дослідження більшого числа змінних, що показують у різних групах частоту поведінки, що відхиляється від норми й підкоряється правилам; у статті не було приділено достатньої уваги заколотній поведінці, що прагне до радикальної зміни соціального пристрою; тут не було досліджене значення того, що конфлікт між нормами різних культур означає для аналізу роз’єднання між обумовленими культурою цілями й інституційними засобами. Ми вважаємо, однак, що ці й інші суміжні проблеми можуть бути, піддані плідному аналізу на основі цієї схеми[8].”