Сутність понять «субкультура», «неформальні об’єднання» та «неформали»

2.2 Сутність понять «субкультура», «неформальні об’єднання» та «неформали»

В останні роки соціологи приділяють багато уваги вивченню молодіжних груп і молодіжної субкультури. Довгий час уважався, що в соціалістичному суспільстві, що прагне до соціальної однорідності, у молоді не може й не повинне бути своїх специфічних цінностей. Прояву своєрідності, незвичні форми поводження розцінювалися або як аномалія, соціальне відхилення, або як наслідування Заходу.

 Інша позиція представляла ці відхилення як спосіб самовираження, як можливість заявити про себе суспільству, звернути на себе увагу. Так з’явився термін «неформальні молодіжні об’єднання», що закріпилося в науковій і публіцистичній літературі, а також у повсякденному слововживанні. У західній соціології для позначення цього ж явища використають категорію „peer group”. Це поняття виникло в американській соціології й означає більше, ніж група однолітків або гомогенна (однорідна) група. Слово „peer” походить від латинського pааr (рівний), і позначувана рівність ставиться не тільки у віку, але й до соціального статусу, поглядів, цінностей, норм поведінки.

Формальною зазвичай називають соціальну групу, що володіє юридичним статусом, що є частиною соціального інституту, організації, де положення окремих членів строго регламентовано офіційними правилами й законами.

Неформальні об’єднання – явище масове.

„Неформали” — загальна назва для представників різних молодіжних рухів в СРСР 80-90-х років XX століття. Визначення «неформал» походить від словосполучення «неформальні об’єднання молоді», що виник в протиставлення «формальним» об’єднанням: комсомольській організації і інших, що допускаються владою. «Неформалами» в середині 80-х років співробітники органів внутрішніх справ і місцевих організацій КПРС називали різні неофіційні, самодіяльні співтовариства молодих людей — групи соціальної ініціативи, клуби по інтересах і підліткові банди («любери» і т.д.). Спочатку, слово «неформал» мало яскраво виражене негативне, презирливе забарвлення і не було самоназвою представників субкультур. У СРСР молодіжні субкультури в цілому не відрізнялися великою різноманітністю. Причиною цього, мабуть, була цензура, недоступність західної музики і періодики, неможливість створення непідконтрольних комсомолу молодіжних клубів.[9]

Субкультура (від лат. sub – під й culture – культура) – сукупність специфічних соціально – психологічних принципів, що впливають на стиль життя і мислення певних номінальних і реальних груп людей, і що дозволяють їм усвідомити і затвердити себе в якості «ми», відмінного від «вони» - решти представників соціуму.

Субкультура – це автономне відносно цілісне утворення. Вона включає ряд більш менш яскраво виражених ознак: специфічний набір ціннісних орієнтацій, норм поведінки, взаємодії і взаємин її носіїв, набір джерел інформації, яким віддається перевага, своєрідні захоплення, смаки і способи проведення вільного часу, жаргон, фольклор.

Соціальною базою формування субкультури є вплив таких чинників, як вік, етнічне походження, релігія, соціальна група або місце проживання. Цінності субкультури не означають відмови від національної культури, прийнятої більшістю, вони виявляють лише деякі відхилення від неї. Проте більшість, як правило, відноситься до субкультури з несхваленням або недовір’ям.

Іноді група активно виробляє норми або цінності, які явно протистоять пануючій культурі, її змісту і формам. На основі таких норм і цінностей формується контркультура. Відомий приклад контркультури - хіппі 60-х років або "система" в СРСР 80-х років ХХстоліття..

Єдиної усталеної системи поглядів на явище субкультури на сьогодні немає. Кожна наука поняття “субкультура” інтерпретує й описує з позицій своїх предмета та методології. Тому в науці сформувалася низка найпоширеніших підходів до вивчення та опису цього явища.

2.3 Типологізація підходів до вивчення субкультур, класифікація й ознаки неформальних об’єднань

Типологізація підходів вивчення субкультур:

Системно-динамічний підхід полягає в поданні субкультури як складної системи, що зазнає фазових перетворень.

Синергетичний підхід описує взаємодії субкультур як такий процес, що розгортається хаотично. У цьому процесі одні субкультури посилюються (кооперативний ефект), а інші гаснуть.

Інформаційний підхід подає образ культури (субкультури) як поєднання соціальних феноменів з інформаційними, де колективна свідомість (що несе в собі духовні цінності) формується в процесі передавання інформації від індивіда до індивіда, а ЗМІ (телебачення, радіо, преса) активно впливають на цей процес.

Генетичний підхід полягає в ототожненні системи духовних цінностей з набором генів.

Ієрархічний підхід інтерпретує культуру як ієрархічно організовану систему, в котрій культури вищого рівня розвиваються за своїми законами, відмінними від законів нижнього рівня.

Трофічний підхід дотримується принципу: верхній рівень розвивається за рахунок нижнього. Трофічні рівні вибудовуються в ланцюжок, початком якого є перетворення світу людських почуттів в мисленневі образи. Екологічний підхід розглядає субкультурні спільноти як цілісні утворення в широкому соціокультурному середовищі.

Епідеміологічний підхід уподібнює процес формування субкультур поширенню інфекційної хвороби: збудник — соціальний міф, формуючись у масовій свідомості, передається від індивіда до індивіда, охоплюючи масу вразливих[10].

Когнітивний підхід полягає в уявленні про субкультуру як систему пізнавальних теоретичних конструктів, крізь призму яких сприймається навколишня дійсність[11].

Окрім вищеназваних підходів у межах гуманістичної традиції відомі методологи Шварц і Якобс[12] виокремили два основні напрями, які обирають різні дослідницькі стратегії (парадигми) вивчення та опису субкультури — реконструкція життєвого світу та вивчення соціальних форм. Коротко схарактеризуємо їх. Реконструктивістська стратегія (парадигма) має на меті якнайповніше відтворення світобачення представників певної групи, її картини світу. Основним методом дослідження виступає феноменологія. В межах цієї стратегії вирізняють ще два напрями (феноменологічні моделі): сцієнтизм та екзистенціалізм. З позицій сцієнтизму, всі люди мислять приблизно за одними принципами — згідно вимогам наукової методології, висувають та перевіряють гіпотези, створюють теорії та фальсифікують їх. Весь життєвий світ тут можна уявити як сукупність знань, котрі розвиваються згідно законів розвитку наукового знання. Протилежним є екзистенційний напрям. Основну увагу тут приділяють аспектові емоційних переживань, а не мислиннєвим структурам, як у сцієнтистів.

Стратегія, що вивчає соціальні форми (інструктивістська парадигма), має на меті вивчення правил, котрі дають змогу самому досліднику стати членом даної субкультури. Форми становлять типові взірці соціальної взаємодії, такі, як привітання або залицяння. Форми задаються правилами, що визначають, які ходи припустимі в цій грі, а які ні, однак партії, що складаються з ходів, є результатом творчості самих учасників. Вивчаються саме ігри та правила мислення й дії, що утворюють їх. Символічні системи виникають як засіб адаптації до навколишньої дійсності та вирішення нагальних проблем; “ці системи передаються в ході інкультурації передусім як інструкції з поведінки в деяких проблемних ситуаціях. Більшість “субкультур” (хоч би що це слово означало) не мають повних текстів, котрі б передавали загальний світогляд їх учасників, однак всі вони роз’яснюють новачкам, як їм себе поводити та як їм себе почувати”.[13]

Звісно, вся сукупність наукових підходів не обмежується цим переліком, але ці підходи є найбільш поширеними і саме на їх основі здійснюються спроби типологізації та інтерпретації субкультур.

Класифікація й ознаки неформальних об’єднань:

Класифікація по В.М. Фрадкину:

·          просоціальні, асоціальні, антисоціальні;

·          групи приналежності й референтні;

·          більша й малі (тут мова не про кількість, а про якість (групи, у яких всі підлітки безпосередньо спілкуються один з одним – малі, а де не можуть спілкуватися – більші));

·          постійні й випадкові;

·          с демократичним з авторитарним підпорядкуванням;

·          різновікові й одновікові;

·          одностатеві й різностатеві й т.д.

Класифікація по А. В. Толстих:

а) суспільно-політичні групи (ставлять метою пропаганду певних суспільно – політичних поглядів , неагресивні);

б) радикали (любера, скины – дуже агресивні (лідери – в основному зі старшого покоління));

в) еколого-етичні групи (“зелені”);

г) групи способу життя (властиво неформально-молодіжні об’єднання – панки, хіпі й т.д.);

д) нетрадиційно-релігійні (сатаніти, буддисти, культові групи);

е) групи по інтересах (значківці, філателісти, спортивні й музичні фанати).

Неформальні молодіжні об’єднання розрізняються по характеру соціальної спрямованості їхньої свідомості й поводження, типу групових цінностей, особливостям проведення дозвілля. Найбільш популярними з них є групи аматорів сучасної музики, танців, різних видів спорту (футбольні вболівальники, культуристи) – близько 80%. Менше поширення у нас в країні одержали групи, зайняті суспільно-корисною діяльністю – охороною пам’ятників культури, захистом навколишнього середовища й т.д. – не більше 4%. Є групи, чиє поводження може бути охарактеризоване як соціально патогенне й навіть злочинне: наркомани, токсикомани й інші. Такі групи становлять приблизно 9% всіх неформальних молодіжних груп[14] .

Сучасна молодіжна субкультурна арена України включає, в основному, різноманітні глобально поширені стилі і формації. Хоча більшість з них представлені як на Заході, так і в межах колишнього СРСР, все ж таки субкультурне молодіжне середовище набуває визначеної, хоча і не завжди явної специфіки, яку можна назвати терміном Робертсона «глокальной» (глобальний+локальний). Особливо цікавими в цьому плані є неформали, які є складною взаємодією різних, часто зовні легко впізнаних, видовищних молодіжних напрямів, рухів і стилів. Сучасні неформальні групи України – це аналоги «класичних» субкультурних молодіжних формацій Заходу. Хоча неформали відрізняються своїми інтересами і світоглядом, вони дуже часто схильні сприймати себе – і часто сприймаються іншими – як частина або навіть уламки певної цілісності, одним з проявом якої можна вважати молодіжне мегаспільноту або мережу – Систему.

Найбільш відомі субкультури:

Байкери; Гопники; Любери; Віжуал кідс; Готи; Джанглісти; Кібер-готи; Металісти; Моди; Панки; Растамани; Рокери; Рейвери; Репери; Скінхеди; Cтрейт-ейджери; Хіп-хоп; Емо-кіди; Ультрас; Хули; Геймери; Демосцена; Марио бой; Отаку; Хакери; Анархісти; Анті фа; Бітники; Вагани; Зелені; НС-скінхеди; Нью-Ейдж; Хіпі; Яппі; Гомосексуали; Лесбіянки; Трансвестіти; Нудісти; Падонкі; Реконструктори; Рольовий рух; Коммунарський рух; Урологи; Дракони; Інакші; Толкієністи; Теріантропи; Фуррі; Граффітчики; Вегетаріанці.

Це далеко не весь список субкультур, але немає можливості про кожну розповісти. З загальної маси вирізняються найбільш помітні та незвичайні.

У західному суспільстві прийнято вести відлік молодіжних субкультур або від «бітників», або від «модов» і «рокерів». Перші створили цілий пласт культури, власний міф Дорогі. Другі дійшли до нас тільки по ностальгічних фільмах з Голлівуду про 50-і роки. Але і тих і інших дуже багато що не влаштовувало в домінуючій культурі споживчого суспільства, і досить велика частина молоді не бачила можливості реалізувати себе у межах суспільних схвалюваних норм.

Бітники. Манхеттен знаходиться в самому центрі Нью-Йорка, на острові. На півдні Манхеттену знаходиться район Грінвіч-віллідж. Вузькі вулиці і провулки, удома з червоної цеглини чергуються з тими, що фарбують білою фарбою фасадами будинків. Вікна і двері фарбують яскравими святковими фарбами. Тут маса лавок, магазинів, затишних кафе, пивних, в яких виступають джаз- і поп-музиканти.

І в Грінвіч-Віллідж проникає гендлярський дух індустрії розваг, але все таки цей квартал зберігає неповторна зовнішність. Справа не в тому, що нью-йоркська мерія поставила квартал під захист як пам'ятник архітектури і культури, але і тому що нинішні мешканці Грінвіч-віллідж і сьогодні живуть по-своєму, накладаючи специфічний відбиток на цей куточок Нью-Йорка. Тут і тепер селяться художники і поети авангардистського напряму.

Жителі Грінвіч-Віллідж хотіли відмежуватися від «нормальних» уявлень, підкреслюючи свою зневагу до комфорту і добробуту, до яких так прагне середній житель Нью-Йорка. Поселялися там на початку 50-х років в покинутих і малокомфортабельних квартирах. Жителі були 20-30-річні. У перші післявоєнні роки серед них стала особливо прикметною група молодих людей, переважно студентів художніх коледжів, які висунули досить чітку програму протистояння життєвим поглядам своїх батьків і розхожим мудростям університетської професури.

І зовні вони відрізнялися від всіх інших: вважали, що можна одягатися як завгодно, лише б не виглядати конформістськи. Тому їх прикрашали довге волосся і розтріпані бороди, зношені джинси з бахромою по коліна, ремінні сандалі, темні сонячні окуляри, заляпані фарбою берети, химерні капелюхи і т.д. Дівчата віддавали перевагу чорним колготкам, взагалі чорне було в моді, вони майже не причісувалися і не користувалися косметикою. Вони називали себе бітниками – «битим поколінням».

Назву винайшов Джек Керуак (1922-1969) – один із засновників цього руху. У 1952 році газета The New York Times вперше написала про «бите покоління», що вийшло з останньої світової війни не тільки спустошеним, таким, що розгубив всі відчуття, але і «вимотаним», відбитим в біфштекс. Журналісти стали зараховувати до «битого покоління» і тих американських письменників, яких раніше об'єднували поняттям «Загублене покоління»: Е. Хемінгуей, Д. Пассос, Э. Камминг і Ф.С. Фітцджеральд. У своїх книгах вони описали душевне сум'яття, невіру в буржуазну мораль, відсутність перспектив. Вони відчував себе відторгнутими суспільством.

Протест «битого покоління» теж прийняв літературні форми. Серед найбільш видатних літераторів можна назвати поетів Олена Гинзберга, Лоуренса Ферлінгетті, Грегорі Корсо і письменників Джека Керуака, Уїльяма Борроу і Лероя Джонса. Вперше поети «біта» з’явилися у вогнях рампи в жовтні 1955 року – вони організували виступ в Сан-Франциско. Велику увагу звернув на себе Ален Гинзберг, який зачитав 112-строфний вірш «Вий»:

Молох! Твої споруди – судилище!

Молох – гігантський іподром!

Молох – айсберг війни!

Молох – урядові гноми!

Молох! Дух твій – машини!

Молох! Твоя кров – потік монет!.

Моральний ригоризм, зведений поетами «бита» в непорушний принцип, привертав прогресивні верстви населення і викликав певну симпатію.

Бітники скептично відносилися до науково-технічної революції в умовах панування монополій, що відчужує результати праці самого виробника і що поневолила творчу особу. Вони дуже тонко відчули пороки розвитку американського суспільства і обрушилися на них зі всією пристрастю і інтелектуальною потужністю. Буржуазному благополуччю, ідеології «гострих ліктів» і прагненню до баришу бітники хотіли протиставити обмеження і аскетизм, мінімум особистого споживання, трепетне відношення до життя як до найбільшої цінності, чесні відносини між людьми. Вони вважали за краще не знати нічого про суспільство, не читали газет, не мали ні радіо, ні телевізорів. Бітники прагнули міняти місце проживання, не знаходитися довго на одному місці.

Життя без конкретних зобов'язань, без певної мети і занять, охота за враженнями, але і за прихильністю і любов'ю. Знаходитися в дорозі, «On the road» - формула існування бітників, для них це означало бути абсолютно вільним і незалежним. Якщо придивитися уважно, можна відмітити, щось, що було задумане, як спроба вирватися з ланцюгів, оберталося круговоротом гонки від одного міста до іншого, від авеню великих міст до сільських вулиць, відвідинами нічних барів, мозаїці художніх виставок, виступам поетів і джазових груп. Протест залишився на рівні заколоту, замість американського способу життя з'явився бітнтковський спосіб існування. Лише одиниці вийшли за рамки констатації вад капіталістичного суспільства і гучних вигуків. Люта атака на світ хмарочосів і монотонних житлових кварталів залишилася без наслідків. Це була боротьба Дон – Кихота з вітряними млинами.

Суспільство знов виявилося розділеним, тільки не на класи, а на тих, що знають і просвітлених і ситих і задоволених. Бітники охоплювали невелику частину молоді, а створена ними культура не мала масових форм. Альтернативні пропозиції бітників залишилися невиразними, суперечливими, а поведінка їх було багато в чому елітарним і анархістським. Була помітна суперечність між прокламованими бітниками відходом з буржуазного життя і бажанням бути щасливими, «роздвоєність виклику і покірності, гніву і всепрощаючого, критики і апології, анархії і ангажованості. Це роздвоєність бунтівника, який одурює самого себе, мораліста, який сподівається підняти рівень вселюдської моралі, оголошуючи самого себе аморальним». В той же час було б невірним стверджувати, що бітники були суцільно циніками песимістами, їх власна тактика народжувалася з суперечності між запитами і ефектом їх дії, вони батожили творчий параліч людства як результат механічних конвейєрів і використання бездушної техніки, гендлярську мораль, життя споживачів кока-коли і смажених кукурудзяних пластівців.

Бітники хотіли нагадати миру, що існує щось набагато потрібніше і прекрасніше: дружба, гостинність, подорожі, прогулянки, бесіди, танці, свята, саме життя і перш за все – живопис, музика, книги об відсутність власності! Всі ці устремління розбилися об порочні бастіони капіталістичних цитаделей. Бітників шукали порятунки в ірраціональності, в східних релігіях і філософських постулатах. Імпульси до художньої творчості, до оригінальності і ентузіазму вони прагнули відшукати в розжарених атмосферою хоті танцювальних вечірках і марихуані. Але за сп’янінням слідувало гірке прозріння, а солодкі мрії поступалися місцем суворої реальності. Танці і музика не могли підмінити реального життя, і бітники так і залишилися «в дорозі», не кинувши якорів, не знайшовши надійної гавані.

Хіпі. Сан-Франциско і Каліфорнію як і раніше магічно притягали до себе молодь. Молоді розлучалися з батьками, кидали коледжі і роботу, вважаючи за краще безцільно бродити по країні і вести простій, нехитрий спосіб життя. Причому не поодинці, як бітники, не маленькими групами, як західноєвропейські бродяги, а тисячними масами. Хіппі бродили тільки зграями.

Поняття «хіппі» (від англ. «to be hip» - знати, розуміти толк) вперше з'явилося в заголовку «San Francisco Examiner» і незабаром стало найбільш популярним позначенням молодіжного руху протесту, який розповсюдився і на Великобританію, і на Західну Європу і стало міжнародним. Перші хіппі з'явилися в тих, що належали колись бітникам колоніях в Іст-Віллідж в Нью-Йорку і Хейт-Эшбери-Дистрикт в Сан-Франциско. Зовнішністю і стилем поведінки хіппі кидали виклик американській шкалі цінностей і всій капіталістичній системі, вони були м'якими, доброзичливими, плотськими, вони були виконані відчуття благородності, оптимізму, раділи всьому прекрасному на світі – сонячному променю, тварині, музиці, танцю.

Вони носили зношені, вицвілі, залатані джинси. Одяг був яскравих тонів, з декоративними елементами, талісмани, амулети, молитовні шнури ченців буддистів. До неодмінної екіпіровки хіппі відносилися також спальний мішок, сумка, перекинута через плече, гітара або губна гармоніка.

Потрібно відзначити, що символом хіппі були квіти: квіти, заткнуті в довге волосся, вінки на шиї, квіти фантазійських форм на одязі.. Для хіппі квіти були рівнозначні життю і любові, тому що «квіти існують самі по собі і не шкодять нікому». На знак цієї незборимої тяги до квітів і любові, відповідно до гасла: «Твори любов, а не війну!» (Make love, not war!) свій рух вони називали «Flower power» - Влада квітів.

Раціональний аналіз недоліків суспільства поступився місцем презирству і неприйняттю суспільства як такого. Хіппі заперечували вихолощений добробут, достаток, вимірюваний тільки тисячами нажитих доларів, вони бігли геть від суспільства, яке оперує тільки такими поняттями і символами, як володіння, кар'єра, робота, успіх, влада, ставлячи їх вище за природні людські цінності. Вони критикували знеособленість, заданість і монотонність конформістського суспільства, говорили, що життя стає все більш безбарвним, а існування – все більш нудним, вони протестували проти суспільства і бюрократів, проти комп'ютерів і імперії IBM, які стирають всі відмінності між людьми, руйнують все індивідуальне.

Америка для хіппі перетворилася на «комп'ютеризовану поліцейську державу», де ФБР і СБУ стежать за сотнями тисяч американців електронними газетами і вухами. Перелік норм, статутів, законів і заборон, в якому борсається кожен індивідуум, стає, на думку хіппі, все більш задушливим і щільним. А вони не хотіли, як батьки, гнатися за грошима, забуваючи про радощі життя, про любов і щастя. «Діти-квіти» критикували «інше покоління», для якого егоїзм і заорганізованість затулили в житті все, що робить її радісною і гідною. Карикатурою ставали всі звичні ритуали: робота, розмови, дешеві жарти, обов'язкова партія в гольф, миття автомобіля, перетворене на релігійний акт, ходіння в гості і прийом гостей – форма соціального примушення, уявні розваги: клуб Playboy, втомлена подружня любов, вечір біля телевізора, за яким і засипають.

Немає ніяких сумнівів, що протест більшості хіппі був суб'єктивно чесним і щирим. Вони боялися, що влада імущі будуть ними маніпулювати, вони не хотіли бути «похороненими живцем», як їх батьки. Хіппі (у кульмінаційні моменти число їх складало більше 750 тисяч) вишли з сімей, річний дохід яких значно перевищував 10 тисяч доларів, 85% - взагалі з багатих сімей, а то і з вищого суспільства. Відомо, що в жовтні 1967 року тисячі хіппі прийняли своя участь в мітингу протесту проти війни у В'єтнамі. Розквіт руху припав на літо 1967 року – «літо любові». Молодь масами покидала удома і спрямовувалася до бастіонів руху.

Серед них було близько 200 тисяч «сьогодення» хіппі, які подорожували «без керма і без паруса» місяці і роки, приблизно стільки ж «блудних синів» - школярів, які приєднувалися до хіппі тільки на короткий проміжок часу, на літні канікули, і ще 100 тисяч хлопців і дівчат, які в тій чи іншій мірі вважали себе причетним себе до цього руху. Хіппі марширували по всій країні, відвідували пісенні фестивалі і рок-концерти просто неба. Особливу популярність придбала зустріч в Вудстоке. У цьому американському містечку, в 150 кілометрах від Нью-Йорка в серпні 1969 року під гаслом «Любов, мир і братерство» пройшов фестиваль мистецтв і музики. Протягом трьох діб виступили 32 групи. Хіппі з'їжджалися туди у величезній кількості: за оцінкою дорожньої поліції, у напрямі Вудстока проїхало близько мільйона чоловік.

Якщо у Вудстоке ситуація залишилася в рамках допустимого, то на фестивалі в Альтамонте «Пустимо кров ангелам» вибухнула справжня катастрофа. Більше 300 тисяч чоловік зібралися 6 грудня 1969 року на іподромі біля Сан-Франциско на концерт просто неба, який давали «Rolling stones». «Марихуану, ЛСД, героїн продавали і дарували на кожному кроці, засипали в пляшки з вином, підмішували до питної води. Ще до початку концерту на землі валялися бездушні тіла, інші, накурившись наркотиків, кидалися на натовп». Для більшої частини хіппі ці дні перетворилися на доказ того, що цілком можна жити вільно, вдаючись до любові і пороків. Молодь, занурена в транс самогіпнозу, накачана наркотиками, вдавалася до чарівного, як вважається зараз, самообману. Вудсток став міфом. Хіппі могли «святкувати початок нечуваного століття, тотальної анархістської свободи», вони вважали себе «нацією Вудсток».

Еббі Гофман в книзі «Нация Вудсток» писав: « Ми виступаємо за тотальну революцію. Ми – за суспільство, в якому люди самі ухвалюють рішення, що стосуються їх самих, і самі стежать за виконанням цих рішень. Ми – за владу народа.за «олюднений душевний соціалізм». Наша змова агресивної властивості. «Діти-квіти» втратили свою невинність, а на трояндах виросли шпильки». Проте, хіппі не уявляли собі ні форм, ні методів, якими можна було досягти цієї мети. Хіппі були просочені романтичними і ідеалістичними ілюзіями: стара система просто відмирає, народжується нове суспільство. У них також не було певної політичної мети. Заперечуючи капіталістичну систему, вони віддали перевагу антіцивілізаторський романтизму з його гаслом «Назад – до природи!».