Сільське населення краю: загальні та особливі риси

2.2 Сільське населення краю: загальні та особливі риси

Категорія привілейованих землевласників була представлена в Бессарабії “боярами”, "бояринашами" (бояри, що не отримали вищих посад), "мазилами" (відставні чиновники) і "рупташами (у перекладі з молдавської мови - обірвані)".

Значних змін в системі посадової ієрархії молдавського боярства після приєднання Бессарабії до Російської імперії не відбулося. Головні посади займали 8 думних бояр. Далі йшла багато чисельна група диванних (боєрій де диван). Думні бояри та диванні бояри першого розряду мали суттєві привілеї, що відрізняли їх від інших бояр (право носити бороду, шапки особливої форми, певний колір одягу та інше) [ 2.10,142-143]

Бояринашами називали чиновників нижчих ступенів які, були вихідцями з панівного класу (бояр), й користувалися окремими привілеями: звільнялись від податків , та виконання усіх інших . Як і бояри, бояринаши не могли бути піддані тілесним покаранням .

За законом від 10 березня 1847 р., бояринаши були зрівнянні в правах з особистими російськими дворянами і також, як і останні, мали право займати воєнні і цивільні посади [2.11, 406].

Дрібні власники – "мазили" (від турецького слова "мазил" - відставний) здавна складали особливу категорію привілейованих дрібних землевласників. Так як вони походили з роду відставних служивих людей, то по закону вони користувалися купою привілеї, і в першу чергу, були звільненні від державних та громадських повинностей, за винятком одного державного посімейного податку - "даждіі". Для вирішення своїх громадських справ "мазили" обирали зі свого середовища старшину - "капітана де мазил" . За потребою місцевої влади - "мазили" виконували різні доручення (супроводжували війська , казенні транспорти та. ін..) За законом 1847 р. "мазили" і "рупташі" були зрівняні в правах з однодворцями Росії . "Мазили" та "рупташі" були тією соціальною силою на селі , яку російський царат використовував у своїх загальноімперських інтересах.

Особливу категорію населення Бессарабії складали так звані "резеши" . Вони заселяли головним чином центральні повіти Бессарабії – Оргєєвський, Кишинівський, частково Хотинський і Бендерський. Здавна "резеши" були селянами – общинниками. Але як було зазначено вище, у процесі розкрадання резешских земель у резешскую громаду стали проникати бояри, багаті купці і міщани . Вони експропріювали общинників – резешей , різними шляхами захоплювали резешські землі, а разом з тим привласнювали собі й усі права, пов'язані з володінням ними [ 2.12, 373]

У XІX ст. терміном "резеши" позначалася далеко неоднорідна соціальна категорія місцевого бессарабського населення. Серед резешей могли були дворяни, купці, міщани і селяни. Останні складали основну масу. Селяни – резеши відрізнялися від основної категорії молдавських селян – царан тим , що вони були володарями власної землі.

Ще до цього вільні общинники, у XІX ст. селяни – резеши володіли своєю землею як приватною, особистою і спадкоємною власністю на особливому місцевому праві, що стало результатом внутрішнього розпаду резешской громади . Цей розпад особливо підсилився в середині і в другій половині XІX ст. Відбувався процес соціального розшарування села .

Більш багаті резеши скуповували ділянки дрібних резешів, збагачуючись таким шляхом, та іноді потрапляли до лав дрібних поміщиків. Однак залишалася ще частина резешей, які розорилися, й змогли зберегти у своїх руках лише мізерні ділянки землі. Ця категорія сільських мешканців отримала назву "пармаків".[ 2.11, 374] Багато хто з резешів зовсім втрачав свої земельні ділянки й переходив на положення царан - селян, які оселялись на поміщицьких і монастирських землях, за що зобов'язані були нести барщину та оброк на користь своїх власників.

Напередодні селянської реформи в Бессарабії нараховувалось 176 резешських селищ, в яких мешкало 23, 196 осіб, ( приписаних до царан ) розмір земельних ділянок яких складав від 1/3 до 2 дес. землі. Крім того , по Бессарабії до цього часу 2614 резешських сімейств були зовсім безземельними .[2.3, 81]

Головну масу безпосередніх виробників Бессарабії складали "царанє", що становили понад 70 % усього населення краю, не мали власної землі і користувалися поміщицькою і монастирською землею, за що зобов'язані були відпрацьовувати панщину та сплачувати оброк.

Представники російської і румунської історіографії кінця ХІХ – початку ХХ ст. вважали царан вільним сільським станом. У дійсності ж , як вказують факти, про волю царан говорити не приходиться.

Щоб з'ясувати дійсне положення царан другої половини XІX ст., необхідно розглянути дві сторони питання, а саме - правове (за законом) і фактичне положення царан.

Ця фіктивна особиста "воля" царан підтверджується "Положенієм" 1828р., у якому вказувалось , що "селяни в Бессарабії, що живуть і сели тимуться надалі, крім циган , не можуть бути у кріпосному володінні ні в бессарабських поміщиків , ні у дворян російських. І внаслідок цього російські дворяни, які живуть Бессарабії , можуть , крім циганів, мати там кріпосних людей тільки дворових , і те для особистої і двірської послуги , а не для поселення їх на землю". [2.12 ,374]

На відміну від циганів і російських кріпаків Бессарабських царан, за законом, не можна було продавати без землі. Після виконання усіх своїх зобов'язань перед поміщиком, у визначені, строго обмежений термін ( з 1 жовтня по 1 квітня), за умови попередження поміщика за півроку вперед, царанин мав формальне право переходу від одного власника до іншого. Однак треба мати на увазі , що величина різних повинностей селян завжди залежала й від сваволі поміщиків. Тому царанє практично не могли виконати всіх зобов'язань перед поміщиками , а отже , і не могли здійснити своє право переходу від одного власника до іншого. " Не маючи ні власної землі, ні власної садиби - царанін ніколи не виходив з – під впливу поміщика".[2.8,324]

У податковій системі царський уряд зберіг загалом колишній порядок, але число податей і суми обкладань по різних статтях були скорочені. З 14 видів різних податків , що існували під час турецького панування, збереглися лише п'ять , а саме :

1) державний податок (бір) , що сплачували всі жителі краю , за винятком бояр і духівництва;

2) гоштіна (податок із власників овець і кіз);

3) десятина (з власників бджіл і свиней);

4) вадраріт (збір із вина);

5) погонаріт( збір з тютюну).[ 2.11,365]

Крім грошових податків, бессарабські царанє виконували ряд натуральних повинностей: будівництво і ремонт доріг, стаєнь для державних поштових коней, заготівлю корму для коней тощо.

Щоб врятувати старі виробничі відносини, держава спробувала "врегулювати" взаємини між поміщиками і селянами , видавши в 1846р. так званий "Нормальний контракт".

Цей новий закон також пропонував царанам укладати "добровільні" угоди з поміщиками про умови користування землею . У тому випадку , якщо сторони не приходили до угоди , поміщики повинні були наділяти селян землею, а селяни були зобов'язані відбувати поміщикам повинності відповідно до правил "Нормального контракту " . Останній передбачав як кількість землі , що поміщик зобов'язаний був надати селянам , так і розмір селянських провин у відношенні поміщиків.[2.11,421]

За умовами "Нормального контракту" селяни повинні були виконувати за визначений день таку кількість роботи , на яку фактично було потрібно 2-3 нормальних робочих дня. "Нормальний контракт" ставив своєю задачею забезпечити поміщика максимумом робочої сили, необхідної йому для підвищення товарності свого господарства.

За законом царане вважалися особисто вільними , а власне кажучи вони були безправними і знаходилися під владою дикої поміщицької сваволі. Про це говорять численні історичні документи , що виходять не тільки від самих царан (прохання, скарги ін.) , але і від офіційних представників царського уряду (секретні повідомлення , рапорти та ін.)

Трохи в іншому положенні знаходилися державні селяни. Категорія державних селян юридично сформувались в Бессарабії в перші роки після приєднання її до Росії. Основою формування державних селян були селяни, що споконвіку населяли Бессарабію.

У 1859р. в Бессарабії нараховувалося вже понад 67 тис чол. державних селян, землі в них були понад 284 тис десятин, у в середньому від 4 до 6 десятин на ревізьку душу.[ 1.4, 54]

В Аккерманському і Бендерському повітах в користуванні державних селян знаходилося 21% усієї земельної площі цих повітів.[1.4, 57] Значне число державних селян знаходилося в західних районах Бессарабіії .

Протягом другої половини XІX ст. населення півдня Бессарабії швидко збільшувалося, значною мірою за рахунок селян з України і центральних губерній Росії. Уряд забороняв наділяти землею цих утікачів. Незважаючи на це, багато хто з них осідав в селищах державних селян .

На рубежі ХІХ – ХХ ст. , за матеріалами перепису населення 1897 року, в Бессарабії проживало 1,935 412 чол. Багатоетнічність населення – була і залишається однією з головних характеристик Бессарабської губернії .

Аналіз статистичних даних Всеросійського перепису населення 1897 року показав , що найбільш чисельною (3/4) групою населення Бессарабії є селянство (1.397.546чол.), і міщанство (455.476чол.).

Зростання міст і населення в розглянутий період – це тенденція соціального та економічного життя , яка свідчить, про формування капіталістичних відносин в Бессарабії. Це також підтверджується тим , що 0,2 % населення становили купці (3.492чол.).Слід зазначити ,що частка іноземних і іногородніх купців у загальному складі цього стану була невелика .Про те , що основне зайняття було сільське господарство свідчить й те, що в обробляючій промисловості було зайнято 7,09 % населення губернії. Це як і раніше підтверджує те , що Бессарабія була аграрним регіоном Російської імперії.

У края не було вугілля і залізної руди, бракувало приватного капіталу, внутрішній ринок був занадто складним щоб дати поштовх для розвитку промисловості без підтримки уряду. Не зважаючи на кволий промисловий розвиток, капіталізм у сільському господарстві Бессарабії розвивався швидше ніж в інших регіонах російської імперії. Умови для цього були закладені ще на початку XIX ст. під час заселення цих земель іноземними колоністами, особливо німецьких (5 тис. чоловік в Ізмаїльському та Аккерманському повітах).

Висновки

 

За умовами Паризького мирного договору 1856 р., яким закінчилась Кримська війна, південна частина Бессарабії – Ізмаїльський, Аккерманський і частина Кагульського повітів – була передана Молдавському князівству, в гирло Дунаю опинилось під владою Туреччини. Тільки в 1878 році, за умовами Лондонського договору, ці землі повернуті Російській імперії.

Дослідження демографічних процесів, що протікали в Бессарабії в минулому, розвиток яких в значній мірі був обумовлений соціально – економічною політикою держави , в тому числі його демографічною політикою, і її конкретними проявами, допомагає зрозуміти важливі сторони історії краю в минулому. Тому виявлення змін в кількості населення, і перш за все в динаміці чисельності має наукове , політичне і практичне значення.

Статистичні дані це не лише цифри , що говорять про кількість або нагадують про міжпредметні зв’язки. Вони несуть й інше смислове навантаження. Вивчаючи процес збільшення міського і сільського населення, статистичні дані допомагають зрозуміти, що цей процес був викликаний рядом факторів : політика держави, природній приріст населення, економічний розвиток краю, розвиток капіталістичних відносин та ін.

Досить різноманітний склад населення в Бессарабії спостерігається на півдні, який був заселений ще в XIX ст. шляхом колонізації та переселення. В центральній Бессарабії жили головним чином молдавани, в північній, а саме в Хотинському повіті, здебільшого українці, яких тут за даними 1897р. було до 164 тисяч. Придністровська територія майже повністю заселена також українцями; в Припрутській же і в одній прикордонній з Бельцьким повітом мешкали як українці так і молдавани. Крім того, в Хотинському повіті, проживали у великій кількості великоруси-старообрядці, німці, поляки.

Найбільша густота населення спостерігається в Хотинському повіті , потім йде Оргєєвський , Кишинівський , Сороцький. Найменша густота населення в 2-х південних повітах: Ізмаїльському (34,7), Аккерманському (50,7). Усього в Бессарабії, а саме у містах, проживає 493,332 тис. чоловік, або 15,2% всього населення губернії, тобто майже стільки ж скільки в середньому по всій Росії , але значно менше, ніж в цей же час в західній Європі. Так, наприклад, в Голландії яка за площею майже рівна Бессарабії в містах проживає 37% всього населення країни, а в Англії навіть 78%.

В цілому в Бессарабії переважає чоловіче населення: на 1367 тис. чоловіків припадає 1319 тис. жінок, або на 100 чоловіків 96,5 жінок. Порівнюючи з 1861 роком на 100 чоловіків – 90 жінок. Серед міського населення ця цифра знижується до 87. Така значна кількість чоловіків пояснюється тим, що населення Бессарабії (за виключенням єврейського населення) не несла, з самого початку приєднання до імперії рекрутської повинності.

Більш швидкими темпами в розглянутий період збільшувалась кількість сільського населення краю. Яке на 1897 рік становило понад 1,642 080чол. – 84,8 %, це було викликано тим, що Бессарабія була аграрним придатком Росії. Розвиток промисловості тут йшов шляхом створення дрібних підприємств для переробки сільськогосподарської продукції та виготовлення знарядь для обслуговування с/г праці. До 1902 р. на підприємствах працювала мала кількість робітників (від 5 до 50 чоловік). Найбільшими підприємствами краю вважались такі фабрики і заводи кількість робітників на яких перевищувала 200 чоловік.

Багатоетнічний склад населення сприяв прискореному розвитку господарства краю, зокрема сільськогосподарського виробництва.

В період з 1897 по 1904 рр. населення міст Бессарабської губернії збільшилось з 293332 до 356339 чол., або з 15,2 на 21,5 %. Треба відмітити, що в 1897 – 1904 рр. збільшення чисельності населення спостерігається в усіх містах Бессарабської губернії. Найбільший приріст населення був в Ізмаїлі (154,6 %), Акермані (135,8 %), Оргєєві (120,3 %), Кишиневі (117,5 %), Кілії (114,1 %). З 1905р. найвищими показниками відзначилось м. Бендери (167,7 %).

Саме в цей період прокладені залізничні колії, помітний розвиток отримав водний транспорт на Дністрі, Дунаї, Пруті. Це стимулює соціальний та економічний розвиток краю. Але промисловий розвиток в цей час уповільнюється . Причиною цьому був брак енергетичних ресурсів та промислової сировини.

В кінці ХІХ – початку ХХ ст. Бессарабія втягується в орбіту капіталістичного розвитку. Формується робітничий клас , відбувається розшарування селянства.

Список літератури

 

1. Анцупов И.А. Государственная деревня Бессарабии в ХІХ веке (1812 - 1870). - Кишинев , 1966 . – 262 с.

2. Анцупов И.А. Русское население Бессарабии и Левобережного Поднестровья в конце ХVIII – XIX в. (Социально – економический очерк). - Кишинев , 1996 . – 252 с.

3. Берг Л.С. Бессарабия. Страна – люди – хазяйство. – Петроград: Огни, 1918. – 248с.

4. Берг Л.С. Население Бессарабии . – Петроград , 1923. – 198с.

5. Бойко Я.В., Данилова Н.О. Формування етнічного складу Південної України (кінець XVIII – XIX ст.) // Український історичний журнал - 1992. - №9.- С.46-54.

6. Егунов А.Н. Бессарабская губерния в 1870 – 1875гг. – Кишинев, 1878, - 291с.

7. Жуков В.И. Города Бессарабии 1861 – 1990гг. (Очерки социально – экономического развития ) – Кишинев: Штиица ,1975. – 291с.

8.Защук А. Бессарабская область.- СПб.,1862, - Ч.1. – 552с.

9.Защук А. Бессарабская область.- СПб.,1863, - Ч.2. – 260с.

10. Зеленчук В. С. Население Бессарабии и Преднестровья в XIX в.: этнические и социально-демографические процессы. - Кишинев: Штиица, 1979. - 287с.

11. История Молдавии: В 2-х т./Под ред. А.Д. Удальцова, Л.В. Черепнина./. - Т1.- Кишинев, 1951, - 654с.

12. История Молдавской ССР: в 2-х т.- Т.1. ( с древнейших времён до Великой Октябрьской социалистической революции / отв. ред.Л..В.Черепнин / .- Кишинев: Карта Молдаваняскэ, 1965. - 660с.

13. Історія Придунав’я: історія, етнокультурний розвиток/ А.К. Тичина, Н.Д. Бондарчук, В.М. Кравцова та ін./ - Ізмаїл, 1995. - 175с.

14. Казанський К.Н. Бессарабия и Северная Буковина. – М., 1940, - 96с.

15. Лебеденко О.М., Тичина А.К. Українське Придунав’я: минуле та сучасне: Навчальний посібник . - Одеса: Астропринт, 2002. - 208с.

16. Накко А. История Бессарабии с древних времен.: В 4т. - Т.2. - Одеса, 1876. - 448с.

17. Наулко В. Етнічний склад населення УРСР. Статистично-картографічне дослідження. – К.: Наукова думка, 1965. - 136с.

18. Сліпцов П. М.. Исторический очерк о Бессараби // Измаильские ведомости. – 2004 г . - №14 .

19. Стати Василе. История Молдовы. – Кишинев , 2003,- 480с.

20. http://www.litera.ru/html/matherials/2003_0608_Per1897.html.

21. http://profitclub.mol/cncyclo/b/print/bessarabia.shtml

22. http://www.stapravda.ru/projects/perepis/text/02.shtml

23. http://www.demoscope.ru/weekly/2005/0187/perep02.php