Українська мова серед інших слов’янських мов

Українська мова серед інших слов’янських мов. Походження української мови (характеристика різних концепцій). Класифікація мов

План:

1.         Сучасні слов’янські народи, їхня етнічна спорідненість.

2.         Етнічна близькість слов’ян.

3.         Класифікація слов’янських мов.

4.         Походження і розвиток мови.

5.         Класифікація мов:

·          Генеалогічна;

·          Типологічна.

Основна література

1.         Бондаренко М.Ф., Дюмін О.З, Ніколаєва А.О. та ін. Українська мова. Посібник – практикум для абітурієнтів. 2-е вид. доп. і дооп.. – Харків: ХНУРЕ, 2005. – 624с.

2.         Бондар О.І., Карпенко Ю.О., Микитин-Дружинець М.Л. Сучасна українська мова: Фонетика. Фонологія. Орфоепія. Графіка. Орфографія. Лексикологія, Лексикографія / Навч. Посіб. – К.:ВЦ «Академія», 2006. – 368 с. (Альма-матер)

3.         Карпенко Ю.О. Вступ до мовознавства: Підручник. – К.: Видавничий центр «Академія», 2006. 336 с. (Альма-матер)

4.         Лучик В.В. Вступ до слов’янської філології: Підручник. – К.: ВЦ «Академія», 2008. – 344 с. (Альма-матер)

Додаткова література

1.         Кочерган М.П. Основи зіставного мовознавства: Підручник. – К.: ВЦ «Академія», 2006. – 424с.

2.         Плющ М.Я., Бевзенко С.П., Грипас Н.Я. Сучасна українська літературна мова – 6-те вид., стер. – К.: Вища шк., 2006. – 430с.

3.         Ющук І.П. Українська мова: Підручник. – 3-тє вид. – К.: Либідь, 2006. – 640с.

1. Сучасні слов'янські народи, їхня етнічна спорідненість

Слов'яни є найчисленнішою в Європі (в т. ч. етнічні ро­сіяни всієї Росії) групою індоєвропейських народів, спо­ріднених за походженням (генетично), мовою і культурою. Слов'янські мови як основна ознака слов'янських народів за кількістю носіїв посідають п'яте місце у світі (після ки­тайської, індійської, германської та романської груп). За даними Інтернету, загальна кількість носіїв слов'янських мов у світі на 2001—2005 рр. становила майже 290 млн. осіб. За різними джерелами, у слов'янських країнах про­живають: росіяни (понад 145,5 млн. осіб), українці (понад 47,1 млн.), білоруси (до 10,3 млн.), русини (кілька сот тисяч у Воєводині), поляки (понад 38,6 млн.), чехи (до 10,3 млн.), словаки (понад 5,4 млн.), серболужичани (кілька десятків тисяч), кашуби (зникають, асимілювавшись з поляками), серби (до 10 млн.), болгари (до 9 млн.), хорвати (до 4,5 млн.), боснійці (до 3,8 млн.), словенці (понад 2 млн.), македонці (понад 2 млн.), чорногорці (понад 0,7 млн.). Співвідношення між кількістю слов'ян і носіїв слов'янських мов приблиз­но однакове, але в Україні значна, а в Білорусі переважна частина громадян користується російською мовою, у зв'язку з чим носіїв цієї мови більше, ніж росіян, а носіїв біло­руської та української мов менше, ніж білорусів і україн­ців. Більшість слов'ян має свої національні мови й держави, і лише окремі з них позбавлені таких ознак, що є основною підставою для дискусій стосовно кількості слов'янських мов і народів. Загальноприйнятим є поділ слов'янських на­родів на три групи:

1.         східну (росіяни, українці, білоруси і, за деякими джерелами, русини),

2.         західну (поляки, чехи, слова­ки, серболужичани і кашуби),

3.         південну (болгари, македон­ці, серби, хорвати, словенці, боснійці і, з певними застере­женнями, чорногорці).

Єдиного погляду на кількість сучасних слов'янських народів (їх визнається від 12 до 16) і, відповідно, сло­в'янських мов немає. Це зумовлено постійно діючими іс­торичними процесами конвергенції (інтеграції) та дивер­генції (диференціації), що спричиняють перехідний стан багатьох суспільних явищ. Саме тому, наприклад, гене­тично близькі до закарпатських і східнословацьких укра­їнців русини (руснаки), які в середині XVII ст. переселили­ся на територію сучасної Воєводини в Середній Наддунайщині, внаслідок дивергентно-конвергентного процесу набувають певних ознак окремого народу і стверджують про реальність русинської мови. Аналогічний конгломе­рат, але значно раніше (з VII ст.), переживали інші племе­на (слов'янські, грецькі та романізовані іллірійсько-фра­кійські нащадки), внаслідок чого поступово формувалися македонці, яких лише в XX ст. було визнано як окрему слов'янську націю з власною мовою. З розпадом Югославії й утворенням самостійних держав майже загальноприйня­тим стало виокремлення сербської та хорватської мов, хоч до кінця XX ст. панувала думка про єдину сербохорватсь­ку мову. Натомість більшість науковців не вважає окреми­ми слов'янськими націями боснійців і чорногорців, які розвинулися переважно в сербському етномовному середо­вищі і належать до південнослов'янських народів як на­родності. Ледь помітними залишаються на початку XXI ст. сліди колись відомого слов'янського народу кашубів, які поступово асимілювалися з поляками.

Крім об'єктивно зумовлених історичних процесів, які впливають на реальний стан слов'янських народів і мов, важливу роль у питанні про їхню кількість відіграє полі­тичний чинник. Так, на початку XX ст. професор Київського університету Св. Володимира Т. Флоринський ак­тивно переймався долею і мовою 2,7 млн. словаків, але не визнавав самостійності 30-мільйонного українського народу та його мови, послідовно втілюючи в життя офіційну шовіністичну політику стосовно України Російської імпе­рії. З іншого боку, в XX — на початку XXI ст. переважно західні дослідники пропагують сепаратистську ідеологію щодо русинської мови закарпатських, пряшівських і лем­ківських українців як мови окремого слов'янського наро­ду, використовуючи здебільшого заангажовані політичні аргументи. У міжвоєнні роки її найактивніше обстоював угорський філолог О. Бонкало, а нині основним ідеологом цієї теорії виступає канадський історик П.-Р. Магочі.

Отже, з огляду на історичні процеси і різні погляди щодо цього питання можна стверджувати про існування 16 слов'янських народів, які функціонують у різних стату­сах: 11 націй (росіяни, українці, білоруси, поляки, чехи, словаки, болгари, македонці, серби, хорвати, словенці), що мають свої національні держави і мови; 3 народності, які не мають своїх державних утворень (серболужичани) або національних мов (боснійці та чорногорці); 2 етнічні групи, одна з яких остаточно втрачає свою етномовну спе­цифіку (кашуби), а інша набуває ознак відмінної від мате­ринських діалектів мови (русини), не маючи державного чи адміністративно-територіального оформлення.

Незважаючи на те що вже майже півтори тисячі років як перестала існувати праслов'янська етномовна спільність і слов'яни розселилися на різні території, почали ко­ристуватися різними мовами, жили здебільшого в різних державах, досі збереглися спорідненість їхніх мов і типові антропологічні дані, близькість культур, вірувань і мен­тальності, відчуття етнічної солідарності та генетичної спільності. Однією з основних причин духовної близькості була їхня постійна боротьба за свою незалежність, створен­ня чи збереження національних держав. Якщо росіянам у складі Московської Русі, царської Росії та її наступника Радянського Союзу на сході, а полякам завдяки Речі По­сполитій і Польщі на заході слов'янських земель вдавало­ся зберігати й розвивати свої держави протягом багатьох останніх століть, то інші слов'янські народи або дуже давно мали власні державні утворення (наприклад, українці — Київську Русь і Запорозьку Січ, болгари — Болгарські царства), або й зовсім не мали їх (наприклад, македонці, словенці, кашуби). Найчастіше слов'янські народи, крім .росіян і поляків, входили до складу чужих країн. Так, пів­денні слов'яни протягом XIV—XIX ст. перебували під ту­рецько-османським гнітом. Білоруси і значна частина ук­раїнців знаходилися в цей час (XIV—XVIII ст.) у складі Польщі, Великого князівства Литовського та Речі Поспо­литої. В XIX — на початку XX ст. чехи, словаки, словенці, хорвати, частково й українці перебували в складі Ав­стрійської чи Угорської держави, а згодом Австро-Угорської імперії.

Нерідко слов'янські народи були розірваними частина­ми в складі кількох держав. Прикладом цього є Україна, землі якої до початку Другої світової війни входили до складу Польщі (Західна Україна), Румунії (Північна Буко­вина й Південна Бессарабія), Чехословаччини (Закарпатська Україна), Радянського Союзу (Центральна й Східна Украї­на). Лише в 1945 р. споконвічні землі українського народу були зібрані в єдину суверенну (де-юре за Конституцією СРСР) республіку, а де-факто незалежною державою Укра­їна стала після розпаду СРСР 1991 р. Польщу, яка має ба­гатовікову історію великої національної держави, в XIX ст. було поділено між Росією, Австро-Угорщиною та Пруссією (Німеччиною). І навіть такий кількісно невеликий народ як серболужичани, живучи серед німців, був поділений між Пруссією і Саксонією.

Демографічний склад і державно-територіальний розпо­діл слов'ян на початку XX ст. подано в табл. 2.1 (за А. Супруном).

Таблиця 2.1

Слов'яни на початку XX ст.

*Саксонія. **Пруссія.

***Сумарні цифри враховують невеликі групи, які фігурують інколи в графі «Америка та інші країни», «Росія та інші країни», і заокруглені, тому не становлять простої суми стовпчика.

Національно-етнічну роздрібненість і державну не­влаштованість більшості слов'янських народів підсилюва­ли релігійні відмінності. Більшість східних і південних (крім хорватів і словенців) слов'ян традиційно належить до православ'я і користується власне слов'янською писем­ністю — кирилицею. Західні слов'яни, а також хорвати і словенці, — це переважно католики і користуються лати­ницею. Щоправда, в різні історичні періоди це співвідно­шення змінювалося. Так, значна кількість чехів (гусити), поляків і білорусів (кальвіністи) в давні часи належала до протестантського руху, частина західних українців була й залишається прибічниками унії, тобто представниками греко-католицької церкви, яка посідає проміжне місце між православ'ям і католицизмом, а деякі групи південних слов'ян, крім словенців, унаслідок багатовікового пануван­ня турків-османів змушені були прийняти мусульманство і частково перейти на арабське письмо.

Релігійна розпорошеність слов'ян перешкоджала їх ду­ховному та культурному зближенню й сприяла перерозпо­ділу сфер впливу між супердержавами або ставала приво­дом для міжслов'янських (наприклад, боротьба за віру в I—XVIII ст. між православними запорозькими козаками і католицькою польською шляхтою) чи внутрішніх су­перечок і війн. У наш час, із занепадом комуністичної ідео­логії та відродженням релігійної віри у слов'ян, конфесій­на належність знову набуває актуальності, що позначаєть­ся на міждержавних (міжслов'янських) відносинах.

Розбіжності в релігійних поглядах слов'ян спричинили­ся до використання ними, відповідно до традицій право­слав'я та уніатства, католицизму, протестантства і мусуль­манства, різних азбук. Народи, які сповідують православну або греко-католицьку віру, користуються слов'янською (ки­риличною) писемністю. Латинська писемність використову­ється представниками католицької релігії й протестантства. Незначна частина південних слов'ян (здебільшого боснійців і чорногорців), яка прийняла мусульманство, перейшла на канонічний для цієї віри арабський алфавіт.

Протягом XX ст. демографічна й національно-держав­на ситуації у слов'янських народів істотно змінювалися. Так, у другій половині цього століття чисельність слов'ян помітно зросла і на одну одиницю збільшилася кількість їхніх держав, яких стало 5:

1.         СРСР,

2.         Болгарія,

3.         Югославія,

4.         Польща,

5.         Чехословаччина.

Росіян налічувалося 142,8 млн., українців 44,73 млн., білорусів 9,89 млн., болгар 9,23 млн., сербів 8,97 млн., хорватів 5,130 млн., боснійців 2,29 млн., словенців 2,160 млн., македонців 1,7 млн., чорногорців 0,6 млн., поляків 42,09 млн., чехів 10,47 млн., словаків 5,15 млн., лужичан 0,1 млн. Загальна кількість слов'ян на цей час становила 285,31 млн., а їхнє розселення найбіль­шою мірою охоплювало 19 країн світу.

Розселення слов'ян у республіках федеративних дер­жав на цей час було нерівномірним і стосувалося переваж­но Радянського Союзу. Зокрема, за межами РРФСР в ін­ших республіках проживало 25 млн. росіян (найбільше в Україні — 10,472 млн. і в Казахстані — 5,991 млн.), за ме­жами УРСР — приблизно 6 млн. українців (у Росії 3,658 млн., Казахстані — 0,930 млн., Молдові — 0,507 млн. та ін.), а за межами БРСР — приблизно 2 млн. білорусів (у Росії — 1,052 млн., Україні — 0,406 млн. та ін.). Ті слов'янські народи, які жили в складі Чехословаччини та Югославії (ФСРЮ), становили більшість своїх національних республік і меншою мірою були представлені в інших республіках спільної країни.

Наприкінці XX — на початку XXI ст. співвідношення між слов'янськими народами в межах своїх держав і тими, що живуть у неслов'янських країнах, істотно не змінилося Хоча помітні певні тенденції. Так, за активної еміграції слов'ян у високорозвинуті держави їхня загальна частка в цих країнах (особливо в США) поступово зменшується, що зумовлено невпинною асиміляцією (американізацією та ін.) найбільшої хвилі слов'ян-емігрантів кінця XIX — початку XX ст. Крім того, відбувається зменшення кількості ро­сіян у колишніх союзних республіках унаслідок повернен­ня частини з них після розпаду СРСР на свою історичну батьківщину і послаблення русифікації національних дер­жав пострадянського простору.

Якщо порівняти чисельність слов'янських народів і країни їхнього розселення на початку й у 80-ті роки XX ст., то очевидними є певні зміни.

1. Кількість слов'янських народів зросла від 12 до 14, хоч кашуби згадуються вже не як окремий народ, а як ча­стина поляків з виразно специфічним діалектним мовлен­ням. Окремими слов'янськими народами стали:

·           македон­ці, які почали формуватися в VII ст. на основі слов'янсь­ких племен смолян, струменів, сагудатів, драгувитів, берзитів та інших, що зайняли історичну область Македо­нію і змішалися там з романізованими нащадками іллірофракійців і греками, але до XX ст. не мали своєї національ­ної держави;

·           боснійці (муслімани), які сформувалися на основі сербських і хорватських племен, ставши фактично самостійними і незалежними від сербських земель з XII ст., і виявилися найбільш потуречиними (омусульманеними) з усіх слов'ян;

·           чорногорці, у формуванні яких основну участь узяло слов'янське плем'я дуклян, які після утво­рення в XIV ст. окремої чорногорської держави із своєю православною церквою відокремилися від сербів.

2. Чисельність слов'янських народів зросла приблизно на 125,89 млн. осіб, що становить майже 79%, але приріст слов'ян був нерівномірним, оскільки народи зазнали різ­них втрат населення у Другій світовій війні. Так, представ­ників деяких народів (наприклад, росіян і поляків) стало більше приблизно удвічі, а деяких — лише в півтора рази. Це стосується, наприклад, білорусів, значна частина яких зрусифікувалася, українців, які, крім інтенсивної русифі­кації, зазнали великих втрат унаслідок голодомору 1932— 1933 рр. Істотне зменшення серболужичан зумовлене тим, що вони вже багато віків розселені серед німців, котрі ще з X ст. захопили слов'янські землі колишніх полаб'ян, до складу яких входили і давні лужичани.

3. Порівняно з початком XX ст. у 80-ті роки втратили свою державу чорногорці, отримавши статус республіки в складі федеративної Югославії. Такого самого статусу на­були серби, хорвати, словенці та македонці.

На початку XXI ст. слов'янське населення збільшилося приблизно на 5 млн. Але значно важливіші зміни відбулися в системі національно-державних утворень слов'ян. З розпа­лом СРСР, СФРЮ і ЧССР утворилося 13 національних дер­жав: Російська Федерація, Україна, Білорусь, Польща, Че­хія, Словаччина, Болгарія, Македонія, Сербія, Хорватія, Словенія, Боснія і Герцеговина, Чорногорія. Отже, біль­шість сучасних слов'янських народів має незалежні держа­ви, що сприяє самобутньому розвитку їхніх етнокультурних традицій і національних мов. Протиріччя, які виникають між окремими слов'янськими народами внаслідок активних перехідних (переважно диференційних) процесів, не можуть істотно вплинути на існуючу між слов'янами етнічну, куль­турну, ментальну та мовну близькість.

Похожие работы

Українська культура першої половини ХІХ століття

Скачать

50284

0

0

... Паризького етнографічного товариства, почесним членом Британського наукового і багатьох інших товариств. Останні роки життя працював у Болгарії. В контексті світового розвою новий імпульс одержує українська філософська думка. В першій половині ХІХ століття постає Київська релігійно-філософська школа (В. Карпов, О. Новицький, Йосип Михневич, С. Гогоцький, П. Авсенєв, П. Юркевич та ін). Проблеми ...

Формування і становлення української юридичної термінології

Скачать

53502

1

1

... на території України повинна мати вимову державною мовою - українською і не піддаватися впливові мов інших етнічних груп населення. Слід зазначити, що вимоги до української юридичної термінології в сучасних умовах обмежені в Україні та за її межами певними обставинами, головними з яких, на нашу думку, є - повільна українізація суспільного житія, особливо на буденному рівні; - недостатня кільк ...

Вивчення давньої літератури в школі на прикладі твору "Слово о полку Ігореві"

Скачать

53053

0

0

... образи, уміння виразного читання, аналізу творів музичного та зображувального мистецтв; виховувати пошану та любов до давньоукраїнської літератури, до рідної землі; патріотизм, активну громадянську позицію. Обладнання: тексти «Слова о полку Ігоревім», роздатковий матеріал, ілюстрації художників до твору, виставка видань «Слова …». Тип уроку: комбінований. «Слово» – не оповідання, це ...

Українська діаспора

Скачать

51054

1

1

... . І нема насильства нестерпнішого, як те, що хоче відірвати в народу спадщину, створену незчисленними поколіннями його віджилих предків. (К.Ушинський) Східна українська діаспора охоплює українців, які проживають на території суверенних держав, що виникли на пострадянському просторі – Російська Федерація, Казахстан, Молдова, Білорусь, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Киргизстан, Таджикистан, ...