Українське мовознавство XI — XVIII ст

3. Українське мовознавство XI — XVIII ст.

Початки українського мовознавства сягають періо­ду Київської Русі. У «Повісті минулих літ» ідеться про те, що наші предки цікавилися і загальнотеоретич­ними питаннями мовознавства (походженням мови і слов'янської мови зокрема, спорідненістю слов'янської мови з іншими, етимологією етнонімів поляни, бужани, полочани, древляни тощо), і прикладними (тлумачення запозичених грецьких і староєврейських слів). Є непо­одинокі пояснення незрозумілих слів в одній із найда­вніших пам'яток — Ізборнику Святослава (1073).

У давньоруський період з'явилися перші азбуков­ники — невеличкі словнички. Серед них «О именъхъ и глемыхъ жидовьскымь кхзыкъмь» та «Річь жидовьс-каго кхзыка, преложена на роускоую», в яких тлума­чаться біблійні власні імена осіб і топоніми, незрозу­мілі старослов'янські слова, а також розкривається символічний зміст деяких лексем. Це заклало фунда­мент, на якому згодом були створені солідні граматич­ні й лексикографічні праці.

Приблизно 1581-им роком датується перший цер­ковнослов'янсько-український рукописний словник невідомого автора «Лексисъ съ толковашемъ словенс-кихъ словъ просто», в якому пояснено тодішньою укра­їнською мовою 896 церковнослов'янських слів. У 1596 р. в м. Вільно опубліковано «Граматіку словенску, совер-шеннаго искуства осми частій слова» Лаврентія Зиза-нія (Тустановського) (60-ті роки XVI ст. — 1634) — першу слов'янську граматику східних слов'ян. У цьо­му ж році у Вільні було видано і перший друкова­ний словник Л. Зизанія «Лексисъ, Сирічь Рєчєнїа, ВъкратъцЪ собран(ъ)ны и из слове(н)скаго языка на просты(й) рускі(й) д1дле(к)тъ истол(ъ)кованы», який містить 1061 церковнослов'янське слово, перекладене українською мовою (абіе — зараз, алчу — исти хочу, месть — помста, свідитель — св^докъ, юноша — паробокъ тощо). За своїм типом — це диференційний сло­вник: у ньому наведено тільки такі слова, які в церко­внослов'янській і українській мовах не збігаються.

У 1619 р. у м. Ев'ї (коло Вільна) вийшла друком «Грамматіки Словєнскиа правилноє Сунтаґма» Мелетія Смотрицького (ймовірно, 1577—1633) — найвизначніша граматична праця українського се­редньовіччя, яка служила майже 200 років підручни­ком церковнослов'янської мови і була зразком для створення подібних праць у наступний період. Скла­дається з чотирьох частин: орфографії, просодії, ети­мології (морфології) і синтаксису. У ній виділено ві­сім частин мови: ім'я, займенник, дієслово, дієприк­метник, прислівник, прийменник, сполучник і вигук. Смотрицький уперше відокремив церковнослов'янсь­ку мову від живих слов'янських мов, виокремив ви­гук як частину мови, місцевий відмінок, а до українсь­кої графіки ввів букву ґ. Він оригінальний теоретик, який не мав собі рівних у слов'янському світі аж до другої половини XVIII ст. Його граматика вплинула на розвиток граматичної думки в Росії («Российская грамматика» М. Ломоносова), Сербії, Хорватії, Болга­рії, Румунії. Завдяки Смотрицькому українське мо­вознавство стало відомим чи не в усій Європі. Його по праву вважають основоположником української славі­стики.

У 1627 р. в Києві видруковано найвизначнішу лек­сикографічну працю українського середньовіччя — «Лексжонъ славеноросскій и именъ тлъковаше» Памва Беринди (між 1555 і 1560 — 1632). У цій оригіналь­ній, самобутній праці 6982 книжнослов'янські та іншо­мовні слова пояснено відповідниками української мови, часто декількома синонімами (у словнику налі­чується 1400 синонімів). Це одне з найбільших зібрань української лексики кінця XVI — початку XVII ст. У словнику використано всі основні засоби лексикогра­фічного опрацювання матеріалу: паспортизація реєст­рових слів, ремарки (переносне, образне, метафора), ілюстрації, фразеологізми з реєстровими словами, від­силання до інших слів, етимологічні довідки. Словник Памва Беринди відіграв істотну роль у розвитку укра­їнської і зарубіжної лексикографії.

Наприкінці 30-х — на початку 40-х років XVII ст. було створено латинсько-слов'янський словник «Лексикон латинській» Єпіфанія Славинецького (кін. XVI ст. — 1675), який дійшов до нас у багатьох спи­сках і був опублікований у 1973 р. Це найбільша лексикографічна праця староукраїнського періоду, справжня скарбниця церковнослов'янської і старо­української лексики: в ній 27 000 латинських слів перекладено церковнослов'янськими словами, а за відсутності церковнослов'янських відповідників — українськими.

У середині XVII ст. з'явилися граматичні й лексико­графічні праці з власне української мови. До них нале­жать «Синоніма славеноросская» невідомого автора, що являє собою зворотну переробку «Лексікона...» Памва Веринди, «Лексикон словено-латинскій» Єпіфанія Сла­винецького й Арсенія Корецького-Сатановського, а та­кож «Граматика словенська» Івана Ужевича, написана латинською мовою й відома у двох рукописних варі­антах (паризькому — 1643 р. й арраському — 1645 p.). У 1970 р. її було опубліковано в Києві. У ній описано систему української мови середини XVII ст. Факти української мови порівнюються з відповідними яви­щами польської, чеської, хорватської, латинської, грець­кої, староєврейської. Відчувається прагнення автора створити працю про абстрактну слов'янську грама­тичну систему (на зразок того, що пізніше здійснили А. Арно й К. Лансло). В історію мовознавства Ужевич увійшов як учений, котрий перший науково описав українську мову.

Отже, українська лінгвістична думка XI—XVIII ст. не відставала від європейської, а українська лексико­графія була однією з найрозвинутіших у Європі.

Використана література

Ковалик 1.1., Самійленко С. П. Загальне мовознавство: Історія лінгві­стичної думки. — К., 1985. — С 6—53.

Кобилянський Б. В. Короткий огляд історії мовознавства. — К., 1964. — С 3—31.

Алпатов В. М. История лингвистических учений. — М., 1998. — С. 11—53.

Амирова Т. А., Ольховиков Б. А., Рождественский Ю. В. Очерки по истории лингвистики. — М., 1975. — С. 32—256.

Березин Ф. М. История лингвистических учений. — М., 1984. — С. 6—31.

Удовиченко Г. М. Загальне мовознавство: Історія лінгвістичних учень. — К., 1980. — С. 8—18.