Навигация
Стратегічні завдання зовнішньої політики О.М. Горчакова
53028
знаков
0
таблиц
0
изображений
2. Стратегічні завдання зовнішньої політики О.М. Горчакова
Олександр Михайлович Горчаков займає особливе місце в галереї вітчизняних дипломатів. Більше чверті століття він очолював Міністерство закордонних справ Росії.
13 квітня 1856 р. Олександр ІІ підписав рескрипт про призначення Олександра Михайловича Горчакова міністром закордонних справ. Прихід його до керівництва МЗС означав не просто зміну начальства, а зміну віх в політиці. Саме Горчаков, єдиний із займаючих це міністерське крісло, визначав зовнішньополітичний курс країни, а Олександр II його схвалював. Потім траплялися відступи, компроміси, операції. Але у важку «післякримську епоху», в умовах практично повної міжнародної ізоляції країни постулати нової зовнішньополітичної стратегії вироблялися не оглядаючись на те, що хтось відхилиться, а інший образиться – і так всі «союзники» розбіглися.
Циркулярна депеша, розіслана Горчаковим посольствам і місіям 21 серпня 1856 р., містила фразу, що стала знаменитою: «Говорять, що Росія сердиться. Росія не сердиться, Росія зосереджується».
Сам Горчаков в звіті про роботу міністерства за 1856 рік пояснював це так: «Росія в думках зосереджувалася не з почуття зачепленої самолюбності, а з усвідомленням сили і своїх справжніх інтересів. Проте вона не відмовлялася ні від піклування своєї гідності, ні від рангу, що належав ні серед великих держав Європи. Більш того, політика стриманості, яку вирішено було слідувати, зовсім не виключала для російської дипломатії вивчення можливостей і підготовки до укладення нових союзів, не приймаючи ніяких зобов'язань відносно кого-небудь, доки власні національні інтереси їй цього не накажуть».
Горчаков прагнув проводити «національну» політику, не жертвуючи інтересами Росії в ім'я чужих їй політичних цілей, у тому числі цілей Священного союзу. Він першим в своїх депешах став вживати вираз: «государ і Росія». «До мене, – говорив Горчаков, – для Європи не існувало іншого поняття по відношенню до нашої Вітчизни, як тільки «імператор»
Депеша, по суті справи, з'явилася свого роду декларацією принципів: «Імператор бажає жити у цілковитій згоді зі всіма урядами». Священний союз рухнув, «обставини повернули нам повну свободу дій», першорядною задачею було проведення глибоких внутрішніх перетворенні.
У звіті МЗС за 1856 р. мовилося: «Довгий час імператорський кабінет був скутий традиційними спогадами і інтимними зв'язками, які лише для нього одного залишалися священними. Війна повернула Росії свободу дій». Гіркий досвід останніх років не повинен залишитися мертвою буквою. «Подальша прихильність традиційним симпатіям здатна скомпрометувати найнасущніші наші інтереси». Слідував висновок: «Моральні і матеріальні сили Росії, що так часто використалися чужих нам видах, відтепер повинні бути спрямовані виключно на благо і велич народів, їй що довірилися». А для цього необхідна перш за все стабільність на кордонах, «збереження миру в Європі є невід'ємною умовою наших внутрішніх перетворень».
Цілі ставилися масштабно і чітко: добитися відміни важких умов Паризького миру, що торкалися флоту і Південної Бесарабії, повернути втрачений вплив на Балканах. Оскільки англо-франко-турецько-сардинське вторгнення до Криму відбулося ради підриву позицій Росії в Європі, локальна на перший погляд програма означала відновлення Росії в правах і прерогативах великої європейської і світової держави.
Боротьба за відміну обмежувальної статі Паризького трактату стала стратегічною метою зовнішньополітичного курсу Горчакова на найближчі півтора десятиріччя.
Велике значення Горчаков надавав східному питанню: «Східне питання, не дивлячись на потоки крові, в які він обійшовся Європі, більш, ніж коли-небудь, далекий від розв’язання». Росія не змириться із згубними для неї статтями Паризького миру, хоча і не може кинути виклик переможцям. Задача кабінету – «підготуватися до сприятливого шансу, коли проблема встане перед Європою у вирішальній стадії».
«Що стосується західних християнських провінцій, ми не думаємо, щоб вони бажали опинитися під скіпетром якої б то не було держави: на нашу думку, вони повинні зробитися автономними державами в тій формі, яка відповідатиме їх вдачам і звичаям, і тоді, як ми вважаємо, держави, що межують з ними, не відмовлять їм в своїх дружніх порадах в ході придбання досвіду нового існування». Ці роздуми відносяться до 1866 р.
Звичайний набір застосовних до міжнародних відносин понять – державний інтерес, турбування про безпеку кордонів, економічна вигода, пристрасть до територіальних приростів – для характеристики проблеми «Росія і Балкани» недостатній, а значить і збитковий. Її невід'ємним компонентом був психологічний чинник. Це – зв'язки з балканцями, спільність православної релігії, етнічна близькість з південними слов'янами. «Що стосується Сходу, – писав Горчаков, – крім безпосередніх і життєвих інтересів, які є у нас в регіоні, існують ще традиції і національні симпатії, які небайдужі для нашої політики». Олександр Михайлович занурився в балканські справи не тільки розумом політика, але і людською душею: «Австрія усвідомила, що між нами відтепер пролягла непрохідна прірва: питання про слов'янські раси. Симпатії нашого серця і віри непереборно ваблять нас до праці заради їх збереження і розвитку. Тут для нас – все майбутнє Східного питання».
Горчаков затвердився в думці про правильність свого помірного курсу як єдино можливого. Перемогла доктрина малих справ, або, за словами її автора, «прогресивного статус-кво», тобто проведення реформ в рамках імперії Османа. Горчакову доводилося здійснювати її, долаючи опір Високої Порти і байдужість держав. Російська дипломатія спрямувала свої зусилля на те, щоб поліпшити долю християн і добитися включення їх в політичне життя. Це «дасть нам природних союзників і гарантію кращої рівноваги», – надихав Горчаков.
Горчаков брав участь також в розв’язанні проблеми російських колоній в Північній Америці: Аляски, Алеутських островів і західного побережжя до 55-го градуса північної широти.
16 грудня 1866 року з участю царя відбулася нарада, на якій були присутні ініціатор продажу Аляски великий князь Костянтин Миколайович, А.М. Горчаков, Н.Х. Рейтерн, Н.К. Краббе, посол Росії в США Є.А. Стакль. Всі вони беззастережно висловилися за продаж російських володінь США. Царський уряд знав про наявність там золотих розсипів, але саме це таїло в собі чималу небезпеку. «Вслід за армією озброєних лопатами золотошукачів могла прийти армія озброєних рушницями солдатів». Не маючи на Далекому Сході ні значної армії, ні сильного флоту, враховуючи важке фінансове становище країни, зберегти колонію було неможливо. Договір про продаж Аляски за 7 мільйонів 200 тисяч доларів був підписаний 18 березня у Вашингтоні і в квітні ратифікований Олександром ІІ і Сенатом США.
У ході переговорів в 1866–1867 роках стало очевидним, що Росія не може розраховувати на підтримку Франції. Горчаков дійшов до висновку, що «серйозна і тісна згода з Пруссією є найкраща комбінація, якщо не єдина».
У серпні 1866 року з Берліна до Петербургу приїхав генерал Е. Мантейфель, довірена особу Вільгельма I. В ході бесіди з ним була досягнута усна домовленість про те, що Пруссія підтримає вимоги Росії про відміну найважчої статі Паризького трактату. Замість Горчаков пообіцяв дотримуватися доброзичливою нейтралітету під час об'єднання Німеччини. В 1868 році послідувала усна угода, що фактично мала силу договору.
Горчаков був прихильником обережних дій. Він вважав, наприклад, що на Сході слід займати «оборонну позицію»: «морально керувати рухом» на Балканах, «попереджати кровопролитні битви і усякий релігійний фанатизм». Горчаков наказував дипломатам не «втягувати Росію в ускладнення, які можуть перешкодити нашій внутрішній роботі».
Проте «оборонна» тактика Горчакова зустрічала протидію у так званої національної партії, яку очолювали військовий міністр Мілютін і посол в Стамбулі Ігнатьєв. Вони закликали до активних дій на Близькому Сході, в Центральній Азії, на Далекому Сході. Горчаков погодився з їх доводами про допустимість військового наступу в Середній Азії. Саме при Горчакові в основному здійснилося приєднання до Росії Середньої Азії.
Свого штабу або мозкового центру в міністерстві в Горчакова не існувало, в цьому була і сила його, і слабкість: наявність концепційного мислення, з одного боку, замкнутість і честолюбство, що переходило в пихатість – з іншою. В свої «товариші» в пору розквіту він вибирав осіб малопомітних, на зразок В.І. Вестмана. Здатним виконавцем його визначили виступав старший радник барон А.Г. Жоміні, умілий складач нот і депеш. Наголошуючи на властивій князю звичці до самомилування, великий прихильник його таланту Ф.І. Тютчев у вузькому крузі іменував його «Нарцисом власної чорнильниці».
У червні 1867 р. виконалося півстоліття служіння Горчакова на дипломатичному терені. Імператор подарував йому вищий чин державного канцлера. У пресі з'явилися утішні відгуки. М.Н. Катков писав в газеті «Московські відомості»: «Приклад князя Горчакова краще всього свідчить, що національна політика нічого спільного не має з так званим квасним патріотизмом… Сила її полягає в жвавому розумі, заповненому почуттям народної честі і користі».
Володіючи стратегічним складом розуму, Горчаков правильно визначив внутрішній розвиток країни по шляху перетворень як пріоритетну задачу, успіх якої дав би імпульс її зовнішній політиці, сприяв би зміцненню її безпеки і могутності на світовій арені. Проведення реформ він іменував «основою основ політики». В свій бурхливий час він виступав апостолом миру, хоча і не завжди удачливим, намагався гасити конфлікти, уникав всякого роду смикання в міжнародних справах: «Гарячкове хвилювання, – стверджував він, – не до обличчя здорової нації, рівно як і лукава спритність негідна народу, перед яким відкривається майбутнє». Неабиякою мірою його зусиллями вдалося перекинути систему міжнародних відносин, встановлену Паризьким трактатом 1856 р. «За роки свого перебування в російському МЗС Горчаков зумів зробити на зовнішньополітичному терені для Росії XIX століття більше, ніж хто б то не був інший», – відзначав в лекції про Горчакова академік Е.М. Прімаков.
На своєму довгому життєвому шляху Горчаков пізнав славу і шану, образу і гіркоту, хвалу шанувальників, зіткнення з опонентами, нападки заздрісників і наговори наклепників. Найсвітліший князь, останній державний канцлер імперії, кавалер безлічі вітчизняних і іноземних орденів.
Таким, чином, О.М. Горчаков створив власну концепцію та стратегію зовнішньополітичного курсу Російської імперії у другій половині ХІХ ст. Вона характеризується принципами стриманості та обережності. Головними цілями були скасування статей Паризького трактату 1856 р. та Балканське питання.
Похожие работы
... . Деякі американські фірми купують устаткування для АЕС навіть в Японії! США не побудували жодного реактора за останні десять років. [48] РОЗДІЛ ІІ ГОЛОВНІ ФАКТОРИ ЕНЕРГЕТИЧНОЇ БЕЗПЕКИ США 2.1. Геополітичні плани США На початку ХХ століття коли США почали перетворюватися в одну з ведучих держав світу, ідеологи американського гегемонізму заявили про зазіхання США на панування у всьому ...
... свої війська . До Франції повертались о-ви Сенегал та Тобаго. Іспанія отримувала Флориду. В результаті світ отримав нового гравця на міжнародній арені. Англія ж була послаблена. 30. Міжнародні відносини напередодні й у період Кримської війни та її наслідки Микола переконаний у надзвичайно сприятливому для нього дипломатичному розкладі на європейському континенті. Австрія тільки що була ...
... , 1866 рр. довелося зробити нові. Крім цього уряд країни випустив значну кількість паперових грошей, курс яких швидко впав, що викликало торгівельну кризу 1861 р. На початку 70-х рр. в руках західних країн знаходився такий важливий механізм впливу на економічне і політичне життя країни як Оттоманський імперський банк. Уряд імперії не міг зрозуміти катастрофічних наслідків державного боргу. Залежні ...
... підтримку під час мирних переговорів з Портою (Чорногорія ще знаходилися з нею в стані війни) в обмін на відмову Черногорії від допомоги повстанцям.[47] 3.3 Особливості відношення Німеччини, Англії та Франції до визвольного руху в Боснії та Герцеговині Позиція Німеччини у Східній кризі була досить складною. З одного боку, канцлер Німеччини Бісмарк підштовхував Росію до війни з Туреччиною в ...
0 комментариев