Навигация
Вирішення «східного питання» у ІІ половині 70-х рр. ХІХ ст
53028
знаков
0
таблиц
0
изображений
3.3 Вирішення «східного питання» у ІІ половині 70-х рр. ХІХ ст.
У 1875 р. прозвучали перші гуркоти великої балканської бурі, що розтягнулася на три роки. Повстали жителі Боснії і Герцеговини. В квітні 1876 р. спалахнуло широке повстання в Болгарії, центром якого стали її південні райони.
Горчаков, не схильний до зваблювань і поривів почуттів, не розділяв оптимізму співвітчизників, і його песимістичні передчуття виправдалися. Здолати регулярну армію Османа повстанці Боснії, Герцеговини і Болгарії, нещодавно створені, не пройшли належної виучки, без досвідченого командного і штабного складу озброєні сили Сербії і Чорногорії не змогли. Сербська армія зазнала поразку, і турецьке настання на Белград зупинив вручений Ігнатьєвим 18 жовтня 1876 р. Високої Порту ультиматум. Під загрозою розриву відносин з Росією турки пішли на перемир'я, потім Сербія вийшла з боротьби.
Синдром Кримської війни був достатній і над Олександром ІІ, і над Горчаковим. Вони боялися її повторення і вважали своїм обов'язком це запобігти або, в крайньому випадку, локалізувати конфлікт до протиборства з імперією Османа. До великої війни Росія все ще не була готова, реформа озброєних сил далеко не завершена, лише в 1874 р.
Мережа залізниць залишалася рідкісною, до румунського кордону вела одна лише гілка, одноколійна і з малою пропускною спроможністю. З фінансової ями «після Криму» Росія вибиралася 15 років. У разі нового катаклізму глава казначейства Рейтерн передрікав повний дефолт.
Олександр Михайлович усвідомлював, що лідери балканської буржуазії після звільнення обернуть свої погляди не до самодержавства, а у бік Заходу з його спокусливим ринком, передовим ладом, конституційними порядками і цивільними свободами, і позиції офіційної Росії в регіоні не окріпнуть, а ослабнуть.
Горчаков не був би самим собою, якби не вичерпав до кінця можливості мирного врегулювання кризи. Його відомство без втоми виробляло проекти реформ, які проціджувалися крізь австрійське сито і поступали на розправу до Лондона, де від них мало що залишалося. Не те, щоб проінформований сент-джемський кабінет був проти перетворень у принципі. Але імперія Османа розглядалася як вартовий Чорноморських проток і оплот проти самодержавства. Тому міністри її величності виступали проти всякого тиску на Високу Порту і вимагали обмежитися домовленостями.
У листопаді-грудні 1876 р. промайнув останній промінь надії на благополучний результат тривалої переговорної одіссеї: в Константинополі зібралися під головуванням Ігнатьєва представники держав та домовилися про програму реформ, що була, в очах Горчакова, допустимим мінімумом: передбачалося об'єднання Боснії і Герцеговини; Болгарія розділялася на Східну і Західну із столицями в Тирново і Софії. Їм гарантувалася місцева адміністрація, свобода віросповідання, рівність прав християн і мусульман. В становищі південних слов'ян намічалось реальне зрушення.
23 грудня 1876 р., тільки конференція відкрилася офіційно прозвучав гарматний салют, і Савфет-паша сповістив, що його величність султан тільки що облагодіяв підданих конституцією, в якій надав їм незалежно від віри широкі права і, отже, ні в якому особливому піклуванні болгари, боснійці і герцеговинці не мають потреби. Ніхто ні в Туреччині, ні за її межами не вірив в здійснення обіцяних заходів.
Весною 1877 р. стала очевидною безплідність подальшої тяганини. Утримувати нескінченно півмільйонну армію, зосереджену в Бессарабії, приготовану для кидка на Балкани, Росія не могла. 12 квітня Олександр II підписав маніфест про війну.
Канцлер Горчаков, побоюючись стороннього в неї втручання і будучи зв'язаний конвенцією з Австро-Угорщиною, прагнув локалізувати її масштаби. Він сподівався, що не буде потрібно перетинати Балканський хребет. Умови миру малювалися йому так: Болгарія – до гряди гір – автономне князівство, турецькі фортеці повинні бути зірвані, війська – евакуйовані, урядовці – видалені. Південна Болгарія, Боснія і Герцеговина отримує установи, визнані державами відповідаючими їх потребам. Сербія, Чорногорія і Румунія отримують територіальні прирости, останньої, можливо, вдасться надати незалежність. Росія повертає собі Південну Бессарабію і придбає порт Батум на Чорному морі. Вона не стане опиратися «винагороді Австро-Угорщини Боснією і Герцеговіной''. Умови він повідомив до Берліна, Відня і Лондона.
Генерали дотримувалися абсолютно іншої концепції. Автор стратегічного плану війни Н.Н. Обручев вважав, що без заняття Константинополя почесного миру не добитися. Головнокомандуючий, великий князь Микола Миколайович, вважав, що «дипломатія взагалі втручається в справи, що не стосуються до неї».
На нараді у імператора 30 травня Горчакова по суті справи усунули від керма зовнішньої політики. Він продовжував розробляти варіанти мирного врегулювання і клопотати в Лондоні і Відні про пом'якшення обстановки. На перший план висувалася трійка у складі Д.А.Мілютіна, Н.П. Ігнатьєва і завідувача дипканцелярії при головнокомандуючому А.І. Нелідова. На долю Горчакова випала важка і невдячна задача – запобігти війни з Великобританією і Австро-Угорщиною, бо граф Андраші поводився так, ніби Будапештської конвенції не існувало, і перебував в постійному контакті з лондонським кабінетом на предмет протидії Росії.
Уайт-холлу Горчаков дав цілком конкретні обіцянки, навіть зобов'язання. В депеші від 18 травня про Константинополь мовилося, що «захоплення цієї столиці не входить в плани» Росії, а питання про Чорноморські протоки «для збереження миру і загального спокою» повинен бути «врегульовано із загальної згоди на справедливих і дієво гарантованих початках».
19 січня 1878 р. наступило перемир'я. Форін-офіс і відомство на Балльхауз-пляц зустріли звістку про нього бурхливими протестами, готовність Горчакова обговорити питання, що мають загальноєвропейське значення, відкидалася як недостатня. 13 лютого ескадра її величності, у волаючій суперечності з нормами міжнародного права, пройшла Дарданелли і кораблі кинули якір в Мармуровому морі. Форін-офіс пояснив пересування флоту необхідністю захищати життя і майно підданих корони.
На нараді біля Олександра II було вирішено дати гідну відповідь і ввести до Стамбулу війська з тією ж метою захисту, правда, підданих всіх держав, і залишатися там, поки британські броненосці не покинуть Дарданелли. «Історія учить нас, що слабкість континенту підстібає нахабство Англії», – роз'яснював Горчаков в телеграмі Шувалову.
19 лютого 1878 р. Ігнатьєв підписав в Сан-Стефано прелімінарний мирний договір. Він передбачав корінні зміни в становищі балканських народів і рішуче змінював співвідношення сил на півострові. Туреччина визнавала державну незалежність Румунії, Сербії і Чорногорії, що з'явилося віхою історичного значення в розвитку цих країн. Передбачалося їх значне територіальне розширення. Болгарія відроджувалася як «самоврядне, платить дань князівство з християнським урядом» в широких межах, від Чорного до Егейського морів; залежність її від Порти обмежувалася виплатою дані. Росія повертали собі Південну Бессарабію, до неї відходили на Кавказі Батум, Карі і Ардаган.
1 червня в Берліні відкрився конгрес, що продовжувався рівно місяць. Горчакову, що очолив делегацію, «довелося догравати партію в наперед програшній позиції», за словами самого князя, він зіткнувся «із злою волею майже всієї Європи». Спогади сучасників зберегли безліч тверджень про його дряхлість і неміч. Розібратися, що в них істина, а що вигадка і плітки, скрутно. В роботі конгресу він брав участь мало, постійно нездужав, по неуважності допускав помилки; так, він вручив британському прем'єру Б. Дізраелі карту генерального штабу з позначенням можливих територіальних поступок при розмежуванні в Закавказзі. Основна тяжкість праць випалу на долю другого уповноваженого, Шувалова. Все вирішувалось на зустрічах у складі уповноважених Росії, Англії і Австро-Угорщині. «Чесний маклер», Бісмарк, звів свою роль до того, що ставив питання на обговорення і віддалявся, залишаючи Шувалова на розправу лорда Солсбері і графа Андраші.
1 липня уповноважені підписали акт конгресу. Берлінський трактат проголосив незалежність трьох князівств. Румунського, Сербського і Чорногорського, і затвердив їх територіальне розширення. Болгарія, навпаки, була значно урізана в своїх межах і не одержала виходу до Егейському морю. Єдину країну розділили по лінії Балканського хребта. Лише північна її частина, до якої приєднали район Софії в Забалканьє, перетворилася на автономне князівство з широкими правами, південна, під назвою Східна Румелія, користувалося лише місцевим самоврядуванням на чолі з губернатором-християнином. Боснію і Герцеговину передали під австрійську окупацію. Південна Бессарабія поверталася Росії. Оскільки вона входила до складу Румунії, останню винагородили більш населеною і економічно перспективною Північною Добруджею. Бухарестський уряд, підтриманий громадськістю, хотів зберегти і Бессарабію, і отримати Добруджу, і у нього виник гострий конфлікт з російською владою. На Кавказі до Росії відійшли Каре, Ардаган і порт Батум.
Дізнавшись результатів врегулювання, в Росії занурилися в траур, не офіційний, а душевний. Горчаков важко переживав невдачу: «Берлінський конгрес є найчорнішою сторінкою в моїй службовій кар'єрі», – із сумом писав він царю.
Кар'єрі Горчакова прийшов кінець. Його, правда, не видалили у відставку, він перебував міністром до 1882 г.; але тільки перебував, а обов'язки виконував Н.К. Гірс. Завершився важливий етап російської історії.
Отже, «східне питання» було найголовнішим питанням зовнішнього курсу О.М. Горчакова. він намагався зробити усе можливе для забезпечення контролю над Балканами, але антиросійська коаліція європейських країн в цьому питанні завадила Горчакову і звела нанівець усі здобутки російсько-турецької війни 1877–1878 рр. Це призвело до поразки зовнішньополітичного курсу Горчакова та поставило крапку на його кар’єрі.
Таким чином, зовнішня політика в період канцлерства О.М. Горчакова мала як позитивні так і негативні наслідки. Горчаков вирішив польське питання, скасував статті Паризького трактату 1856 р., намагався вирішити «східне питання», незважаючи на протидію західних держав. Його канцлерство принесло найбільше користі ніж діяльність його попередників чи наступників.
Висновки
О.М. Горчаков – це одна з найпомітніших та визначних осіб історії Росії другої половини ХІХ ст. почавши дипломатичну кар’єру у 1817 р. він вже у 1856 р. займав найвищу посаду у зовнішній політиці та керував зовнішньою політикою до 1878 р. Це видатний політик та дипломат, який зумів вивести Російську імперію з тяжких наслідків Кримської війни та зробити з неї впливову державу в світовій політиці.
Дуже цікавою є геостратегічна концепція Горчакова, яка будувалася на принципах стриманості, обережності, намагання вирішувати конфлікти мирним шляхом, наслідки якої були позитивними для Російської імперії. Отже, тактика вирішення конфліктів за допомогою конфліктів була несприйнятна для Горчакова.
Головними цілями зовнішньополітичного курсу О.М. Горчакова були: добитися відміни важких умов Паризького миру, що торкалися флоту і Південної Бессарабії, повернути втрачений вплив на Балканах. Володіючи стратегічним складом розуму, Горчаков правильно визначив внутрішній розвиток країни по шляху перетворень як пріоритетну задачу, успіх якої дав би імпульс її зовнішній політиці, сприяв би зміцненню її безпеки і могутності на світовій арені.
В часи Горчакова Росія виступає гарантом миру в Європі, займає нейтралітет у австро-прусській та франко-прусській війнах, сприяє погашенню локальних конфліктів в Європі, виступає на захист слов’янських народів.
О.М. Горчаков зумів подолати натиск західних держав під час польського повстання, показавши в цьому свій талант врегулювання не тільки зовнішніх, але й внутрішніх проблем держави.
Тріумфом політики Горчакова є ліквідація нейтралізації Чорного моря, яка була встановлена Паризьким трактатом 1856 р. Знайшовши благоприємний момент та використовуючи слабкість країн-переможниць у Кримській війні О.М. Горчаков вирішує найголовнішу проблему російської зовнішньої політики, отримуючи при цьому усі лаври переможника.
Однак вирішити повністю «східне питання» О.М. Горчакову не вдалось. Отримавши перемогу над Туреччиною у війні 1877–1878 рр., Росія зазнала поразки у дипломатичній боротьбі. Берлінський трактат 1878 р. позбавляв Росію всіх здобутків у війні і був поразкою дипломатичного курсу О.М. Горчакова. Але виною тому була не дипломатична діяльність Горчакова, а антиросійська коаліція західних держав у цьому питанні.
Отже, в свій бурхливий час він виступав апостолом миру, хоча і не завжди удачливим, намагався гасити конфлікти, уникав всякого роду суперечностей в міжнародних справах. Неабиякою мірою його зусиллями вдалося змінити в найкращу для Росії сторону систему міжнародних відносин, встановлену Паризьким трактатом 1856 р.
За роки свого перебування в російському МЗС Горчаков зумів зробити на зовнішньополітичному терені для Росії XIX століття більше, ніж хто б то не був інший.
Список використаної літератури
1. Виноградов В.Н. Русско-турецкая война 1877–1878 гг. и освобождение Болгарии. – М.: Мысль, 1978. – 285 с.
2. Виноградов В.Н. Британский лев на Босфоре. – М.: Наука, 1991. – 460 с.
3. Виноградов В.Н. Князь А.М. Горчаков – министр и вице-канцлер. Новая и новейшая история. – 2003. – №2. – С. 172–191.
4. Виноградов В.Н. Канцлер А.М. Горчаков: триумф в Лондоне и черные дни в Берлине. Новая и новейшая история. – 2003. – №3. – С. 123–153.
5. Виноградов К.Б. Мировая политика 60–80-х гг. ХІХ в.: события и люди. – Л.: ЛГУ, 1991. – 165 с.
6. Восточный вопрос во внешней политике России: кон. XVIII – нач. XX вв. Под ред. А.А. Громыко. – М.: Наука, 1984. – 422 с.
7. Игнатьев А.В. Последний царь и внешняя политика. Вопросы истории. – 2001. – №6. – С. 3–25.
8. История дипломатии. – В 2 тт. – Т.2: Дипломатия в новое время. Под ред. Проф. А.Ф. Дворниченко и проф. В.И. Измазина. – М.: Гардарики, 2003. – 530 с.
9. История России ХІХ – начала ХХ вв. с. История. – 1995. – №34. – С. 1–5.
10. Нарочинская Л.Н. Россия и национально-освободительное движение на Балканах 1875–1878 гг. – М.: Наука, 1979. – 143 с.
11. Нарочинская Л.Н. Россия и отмена нейтрализации Черного моря 1856–1871 гг. – М.: Наука, 1989. – 224 с.
Похожие работы
... . Деякі американські фірми купують устаткування для АЕС навіть в Японії! США не побудували жодного реактора за останні десять років. [48] РОЗДІЛ ІІ ГОЛОВНІ ФАКТОРИ ЕНЕРГЕТИЧНОЇ БЕЗПЕКИ США 2.1. Геополітичні плани США На початку ХХ століття коли США почали перетворюватися в одну з ведучих держав світу, ідеологи американського гегемонізму заявили про зазіхання США на панування у всьому ...
... свої війська . До Франції повертались о-ви Сенегал та Тобаго. Іспанія отримувала Флориду. В результаті світ отримав нового гравця на міжнародній арені. Англія ж була послаблена. 30. Міжнародні відносини напередодні й у період Кримської війни та її наслідки Микола переконаний у надзвичайно сприятливому для нього дипломатичному розкладі на європейському континенті. Австрія тільки що була ...
... , 1866 рр. довелося зробити нові. Крім цього уряд країни випустив значну кількість паперових грошей, курс яких швидко впав, що викликало торгівельну кризу 1861 р. На початку 70-х рр. в руках західних країн знаходився такий важливий механізм впливу на економічне і політичне життя країни як Оттоманський імперський банк. Уряд імперії не міг зрозуміти катастрофічних наслідків державного боргу. Залежні ...
... підтримку під час мирних переговорів з Портою (Чорногорія ще знаходилися з нею в стані війни) в обмін на відмову Черногорії від допомоги повстанцям.[47] 3.3 Особливості відношення Німеччини, Англії та Франції до визвольного руху в Боснії та Герцеговині Позиція Німеччини у Східній кризі була досить складною. З одного боку, канцлер Німеччини Бісмарк підштовхував Росію до війни з Туреччиною в ...
0 комментариев