Нижчі духи як уособлення природних стихій

3.1 Нижчі духи як уособлення природних стихій

Для міфологічної свідомості, якою була свідомість слов‘ян того часу, характерні анімізм, аніматизм та антропоморфізм – оживлення та одухотворення всього живого та надання йому суто людських властивостей. Людина доби Київської Русі мислила світ живим та розумним, весь час вступала з ним у комунікаційну взаємодію з метою убезпечення свого життя у цьому світі та надбання певних благ (врожаю, успіху у справах, і т.д.). Як правило, вшанування природних стихій в міфології відображається у наявності певних образів, які ці стихії уособлюють, і слов‘янська міфологія в данному випадку на стала виключенням. Ще Прокопій Кесарійський згадував про вшанування слов‘янами сил природи. "Вони шанують річки і німф, приносять їм жертви і творять ворожіння..." Уявлення про природні явища як про живих істот наявне у народній свідомості довнгий час навіть після прийняття християнства (мороз – старий чоловік, весна – молода гарна дівчина, тощо). Сили природи персоніфікувалися, наділялися певними властивостями, з ними потрібно було поводитися відповідним чином. Нажаль, письмові джерела доносять до нас лише скупі згадки на зразок "...богами прозивали сонце і місяць, землю і воду, і звірів, і гадів...", і не можна з упевненістю говорити, який саме первозданний вигляд мали природні духи в уявленні давніх слов’ян. Фольклорні ж джерела найчастіше містять вже дещо видозмінену інформацію про них. Проте спрабуємо реконструювати образи нижчих духів за фольклорними джерелами та розглянемо найяскравіших нижчих духів слов‘янської міфології.

Лісовик. Ліс був стихією, яка грала досить важливе місце в житті давніх слов’ян. З одного боку, він постачав людині все необхідне для життя (дичину, хутро, будівельні матеріали тощо), з іншого – був "іншим"світом, який лежав за межами заселеної і освоєної території. Часто ліс навіть асоціювався із потойбічним світом. Господарем лісу був лісовик. Він - істота, в цілому, не дуже приязна до людини. Не любить, коли турбують його або безцільно нищать дерева чи тварин. В поглядах на лісовика існує дві точки зору:

1. Він - дух лісу, породження культу рослин.

2. Він - господар лісу, покровитель звірів і птахів.

Остання риса в образі лісовика є явно домінуючою. Лісовик випасає свої стада диких тварин, так само, як люди випасають худобу. Відомий етнограф XIX століття В.М. Гнатюк зазначає: "У вовків є пастир – полісун. Він їх гонить, як овець. Де війна, туди і турить на прокорм...". Одна з народних бувальщин розповідає, як лісовики грають між собою в карти на зайців. Фольклорні джерела фіксують досить позитивне ставлення господаря лісу до пастухів. Можливо, це пов’язано із тим, що пастухи дуже тісно пов’язані з тваринами, а отже, із світом природи. До того ж, пасовисько, розташовуючись, як правило, за межами села, підлягало безпосередньому впливу істот "зовнішнього кола". Пастух, таким чином, міг виконувати функції своєрідного посередника між двома світами. Слід також звернути увагу на те, що образ лісовика позбавлений будь-якої поетизації. Спосіб його життя схожий з людським, "він одружений, має дітей", плете лапті, свариться із сусідами. В одній із бувальщин лісовик посварився із водяником через те, що ведмідь з’їв сома. Подібне приземлення стихійних духів, ймовірно, може бути пов’язане із пізнішим переосмисленням міфологічних образів у народній уяві. Достатньо цікавими є бувальщини про лісовика, що несуть певні відголоски архаїчних вірувань. Це сюжети про викрадення людей лісовиками та їхнє перебування під владою якихось незрозумілих чарів, під впливом яких вони на деякий час забувають все своє минуле життя. У таких бувальщинах найкраще зберігається протиставлення "своє" – "чуже", мова йде про поглинання людини ворожою незвіданою стихією. Подібне може відбутися як внаслідок збігу обставин, так і, найчастіше, внаслідок порушення людиною якихось заборон. Часто лісовик викрадав дітей, які без дозволу батьків надовго затримувалися у його володіннях. Можливо, ці сюжети є відголосками прадавніх табу, накладених на певні місця, що були поширені у багатьох народів.

Водяник та русалки.

Водна стихія має велике символічне значення у слов‘янській міфологічній системі, вона розумілася як кордон між світами та окремий потойбічний світ. Таке ставлення виливалося в уособлення сили цієї стихії у вигляді ряду подекуди ворожих до людини водяних духів, образи яких мають багато спільного з аналогічними образами в інших культурах. У племен, які не мали безпосереднього зв’язку із морем, воно набувало радше символічного значення, ставало синонімом чужої, далекої країни. В народних замовляннях світ за морем - це своєрідний антисвіт, куди відсилаються хвороби. Людина, що перетнула море, за уявленнями слов’ян, принесла з собою звідти частку чогось "потойбічного". Купці, "заморські гості" досить часто навіть у фольклорі наділяються надприродними якостями. Взяти хоча б Садка, якому вдалося перехитрувати самого Морського царя. Слов’янський водяник теж, як і лісовик, має антропоморфний вигляд. Це товстий чоловік із великим черевом, одутлим обличчям, іноді він вкритий лускою. Він має своє господарство, володіє чередами худоби, табунами коней. Спосіб життя водяника наближений до людського. Він має дружину, дітей. Дружини водяників – жіночі водяні божества (русалки, водяниці). Бувальщини згадують так званих "водяних шутовок", у яких "все так, як у нас у хаті, вони шиють, прядуть". Взагалі, образ водяних дів у слов‘ян, як і у багатьох народів, є одним з найпоетичніших, він майже завжди несе еротичне забарвлення. Один із фольклорних сюжетів розповідає, як юнак, покохавши русалку, вже не міг знайти спокою в цьому світі і втопився, щоб не розлучатися із коханою. Мотив кохання і смерті, втілений в образі водяних дів, очевидно, мав символізувати подвійне ставлення до води як подательки добра, урожаю і, одночасно, примхливої стихії, що може вимагати людських жертв.

Розглянувши образи нижчих духів, що уособлювали сили менш опанованого людиною середовища, перейдемо до ближчих та більш приязних до людини духів, пов‘язаних з його оселею та господарською діяльністю – польовика та домовика.

Польовик та інші хлібні духи.

Пльовик – уособлення духу полів, іх господар. Дуже близькими за своїми функціями до польовика Полуденниця, тільки вона небезпечна, може карати того, хто працює в полі в саму полудневу спеку, коли належить відпочивати. На думку Д. К. Зеленіна, Полуденниця може являти собою персоніфікацію сонячного удару. У слов’ян цей дух полів був також подекуди відомий під іменем Діда. Після обжинків зв’язували і прикрашали останнє колосся, "завиваючи" Діду бороду. Згадки про це зустрічаємо в жнивних піснях. До культу родючості мали відношення також і духи жіночої статі – віли. Південнослов’янська жнивна пісня розповідає про вілу, яка допомагала дівчині жати.

Домовик.

Образ духу-покровителя дому при всій своїй, здавалось би, простоті та однозначності, є дуже цікавим. Перш за все слід з’ясувати корені уявлень, що викликали появу цього образу, та різні версії його походження. За християнською традицією, домовики, так само як і водяники, лісовики, інші природні духи, розуміються як біси. Один з апокрифів розповідає, що коли бог скинув бісів з небес, "той хто упав у воду, став водяником, в ліс – лісовиком, на дім – домовиком...". Проте, в народній уяві, домовик, на відміну від природних духів, так і не перейшов в розряд "нечистої сили". Ймовірно, це можна пояснити тим, що, не зважаючи на впровадження християнства, язичницькі елементи світогляду все ще були досить сильними, і найяскравіше вони проявлялися саме у ставленні до персонажів так званої "нижчої міфології" - головних дійових осіб народних казок і легенд. Людина епохи родового ладу не могла наділяти негативними рисами істоту, яка мешкала з нею під одним дахом, була, фактично, "своєю". Існує думка, що в образі домовика поєднувалися культ предків та культ домашнього вогнища. Перший є більш вираженим, хоча, найвірогідніше обидва вони є тісно пов’язаними. Риси культу предків яскраво простежуються в обрядах, пов’язаних із вшануванням домовика, а в свідомості первісної людини предки були такими ж членами роду, як і живі нащадки. Домовика дуже поважали, остерігаючись називати його просто по імені. Про нього шанобливо говорили "хазяїн", "дідусь". (остання назва може бути ще одним свідченням розуміння хатнього духа перш за все як духа предка).На користь цієї версії говорить те, що домовик перш за все опікується тим, щоб у господарстві був лад, недбалих хазяїв він може і покарати. Може покарати, коли господарі не пом’януть, як потрібно, померлого родича. Ще не любить домовик сварок і розладів у родині. В одній із народних бувальщин, зібраних В.І.Далем, розповідається, як домовик щипав гулящу невістку, яка заводила собі коханців. Ще одна риса домовика, яка теж може бути розтлумачена як його зв’язок із потойбічним світом – здатність провіщати долю. Він може вночі сісти на груди, тоді треба запитати: це на добро чи на зло? Домовик зв’язаний із певною родиною, місцем, тому при переїзді його обовязково забирали з собою. Вірили, що якщо не забрати домовика, то він почне робити шкоду. Тут знов простежується мотив помсти духа предка за зневагу до себе. Перевозили домовика, як правило, на лопаті, якою саджали хліб у піч. Виходячи з даного факту, можемо зробити висновок, що вшанування домовика дійсно в значній мірі було елементом культу предків, а не намаганням задобрити нечисту силу. Адже хліб і все, що було пов’язано з його приготуванням, мало у слов’ян сакральне значення. Особливою пошаною користувалася піч. "Залаявся б – так піч у хаті"- говорить народна приказка. Можемо припустити, що певний зв’язок домовика із хлібом, який був символом родючості, теж дає змогу співвіднести його з духами предків. Поведінка домовика часто може бути наочною ілюстрацією відносин в системі "своє"- "чуже". Існують згадки, що домовики із сусідніх дворів можуть ворогувати між собою, шкодять, крадуть припаси.

Цікавою особливістю саме слов’янського хатнього духа є надзвичайна розгалудженість цього образу. Фактично кожна господарська будівля мала свого покровителя - дворовик, хлівник, сарайник, огуменник тощо. Причому зазначається, що всі ці духи залежать від волі домовика. " Є домовики відлюдькуваті, а є дружні: пускають у двір огуменника, сарайника...". Можемо припустити, що якась частина цих духів обумовлена наявністю великої кількості господарських будівель, перш за все, пов’язаних із землеробськими роботами. Можливо, що деякі духи є просто різними назвами домовика (сусідко, лизень, пічник – найулюбленіше місце проживання домовика – під піччю). Чим далі від дому знаходяться будівлі, якими опікуються ті чи інші духи, тим менш приязно налаштовані вони до людини. Тут також вступає в дію протиставлення "своє – чуже". Лазник - істота із "складним характером". Може дуже жорстоко покарати тих, хто не дотримується відповідних правил, наприклад, ходить у лазню вночі. Проте, хоч лазник і не такий близький до людей, як домовик, все ж він вважався "своїм" і міг захистити від "чужих". Лазниця-обдериха в одній із бувальщин ховає дівчину, за якою женуться привиди.

Таким чином, можна побачити, що образи нижчіх духів та ставлення до них залежали у дохристиянській Русі від того, які саме стихії чи місця ці духи оусоблювали і, відповідно, наскільки близькими вони були людині, наскільки сприймалися як "свої" чи "ворожі". Система цих взаємин була складною і багатогранною, і її аналіз допомагає пізнати внутрішній світ та світоглядні вірування населення Київської Русі.