Бій під Малими Миньками

1.   Бій під Малими Миньками

Всім було зрозуміло, що становище робилося критичним. Завважив це і ген. Тютюнник і, не чекаючи полудня, десь близько 11-ї дав наказ вирушати у напрямку на село Звіздаль, де вороже кільце ще не було замкнене. Першим вирушив туди зі своїм штабом і кіннотою сотн. Хмари й сам Тютюнник. Колона спішно почала виїжджати з села, й з'явилися перші ознаки паніки. Кожний, хто мав підводу, намагався проїхати наперед. Внаслідок того дорога з села була забита возами.

Майже останнім виїхав полк. Отмарштайн, а разом з ним хворий полк. Роман Сушко «за довший час по втечі Тютюнника і його штабу», твердив підполк. Микола Тобілевич. При виїзді з села полк. Отмарштайн, з деякими старшинами штабу Армії, пробував наводити порядок, пропускати вперед підводи. Але колона ще не встигла вийти за село, як з лісу на відстані 300-400 кроків від дороги з'явилася велика лава большевицької кінноти й почала обстрілювати колону повстанців. Ген. Тютюнник прислав передні стежі назад, щоб допомогли навести порядок [7,129].

Була 12-та год., як колона остаточно рушила з місця. Сотня гарматників ішла посередині колони. Дорога на село Звіздаль, яке по прямій віддалене на якихось два кілометри, ішла через смугу поля шириною 40-50 метрів. З лівого боку дороги — величезне замерзле болото, вкрите малими корчами. До того болота вливалася річка Звіздаль, через яку був збудований дерев'яний місток.

За тією смугою праворуч тягнулися рідкі соснові бори. Все було прикрите глибокими снігами [7,130]. Коли ж колона повстанців вийшла з села й почала витягуватися поза річку Звіздаль, ворожа кіннота наскочила на задні частини, які були іде в селі і прикривали відступ колони повстанців. Це викликало сполох у хвості колони, і звідти залунали крики: «кіннота, кіннота».

Ситуація була безнадійною, бо помогти головним силам було неможливо. Ген. Тютюнник, перейшовши річку Звіздаль на чолі кінного відділу, наказав розгорнути жовто-блакитний прапор і подався зі своїм відділом на північ до села Матейки. віддаленого на 14 кілометрів від Малих Миньків. Відбиваючись по дорозі від переслідування ворожої кінноти, ген. Тютюнник у Матейках переправився через річку Уж і під покриттям ночі зник у лісових болотах [3,40].

Багато повстанців почали пробиватися через старий і вузенький місток, який ворожий скоростріл влучно обстрілював. Туди ж рушили й залишені підводи з пораненими. В обозі з'явилися забиті візники і коні. Від великого скупчення людей і возів місток провалився, й усе падало в ріку, крига на якій не витримала й також проломилася. Поранені, якщо не загинули від большевицького скоростріла. топилися в крижаній воді ріки. Лише небагатьом удалося прорватися через той місток. До таких щасливців належав інженер Віктор Яновський, який уже за річкою стрів санки із сотн. Блощаневичем і двома вояками, і вони вчотирьох вже пізно ввечері наздогнали в якомусь лісі ген. Тютюнника. Там їх усіх разом, здорових і поранених, зібралося 94 особи. Начальник постачання урядовець Хоха, хоча і прорвався через місток, від пережитого збожеволів [8,75].

Рештки 4-го і 5-го куренів під командою підполк. Григоряка, що були далеко попереду, подалися до ліска праворуч, щоб звідти краще боронитися й одночасно стримувати ворога, який намагався замкнути дорогу відступу голові колони зі сходу. Але й там на них чекав ворог. Бій тривав, доки повстанці не вистріляли останніх набоїв. Після того почалася різанина [2,119].

Деякі старшини намагалися затримати свої частини у селі й організувати протинаступ, щоб прорватися до лісу, бо кіннота найбільш небезпечна в чистому полі. В селі і в лісі ворожа кіннота не могла б атакувати з такою силою, бо там зручніше оборонятися. Але цього не вдалося зробити, бо паніка охопила вояцтво, коли воно побачило, що весь вищий командний склад, будучи на конях, — утік, і врешті-решт повстанці опинилися в чистому полі. Опис цього акту трагедії залишаємо очевидцям й учасникам бою підполк. Іванові Ремболовичеві та сотн. Грицеві Рогозному.

Близько 11-ї години ранку при вході до села Малі Миньки заграли скоростріли. То сотник Іван Дарагань, командир застави. відбивав насіли большевицької кінноти. Гарматники сотн. Рогозного прибули йому на допомогу. А тим часом через рівнину поля було видко, як під лісом розгорталися лави кінноти Котовського. Куди лише сягало око — скрізь були вершники, які нашвидку формувалися в бойовий порядок до наступу.

Частина повстанців зайняла фронт біля села Малі Миньки й відкрила сильний скорострільний і крісовий вогонь, а москалі далі розгорталися, як на параді. Віддаль зменшувалася, й вогонь повстанців набирав сили. Прямо стосами валитися червоноармійці і їхні коні, але ті, що впали, заступали нові резерви. Раптом вони з диким криком «ура!» кинулися до рукопашного бою.

Повстанці сіяли страшне спустошення серед большевиків ручними гранатами й відбивалися багнетами. Місцями вони перемагали і змушували червоних кидатися в болотисту воду. Рангом пронісся крик: «Ворожа кіннота ззаду, в селі». Так повстанці були оточені, й надій на вихід із цієї ситуації не було. Йшлося тільки про гідну смерть, щоб не опинитися отарою в руках ворога, який буде рубати її на капусту.

«Брати! Козаки! Не піддавайся! Бийся до останнього. Вперед! Вперед! За Україну! Слава!» — лукав заклик. Повстанці збилися в криваву юрбу з большевиками. їх топтали московські коні, а вони все ще збивали вершників пострілами, багнетами, ато й кулаками. Це вже не був протинаступ, а радше передсмертна конвульсія людей, що зібрали рештки сил й шукали рятунку. Але це був останній удар. що тривав доволі коротко, бо сили були нерівні. Тут загинув хоробрий сотн. Дарагань, прошитий ворожими кулями. А ворожі лави перли з новою силою. Одну частину повстанців вони загнали в болото й вистріляли[5,130].

Тим часом на полях біля села Малі Миньки розігрався передостанній акт трагедії Повстанчої Армії. Хто під час цього бою дістав коня чи мав щастя на санях проскочити в щілину на захід від села Звіздаль, той врятувався. Це була різня, і нікому не було пощади [6,121]. Скінчивши різню і грабування повстанців на полі бою, большевицька кіннота оточила їх з усіх боків і почала зганяти в село. Перемучені на смерть повстанці, не маючи вже чим воювати, безпорадно дивились збожеволілими очима на большевиків-переможців. Купами йшли на селянські подвір'я, і кожен шукав собі кутка, щоб заховатися й марево смерті відсунути якнайдалі. Але в хатах заховатися було неможливо, бо налякані боєм селяни позамикалися [7,429-430].

До пізньої ночі кінні відділи їздили по околицях і виловлювали решту повстанців. Після того зайняли села Малі й Великі Миньки, захоплених у полон повстанців вишикували четвірками в колони, повели до сільської церкви й там їх, здорових і поранених, замкнули на ніч. Так закінчилася героїчна битва над річкою Звіздаль біля села Малі Миньки.

Десь близько півночі до церкви вскочило ще кілька червоноармійців і пограбували в повстанців усе, чого не встигли забрати в полі. Внаслідок цих відвідин підполк. Іван Ремболович залишився тільки в штанах і в спідній сорочці.

«Удосвіта в одному з кутків церкви почувся тихий спів: «За що ж, Боже милосердний, нам послав ці муки...» То почав співати Ступа Перебийте. За кілька хвилин усі невольники підхопили цю пісню. Ворожа варта, що охороняла нас, — згадує підполк. Ремболович, — не могла витримати, і дехто з неї заплакав.

Наче у відповідь на цю пісню, виступив з промовою до полонених один із старшин. Промову цю він розпочав словами: «Товариші, нас обдурювали, нас різними неправдами запровадили до найгірших наших ворогів — поляків. Ми повинні покаятися і звернутися до наших братів-большевиків із проханням, щоби нам пробачили та прийняли нас під свою владу».

Мовчанка всіх полонених була відповіддю на промову старшини-провокатора. Тут же виявилося, що цей старшина був командиром сотні 4-ї Київської дивізії. Прізвища цього юди, на жаль, не пам'ятаю. — писав підполк. Ремболович. — До складу Київської дивізії він потрапив у 1920 році, коли прибуло поповнення для армії Української Народної Республіки з Ланцуту. Був він із полонених большевиків і до польського полону був командиром московсько-большевинького полку Червоної Армії».

18 листопада ранком усіх полонених повстанців вивели з церкви й, оточивши вартою у 30 кіннотників, погнали до містечка Базару й там знову замкнули в церкві. На другий день. 19 листопада, в пополудневі години, до церкви зайшов старшина-червоноармієць, який усіх поранених перевів з церкви до помешкання місцевого священика. На вулиці стояло багато селян, що тримали в руках хліб та різні інші харчові продукти, які вони хотіли передати полоненим повстанцям, але червоноармійці того не дозволили. В будинку священика було краще, бо гам топилося, й кількох поранених, за дозволом вартового червоноармійця, священик причастив.

20 листопада десь близько 6-ї год. вечора до помешкання священика прийшло кілька по-цивільному одягнених осіб, а з ними кілька старшин Червоної Армії. Це була Надзвичайна комісія, яка мала судити повстанців. Голова комісії (Ілля Гаркавий) чистою українською мовою лаяв усіх повстанців, називаючи їх бандитами, головорізами тощо. Скінчивши лайку, він випитував, чи між повстанцями немає когось із командного складу. Діставши негативну відповідь, він знову почав страшенно лаятися і запитав:

— А хто ж з вас Ремболович, ваш полковник? Чи, по-вашому. він не належить до командного складу? А на Коростень хто нападав?

Хтось голосно заявив, що «Ремболович загинув», але голова комісії в те не повірив і знову запитав: «Хто з вас Ремболович?»

Поки голова комісії продовжував свою мову, підполк. Ремболович встав і, вдаючи, що може ступати тільки однією ногою, бо друга була дійсно поранена, тримаючись стіни, підійшов до дверей. Вартовий червоноармієць стояв посередині по мешкання, але за Ремболовичем не пішов. Йому, мабуть, і на думку не могло спасти, що боса людина, в одній тільки спідній сорочці, а до того ще й з перебитою ногою і при 18 ступенях морозу, може втекти. Вийшовши на подвір'я. Ремболович упав у сніг і поповз до саду, а звідти — до недалекого лісу. В лісі він піднявся на ноги і пішов куди очі бачать.