Наслідки економічних реформ М.С. Хрущова

3. Наслідки економічних реформ М.С. Хрущова

Економічні реформи М.С. Хрущова мали як позитивні, так і негативні наслідки: до позитивних можна віднести децентралізацію управління народним господарством, появу нових технологій і розвиток науково-технічної революції, зростання економіки в першій половині 50-х рр. ХХ ст. Проте непослідовність та авантюрність деяких реформ не дали бажаних результатів.

Промислове виробництво продовжувало зростати, хоча й не так швидко, як раніше. У першій половині 1960-х років його зростання склало 51%, а відповідний показник по сільському господарству – 11%. Найбільш відчутним негативним моментом була втрата позитивної динаміки розвитку народного господарства. На початку 1960-х років темпи економічного розвитку стали неухильно знижуватися. Про це свідчить постійне падіння зростання промислового виробництва, що склало з 1955 по 1965 р. 34% [15, 140]. Пояснення цього явища винятково хрущовськими «кампаніями» і адміністративними захопленнями трохи спрощує сформовану ситуацію. Більшою мірою стали проявлятись системні риси індустріальної моделі. Ставка на пріоритетний розвиток групи «А» викликала постійну соціальну напруженість у суспільстві, викликану дефіцитом елементарних речей. Це у свою чергу вело до порушення грошового обігу, особливо на тлі постійного збільшення заробітної плати. Сам же розвиток засобів виробництва відрізнявся крайностями й перекосами: з одного боку, процвітали гіганти енергетики й індустріальних монстрів, з іншого боку – убога по організації рутинна праця в «непріоритетних» галузях.

Науково-технічна революція, як і індустріальний розвиток у цілому, розвивалася на «магістральних» напрямках, де зосереджувалися кращі кадри й ресурси. Однак системних зрушень, що роблять науку невід'ємною частиною виробничого процесу, а її досягнення – бажаними для виробництва – не відбулося. Впровадження одного винаходу й економічний ефект від нього звеличувалися на всю країну, а сотні тисяч запатентованих робіт незатребуваними лежали на полках.

Система директивного планування поступово підходила до вичерпанню своїх можливостей. Вона не могла оперативно й компетентно реагувати на багатоцільовий характер економіки, більше складні умови господарювання й проблеми постіндустріального розвитку. Саме ця обставина й була в основі уповільнення темпів індустріального розвитку країни. Оскільки мова тоді не могла йти про зміну сформованої системи, пошуки виходу із кризи ішли по лінії її «удосконалювання».

У діях політичного керівництва країни по проведенню перетворень усе більше відчувалася непослідовність. Були допущені й помилки у визначенні перспектив розвитку радянського суспільства. Аналіз об'єктивних змін, які відбулися у світі й усередині країни привели політичне керівництво до висновку, зробленому на ХХІ з'їзді КПРС (січень-лютий 1959 р.), про повну й остаточну перемогу соціалізму в СРСР. Це положення трактувалося як завершення будівництва в СРСР першої фази комуністичної формації – соціалізму й вступу країни в новий історичний період розвитку – у період розгорнутого будівництва комунізму.

Реформа господарської системи багато в чому виявилася формальною. Господарський механізм не обновився й продовжував працювати, орієнтуючись на кількісні показники. Авторитарно-командні відносини в економіці виявилися незачепленими. Підвищення темпів зростання промислового виробництва не відбулося. Більше того, нові капітальні вкладення давали всі меншу віддачу. Розвиток науково-технічного прогресу уповільнився.

В області економічної. наша країна зробила новий великий крок уперед, зберігши позиції другий у світі промислової держави. В 1960 році в результаті успішної реалізації трьох післявоєнних п'ятирічок основні виробничі фонди зросли в порівнянні з 1940 роком в 3,3 рази. Зроблений національний доход збільшився в 4,4 рази, продуктивність суспільної праці в народному господарстві підвищилася в 4 рази [4, 8].

Але, мабуть, самими істотними з'явилися досягнення у воєнній галузі. Незважаючи на величезні труднощі, недостачу коштів, було проведено повне переозброєння армії на нову ракетно-ядерну зброю, реактивну авіацію й артилерію. Піхота як рід військ зжила себе. Її замінили механізовані війська. Головним підсумком військової політики Радянської держави став зрив планів розв'язання світової термоядерної війни, забезпечення мирних умов економічного будівництва.

У першій половині 60-х років щорічно розглядалися проблеми розвитку сільського господарства. Однак ситуація в цій галузі продовжувала погіршуватися.

В 1961–1962 р. у всіх регіонах став гостро відчуватися дефіцит продуктів. Традиційний список, що довгі роки включав м'ясо, молоко й масло, розширився за рахунок хліба, усіляких круп, цукру й макаронних виробів. Єдиним виходом із ситуації стало адміністративне «тимчасове» підвищення цін на м'ясо й масло на 25–30%, здійснене рішенням уряду в червні 1962 р. В 1962–1963 р. у більшості міст і робочих селищ були уведені продовольчі картки. По всій країні прокотилася хвиля масових виступів робітників. У цій ситуації зовсім безглуздо звучали заклики обігнати капіталістичні країни по душовому споживанню продовольства; у народі говорили, що, мол, «босоніж швидше наздоженемо». Загострення продовольчої ситуації сприймалося у всіх верствах суспільства як провал сільськогосподарських кампаній Хрущова [13, 45].

Продовольча ситуація збільшувалася й у результаті кризи цілинного землеробства. Починаючи з 1960-х років природна родючість ґрунту виснажилося, повною мірою почали позначатися наслідки бездумного землекористування ударних років. Продовольство довелося закуповувати за кордоном. В 1963 р. на експорт було продане найбільше за післявоєнні роки кількість золота, з якого 372,2 т пішли на покриття продовольчих закупівель. Уперше в 1963 р. були зроблені масові закупівлі зерна за кордоном. Перша партія імпортного зерна склала 12 млн. т. Після цього імпортне зерно в Росії стало нормою [13, 47].

Недолік продуктів харчування на початку 1950-х років супроводжувався вкрай низьким рівнем життя населення. «Підвищення добробуту народу» стало, поряд із сільським господарством, другою важливою проблемою, на рішення якої були спрямовані зусилля «колективного керівництва». Уже влітку 1953 р. Маленков призвав до підвищення в 2–3 рази продовольчої й товарної забезпеченості населення. За три наступні роки були досягнуті безсумнівні успіхи: люди стали купувати майже в 2 рази більше м'яса й масла, а також одягу й взуття. Після XX з'їзду ця лінія була продовжена: із січня 1957 р. мінімальна зарплата на виробництві, у будівництві й на транспорті підвищувалася. Був також установлений неоподатковуваний податками мінімум заробітної плати, а в березні того ж року знижені податки на доходи робітників та службовців. Припинилися виснажливі внутрішні позики, що носили примусовий характер. Це привело до істотного (понад 30%) зростання доходів у найбільш низькооплачуваної частини населення. Спеціальним рішенням уряду була підвищена оплата праці працівників освіти на 25% і медиків на 23%. Реальні доходи робітників та службовців з 1950 по 1958 р. виросли в 1,6 рази. Однак політика «підвищення добробуту народу» проводилася вкрай непослідовно. Досить часто обіцянки, дані з високої трибуни, не виконувалися, що дискредитувало Хрущова і його оточення. Серйозного економічного пророблення питання звичайно не проводилося, оскільки приймалися такі рішення, як правило, у ході візитів по країні й на «зустрічах із працюючими» [9, 110].

Зміні суспільної атмосфери в країні сприяло скорочення робочого дня до 6–7 годин, а також зниження його тривалості по суботах і в передсвяткові дні на 2 години без зменшення заробітної плати.

У липні 1956 р. було радикально реформоване пенсійне законодавство. Пенсію по старості тепер могли одержувати чоловіки після 60 років і жінки після 55 років. При цьому розмір державної пенсії становив від 55 до 100% середньої заробітної плати, що збільшило пенсії по окремих групах в 2 і більше рази. Справжньою «революцією» у соціальній сфері стало введення пенсій для колгоспників у липні – листопаді 1964 р. «Колгоспні пенсії» стали останнім рішенням Хрущова перед його відставкою [15, 144].

За рівнем розвитку соціальної сфери село традиційно відставало від міста, однак і тут ситуація стала змінюватися на краще. Нарешті відбулася довгоочікувана відмова від горезвісних «паличок» – трудоднів, по яких наприкінці року провадилася оплата праці. У березні 1956 р. було ухвалене рішення про щомісячне авансування оплати праці колгоспників. Тепер у колгоспах регулярно видавалися грошові аванси, а додаткова оплата провадилася наприкінці року за кінцевим результатом праці. До 1958 р. грошові й натуральні виплати в колгоспах виросли в 1,8 рази, причому грошова форма оплати переважала. Істотним полегшенням життя на селі стало скасування з початку 1958 р. обов'язкових держпостачань продовольства з особистих підсобних господарств. Однак хрущовське адміністрування призупинило позитивну динаміку: у цілому з 1958 по 1963 р. оплата праці в колгоспах з розрахунку на трудодень виросла з 1,56 коп. до 1,68 коп. і склала на місяць 37–40 руб. по грошовій реформі 1960 р., що встановила курс нових грошей стосовно старих 1:10 і що викликала, до речі, черговий спалах невдоволення в суспільстві, що справедливо розглядало його як інфляційний захід [15, 145].

Була проведена житлова реформа. Тільки за період з 1950 по 1966 р. одержали квартири в нових будинках або поліпшили свої житлові умови 155 млн. ч. Такий «прорив» дійсно став одним з найважливіших соціальних завоювань цього часу. Але й тут повною мірою виявилися всі риси екстенсивного підходу. Не говорячи вже про елементарну тісноту в нових п’ятиповерхівках, де по нормах того часу двохкімнатну квартиру давали родині з 5 чоловік, а трикімнатні квартири просто були відсутні, вся «економія» на ліфтах і сходових прольотах не виправдовувалася через різке збільшення довжини комунікацій при більших по площі масивах низької поверховості. Тонкі перегородки мали низьку звукоізоляцію, а економія на стінах оберталася високим споживанням енергії, особливо в зимовий час. Квартали одноманітних типових п’ятиповерхівок одержали пізніше презирливу назву «хрущоб».

У жовтні 1961 р. XXII з'їзд КПРС прийняв третю партійну програму. Вона обіцяла радянським людям комунізм через 20 років. Це слово вживалося в тому значенні, яке внаслідок праці кількох поколінь компартійних пропагандистів міцно увійшло в народну свідомість: майбутнє суспільство загального благоденства.

Для більшої переконливості у тексті програми наводилася величезна кількість цифр з показниками зростання виробництва на 1970 і 1980 рр. Це зробило основний компартійний документ дуже вразливим. Задовго до 1970 р. з'ясувалося, що реальні показники виробництва далекі від запланованих, і програму КПРС вилучили з пропагандистського обігу.

Хибність програмних прогнозів була не випадковою. Прогнози спиралися на той господарський механізм, який склався під час сталінських соціально-економічних перетворень 30-х рр. і розглядався в часи М. Хрущова як історичний здобуток КПРС. Пропозиції відмовитися від директивного планування суперечили офіційній ідеології. У передз'їздівському обговоренні проекту програми в Україні взяли участь 790 тис. чоловік, а до засобів масової інформації надійшло близько 48 тис. письмових зауважень і доповнень [11, 43]. Жодний з опублікованих відгуків не мав пропозицій про реформу виробничих відносин і, зокрема, побудованого на директивному плануванні господарського механізму.

Незабаром, однак, харківський професор О. Ліберман звернувся до М. Хрущова з листом, в якому запропонував поєднати директивне планування з об'єктивними закономірностями вільного ринку, як це було в добу ленінського непу. Слід віддати належне Хрущову: не поділяючи поглядів автора, він дозволив опублікувати лист у головній газеті КПРС. У вересні 1962 р. «Правда» надрукувала статтю О. Лібермана «План, прибуток і премія» [3, 110]. Вона започаткувала плідну дискусію, під час якої відпрацьовувалися положення реформи планування і економічного стимулювання виробництва.

О. Ліберман не мав чіткої моделі економічних перетворень. Його ідея про поєднання ринку з директивним плануванням була неспроможною в самій основі (як і неп, на досвід якого вчений часто посилався). Проте до реформування радянської економіки треба було підходити поступово, крок за кроком. Під таким кутом зору пропозиції Лібермана були практичні і завоювали підтримку багатьох учених та господарників.

Наприкінці 1964 р. Інститут економіки АН УРСР провів засідання, присвячене питанням економічної реформи. У ньому брали участь учені і представники раднаргоспів, виробничих об'єднань та підприємств України, Москви, Ленінграда, Мінська, Риги, Кишинева. Вчена рада обговорила доповідь О. Лібермана про економічні важелі підвищення ефективності виробництва. На основі її рекомендацій у промисловості були проведені економічні експерименти. Найбільший з них охопив підприємства багатьох галузей промисловості Львівського раднаргоспу.

У 1965 р. на 85 підприємствах СРСР була випробувана розроблена вченими АН УРСР система преміювання інженерно-технічних працівників. На 90 підприємствах апробувалися рекомендації щодо вдосконалення системи преміювання робітників. Ряд об'єднань промисловості перейшли на роботу за прямими зв'язками з магазинами. Вони самі собі складали плани роботи і добивалися найефективнішого використання ресурсів і відповідного поліпшення якісних показників.

Отже, наслідки економічних реформ М.С. Хрущова були як позитивними, так і негативними. Хоча країна вийшла з економічної кризи початку 50-х рр., а економіка країни зростала швидкими темпами на протязі 50-х рр., все ж результати реформ були видні в 60-х роках. Вони характеризувались падінням промислового розвитку, продовольчою кризою та погіршанням умов життя населення. Незважаючи на вдалі реформи в соціальній сфері, рівень життя населення СРСР був нижчим за рівень життя західноєвропейських країн. Невдачі реформування економіки М.С. Хрущовим були головною причиною його відставки.

Висновки

У серпні 1953 р. було визначено новий курс, який передбачав соціальну переорієнтацію економіки. З приходом М.С. Хрущова до влади почались реформи в промисловості, системі управління та сільському господарстві, які мали неоднозначний характер.

У промисловості цей період характеризувався радянською децентралізацією і демократизацією управління. Проведені реформи в сфері управління економіки (утворення раднаргоспів), реорганізації підприємств та залучення досягнень науково-технічної революції. Розширились права союзних республік. Територіальний принцип управління здійснювався через ради народного господарства (раднаргоспи), що створювалися в економічних, адміністративних районах. Прискореними темпами розвивалась легка промисловість.

Радянський Союз разом зі США були лідерами першого етапу третьої НТР. У ці роки здійснювалися кардинальні зміни у технічному розвитку. Швидкими темпами розвивались радіоелектронна, атомна, хімічна промисловість, приладобудування. Саме в цей час країна створила свій ядерний і ракетний потенціал. Найвидатнішими досягненнями стали запуск першого у світі супутника, а потім – космічного корабля, здійснення першого польоту людини в космос, побудова перших АЕС і морських атомних кораблів.

У СРСР у період 1950–1970 рр. було здійснено докорінну перебудову паливного балансу: зросло добування нафти і газу. Суттєвого розвитку в СРСР набув морський транспорт, який за тоннажем вийшов на п'яте місце у світі. Весь повітряний транспорт було переведено на реактивні двигуни. У ці роки здійснено технічну реконструкцію залізниць – їх переведено на електровозну і тепловозну тягу.

Іншим ключовим напрямком економічної політики стало відродження розореного села, вирішення продовольчої проблеми, яка вимагала радикальних реформ усього процесу сільськогосподарського виробництва. Було підвищено заготівельні ціни на сільськогосподарські продукти, зросли капіталовкладення і поставки техніки селу.

Основними напрямками реформування сільського господарства були: освоєння цілинних земель, збільшення посівів кукурудзи та виробництва м’яса, молока та масла, реорганізація МТС, укрупнення колгоспів. Послаблення колосального державного тиску на село сприяло тому, що у 1953–1958 рр. середньорічні темпи зростання сільськогосподарського виробництва були у вищими. Вагомий внесок у зростання сільського господарства зробило спочатку й освоєння цілинних земель. Частка капіталовкладень у сільське господарство підвищилась. період найбільшого піднесення в історії колгоспно-радгоспного виробництва в СРСР.

Проте пожвавлення радянського села виявилось нетривалим. На продовження розпочатої у 1953–1954 рр. аграрної політики не вистачало внутрішніх джерел фінансування. У 1958 р. проведено реорганізацію МТС із примусовим викупом колгоспами сільськогосподарської техніки. Хоча цей захід дав змогу викачати із села деякі кошти, але разом з тим різко погіршив фінансове становище більшості господарств.

З 1954 р. (освоєння цілини) розпочалися економічно необґрунтовані масово-політичні кампанії. Серед них: з 1955 р. – максимальне розширення посівів кукурудзи, з 1957 р. – «м'ясні» та «молочні» кампанії – наздогнати СІЛА щодо виробництва м'яса, масла і молока на душу населення. Інші адміністративні реорганізації – укрупнення колгоспів, перетворення частини з них у радгоспи і т. ін. – також не дали відчутних результатів.

Політика реалізації надпрограм доповнювалась намаганнями ліквідувати присадибне селянське господарство. Як наслідок, середньорічні темпи зростання сільськогосподарського виробництва у 1959–1964 рр. знову знизились до рівня початку 50-х років. Освоєння цілини, в яке вкладено величезні інвестиції, хоч і дало спочатку позитивні результати, створило на сході країни нові райони сільськогосподарського виробництва, але не змогло вирішити зернової проблеми СРСР.

На початку 60-х років у містах виник гострий дефіцит продуктів харчування, включаючи хлібобулочні, м'ясні вироби та інші продовольчі товари масового вжитку. СРСР став регулярно, у зростаючих обсягах, завозити зерно з-за кордону.

У ці роки було зроблено суттєвий крок до підвищення рівня життя населення. Здійснено масштабне підвищення заробітної плати, скасовано примусові державні позики. З травня 1966 р. у колгоспах введено гарантовану оплату праці. Вдвоє підвищено пенсії, а з 1964 р. пенсії вперше стали видавати колгоспникам.

Отже, наслідки економічних реформ М.С. Хрущова мали позитивні та негативні наслідки. Серед позитивних можна визначити зростання економіки в середині 50-х років, вихід із економічної кризи, використання досягнень НТР та поява нових галузей промисловості. Проте на початку 60-х років почали виявлятися негативні наслідки. Семирічний план розвитку народного господарства (1959–1965 рр.) не було виконано: постійно знижувалися темпи промислового розвитку, в скрутному становищі перебували колгоспи, знизився рівень життя населення.

Список літератури

Джерела

1.   Основные показатели экономического и социального развития СССР за период 1950–1970-х гг. / Народное хозяйство СССР за 70 лет. – М., 1980. – С. 49–50.

2.   Среднегодовые показатели экономического и социального развития СССР. / Народное хозяйство СССР за 70 лет. – М., 1980. – С. 51–52.

Література

3.   Валовой Д. Экономика абсурдов и парадоксов. – М., 1991. – 432 с.

4.   Иваненко М.В. «Хрущевская оттепель», то что было между эпохой Сталина и «застоем» Брежнего? // Голос Украины. – 2000. – 11 марта. – С. 8–9.

5.   История мировой экономики. / Под ред. Г.Б. Поллиса, А.М. Марковой. – М. 2001. – 727 с.

6.   История социалистической экономики. – В 7 тт. – Т.7. – Экономика СССР на этапе развитого социализма (1960–1970 гг.). – М. 1980. – 720 с.

7.   История СССР. / Под ред. К.А. Самарина. – М., 1988. – 516 с.

8.   Кульчицький С.В., Лебедєва Ю.Г. Загострення кризи радянського ладу. // Історія України. – 2000. – №8. – С. 3–5.

9.   Кульчицький С.В. Спроби реформ (1956–1964). // Український історичний журнал. – 1998. – №2. – С. 102–114.

10.      Народное хозяйство СССР за 70 лет. / Госкомстат СССР. – М., 1980. – 720 с.

11.      Пыжиков А.И. Советское послевоенное общество и предпосылки буржуазных реформ. // Новая и новейшая истории. – 2002. – №2. – С. 38–43.

12.      Пыжиков А.И.Н.С. Хрущев: политик и реформатор. – Новая и новейшая история. – 2000. – №6. – С. 72–79.

13.      Русинов И.В. Аграрная политика КПСС в 50-е – первой половине 60-х гг.: опыт и уроки. // Вопросы истории. – 1998. – №9. – С. 35–50.

14.      Середницька Г.В. Новітня історія України. – К., 2005. – 336 с.

15.      Соколов А.К., Тяжельникова В.С. Курс советской истории 1941–1991 гг. – М., 1999. – 384 с.

16.      Юхименко М.К. Економічна історія. – К., 2004. – 341 с.