Навигация
Епоха "розвиненого соціалізму" або "роки застою" в Радянському Союзі (1965-1985)
137741
знак
0
таблиц
0
изображений
Тема
Епоха «розвиненого соціалізму»
або «роки застою» в СРСР
(1965-1985)
План
1. ПОЛІТИЧНИЙ КОМПРОМІС: ВІДСТАЛІСТЬ І КОНСЕРВАТИЗМ
2. БРЕЖНЄВСЬКА КОНСТИТУЦІЯ
3. КРИЗА «РОЗВИНЕНОГО СОЦІАЛІЗМУ»
4. ЗМІНИ В СУСПІЛЬНОМУ ЖИТТІ
5. СРСР У СВІТІ
6. НАСТУПНИКИ БРЕЖНЄВА
1. ПОЛІТИЧНИЙ КОМПРОМІС: ВІДСТАЛІСТЬ І КОНСЕРВАТИЗМ
Безсумнівно, відставка Хрущова означала відмову від енергійного проведення реформ, і в цьому значенні вона могла видатися успіхом консервативних сил. Згода в групі керівників, які усунули Хрущова, грунтувалася па необхідності зберегти колективну владу і контроль вищих партійних органів за всіма сторонами життя суспільства, покласти кінець «реформаторству» Хрущова, яке породжувало нестабільність у партійних кадрах, забезпечити нормальне функціонування політичних і державних структур. Це прагнення до стабільності і збалансованості супроводжувалося поигуком відповідних ефективних заходів; потрібно було знайти рішення, які стабілізували б адміністративну систему, роздроблену боротьбою за владу між галузевими та територіальними органами управління, а також поліпшити контроль за кадрами.
Досягнутий на основі консервативних політичних цінностей консенсус всередині керівництва не дозволяв йому все ж відмовитися, принаймні, від деяких змін, проведених у середині 50-х рр., насамперед від лінії на підвищення рівня життя (альтернативою якій могло бути тільки повернення до терору як методу управління державою) і від підтримки високих темпів розвитку. Ці дві задачі не могли бути здійснені без проведення економічних реформ, і саме для усунення нестабільності, що постійно породжувалася цими реформами, потрібно було твердо провести кадрову політику, яка б затверджувала стабільність (передусім у вищих ешелонах влади), давала б партійним кадрам впевненість у своїй значущості, у своєму майбутньому, яка б сприяла просуванню пової зміни партійних працівників.
У перший рік після відставки Хрущова (кінець 1964 - кінець 1965 р.) заходи, здійснені групою, що прийшла до влади, проявили два несумісних аспекти її діяльності, а саме: послідовну консервативну ідеологічну політику, з одного боку, і економічну реформу та, грубо кажучи, технократичні цінності - з іншого.
Відставка Хрущова спричинила мало кадрових переміщень (не враховуючи засобів масової інформації, які керувалися наближеними колишнього Першого секретаря ЦК КПРС) і санкцій. Пленум ЦК, який зібрався в листопаді 1964 р. звільнив від роботи Полякова, секретаря ЦК з аграрних питань, і схвалив висунення ряду керівників, що зіграли важливу роль у «змові» 14 жовтня 1964 г. М. Підгорний, який був першим секретарем Харківського обкому, став секретарем ЦК і отримав у своє ведення кадрові питання; П. Шелест та О. Шелепін увійшли до складу Президії, причому останній залишився секретарем ЦК, головою Комітету партійного контролю і заступником Голови Ради Міністрів. Ці три особи також увійшли до пової правлячої верхівки, ядро якої складали Л. Брежнєв - Перший секретар ЦК КПРС, О. Косигш -Голова Ради Міністрів і М.Суслов - член Президії, відповідальний за ідеологічну сферу. Заслухавши М. Підгорного, який виклав наслідки розділу парт-організацій на промислові та сільські, пленум ЦК ухвалив рішення відновити єдину партійну організацію на всіх рівнях, а також єдність радянських, профспілкових і комсомольських структур. Починаючи з грудня 1964 р. були відновлені регіональні, обласні та районні комітети. Нове керівництво повинне було вирішити нелегке питання: кою поставити на чолі возз'єднаних організацій? Обираючи серед усунених Хрущовим апаратників, нове керівництво ризикувало загальмувати просування «новобранців» і залишити себе без відданого оточення. Партійна верхівка майстерно маневрувала, протягом ряду років поволі проводячи заміну місцевих кадрів, що прийшли в хрущовський період, з тим, щоб дати хід «молодим» (20-х рр. народження) і більш «компетентним» функціонерам. Аналіз змін у складі секретарського корпусу на місцях в 1965-1980 рр. вказує на серйозні зміни, які відбулися на початку цього періоду (1965-1970 рр.), і на явну стабілізацію відразу після XXIV з'їзду КПРС (1971 р.), що привело до старіння місцевих кадрів (середній вік яких досяг в 1980 р. 59 років у порівнянні з 49 роками в 1971 р.). У 1981 р. середнє «політичне довголіття» секретарів регіональних парторганізацій дорівнювало десяти рокам в РРФСР, але тільки чотирьом в Узбекистані і трьом у Казахстані, де партійні кадри виявлялися частіше й більш глибоко, ніж в інших республіках, залучені до «скандальних» історій. Треба сказати, що всі кадрові перестановки протягом другої половини 60-х рр. ніскільки не відбивалися на кар'єрі та стабільності становища представників партноменклатури. їм забезпечувалося місце в адміністративно-господарських органах або перевід у столичне міністерство, іноді навіть місце в посольстві за кордоном. Кампанія по оновленню кадрів у великій мірі відбувалася й за рахунок постійного розширення Центрального Комітету: число його членів і кандидатів було збільшено з 300 у 1966 р. до 420 і більше, тобто приблизно на 40% за десять років. До 70-х рр. склад партійних керівників на місцях (які завжди складали ядро армії партійців) досяг, нарешті, стабільності, про яку вони мріяли ще мри Сталіні. Кожному була забезпечена можливість планувати розвиток своєї кар'єри. Центральні власті займалися місцевим набором. Всі ці процеси сприяли вкоріненню відносин особистої відданості і затвердженню системи цінностей, в якій вірність патрону переважала над компетентністю та «ідеологічною витриманістю». У цьому значенні 70-і рр. були апогеєм «сімейності» і сівого роду «радянського феодалізму», проти чого без втоми воювали Сталін, а за ним і Хрущов, перший - державним терором, другий - законними засобами. У той же час особиста відданість як головний засіб досягнення стабільності була навряд чи сумісна із вдосконаленням самої системи, як і з системою технократичних цінностей, породжених економічною реформою.
Реформа почалася в 1965 р. з проведення нової адміністративної централізації, скасування раднаргоспів і відновлення центральних промислових міністерств, ліквідованих Хрущовим. Були створені також великі державні комітети (Держкомцін, Держпостач і Держкомітет з науки і техніки). Разом з тим підприємства отримували деяку автономію. Те, що в радянській термінології визначалося поняттям «госпрозрахунок», не мало на увазі, однак, ні реабілітації ринкових відносин, ні переходу до «соціалістичного ринку», що проповідувався тоді чеськими та угорськими економістами, і ще менше означало самоврядування за югославським зразком.
Реформа господарської діяльності підприємств, яка готувалася протягом ряду років групою економістів під керівництвом Лібермана, була, нарешті, викладена у двох документах, обнародуваних 4 жовтня 1965 р. Це були постанови про поліпшення планування та стимулювання виробничої економіки і про державне виробниче підприємство при соціалізмі. Ці документи, здавалося, свідчили про бажання розширити автономію підприємств. Число обов'язкових показників було зведене до мінімуму. Паралельно із збереженням валових показників, незважаючи на їх визнану недосконалість (яка полягала в тому, що підприємства домагалися високих показників, використовуючи найбільш дорогу сировину і, продовжуючи, таким чином, марнотрат-ствувати), були введені нові: вартість реалізованої продукції (для того, щоб спонукати підприємства до скорочення випуску продукції, що не користується попитом і підвищення якості), загальний фонд заробітної плати, загальна сума централізованих капіталовкладень. Щоб стимулювати ініціативу підприємств, частіша прибутків залишалася в їх розпорядженні. Величина її визначалася за суворими нормами, щоб перешкодити директорам підприємств домагатися прибутку будь-яким шляхом, а міністерствам - вилучати більше встановленого.
Для того, щоб стимулювати прийняття «завищених» планів, було вирішено збільшувати премії у разі запланованого перевиконання планів. Це передбачало, що відтепер кожне підприємство буде більш вільно поводитися з п'ятирічним планом. Навпаки, вищестоящі органи не могли змінювати план в період його виконання, за винятком особливих випадків. У цьому значенні реформа була спробою надати більш широкі можливості тим відповідальним особам, які приймали рішення у сфері народного господарства. Цьому відповідало зростаюче значення п'ятирічного плану за рахунок річного, який ефективно виконувався, що було зміною уявлень, які склалися в 30-і рр. про планування як визначення пріоритетів, коли власне план зазнавав нескінченних змін.
Фонди стимулювання, що замінили собою ті, якими раніше розпоряджався директор, були розділені на три частини: фонд матеріального заохочення, розподіл якого контролювався загальними зборами трудового колективу, фонд «соцкультпобуту», призначений головним чином для будівництва житла, і фонд самофінансування для потреб оновлення виробництва.
Практика реалізації реформи показала, що проблеми, пов'язані з природою економічних показників і з «відомчістю», залишилися невирішеними. Нові показники вводилися через силу. Заохочувальні фонди не змогли належно стимулювати інтенсифікацію праці: призначені робітникам премії становили всього лише 3% від зарплати, що було недостатньо для того, щоб викликати інтерес до підвищення ефективності виробництва; що ж до фонду на соціальні потреби, то його використанню заважало те, що план не передбачав забезпечення будівельними матеріалами. Нарешті, фонди самофінансування не могли бути ефективно використані внаслідок слабкої координації між науковими дослідженнями та промисловістю (від розробки до випуску першого пробного зразка і освоєння масового виробництва проходило в середньому шість-вісім років).
Головною причиною постійних збоїв в економіці залишалася «відомчість» - давнє явище, про яке із скорботою часто писалося в пресі. Ця «хвороба» виникла ще в 30-і рр. як наслідок затвердження принципу вертикального підкорення в системі міністерського планування й управління. Замкнені «на Москву» ієрархічні піраміди безпосередньо управляли підприємствами та організаціями, розкиданими по всій території Радянського Союзу. Кожний нижчестоящий орган взаємодіяв тільки з тією інстанцією, яка стояла безпосередньо над ним у тому ж міністерстві. Не існувало практично ніякого серйозного прямого зв'язку між сусідніми підприємствами та організаціями, якщо вони належали різним міністерствам. Саме відсутність горизонтальних зв'язків стала причиною багатьох труднощів, які збереглися до наших днів.
Вже з перших кроків проведення реформи стало ясно, що вона являє собою набір розрізнених і суперечливих заходів. Дійсно, чи могло поєднуватися розширення дозволеної самостійності підприємств із посиленням адміністративних та економічних повноважень міністерств, цих маленьких князівств?
Створення Держпостача також суперечило проголошеній самостійності підприємств, які, як і раніше, не могли вільно обирати постачальника та споживача. Навіть у разі «прямих зв'язків» між давніми партнерами укладені ними договори затверджувалися у верхах. Тяганина, що виникала через адміністративні затримки та необов'язковість постачальників, які звикли встановлювати свої закони на «ринку продавців», приводила до того, що постачання не забезпечувалося і було низької якості, а тому й випуск продукції залишався нерегулярним, пов'язаним із постійними простоями та авралами.
Протиріччя реформи відображали глибокі розходження між очолюваними Брежнєвим прихильниками обмеженої децентралізації при збереженні в недоторканості ролі політико-адміністративної системи у функціонуванні економіки та прихильниками часткових ринкових реформ, які об'єдналися навколо Косигша.
Ці протиріччя, які швидко проявилися між політичним консерватизмом, заснованим на прагненні стабілізувати систему через насадження відносин особистої відданості і навіть створення «феодальної вотчини», і принципом економічної реформи, що передбачав пріоритет технократичних цінностей, накладалися на інші розходження, стосовно темпу і глибини проведення реформи і суперечливого підходу до вирішальної проблеми розподілу влади.
Значні розходження всередині нової керівної групи, які ховалися за виявленою по відношенню до Хрущова одностайністю, обумовили її спроби вести «центристську» політику, врівноважувати різнонаправлені тенденції, які в умовах концентрації реальної влади в руках невеликої групи осіб неминуче оберталися персоналізацією політичних розбіжностей. Оскільки ж офіційно нова ситуація представлялася як послідовне повернення до практики колегіального керівництва, залишалося лише вдатися до класичного в таких випадках прийому, яким є компроміс.
Бажаний компроміс повинен був мати довге життя, оскільки незалежно від тих розходжень, що існували між членами керівництва, всі вони прагнули стабілізувати й балансувати потенціал та інтереси різних бюрократичних структур і намагалися як можна довше втримати свою колективну владу, виключаючи будь-які альтернативи їй. Це означало відмову від розгляду проблем, спроможних викликати конфлікт, від принципових суперечок, означало культ прагматизму, зведеного в систему, і, зрештою, - застій.
Консенсус в основному - політична стабільність і утримання влади - не виключав, як ми бачили, ні розходжень, ні приглушених конфліктів. Ці конфлікти вирішувалися «за закритими дверима», не встигаючи розростися у велику політичну кризу. Головним джерелом розходжень і потенційних конфліктів було різне розуміння значення економічної реформи: захисники децентралізації в рамках колишньої адміністративно-командної системи знаходилися в різкій опозиції по відношенню до прихильників пожвавлення ринкових відносин. На думку Ж.Брезлауера, обов'язковість консенсусу між керівниками виключала справжнє розв'язання таких важливих проблем, як підвищення ефективності аграрного виробництва, випереджальних темпів розвитку легкої промисловості і сільського господарства, розрив у рівні життя міста й села, питання поєднання моральних та матеріальних стимулів праці, вдосконалення політико-адміністративної системи і місця ринку.
До середини 70-х рр. головними протагоністами у виборі економічної стратегії були Брежнєв та Косигін. Перший сприймав пріоритети в наступному порядку: сільське господарство, важка індустрія, оборона (після 1972 р. до них додалося «освоєння Сибіру»). Другий віддавав перевагу легкій промисловості - основі підвищення рівня життя громадян. Чехословацька криза (яка примусила задуматися над зв'язком між економічними реформами, що сприяли підвищенню добробуту народу, і кризою політичної системи радянського типу), ескалація американської інтервенції у В'єтнамі (що сприймалася як потенційна загроза) сприяли затвердженню починаючи з 1970-1971 рр. більш консервативних економічних тенденцій, які виражалися Брежнєвим, і саме в той момент, коли правляча верхівка визнала його верховенство. Такий вибір зумовлював ряд інших, не менш важливих рішень. Вони стосувалися самостійності, яку потрібно було надавати тим, хто був дійсно компетентний в питаннях управління економікою та державою. Для вивчення цих питань з ініціативи Косигіна в 1970 р. був заснований Інститут управління народним господарством, на чолі якого став його зять, Гвішиані. Підбір співробітників і слухачів здійснювався тут по конкурсу, на основі їх компетенції, сприяючи, таким чином, зростанню нової категорії керівників економіки, які знаходилися у повній згоді з радянською системою, знали тенденції в світовій економіці, керівників діяльних, які розбиралися в тонкощах адміністрування та галузях, інтереси яких вони представляють. їх природною схильністю було вирішувати політичні проблеми, виходячи з прагматичних міркувань, залишаючи збоку аспекти, що відносяться до доктрини та ідеології. Брежнєв, який протистояв цій «технократичній» тенденції, і ще більше Суслов, пильний вартовий чистоти ідеології, не переставали підкреслювати ведучу роль «партійності» - «першої умови, необхідної для заняття відповідальної посади в будь-якій області».
Найбільш консервативні тенденції, що проповідувалися Брежнєвим і Сусловим, переважали з 1972-1973 рр. і остаточно затвердилися у другій половині цього десятиріччя, після XXV з'їзду КПРС в березні 1976 р., не привівши, однак, до відставки Косигіна. Ослаблення позицій Підгорного і Шелепіпа, які до кіпця 1965 р. втратили ряд своїх функцій, було пов'язано з особистим суперництвом (особливо між Підгорним та Брежнєвим) і зіткненням амбіцій. Проте, Підгорний, призначений на почесний пост голови Президії Верховної Ради, як і Шелепін, що став головою Центральної ради профспілок, були усунені від справжньої державної влади без зайвого шуму й драматизму (остаточна відставка Підгорного відбулася лише через 12 років в 1977 р.!). Незмінність і значущість інтересів, які об'єднали правлячу верхівку, незважаючи на всі розходження, дозволили додати політичній боротьбі проти окремих осіб, які видаляються з того або іншого приводу, мирний та офіційний характер. Інші зміни у складі вищих партійних органів здійснювалися також без шуму під час пленумів ЦК, а не на з'їздах. Як правило, відста-вникам приписувалися ті або інші «помилки», політичні або адміністративні. Так, наприклад, Шелест поплатився за спою терпимість, до речі, дуже відносну, до українського «націоналізму», Полянський - за невдачу сільськогосподарської політики. Найбільш помітною тенденцією оновлення Гіолітбюро і Секретаріату став наплив представників з регіональних «питомих князівств». Ці зміни мали більше значення, ніж вважали в середині 70-х рр., оскільки через десять років після відставки Хрущова в Гіолітбюро залишилося усього лише сім - правда найстарших і пайвпливовіших, - із 17 членів і кандидатів жовтня 1964 р. Особливо помітним було просування тих керівників, кар'єра яких найтіснішим чином була пов'язана із зміцненням становища лідера нової партійної верхівки Брежнєва (який став на XXIII з'їзді в квітні 1966 р. Генеральним секретарем ЦК КПРС). Це було, в основному, «дніпропетровське угруповання», з міста, де ще до війни з Німеччиною Брежнєв розпочав свою політичну кар'єру. До нього входили Кирилеико (який змінив в 1966 р. в Секретаріаті ЦК Підгорного), Черненко, Купаєв, Щербицький, Щолоков.
Потенційним джерелом напруженості в державній системі, яка претендувала на справедливе відображення та примирення інтересів різних бюрократичних структур і груп тиску, були відносини між армією та партією. Правлячій групі, проте, було під силу, вживаючи прийнятий вислів, «організовувати й надихати» діяльність Збройних Сил через армійські політоргани, які залежали від відповідного відділу Секретаріату ЦК, а також завдяки майстерній політиці балансування між прихильниками звичайних озброєнь і борцями за розширення сфери застосування ядерної зброї. Переслідуючи власні інтереси, армія активно підтримувала прихильників пріоритету важкої промисловості, військово-промислового комплексу та оборонних галузей, тобто Брежнєва та Суслова, хоч останні її схвалили контроль партії над армією. На XXIII з'їзді КПРС Суслов заявив, що «час жертв» ще не минув, оскільки об'єктивна дійсність вимагає продовжувати політику першочергової уваги до потреб оборони. На початку 1966 р. військові досягли ряду успіхів: партійне керівництво повернулося до розгляду раніше оголошеного скорочення військових витрат; генерал Установ був уведений до Секретаріату і в Гіолітбюро ЦК (як кандидат); XXIII з'їзд став початком більш жорсткого зовнішньополітичного курсу, який підняв значення військових: на з'їзді було заявлено, що, якщо мирне співіснування й допустиме між Сходом та Заходом, проте, відносини між двома таборами є більш напруженими, ніж будь-коли. (Насамперед мався на увазі революційний процес у країнах третього світу, тісно пов'язаний з долею соціалістичного табору). Після смерті в березні 1967 р. міністра оборони маршала Малиновського військові наполягли на призначенні на цей пост маршала Гречко. Вони були проти кандидатури генерала Установа, якого підтримували партійні керівники; Гречко ж не скомпрометував себе в очах військових причетністю до «цивільного апарату» (як це було у випадку з Установим, який отримав генеральське звання, працюючи в оборонній промисловості). І тільки після смерті Гречко в квітні 1976 р. міністром оборони був призначений Устинов. 7 травня 1976 р. Брежнєв став Маршалом Радянського Союзу. Одягаючись у військову форму, вища партійна особа урочисто оголосила про збіг, більше того, про симбіоз комуністичних та військових інтересів, перемішавши ідеали армії з соціальними ідеалами партії. У той же час для партії це був засіб використати військовий престиж у своїх цілях і затвердити себе політичним представником армійських інтересів. Станіни зразком соціальної організації (у той момент, коливій ськовопатріотичниіі пафос був направлений на те, щоб затушувати прозаїчні трудності буден) і зміцнивши своє становище завдяки пріоритету, відданому військовим витратам (що дозволяло країні вести міжнародну політику наддержави), армія, як і раніше, залишилася під владою цивільних осіб - тих, хто зробив свою кар'єру в політичному апараті, але захищав вимоги, інтереси та привілеї військових.
Одним із найпримітніших фактів дуже тьмяного радянського політичного життя кінця 60-х - початку 70-х рр. було піднесення всередині правлячої групи Брежнєва, і зародження справжнього - і разом з тим комедійного - культу особи останнього. До цього часу Брежнєв пройшов довгий політичний шлях - спочатку при Сталіні, потім при Хрущові. Типовий представник покоління «висуванців», зобов'язаних своєю кар'єрою масовим чисткам другої половини 30-х рр., Брежнєв був з 1937 р. на радянській і партійній роботі, в роки війни - політробїтником в різних частинах діючої армії, в 1946-1950 рр. секретарем Запорізького, потім Дніпропетровського обкомів КП(б) України. Обраний в 1950 р. першим секретарем ЦК КЩб) Молдавії, а на XIX з'їзді КПРС (1952 р.) - секретарем ЦК, він досяг меж можливого для регіонального партфункціонера. Після смерті Сталіна Брежнєв успішно проявив себе на посаді першого секретаря Компартії Казахстану (1955-1956 рр.). Кандидату члени Політбюро (Президії) ЦК КПРС (1952-1953, 1956-1957 рр.), після викриття «антипартійної групи» (1957 р.) він став повноправним членом Політбюро. Будучи з 1960 р. Головою Верховної Ради СРСР, у вирішальний момент (літо 1964 р.) Брежнєв зосередився на керівництві вищими партійними кадрами на ключовому посту в Секретаріаті ЦК. Висування Л.Брежнєва на перший план всередині «колегіального керівництва» почалося відразу після XXIII з'їзду КПРС, коли па пленумі ЦК він був обраний Генеральним секретарем ЦК КПРС (до цього вищою партійною посадою був пост Першого секретаря), і затвердилося на початку 70-х рр., коли він зайняв місце Косигіна на найважливіших міжнародних конференціях Сходу та Заходу (в попередній період Брежнєв займався виключно відносинами всередині «соціалістичного табору»). Московська зустріч у верхах у травні 1972 р. Брежнєва та Ніксона підтвердила першість Генерального секретаря. Як і в епоху Хрущова, зовнішня політика зіграла вирішальну роль у зміцненні авторитету першого керівника країни. Після цього старіючий правитель міг спокійно «спочивати на лаврах», купаючись в почестях і лестощах, які підігрівали його старечу пристрасть до титулів і орденів. Брежнєв отримав сім орденів Леніна і п'ять зірок Героя Радянського Союзу і Соціалістичного праці. Крім цього він був удостоєний золотої медалі ім.Карла Маркса за «винятковий внесок у розвиток марксистсько-ленінської теорії і в наукове дослідження актуальних проблем розвитку соціалізму і всесвітньо-історичпої боротьби за комуністичні ідеали»; Ленінської премії миру і («за проханням трудящих») Ленінської премії з літератури за три брошури: «Мала земля», «Відродження» та «Цілина» (випущених тиражем більше 15 мли. примірників кожна). У цих брошурах від першої особи розказувалося про подвиги Брежнєва під час війни і потім на «промисловому та сільськогосподарському фронтах». Для Генерального секретаря була сфабрикована блискуча військова кар'єра: до 30-річ-чя Перемоги йому було присвоєне звання генерала армії (квітень 1975 р.), а через рік (!) Маршала Радянського Союзу (7 травня 1976 р.). Через два дні жителі Дніпропетровська були присутніми на відкритті імпозантного монументу свого знаменитого співвітчизника. Нарешті, 16 червня 1977 р. Брежнєв зайняв також і почесний пост Голови Президії Верховної Ради СРСР. Цей град почестей та поєднання найважливіших державних постів не можна, однак, інтерпретувати як просте повернення до культу особи сталінського типу. Брежнєв не вирвав владу у своїх соратників внаслідок запеклої боротьби і усунення суперників, вони самі віддали її в його руки. Концентрація влади не порушила політичної стабільності. Брежнєв виступив як представник політичної касти, як втілення консенсусу та солідарності коаліції, з якою він ніколи не мав наміру поривати.
Персоналізація влади всередині старіючої коаліції (середній вік членів Політбюро в 1980 р. становив 71 рік) убезпечувала збереження стабільного становища еліти та враховувала інтереси різних бюрократичних апаратів, вона йшла паралельно з формально-юридичним упорядкуванням функціонування політичних механізмів і на фоні процесу юридичної і конституційної легітимізації, що привело до прийняття в 1977 р. пової Конституції. Партійні з'їзди регулярно і без зривів збиралися тепер кожні п'ять років. Проголошувалося, що задача з'їздів полягала у визначенні генеральної лінії у зовнішній політиці і встановленні основних напрямів п'ятирічних планів. Насправді з'їзди частіше за все виявлялися ретельно зрежисованим спектаклем одностайного схвалення директив, вироблених керівними органами апарату влади. Політичні зміни у складі Політбюро або Секретаріату, як вже відмічалося, завжди відбувалися не на з'їздах, а на пленумах ЦК. Згідно з Е.Карер д'Анкос, друга половина 60-х рр. була справжнім «золотим віком» ЦК. Протягом цього періоду він, здавалося, дійсно придбав деякий вплив і проявляв досить значну політичну активність. Це, безсумнівно, було пов'язано з необхідністю в той момент для керівної групи укріпити відносини особистої відданості після «хрущовських часів смути» .
Однак, з початку 70-х рр. значення ЦК партії у прийнятті рішень почало падати, а його функції перейшли до бюрократичних структур 25 секторів Секретаріату, в яких політичне управління на центральному рівні жваво здійснювалося півтора тисячами високопоставлених партійних чиновників. Пленуми ЦК, як і раніше, збиралися двічі на рік, але ставали все більш короткими (займаючи в середньому два дні), і, головне, вони мали все менший вплив на прийняття важливих рішень як у внутрішній, так і в зовнішній політиці. Проте, ЦК зберігав своє значення як орган, в якому були представлені різні бюрократичні апарати країни.
Постійне розширення ЦК партії, що дозволяло висувати кадри і в той же час зберігати місця за тими, хто вже потрапив до цього престижного органу, йшло паралельно з ретельним відбором і дозуванням представників від різних бюрократичних структур (республіканських і союзних, від апарату самої партії, від членів уряду, військових, КДБ, зовнішньополітичних відомств). Аналізуючи це явище, Дж. Хоф висловив думку про появу свого роду «інституційного плюралізму», який відображав головну зміну в порівнянні з попереднім періодом: відтепер вищі партійні органи представляли інститути влади, громадські організації і навіть інтереси деяких окремих республік.
На думку М.Ферро, термін «інституційний поліморфізм» був би більш правомірним у специфічному контексті радянської політичної системи, для якої стала характерною практика ротації партійних кадрів, переводу відповідальних осіб з однієї установи в іншу. Тертя, викликане суперництвом установ або функціонерів, не було постійним або пов'язаним з відмінним світоглядом або особливим статусом. Не було й непереборних бар'єрів між різними ієрархічними структурами, про що свідчать різноманітні та мінливі кар'єри представників радянської номенклатури. Поєднуючи консерватизм і пристосовництво, радянська бюрократія аж ніяк не була інертним і закам'янілим утворенням. У набагато більшій мірі, ніж прийнято вважати в загальних теоріях тоталітаризму або «керованого суспільства», їй були властиві незалежність та здатність до саморегулювання. Як показав Дж.Хоф у своїй праці «Радянські префекти», аналіз владних структур на місцях дозволяє зробити висновок, що перші секретарі партійних комітетів були зовсім не «пасивними виконавцями», а посередниками між вищими ешелонами влади та масою, важливими проміжними інстанціями, в яких зустрічалися одночасно директиви, що спускалися зверху та вимоги суспільства, коротше кажучи, «місцем, де конфлікти могли знаходити початок свого вирішення». Зрештою, резюмує Дж. Хоф, «ніяке суспільство не може утриматися, якщо потоки течуть в одному напрямі, з вершини до основи, і для радянського суспільства це так само вірно, як і для будь-якого іншого».
Похожие работы
... іктів, афганська проблема досі залишається однією з найбільш гострих в усьому світі. Конфлікти біля колишньої Югославії, Іраку, зіткнення національному грунті колишнього СРСР, проти якими війна в Афганістані викликає менш цікаві, - тому, що утворилися біля Європейського континенту або тому, що мені якнайшвидшому врегулюванні дуже зацікавлені США, інші провідні держави і навіть увесь світ загалом. ...
... і української лінгвістики належить Б. Грінченку, авторові чотиритомного «Словника української мови». Друкуються перші праці з національної історії — «Історія України-Руси» М. Аркаса, «История украинского народа» О. Єфименко та ін. Найвизначнішу роль у становленні й розвитку української історичної науки відіграли в цей час роботи М. Грушевського — «Очерк истории украинского народа», «Ілюстрована і ...
... на чолі зі СРСР. Протистояння двох систем було закріплено офіційно. У вересні 1946 р. посол СРСР у США М. Новиков на запит міністра закордонних справ СРСР В. Молотова підготовив аналітичний огляд «Зовнішня політика США в повоєнний період», яку можна назвати «довгою телеграмою» Новикова за аналогією з «довгою телеграмою» Кеннана (лютий 1946 р.). В огляді констатувалося, що повоєнна зовнішня полі ...
... іонери. Залежно від стилю керівництва й політичної системи, в якій функціонує лідер, відрізняють: диктаторський тип, демократичний тип, автократичний тип, плутократичний тип. В сучасній політології використовується типологія М. Дж. Херманн, де за основу виступає імідж, “образ”, візуальна привабливість лідера: прапороносець, який має особистий погляд на реальність, майбутнє; чітко викладає цілі, ...
0 комментариев