Курсова робота
Зовнішня політика Речі Посполитої в
другій половині XVI ст. – першій половині XVII ст.
Зміст
Вступ
Розділ І Відносини Речі Посполитої з Московською державою в другій половині XVI – першій половині XVI століття
Розділ ІІ Політичні відносини Польщі з країнами Південної і Східної Європи в другій половині XVI – першій половині XVI століття
2.1 Стосунки Речі Посполитої зі Швецією
2.2 Відносини з імперією Габсбургів
2.3 Польсько-турецькі відносини другій половині XVI – першій половині XVI століття
Висновки
Список використаних джерел та літератури
Вступ
Очевидно, не існує в історичній науці проблематики більш складної, ніж вивчення зовнішньої політики Речі Посполитої. Попри наявність величезного корпусу фахової літератури, створеної зусиллями не одного покоління дослідників, проблематика зовнішньої політики Речі Посполитої в др. пол. XVI – п. пол. XVIІ продовжує залишатися в центрі уваги істориків - спеціалістів.
Річ Посполита в др. пол. XVI – п. пол. XVII ст. увійшла в епоху “золотої доби”. Об’єднання після Люблінської унії на федеративних началах Річ Посполита була державою, яка за розмірами території уступала в Європі тільки Росії і Османській імперії. Польське королівство і Велике князівство Литовське, включно васальні території – Прусське князівство і Курляндія, займали більш ніж 8000 тис. кв. км. Населення цих земель складало 8 млн. чоловік.
Зовнішня політика створеної за Люблінською унією Речі Посполитої була єдиною для Корони і Литви, її засади і напрями розроблялися в польській столиці, що водночас була й політичним центром двоєдиної держави. Її характер був успадкований від долюблінської доби, з тим, однак, що включивши до свого складу у 1569р. три українські воєводства, Корона повністю перейняла на себе їх захист і пов’язані з цим відносини з державами, з якими межували. Загальне керівництво зовнішньою політикою здійснював король, а безпосередньо відав нею великий коронний канцлер. За Генриховими артикулами 1573р. вона погоджувалась із сенатом. До компетенції сейму належало затвердження укладених договорів з іншими державами, а з 1613р. й оголошення війни. У XVI ст. склалася добре налагоджена й підконтрольна сенатові дипломатична служба.
Актуальність теми полягає в тому, що вона є спробою структуризації підходів та думок дослідників щодо проблеми зовнішньої політики Польщі в др. пол. XVI - п. пол. XVII ст.
Об’єктом даного дослідження є зовнішня політика Речі Посполитої у др. пол. XVI - п. пол. XVII ст.
Предметом курсової роботи виступають відносини Польщі з провідними державами Європи, особливо з Росією, Швецією, Австрійською монархією та Османською імперією.
Територіальні межі дослідження охоплює країни Південної та Східної Європи, тобто такі держави як Річ Посполита, Московія, Швеція, Австрійська та Османська імперія.
Хронологічні межі. Зовнішня політика Речі Посполитої розглядається на етапі після підписання Люблінської унії (1569р.) і до Вестфальського мирного договору. Саме в цей час Польща стала однією з наймогутніших держав Східної Європи.
Метою курсової роботи є дослідження і характеристика особливостей зовнішньої політики Речі Посполитої в др. пол. XVI – п. пол. XVII ст.
Для досягнення цієї мети нами були поставлені наступні завдання:
· Дослідити основні напрямки зовнішньої політики Речі Посполитої в др. пол. XVI- п. пол. XVII ст.
· Проаналізувати стосунки Польщі з Московською державою під час Лівонської війни.
· Визначити характер носійко - польських відносин в др. пол. XVI – п. пол. XVII ст.
· Визначити причини перемоги Речі Посполитої у Смоленській війні (1632-1634рр.)
· Порівняти зовнішньополітичну діяльність Польщі щодо Швеції та імперії Габсбургів.
· Проаналізувати еволюцію польсько-турецьких відносин в др. пол. XVI – п. пол. XVIIст.
· Оцінити геополітичну роль Речі Посполитої на Європейському континенті в зазначений період.
Теоретико-методологічна основа дослідження є методи аналізу та синтезу, порівняльної-історичний, проблемно-хронологічний, ретроспективний. При написанні роботи широко використовувалися такі принципи: історизму, який дозволяє виявляти характер зовнішньої політики Речі Посполитої в др. пол. XVI – п. пол. XVII ст., об’єктивності – базується на критичній оцінці передумов виникнення військових конфліктів, та плюралізму, який дає змогу всебічно їх дослідити.
Історіографія та джерельна база. Питання про зовнішню політику Речі Посполитої почали цікавити науковців з сер. XIX ст., але більш активно досліджували цю проблематику радянські історики.
У ході написання своєї курсової роботи я опрацювала кілька радянських монографій, зокрема Флоря Б.Н.,Королюка В.Д., Рибакова Б. А., Забоговського Л.В.
В праці Флоря Б.Н. “Російсько – польські відносини і політичний розвиток Східної Європи в др. п. XVI - поч. XVII ст.” Монографія присвячена мало вивченому, як в російській, так й в польській науці, періоду формування зовнішньополітичних програм двох великих країн того часу – Речі Посполитої і Російської держави. Автор аналізує класовий характер політичних концепцій обох країн, діяльність російської дипломатії на фоні міжнародних проблем. Книга написана на основі багатої джерельної бази російських та польських архівів.
При написанні роботи використала „Історію Польщі” в 3-ох томах під редакцією Королюка В.Д. В цій праці автор описує в подробицях польсько - шведську інтервенцію в Російській державі, Смоленську війну та невдалі спроби Речі Посполитої заволодіти Московським престолом.
Заборовський Л.В. в своїй праці “Росія, Річ Посполита і Швеція на поч. XVIIст.” дослідив різні матеріали з історії політичних, економічних та дипломатичних відносин Росії, Речі Посполитої і Швеції. В монографії використані іноземні документи і публікації, що дозволяють ввести в науці нові дані і зробити ряд важливих наукових висновків.
Для написання ІІІ розділу використала збірник статей під редакцією Рибакова Б.А. В цій праці показані основні політичні напрямки Речі Посполитої, Московії та Османської імперії. Стаття Базилева В.Д. “Польсько - турецькі дипломатичні зв’язки” присвячена тільки XVI ст., коли не було великих військових походів, але були налагоджені часті дипломатичні контакти.
Другу групу використаної літератури складають дослідження, опубліковані після розпаду СРСР. Це спонукало вчених переглянути концептуальні підходи і звернутися до проблем того історичного минулого, яке в радянські часи замовчувалося і викривлялося. Епоха демократизації відрила широкі можливості для ліквідації “білих плям” в історичній науці, і тому виникло потреба в нових продуктивних наукових працях.
Перший в українській історіографії синтез історії Польщі, підготовлений Зашкільняком Л.О., Крикуном М.Г. Праця написана на підставі уважного опрацювання багатьох нових джерел та інтерпретаційних здобутків світової наукової літератури. Основну увагу приділено суспільним проявам життя поляків – політичному розвиткові, соціальним, економічним і культурним змінам, котрі визначили їхній стан у різні історичні епохи, а також взаємини з сусідніми державами.
Фундаментальна праця відомого історика Френсіса Дворніка ”Слов’яни в Європейській історії та цивілізації”, присвячена основним подіям і явищам в історії та культурі слов’янських народів протягом найскладнішого періоду Центральної та Східної Європи з XIII до XVIII ст. Книга покликана сприяти з’ясуванню внеску слов’ян у політичний та культурний розвиток світу, реального історичного сенсу слов’янської єдності і водночас розумінню історії слов’ян як частини історії Європи загалом.
Праця видатного англійського історика Нормана Дейвіса є водночас стислою, майже конспективний курс європейської історії, і неоціненний, багатющій тезаурус різноманітних культурно – історичних знань.
Навчальний посібник “Історія західних і південних слов’ян” Ярового В. І. репрезентує погляд сучасних науковців на історію західних та південних слов’ян з давніх часів до XX ст.
У ході дослідження цієї теми мною були використані джерела і різноманітна література. Для вирішення поставлених завдань було опрацювано декілька джерел, зокрема:” Сказання Авраамия Палицина об обороне троице - сергеева Монастиря.”
Всі вищезгадані праці дозволяють глибше і масштабніше дослідити і охарактеризувати політичну діяльність Речі Посполитої в др. пол. XVI – п. пол. XVII ст. Всесторонній, комплексний аналіз історичної літератури забезпечує цілісність та професійність даного дослідження.
Мета і проблематика дослідження визначили структуру роботи. Вона складається зі вступу, двох розділів (кожен розділ має в своєму складі три підрозділи), висновків, списку джерел та літератури, додатків. У першому розділі „Відносини Речі Посполитої з Московською державою в др. пол. XVI – п. пол. XVII ст.” – розглядаються стосунки цих держав під час Лівонської війни, польська інтервенція в Росії, та Смоленська війна. Другий розділ – „Політичні відносини Польщі з країнами Південної і Східної Європи в др. пол. XVI – п. пол. XVIIст.” - присвячений зовнішньополітичним стосункам Речі Посполитої зі Швецією, розглядається відносини з Габсбургами та з Османською імперією в др. пол. XVI – п. пол. XVII ст.
Практичне значимість роботи полягає в тому, що вона може бути використана для підготовки до семінарських занять, проведень історичних дискусій та конференцій, тому, що багата цікавою інформацією та додатками.
Розділ І Відносини Речі Посполитої з Московською державою в другій половині XVI – першій половині XVI століття
В другій половині XVIст. на території Східної Європи склалась своєрідна ситуація: друг другу протистояли два могутніх організми – Росія і Річ Посполита, кожна із яких петендувала на об’єднання під своєю владою всьго східноєвропейського регіону, але не мали достатньо сил, щоб рішуче одержати верх над противником. Перед політичними кругами обохь країн розгорталася перспектива тривалих і кровопролитних війн, які закінчилися взаємними виснеженням і не отримавши своєї мети.
В серединi XVIст. „Балтійське питання” почало займати значне місце в міжнародних відносинах европейських країн. Поряд з Росією зацікавленість до виходу в Балтійське море проявила Польща і Велике князівство Литовське, в економіці яких торгівля з країнами Західної Європи мала велике значення. У боротьбі за Прибалтику активну участь брали Швеція і Данія, які намагалися посилити свої економічні та політичні позиції в цьому регіоні. В наслідок цих протистоянь у січні 1558 р. Почалася Лівонська війна.
Безпосереднім приводом до Лівонської війни послужив зрив Лівонією згоди про виплату „юр’ївсій данини“. Фактично проти Росії було направлено військовий союз Лівонії і Літви, укладений у 1557р.
У Лівонській війні Польща і Литва з одного боку і Москва – з другого, були силами, що протистояли одна одній і визначили її хід. То була війна за панування в східній частин Прибалтики, точніше в Інфлянтах (Ліфландії), які до 1561р. належали Лівонському ордені та конфедераційно з ним зв’язаному Ризькому архієпископсту, Курляндському, Дерптському й Езель – Вікському єпископствам.
В ході воєнних дій Московське військо у 1558 р. вдерлося до Інфлянт і окупувала значну ї частину з містами Нарвою і Дерптом, відкрило Москві вихід до Балтійського моря. Правлячі кола Інфлянти звернулись із закликом про допомогу до Сигізмунда Августа, а також до імператора Фердинанда І, Швеції і Данії. З рішенням надати допомогу Сигізмунд Август зволікав до того часу, коли 1559 р. у Вільні новообраний великий магістр Лівонського ордену Готтгард Кеттлер два згоду на передачу під його протекторат Інфлянт. Г. Кетлер зобов’язався спільно з Польщею і Литвою діяти проти Москви, а Сигізмунд Август - захищати Інфлянт від Москви, шанувати їхній політичний устрій.
Під час цих подій було укладено перемир’я, яке суперечило інтересам Російської держави. Перемир’я 1559 р. виявилося нетривалим. Воєнні дії відновилися вже в лютому 1560 р. - російські війська захопили місто Мариенбург (Алуксе) і розгромили у серпні того ж року найкращі збройні сили Ордена, оволоділи найсильнішою фортецею Лівонії Вілянді (Феллін). Магістр Ордена Фюстенберг потрапив у полон, а Лівонський Орден в якості самостійної збройної сили припинив існування. Успішні дії російських військ в Прибалтиці полегшувались тією підтримкою, яку надавали їм естонські і латиські селяни. Вони розглядали Лівонську війну як боротьбу за вигнання німецьких феодалів. В цей час в багатьох частинах Лівонії спалахували селянські повстання. Найбільш великі з них сталися восени 1560 р. на островах Харьйомаа і Вирумаа, вони продовжувались до 1561р.
Успіхи Російської держави загострили боротьбу навколо балтійського питання. На Шпейєрському імперському сеймі 1560 р. обговорювались питання про створення коаліції для боротьби з Росією. В тому ж році імператор Фердинанд І, який вважав себе сеньйором Лівонського Ордена, звернувся до Івана ІV з пропозицією припинити війну в Лівонії. Однак він відповів відмовою.(див додаок №3) Не дивлячись на невдачу цієї спроби, Габсбурги протягом всієї Лівонської війни намагались втягнути Івана Грозного у війну з Туреччиною, і тим ослабити дії російських військ на заході.
Нові перемоги російських військ прискорили відкрите втягнення у Лівонську війну Швеції і Данії.
В 1561 р. Швеція захопила Таллін (Ревель) значну частину Північної Естонії. За Віленським договором 1561 р., що був укладений між лівонськими феодалами і Сигізмундом ІІ Августом, Орден був остаточно ліквідований.
Все володіння Ордена переходило під владу Литви і Польщі; останній магістр Ордену Г. Кеттлер як васал короля одержав у володіння герцогство Курляндське.
Успіхи поляків і литовців у боях під білоруським містом Веліжем і підмосковськими містами Невеля та Великими Луками змусили Івана IV у 1565р.піти на підписання дворічного перемир‘я. Через два роки воєнні дії відновилися. Зі вступом на шведський престол Юхана ІІІ Швеція стала союзницею Польщі і Литви, натомість Данія уклала союз із Москвою.
Для забезпечення нейтралітету Данії Іван IV створив в Лівонії 1570р. васальське королівство, на чолі якого поставив брата датського короля Магнуса, одруживши його на своїй небозі.
У 1570р. дійшло до підписання датсько-шведського миру, а Річ Посполита уклала з Москвою трирічне перемир’я. Воно було продовжено обома сторонами з огляду на “безкоролів’я”, що його Річ Посполита переживала 1572-1573рр.
Вперше свою офіційну позицію по відношеню до польського безкоролів’я російський уряд сформував в царскій “відповіді” посланцю Річ Погсполити, який прибув до Москви в вересні 1572р., з проханням продлити перемир’я. Головне місце в цієї бесідм зайняло питання про можливі умови муру між Росією і Річ Посполитою. Якщо Річ Посполита поступиться Росії Лівонію до Західної Двіни, то цар готов віддати їй Полоцк з пригородами і навіть деякі московські землі. На основі цих пропозицій могло би бути заключений “вічний мир”, чи союз між Росією і Річ Посполитої.
Ставши польським королем у 1575р. Стефан Баторій перейшов до рішучих дій проти Москви. В 1578р. польсько- литовські та шведські війська перше розпочали спільні дії проти російських військ у Лівонії і нанесли їм поразки піл Венденом (Цесисом) у 1579р. Баторій формально оголосив війну Російський державі.
У липні серпні 1579р. війська польського короля, уклавши союз з Кримом і Туреччиною, захопили Полоцьк. Восен 1580р. захопили Велиж, Великі Луки і почали облогу Пскова.( див. Додаток №1).Одночасно у війну вступили шведи; загони під командування Делагарі в 1581р. зайняли Нарви і вели воєні дії в Карелії.
Росія була сильно виснажена війною і потребувала відпочинку. Іван Грозний розумів це і пішов на переговори з Баторіем. Але вимоги польсько- литовської сторони наполягали віддати Речі Посполити всієї Лівонії, Великих Лук, Смоленська, Пскова і Новгорода, привели до зриву перемир‘я. Війська Баторія приступили до облоги Пскова.
Спроби Стефана Баторія захопити Псков штурмом розбилися об мужній опір місцевих жителів. Це змусило його перейти на довготривалу осаду. Гарнізон Псковської фортеці разом з мешканцями протягом п’яти місяців героїчно оборонялися. Під час штурму на захист рідного міста ставали не тільки ратні люди, але і жінки, діти, які підносили заряди, землю, вапно. Недивлячись на сильну бомбардировку і штурму ворогів, захопити Псков не вдалося.
Вже після 24-літньої виснажливої боротьби, обидві сторони підписали в 1582р. в селі ям Запольський, розташований на північ від Великих Лук десятирічне перемир’я. Мир був підписаний при участі представника папи, на умовах як до війни, з взаємною відмовою від завойованих земель, тобто зберігався старий кордон. Річ Посполита була вимушена відмовитись від претензій на Псков, Новгород і Смоленськ. Для Російської держави це означало втрату Лівонії.
В наступному 1583р. на річці Плюссе було укладено перемир’я зі шведами, які утримали за собою російські міста Короп’є, Ям, Івангород і все узбережжя фінської затоки, крім невеликого виходу в Балтійське море в районі гирла Неви.
Подальше воєнне протистояння Речі Посполиті і Московської держави припадає на першу третину XVII ст. Після того як Сигізмунд ІІІ у 1598р. зазнав поразки у Швеції в намагань відновити там свої позиції як короля й наступного року був детронівзований шведським парламентом, він звернув погляд на Схід, щоб компенсувати втрачене. До цього спонукало політична криза, яку переживала Московська держава на початку XVII ст., у так звані “смутний час”. Король і дехто з його оточення тішив себе надією, що успішне втручання в московські справи допоможе йому повернути шведський трон.
У 1602р. Польський магнат князь Адам Вишневецький оголосив про те, що в нього перебуває царевич Дмитрів, який врятувався від рук вбивць. Це був Самозванець, який увійшов в історію під іменем Лжедмитрій І. Уряд Годунова заявив, що це втікач монах Григорій Отреп’єв і вимагав його видачі. Проте скоро й інші пани підтримали авантюриста, в тому числі і воєвода Юрій Мнішек. Лжедмитрія підтримував польський король Сигізмунд, правда, на жорстких умовах: вступивши на престол повинен повернути Смоленськ і Сіверську землю, надати допомогу Сигізмунду у набутті шведської корони і сприяти об єднанню Московської держави з Польщею. Свої умови вимагав від Лжедмитрія і польський воєвода Юрій Мнішек – одружитися на його дочці Марині, віддати їй у володіння Новгород і Псков ,погасити його борги. Лжедмитрій пообіцяв і королю і Мнішеку, але виконав лише одне – одружився на Марині, в якій був закоханий.
Поява Самозванця збіглася з ослабленням уряду Годунова, який продовжував політику Івана Грозного у відношенні до бояр. І тим самим викликавши ненависть бояр до неродового царя. Серед них готувалась змова проти Годунова. Шлях наступу Лжедмитрія на Москву проходив по південно-західній окраїни Російської держави, де населення вже піднялося проти Бориса Годунова.
Тому війська Лжедмитрія швидкими темпами росло і стрімко просувалась вперед. Царські воєводи іноді і без бою віддавали міста. Інші, прямо переходили на сторону Лжедмитрія. На протязі двох тижнів його признали Путивль, Рильськ, Севск, Курск, Кроми і інші міста.
Перший серйозний опір Лжедмитрій зустрів лише під Новгород-Сіверським. В січні 1605р. під Добринічами він потерпів поразку. Але від цього не покращилось становища царя.
Повстання продовжувала рости, охоплюючи все нові території. Це використав в свою користь самозванець. Невдовзі на сторону Лжедмитрія перейшли Рязань, Тула і Алексин.
Ситуація в країні кардинально змінилася після того, як 13 квітня 1605 року раптово помер цар Борис. Його успадковував 16-літній син Федір, але багато бояр боялися, що він, не маючи батьківського досвіду й розуму, не зможе подолати зі смутою. Незабаром його вбили.
20 червня 1605р. Лжедмитрій на чолі польського загону ввійшов до столиці де через місяць був коронований. Однак спиратися на бояр йому не вдалося тому, що був непотрібен боярам, так як династія Годунових була знищена. Нашмагавшись найти підтримку серед московської аристократії, повернув з заслання бояр які постраждали при Борисі Годунові.
Дворянам які находилися на військову службу, були надані землі. 7 січня 1606р. було закріплено положення кабальних холопів, закон 1 лютого 1606р. зберігав п’ятирічний строк розшукування біглих селян. Всі ці заходи носили яскраво виражений кріпосний характер, і по суті справ представляли собою продовження політики попередніх років.
Бояри створили Лжедмитрія І як знаряддя боротьби проти Бориса. Новоспечений царевич отримав підтримку від усіх верств населення, які не стільки вірили в його царське походження, скільки намагалися заявити про своє невловольство. Бояри, шукали зручного випадку для відсторонення самого Лжедмитрія.
2 травня 1606р. в Москву прибула з Польщі наречена, Марина Мнішек в супроводі дух тисяч озброєних шляхтичем. 8 травня відбулася одруження. Під час св’ята польські пани і солдати почали грабували мешканців.
17 травня в столиці спалахнуло повстання, у ході якої були перебиті багато поляків, литовці та інші іноземці. Кремль був захоплений юрбою, народу. Змовники скористалися метушнею й вбили Лжедмитрія, проголосивши царем князя Василя Шуйського.
Так через одинадцять місяців закінчилась царювання цієї загадкової постаті. Таким чином перша спроба інтервенції польсько-литовських феодалів проти Російської держави потерпіла поразку.
Боярський цар Василій Шуйський, побоюючись відкритої інтервенції Речі Посполитої, прагнув не загострити з нею відносини. Однак якщо з початку йому вдалося запобігати прямої інтервенції, то це зовсім не була заслуга його дипломатії. Сигізмунд ІІІ не мав на той час змоги втручатися в справи Російської держави, тому що в самої Речі Посполитої починається повстання шляхти (рокош ) проти короля, і в цей час прийняло все більший розмах. В серні 1606р. під Сандомирок зібралися понад 50 тис. невдоволених шляхтичем. Положення змінилося коли рокошани в літку 1607р. були розгромлені гетьманом Жолкевським. З цього моменту починається новий етап в розвитку польської інтервенції.
Замість померлого Лжедмитрія І шляхетсько-панська Польща висуває нового авантюриста, знайомий під прізвищем Лжедмитрія ІІ. В липні 1607р. Самозванець видав себе за царевича Дмитрія, який врятувався у 1606р. Він з’явився вперше у містечку Стародуб. Згодом прибув до Речі Посполиті, де до того сидів у в’язниці.
У вересні 1607р. коли Тула ще оборонялось від військ Василя Шуйського, Лжедмитрій ІІ з загоном польських шляхтичем зрушив з Стародуба до верхів'я Оки. Падіння Тули в жовтні 1607р. змусило Лжедмитрія зупинитися на час в Комарицькій волості. Звідси він знову почав наступ на північ на початку 1608р. Трохи затримався в Орле, де почав зібрати військо. Протягом зими і літа 1607-1608рр. навколо Лжедмитрія зібралась значні польсько-литовські загони.
Розгромивши весною 1608р. царські війська під Болховом, загони Лжедмитрія ІІ 1 червня підійшли до Москви і почали облогу.
Взяти столицю не вдалося і тому війська Лжедмитрія ІІ зупинилися неподалік від Москви (12км.), розташувався табором в селі Тушино, і тому його прозвали "тушинський вор". Невдовзі в тушинському таборі опинилася Марина Мнішек, яка визнала нового самозванця своїм покійним чоловіком Лжедмитрієм І.
В таборі почали стікатися ратні люди, а також окремі представники боярських родів які були невдоволені Василем Шуйським. В Тушині утворився свій царський двір, боярська дума. Римо-католицька церква уважно спостерігала за тим, що відбувалося в Росії, сподіваючись використати Лжедмитрія у своїх цілях.
Уряд Шуйського, який був невзмозі очолити боротьбу проти інтервентів, все більше і більше утратив вплив в державі. Тушенці почали грабувати захоплені міста. Лжедмитрій ІІ роздавав цілі села і міста своїм прихильникам, підлягаючи населенню повного розорення. Перед російським народом відкривається дійсна роль польського авантюриста Лжедмитрія ІІ.
На насилля тушенців міщани і селяни вже в кінці 1608р. відповіли стихійним підняттям народної війни. Центром народного руху були великі міста: Новгород, Вологда, Великий Устюг та інші. Прикладом героїчної боротьби з інтервентами являться оборона Троіце-Сергіевського монастиря. Селяни зібравшись за мурами монастиря оборонялись на протязі 16 місяців (вересень1608-січень1610р.) від 15 тисячного загону інтервентів. Великі людські втрати, безрезультатний штурм вимусили інтервентів зняти облогу. Оборона Троїце-Сергієвського монастиря свідчить про високий патріотичний під’йому народних мас.
В 1609р. польський король Сигізмунд ІІІ, остаточно впевнися в тому, що Лжедмитрій невзмозі оволодіти Москвою, і вирішив почати відкрите вторгнення.
У вересні 1609р. польське військо вторгнулося в Росію і підійшов Смоленська. Смолячи стійко захищали своє місто. Король не зміг відразу оволодіти Смоленськом і почав облогу міста, вирішили залучити до цього і сили Тушинського табору. Це прискорило розпад Тушина. Самозванець у грудні 1609р. втік у Калугу, де згодом був вбитий.
В Тушині бояри на чолі з Філаретом Романовим вирішили послати посольство до Сигізмунда ІІІ. Очолив посольство боярин Салтиков. У лютому 1610р. воно уклало з королем договір, за яким син короля Владислав визнавався російським царем. Влада обмежувалось Боярською думою "семибоярщина ".
У серпні 1610р. цей уряд уклав з С. Жулкевським договір, за яким: син Сигізмунда ІІІ Владислав, повинен був для зайняття престолу особисто прбути до Москви, прийнявши перед тим православ’я, поляки мали зняти облогу у Смоленська. Однак Сигізмунд ІІІ не збирався виконувати цей договір, тому що сам вирішив стати московським царем. Тим часом у вересні 1610р. На основі цього договору поляки ввійшли в Москву. Реальна влада опинилася в руках польського командування та його прибічників з московської знаті.
Після узяття Смоленська 2 червня 1611 року Сигізмунд, залишивши в місті гарнізон, змушений був, побоюючись заколоту, розпустити свою армію й повернутися в Польщу. У червні 1611р. Після 21 місячної облоги капітулював Смоленськ. Після цього Сигізмунд ІІІ тріумфально в’їхав у Варшаву. На той час у ній як полонені перебували Василій Шуйський та кілька інших високопосталені московські діячі (серед них був Федір Романов). Король сподівався що йому вдасться заволодіти московським троном.
Тим часом шведи, скориставшись відкликанням російських сил з Новгородської землі до Москви, улітку 1611 року зайняли Новгород, Псков і Тихвін.
В Поволжі почалося формування народного ополчення під проводом Кузьми Мініна та князем Дмитрія Пожарського. Вирішальну роль у його створенні зіграло купецтво Нижнього Новгорода. Наймані загони також виразили бажання приєднатися до ополчення, але одержали відмову.
На початку квітня 1612 року війська ополчення зайняли Ярославль. Тут на противагу «Семибоярщині» була сформована Рада всієї землі, армією якого стало земське ополчення. Його загони зайняли Твер, Володимир, Рязань і ряд інших міст, перерізавши шляхи до Москви зі сходу й північного сходу. Чисельність ополчення досягала 30 тисяч чоловік.
Наприкінці липня ополчення виступило з Ярославля в похід на Москву. 3 серпня його авангард підійшов до Білого міста й розбив табір між Тверскими й Петровскими воротами. Другий загін ополченців 12 серпня звів острожок між Тверскими й Никитскими ворогами. Ці загони блокували смоленську дорогу, по якій повинен був підійти польський гетьман Ходкевич із підкріпленнями для московського гарнізону. 20 серпня ще один російський загін зайняв район Арбатских воріт. Козаки Трубецького, у свою черга, розташувалися до південно-сходу від Білого міста - у Яузских воріт і на Воронцовом поле.
Трубецькой пропонував приєднати свої сили до ополчення, але Пожарський утримався від перемішування загонів з козачими. Пожарському не хотілося ділити із Трубецьким лаври визволителя Москви. Проте польський гарнізон виявився відтиснутий у Кремль і майже повністю блокований. Обложені почали нести гостру недостачу продовольства. Усього в Кремлі було обложено близько 3 тисяч поляків і німецьких найманців.
21 серпня з боку Вязьми до Москви підійшла армія Ходкевича, що нараховувала близько 12 тисяч чоловік, у тому числі близько 8 тисяч українських реєстрових козаків. Піхоти ж було лише 1,5 тисячі. Йому протистояло не менш 20 тисяч ополченців і близько 5 тисяч козаків Трубецького. Правда, частина російських сил була відвернена на облогу Білого міста. 22 серпня гетьман форсував ріку Москву в Новодівочого монастиря й атакував кінноти Пожарського на Дівочому полі. У ході семичасового бою росіяни були відтиснуті до Чертольским воріт. Після цього Ходкевич увів у справу піхоту, що штурмувала Земляний вал. У цей час у фланг Ходкевичу вдарили козаки Трубецького, підкріплені п'ятьома сотнями кінних ополченців. Польські війська не витримали натиску переважаючих сил супротивника й відступили.
23 серпня полякам, що вийшли із Кремля, удалося відбити в козаків Трубецького острожок і церква Георгія на Яндове. Ходкевич у той день перейшов у Донськой монастир, готуючи прорвався в Замоскворечье. Пожарський же сконцентрував свої сили в районі церкви Іллі Повсякденного на Остоженке. 24 серпня відбувся зустрічний бій між кіннотами Ходкевича й ополчення на підступах до Донського монастирю. Росіяни виявилися відкинуті до Земляного вала, потім польська наймана піхота й українські козаки, вибили їх і звідти. Запорожцям Зборовского вдалося у взаємодії з гарнізоном Кремля взяти Климентовский острожек. Гетьман уже розпорядився ввести в Замоскворіччя 400 возів із продовольством, призначеним для захисників Кремля. Однак Трубецькой контратакою повернув Климентовский острожок, і Ходкевич змушений був відступити. У Кремль прорвалося лише 600 чоловік з полку Певяровского. У цей час Пожарському вдалося організувати загальну контратаку, атакував Ходкевича з лівого флангу. Із правого флангу вдарили козаки Трубецького, а в центрі - головні сили Пожарського, що складалися з піхоти й спішеної кавалерії. Військо Ходкевича відступило до Донського монастирю, а звідти 25 серпня рушило назад до Вязьми. Позбавлений підтримки ззовні польський гарнізон Москви 27 жовтня 1612 року, виснаживши запаси продовольства й пороху, капітулював.
У листопаді керівники ополчення розіслали в усі російські воєводства грамоти про скликання Земського собору, що у лютому 1613 року обрало на царство Михайла Романова.
У лютому 1613 р. Михайло Романов був вибраний на російський престол (1613-1645). Перед новим урядом стояло завдання закінчення воєнних дій з Польщею й Швецією й очищення території країни від збройних загонів.
Але боротьба з інтервентами не закінчилась. Тепер вона велась зі шведами, головним чином у районі Тихвіна, що стояло на шляху з Новгородської землі в центральні райони Росії. Після провалу спроб взяти Тихвін штурмом, Делагарді почав тривалу облогу міста, що закінчилася невдачею. Жителі Тихвіна, що вкривалися за його стінами, околишні селяни й військовий загін, що прибув з Москви, зуміли нанести шведам поразка, та змусила їх не тільки зняти облогу Тихвіна, але й відмовитися від подальших наступальних операцій у напрямку до центра Російської держави.
До цього ж часу встановлюються й безуспішні спроби шведів опанувати Псковом. Шведи п'ять разів намагалися взяти Псков (в 1611, 1612, два рази в 1615 і в 1616 р.). Особливої гостроти боротьба за Псков досягла в 1615 р., коли сам шведський король Густав II Адольф почав облогу міста. Армія Густава Адольфа під Псковом нараховувала більше 13 тис. найманців різних національностей. Повне оточення Пскова було закінчено в 20-х числах серпня 1615 р. Міщани, котрих було значно менше, ніж осаджуючих, вели активну оборону. Велику допомогу обложеним надавали партизанські загони з околишніх селян, вони знищували їхні дрібні групи. 17 жовтня 1615р. інтервенти були змушені зняти облогу Пскова й ввідступити до Нарви. Героїчна оборона Пскова ще раз продемонструвала невичерпну стійкість і силу російського народу й змусила шведів почати мирні переговори. Швеція поспішала закінчити війну, поки в її руках перебувала ще значна частина російської території. Російській державі, що продовжувала війну з Польщею, також потрібний був мир зі Швецією.
23 лютого 1617 р. у селі Столбово (поблизу Тихвіна) був укладений мирний договір Росії зі Швецією. Шведи повернули захоплений ними Новгород, але російський уряд примушений було погодитися із захопленням Швецією старих російських міст ( Івангород, Ям, Копорье, Орешек ), а також Корслы й Корельского повіту. Таким чином, до Швеції переходила територія, що мала важливе політичне й економічне значення. Російська держава втрачала виходу до Балтійського моря. Територія Карелії й карельський народ виявилися розірваними на дві частини, причому центр Карелії - місто Корела відійшов до шведів. На це карели відповіли масовим переселенням із захопленого шведами Карельського перешийка усередину Росії, що тривало протягом декількох десятиліть (до середини XVII в.) і закінчилося виходом всіх карел з меж Швеції.
Загони королевича Владислава й гетьмана Ходкевича знову вторглись у російські землі в 1617 р. Просуваючись через Вязьму, польські загони до жовтня 1618 р. підійшли до Москви й зайняли Тушено. 1 жовтня воєнні дії розгорнулися в стін Білого міста (у районі Арбатских воріт). Приступ був відбитий, і інтервенти відійшла до Троїце-Сергієвого монастирю й Калузі. Проти загарбників активно діяли зміцнілі урядові війська й населення зайнятих інтервентами територій. Авантюри магнато-шляхетской верхівки виснажили Польщу, і нові спроби інтервентів уже не мали успіху. Міжнародна становище, що загострилася напередодні Тридцятирічної війни, також перешкоджала Речі Посполитої продовження завойовницької політики на Сході. Реч Посполита змушена була укласти в грудні 1618 р. у селі Деуліно (біля Тровце-Сергівєва монастиря) перемир'я на 14,5 років, при цьому вона отримувала захоплені нею Смоленські, Чернігівські й Новгород-Сіверські землі. Втрата цих територій була важка для Російської держави, але воно отримало відпочинок після тривалої боротьби.
Таким чином, до кінця 1618 р. територія Російської держави була звільнена від ворогів, за винятком земель, що відійшли до Швеції по Столбовському миру й, що залишилися під владою Речі Посполитої по Деулінському перемир'ю.
На мою думку, якщо Лжедмитрій І був витвором рук боярських, то Лжедмитрій ІІ був “орудием народной массы” проти свавілля аристократії. Смак влади і небажання ділитися нею призвели до загибелі обох самозванців: першого – від рук боярських, другого – від рук поляків. Початок XVII ст. характеризувалося внутрішньою слабістю не тільки російського, але й польської держави. Підтримуючи самозванців, король Сигізмунд одержав можливість направити найбільш неспокійну частину: шляхти на Русь, трохи розрядивши внутрішню обстановку.
Російська держава не могла примиритися із втратою Смоленська й Сіверщини, які захопила Річ Посполита по Деулинському перемир'ю. До того продовжувало існувати постійна погроза польсько-литовської інтервенції. Деулинськое перемир'я й Столбовський мир порушували життєві інтереси Російської держави. Зміцнення економічного й політичного положення Країни дозволило уряду Михайла Романова перейти до більше активної зовнішньої політики й почати боротьбу за повернення областей, захоплених Річ Посполитої під час інтервенції.
Поразки, нанесені шведським королем Густавом II Адольфом габсбургсько-католицькій групі держав під час Тридцятирічної війни, створювали сприятливу обставину для вступу Росії у війну з Польщею. Війна яка почалася навесні 1632р. одержала назву Смоленської війни, тому що Російську державу переслідувала в ній повернення Смоленська, чернігівських та Новгород-Сіверських земель. Цій війні, крім дипломатичної підготовки, передувала й серйозна військова підготовка. До початку війни Росія мала кілька полків, сформованих і збройних відповідно до стану військового справи в Європі в епоху Тридцятирічної війни. Російська армія нараховувала 40 тис. чоловік.
Восени 1632 р. російські війська зайняли ряд міст на Сіверщині й Смоленщині. Але облога Смоленська, що почалася навесні 1633 р., не мала успіху.
Загін Волконського який складався з рейтарських та драгунських полків іноземного строя зробив ризький прорив на Україну. Одночасно з настанням військ почався стихійний рух російських селян Смоленського й Дорогобужського повітів. Селяни створювали партизанські загони. Партизанський рух ставав великою силою в боротьбі з ворожими військами. Однак командування царської армії боялися народного руху й не використовувало його.
Улітку 1633 р. на допомогу обложеному польському гарнізону Смоленська прийшов новий король - Владислав IV з більшим військом. Російські війська виявилися відрізаними й притиснутими до стін Смоленська. В армії почалися сильний голод, хвороби, висока смертність. Російське командування капітулювало в лютому 1634 р. Ні в цей момент, ні пізніше Росія не одержала обіцяної підтримки з боку держав, які воювали проти Габсбургів у Тридцятирічній війні. Турецький васал - кримський хан, діючи в контакті з Річ Посполитої, спустошив набігом російські землі. Це відволікло частину збройних сил із західного фронту.
Війна була закінчена в 1634 р. Поляновським миром, що підтвердив умови Деулинського перемир'я, доповнивши їхньою відмовою Владислава від домагань на російський престол.
Обмануте у своїх розрахунках на підтримку держав антигабсбурзького угруповання успіхам яких воно сприяло, російський уряд послабив свої зв'язки з Данією, Голландією й Швецією. Відпустка хліба й селітри в ці країни був скорочений і вироблявся тепер у тих масштабах і на тих умовах, які відповідали економічним інтересам Російської держави.
Після возз'єднання України з Росією в 1654 році почалася їхня спільна боротьба проти Речі Посполитої. На Смоленськом напрямку були зосереджені російські війська на чолі із царем Олексієм Михайловичем. Улітку 1654 року Білий і Дорогобуж здалися без бою. У червні 1654 року почалася облога Смоленська. У вересні місто було здано. Польський гарнізон вийшов зі Смоленська, склавши зброю й прапори. Частина шляхтичів пішла із залишками гарнізону, але багато хто залишилися у своїх смоленських маєтках, ставши жителями Росії
Отже, з 1654 року в історії Смоленського краю відкрилася нова сторінка. А по Андрусівському перемир'ю 1667 року Смоленщина остаточно переходила до Росії.
Таким чином, Московське царство в сер. XVI ст. значно зміцнило свої міжнародній позиції. Основною проблемою зовнішньої політики Москви за правління царя Івана Грозного став вихід до Балтійського моря. Головною перешкодою на цьому шляху був Лівонський орден. Причиною затяжної виснажливої Лівонської війни (1558-1582рр.) стало порушення договору укладений в 1554р. Лівонією з Російською державою. Як наслідок цієї війни Лівонський Орден припинив своє існування а землі Лівонії перейшли в спільне володіння Великого князівство Литовського і Польщі. У зв язку зі смертю останього Рюриковича, розгорнулася боротьба за московський трон. Польські магнати вирішили втручатися в цю боротьбу й підтримали Лжедмитрія, який видав себе за чудом урятованого сина покійного Івана Грозного. Лжедмитрію вдалося захопити Москву і прийняв титул царя. Рік по тому жителі Москви постали проти поляків. Самозванець загинув, а його прибічники опинилися у в язниці або втекли до Польщі.
Царем було проголошено Василя Шуйського, якому прийшлося боротися ще з одним самозванцем Лжедмитрієм ІІ. Але піднесення російського патріотичного руху звільнили Москву від поляків. Новий цар Михайло Романов підписав у 1619р. із Сигізмундом ІІІ Деулінське перемир’я . Згідно з ним Речі Посполитої відійшли Смоленська, Чернігівська та Сіверська землі. У 1632р. Росія зробила невдалу спробу повернути собі Смоленськ. Підписаний у 1634р. Поляновський мир підтверджував загальні умови Деулінського перемир’я. Москва задовольнилася відмовою Владислава на російський престол.
Розділ ІІ Політичні відносини Польщі з країнами Південної і Східної Європи в другій половині XVI – першій половині XVI століття.
... український дипломат, очевидно, серед іншого звертався до султана з проханням вплинути на кримського хана, щоб той не відмовлявся від мирних відносин з Українським гетьманством [7;292]. 2.3 Зовнішня політика Б. Хмельницького в Придунайському регіоні Вельми активною на початку 1650-х рр. була зовнішня політика Хмельницького в Придунайському регіоні. Там розташовувалися близькі сусіди України ...
... ї, доцивілізованоі) фази розвитку до стадії цивілізованості (станово-класовий устрій, чітка диференціація суспільства з наявними механізмами регулювання суспільних суперечностей); інституціоналізація політичної системи українського суспільства феодального типу (князівська державність, інтеграція ранніх мікрополітичних утворень — племінних княжінь у державно-політичні макро-об'єднання імперського ...
... та Подільське. З 1434 р. у руських провінціях було запроваджено польське право, нав'язано польський адміністративний апарат, створено шляхетське самоуправління. У другій половині XV — на початку XVI ст. розгортаються процеси централізації, посилюється вплив Польщі та прогресує занепад Литви. Тривале протистояння з Московським царством, спустошливі напади татар, невщухаюча боротьба за великокнязі ...
... і української лінгвістики належить Б. Грінченку, авторові чотиритомного «Словника української мови». Друкуються перші праці з національної історії — «Історія України-Руси» М. Аркаса, «История украинского народа» О. Єфименко та ін. Найвизначнішу роль у становленні й розвитку української історичної науки відіграли в цей час роботи М. Грушевського — «Очерк истории украинского народа», «Ілюстрована і ...
0 комментариев