Формування головних фундацій монастиря

2.2.      Формування головних фундацій монастиря.

З документальних першоджерел випливає незаперечний факт: ще задовго до монастирських фундацій Анни Гойської на території сучасної Лаври існувала невеличка церква в ім’я Успіння Присвятої Богородиці.

Храм Успіння, як зазначалось у вже згадуваній грамоті польського короля Сигізмунда ІІ від 1557р., був мурований. І хоча він не вирізнявся своїми розмірами, та використання для його будівництва більш довговічних і дорогих конструктивних матеріалів замість поширених тоді дерев’яних зрубних конструкцій свідчить на користь неординарності споруди.

Успенська церква розташовувалась на південному схилі Почаївської гори, приблизно на середній її позиції. З цього боку гора плавно переходила в рівнинну місцевість, тому навіть такий невеликий храм ще здалеку добре проглядався з південних доріг, що вели від Вишнівця, Заложців та Підкаменя. Це була хоч і скромна, але досить помітна рукотворна прикраса мальовничих відрогів Крем’янецької височини. Зрозуміло, що відразу після фундації монастиря постало питання нового будівництва. Про його особливості немає відомостей, окрім припущень, що Гойська вибудувала для ченців “малий дерев’яний монастир” [11.ст.123]. Враховуючи виняткову живучість у часі юридично оформлених кордонів, можна додати, що ареал монастирської території склався і залишався практично незмінним протягом усього ХVІІст., якщо не брати до уваги “пригородка”, про який йтиметься нижче.

Оскільки більшість будівель була зведена з дерева, то над Почаївським монастирем постійно висіла небезпека пожеж. І одна з найбільших трапилася- таки 1626р. Як писав ігумен Іов, від вогню тоді загинули “краса церковна, священні шати, Євангеліє, хрести й інші церковні окраси”. [5.ст.42]. За поширеною в той час звичкою, ігумену нічого не залишалося, як звернутися за допомогою до московського царя Михайла Федоровича, який щедро допомагав багатьом православним церквам і монастирям на українських теренах тогочасної Речі Посполитої. Очевидно, допомога була отримана і монастир досить швидко відбудувався, а головною монастирською церквою, як і раніше, залишався давній храм Успіння Пресвятої Богородиці.

Найдавніша Успенська церква і практично всі монастирські споруди ХVІІст. Були втрачені у наступному столітті. Тому сьогодні можемо лише в загальних рисах охарактеризувати їх архітектурне обличчя, спираючись передусім на наявні іконографічні перешоджерела. Головним з них, безумовно, є високовартісний твір відомого українського гравера доби бароко Никодима Зубрицького – мідьорит “Облога Почаївського монастиря 1675р.”. На сьогодні ця гравюра залишається по суті єдиним автентичним відтворенням архітектурного обличчя Почаївського монастиря довасиліанської доби. Вона дає змогу досить повно уявити просторову локацію та композицію практично всього архітектурного комплексу і водночас зробити певні аналітичні висновки стосовно кожної споруди. Особлива цінність гравюри змушує детальніше зупинитись і на особистості автора, і на обставинах появи цього твору.

Никодим Зубрицький, безумовно, був непересічним майстром в історії української барокової графіки. Початок його творчої біографії пов’язаний з Крехівським монастирем та Львовом (1691-1702рр.). Згодом він нетривалий час працював у Почаєві (1704р.) та Києві (1705р.), а майже весь останок років провів у Чернігові, де й помер у 1724р.

Короткотривале перебування Н. Зубрицького в Почаєві пов’язане з ігуменом Йосипом Саєвичом, одним з останніх (можливо, останнім) православних настоятелів монастиря. Завдяки своїм дружнім стосункам із впливовими ієрархами Києва та Москви, Й. Саєвич досить рішуче протистояв перманентним спробам перевести монастир на унію і в 1700р. навіть сподобився дістати від короля Августа ІІ спеціальну грамоту на захист православного статусу монастиря.

Однак ситуація залишалася хиткою, тому популяризація чудесних подій, пов’язаних з Почаївською обителлю, могла бути додатковим аргументом у протистоянні унійним настроям. Отже, можна гадати, що саме Йосип Саєвич був ініціатором та замовником гравюри, яка мала б уперше наочно показати сцену чудесного спасіння православного Почаївського монастиря під час турецько-татарської облоги 1675р. Коли Н. Зубрицький розпочав роботу над гравюрою, з моменту події минуло майже 30 років – час цілком поважний, щоб, з одного боку, вже трохи призабулися реальні обставини цієї баталії, а з другого, щоб вималювалася й усталилася певна сценографія міфілогізованого бачення поразки бусурманського війська крізь призму вирішального втручання небесних сил.

У мистецтвознавчій історіографії можна зустріти посилання на свідчення А. Ровинського про те, що ця подія нібито була відразу зафіксована іконописцем Анатолієм, тодішнім вікарієм Волинської єпархії, а Н. Зубрицькому залишилося лише перевести згодом наявний малюнок у гравійоване зображення. [2.ст.281-282]. Одначе ця версія є наслідком прикрої фактологічної помилки і спростована у працях лаврського історіографа А. Хойнацького. [18.ст.61].

На користь повноправного авторства Н. Зубрицького свідчить і напис у лівому куті гравюри “in Monasterio Poczayowiensi invenit et sculpt Nicodemy Zubrzucki A. 1704”, тобто “в монастирі Почаївському витворив та виритував Никодим Зубрицький року 1704”. Саме “витворив”, а потім “виритував”, тобто спочатку опрацював загальну композицію та деталі зображення, а вже після цього перевів малюнок на мідну дошку для подальшого друку. Отже, можна одночасно стверджувати, що саме Н. Зубрицькому належить створення просторової сценографії чудесного спасіння Почаївського монастиря і пріоритет мистецького унаочнення цієї дивовижної сторінки його церковного життєпису.

На гравюрі Н. Зубрицького головні події під час облоги розгортаються на широкому тлі монастирського комплексу та прилеглої місцевості. Монастирські споруди відтворено з висоти пташиного польоту з найвигіднішого для сприйняття південного боку. І хоча в напису на гравюрі зазначено, що "діялося року 1675", але не викає жодного сумніву, що зовнішній вигляд монастиря відтворено станом на час виконання гравюри, тобто на 1704р.

Характеризуючи найдавніший монастирський храм Успіння Богородиці, можна скористатися його зображенням на гравюрі Н. Зубрицького, зробивши певні зауваження.

Західний фрагмент – невисокий притвор трисхилим дахом і у вигляді високого ґанку зі сходами, орієнтувався на захід, а головна вісь храму, відповідно до традиції, проходила з заходу на схід, де завершувалася вівтарною апсидою. Лише західний притвор (бабинець) виконаний в одному рівні, а сама нава і вівтар, окрім поземного рівня, мають ще два поверхи. Другий ярус позначено як церкву Воскресіння Господнього, а на центральному куполі третього ярусу стоїть позначка церкви св. Федора Мученика. Ця церква, за припущенням І. Огієнка, була поставлена на честь одного з монастирських ктиторів Федора Домашевського. [11.ст.256].

На основі гравюри Н. Зубрицького можна дійти висновку, що давня мурована Успенська церква протягом ХVІІ ст. у процесі розбудови монастиря неодноразово трансформувалася шляхом перебудов та надбудов і на початок ХVІІ ст. від неї в первісному вигляді лишилися бабинець, бічні стіни головної нави та вівтарної частини. Надбудовані другий і третій яруси отримали власні престоли – відповідно Воскресіння Господнього та Федора Мученика. Таке просторове поєднання декількох церков у різних рівнях, але в межах однієї храмової споруди не є чимось винятковим і спорадично трапляється як у давньому, так і в сучасному церковному будівництві. У даному разі таке рішення, ймовірно, було зумовлене головне особливостями рельєфу, крутий підйом якого в північному напрямку давав можливість організувати вхід до церкви Воскресіння Господнього безпосередньо з монастирської території. Зрозуміло, що в процесі надбудов треба було обов’язково врівноважити у південному напрямку можливі бічні зусилля з півночі. І такі конструктивні заходи (цілком очевидно, більш пізнього походження) зображено на гравюрі у вигляді трьох потужних контрфорсів.

Окремою позицією в напису до гравюри позначено “печеру, в якій вівтар св. Миколая”. Вона розташована дещо на схід від Успенської церкви і приблизно в одному з нею поземному рівні. Ця печера мала окремий вхід, розміщений просто неба. Її можна вважати однією з тих, де з давніх-давен мешкали монахи-пустельники. Важко з упевненістю ідентифікувати цю печеру з тією, в якій мешкав Іов Залізо, але не можна, напевне, й відкидати таку можливість.

На гравюрі Н. Зубрицького зображено й головний монастирський храм Св. Трійці, завершений будівництвом на кошт Домашевських у 1649р. За своїми розмірами він значно перевершував стару Успенську церкву (навіть з надбудовами) і розташовувався поблизу неї з північного боку, але помітно вище по рельєфу. Новий храм мав споріднену тридільну об’ємно-просторову композицію і так само був зорієнтований вівтарем на схід.

Дещо незрозумілим на перший погляд здається розміщення Троїцької церкви майже впритул до старої Успенської, хоча з північного боку на верхньому плато Почаївської гори розташовувалося досить просторе монастирське подвір’я. З очевидних, суто композиційних міркувань просторового розкриття нова споруда мала б зайняти найвищу точку і стати більш виразною домінантою серед прилеглої забудови. Таке неочевидне рішення при виборі місця розташування нового Троїцького храму пояснюється бажанням ввести до внутрішнього простору церкви одну з монастирських святинь, а саме відбиток на скелі Божої Матері, який до цього був відкритим.

Нижня частина Троїцької церкви на гравюрі майже повністю перекривається силуетом сусідньої старої церкви. Однак наявність виразного горизонтального гурту на західному та центральному об’ємах дає змогу висловити припущення, що новий храм теж не був одноярусним або мав, принаймні з південного боку, досить високий цоколь, у рівні якого розташовувався головний західний вхід до храму. На гравюрі почасти видно довгий ланцюг ченців, які йдуть молитися до церкви і входять до неї саме в нижній частині західного притвору.

На зображенні чітко проглядається також тридільний безстовпний характер просторової побудови Троїцької церкви з рівновисокими притвором, навою та вівтарем, сполученими в один видовжений “корабель”. Притвор та нава мали, очевидно, прямокутний план, тоді як на вівтарному об’ємі можна помітити виразне скруглення стіни, що свідчить про півциркулярний план головної апсиди.

Висотне завершення Троїцької церкви теж досить типове. Кожен з трьох об’ємів храму мав куполоподібні бані, причому західна та східна посаджені безпосередньо на позначці головного карнизу зовнішніх стін. Центральний купол був піднятий на невисокому восьмигранному барабані за схемою “восьмерик на четверику”. Кожна з бань мала виразні завершення у вигляді невеличких ліхтарів з хрестами.

Що є нетиповим в архітектурній зовнішності цієї церкви і відразу привертає до себе увагу, то це незвична акцентація зовнішніх рогів даху майже такими ліхтариками, як і на трьох головних банях. Такий композиційний прийом, внаслідок якого кількість маківок на храмі досягла дев’яти, значно збагатив образну індивідуальність та силуетну виразність Троїцької церкви як головного монастирського храму. Загальна кількість таких висотних акцентів на всіх тогочасних спорудах монастиря досягла двадцяти восьми. Навіть сьогодні Почаївська лавра має меншу кількість важливих засобів підсилення та підкреслення просторової композиції.

У другій половині ХVІІст. Троїцька церква збагатилася двома бічними приділами зі своїми власними престолами. Проте стосовно їх просторового положення та найменування різні джерела подають суперечливі відомості . На гравюрі Н. Зубрицького на полізахідної бані Троїцької церкви та біля східної апсиди позначені відповідно проепстоли Преображення Господнього та Благовіщення Діві Марії. У своїй гравюрі Й. Гочемський подає іншу експлікацію: на східній бані Троїцької церкви так само позначено престол Преображення, але на Західному стоїть інша позначка – церква Воскресіння Господнього, яка у Н. Зубрицького була на рівні другого ярусу старої церкви.

У той же час у “Сказанні” Амвросія знаходимо взагалі принципово відмінне твердження: буцімто віс церкви (Преображення, Благовіщення, Воскресіння, св. великомученика Федора та Перемоги Божої Матері) з того чи іншого боку прилягали до Троїцького храму. [1.ст. 22]. У монографії І. Огієнка взагалі не йдеться про просторову диспозицію, а лише стверджується, що біля Троїцької церкви розміщувалися два приділи – Успенський та Благовіщення [13. ст.268]. Як бачимо, інформація дуже суперечлива, але, на наш погляд, найближчою до фактичного стану слід вважати гравюру Н. Зубрицького, як джерело найбільш раннього походження.

Після 1675р. побудовано ще одну споруду – невеличку церковку в ім’я Перемоги Божої Матері. Розташувалася вона з протилежного, північного боку монастиря, але не як окрема будівля, а між двома корпусами чернечих келій. Судячи з гравюри Н. Зубрицького, це був невеликий дерев’яний однобаневий храм, більше схожий на капличку зі світловим барабаном.

Отже, на кінець ХVІІ – початок ХVІІІ ст. Почаївський монастир мав три основні церковні споруди. У найдавнішій, Успенській церкві, окрім головного престолу, у надбудованих рівнях розміщувались додаткові престоли – в ім’я Воскресіння Господнього та св. великомученика Федора. Останній, очевидно, був улаштований з ініціативи Федора Домашевського ще до фундації нового храму. Незаперечною домінантою всього архітектурного ансамблю стала Троїцька церква (1649р.). Два додаткові престоли вона отримала пізніше – в другій половині ХVІІІст.