Навигация
Напишіть про навчання і життя студентів Києво-Могилянської академії
52227
знаков
0
таблиц
0
изображений
2. Напишіть про навчання і життя студентів Києво-Могилянської академії
Навчальний рік в Академії, як і в інших європейських університетах, розпочинався 1-го вересня. Але шукачі знань часом приходили «не за правилами»: у жовтні чи грудні, «після Різдва Христового», а то й у квітні чи травні. Але в Академії їх приймали.
Не було й вікових обмежень. Так, у списках учнів граматичних класів можна побачити хлопців від 10-11 до 24 років. Деякі богослови закінчували навчання, маючи 30 і більше років. Тобто в Академії з розумінням ставилися до можливостей різних сімей відпустити дитину чи парубка з дому на навчання в той чи інший час.
З новоприбулими префект проводив співбесіду — «отведывал память и остроумие». Академічні інструкції попереджали: «Якщо попадеться зовсім тупий, не приймати, бо літа втратить, а нічому не навчиться, а тим часом гадатиме, що він мудрий. А якщо котрий прикидатиметься тупим, щоб його відпустили додому, досвідчений вчителі знайде як його спокусити й істину вивідати». Тобто Академія дотримувалася просвітницьких ідей — дати знання якнайбільшій кількості молоді. Після тестування префект направляв прибулого до того чи іншого класу. Там їхній учитель, він же наставник, записував до «реєстрів акуратних», зазначаючи «якого стану», «коли і звідки прибув” «скільки від роду літ» і «чий він син».
Уроки (лекції) тривали 1 годину. З 8-ї ранку до 6-ї вечора всього було 8 уроків з перервою на 2 години. Організацією навчання займався префект, він, як і ректор, мав право контролювати уроки й знання студентів. Зважаючи на те, що в граматичних класах завжди було багато учнів — до 100 і більше, учителю призначався помічник із старших студентів — аудитор. Обов'язком аудитора було перевіряти наявність учнів у класі та виконані ними домашні завдання — окупації. В окупаціях аудитор зазначав: S (scit) — знає, ns (non scit) — не знає, еr — помилився, nt (non totam) — не все завдання, рns (рrorsus non scit) — не знає нічого, пr (non scit) — не здавав урок. З поміткою «соrrecta», аудитор здавав зошити вчителю. Старшим над аудиторами був аудитор аудиторіс також зі студентів.
Були й інші виборні посади серед студентів: дзвінник — будив бурсаків і дзвонив до початку і закінчення уроку; калефактор (від лат. робити гаряче) — призначався, як правило, з ледачкуватих студентів, він носив із собою щось на зразок сагайдака з різками й лінійками і за наказом учителя виконував дрібні покарання. Окрім того, він мав топити в класі й бурсі грубки.
Кожної суботи учні граматичних класів тримали своєрідний іспит з матеріалу, пройденого за тиждень — суботівки. Підсумовувалися домашні (окупації) й урочні (екзерциції) завдання, учні читали й перекладали з іноземних мов, демонстрували знання граматичних правил, статей Катехізису тощо. Студенти класів поетики й риторики зачитували зроблені ними переклади з іноземних мов, написані вірші й промови, розв'язували логічні й математичні задачі. Філософи й богослови не підлягали суботньому контролю, їхні знання оцінювалися під час диспутів.
Диспути вважалися складовою навчального процесу. Поділялися вони на ординарні, де в присутності академічного керівництва й професорів захищалися так звані малі дисертації, й урочисті, публічні, де студенти захищали свої філософські чи богословські дисертації перед опонентами в присутності покровителя Академії — митрополії ректора, префекта, усіх професорів і студентів старших класів, а також — усіх охочих взяти в них участь як опоненти або просто послухати «вчене слово».
Учасники диспуту повинні були проявити високі знання предмета й суміжних наук, уміння користуватися різними засобами впливу на слухачів, тонкощами логіки й риторичного мистецтва й, безумовно, культурою ведення дискусії.
Здебільшого диспути присвячувалися тій чи іншій поважній особі, що зазначалося в тезах (конклюзіях) диспуту, які потім підносилися патрону та іншим знатним гостям. Проводилися диспути надзвичайно урочисто. Митрополит виїздив з Лаври каретою, запряженою восьмериком, у супроводі золотої коругви магістрату, що знаменувало урочистий момент; за ним тягнулися у більш скромних каретах різного сану й рангу духовні й цивільні особи, а за ними котили вже вози обивателів київських і батьків студентів. На подвір'ї Академії гостей зустрічав хор та інструментальний оркестр студентів. Коли митрополит ступав на подвір'я, дзвонили у дзвони Богоявленського монастиря, а за ними — всіх подільських церков. В конгреґаційній залі проголошувалися на його честь вітальні орації й декламації. Після цього розпочинався сам диспут. Німецький протестантський пастор Христофор-Вільгельм Хегельмайєр, який бував у Києві в 1730-х рр., часто відвідував Академію, знав її професорів, проводив з ними тривалі бесіди на філософські й богословські теми, брав участь у диспутах, про хід диспуту писав у своїй книзі «Безсторонні повідомлення про різноманітні визначні пам'ятники Російської імперії» (Штутгарт, 1739): «Коли закінчено зі звичайними (ординарними) опонентами, яких буває три, тоді виступають запрошені екстраординарні, серед яких часто бував і я. Не було жодного диспуту, на який я, коли перебував у Києві, не був запрошений деякими студентами. Це дозволяло мені як у філософських, так і теологічних матеріях висловлювати свою думку, хоча мене могли сприйняти за єретика». Побоювання пастора були марними, бо в Академії панував дух толерантності, терпимості до чужих думок і людей іншої віри, що й відзначив Хегельмайєр. Завершувалися диспути урочистим богослужінням і сальвією (феєрверком). Загалом, оцінюючи стан ученості в Україні й Росії, Хегельмайєр писав: «На підставі правдивих свідчень я вважаю цю націю схильнішою і здібнішою до вченості, ніж власне росіян» і що «в козацьких душах зростає потяг до високих і кращих справ та мудрого знання». В кінці року на основі поточного контролю виставлялися річні оцінки. Так, у графі студентського реєстру «какого учення» класу інфими за 1736/37 навчальний рік значаться: «доброго», «мерного», «худого», «тщательного», «не слабого», «слабого», «безнадежного»; у графі «какого состояния»: «мерен в состоянии, в учений мало надежен», «изрядного состояния й доброй надежды», «постоянен, к ученню иссело охочий», «добронравен, в учений скоропостижен» і т. п.
Варто зазначити ще одну гуманістичну засаду Академії: невстигаючих студентів не виключали. Неатестованого учня не переводили до старшого класу, він ще й ще сидів у тому самому класі, аж поки, нарешті, не «встигав з середніми», і, якщо прослідкувати за документами, то часто учень, який починав з того, що «мало або нічого навіть не зрозумів» (клас граматики), вже як студент класу філософії мав характеристику «чесний, не нетямущий, не лінивий».
І це було виправдано. Відірвана від дому дитина 1011 років потрапляла в екстремальні умови — інтенсивне навчання, бурсацькі звичаї, покарання, недоїдання, хвороби — все це вимагало певного часу, щоб звикнути, призвичаїтись, зібратися. Іноді самі студенти просили ректора дозволити їм залишитися ще на один рік в тому самому класі, «підтвердити навчання». Найчастіше так робили студенти класу риторики, найпопулярнішого в Академії.
Навчались в Академії хто скільки міг. Серед багатьох причин, які називають студенти полишаючи Академію, найчастіше це — неймовірна нужда, що гнала їх у пошуках шматка хліба, хвороби або сімейні обставини: «з примусу матері шлюб взяв», чи загинула вся сім'я під час нападу татарської орди і т. ін. У другій половині XVIII ст. чимало студентів за наказами чи добровільно відходили до медико-хірургічних закладів, від'їздили за викликами до організованих києвомогилянцями шкіл у Росії вчителями тощо.
Тим, хто скінчив навчання, видавався атестат за підписом ректора та префекта. В атестаті зазначалося: скільки вчився студент, в яких класах, які науки вивчав і які мав успіхи, давалася оцінка його моральним якостям, його ставленню до товаришів-студентів, іноді — й рекомендація щодо використання його здібностей на тій чи іншій посаді.
Освіта в Академії розглядалась не лише як набуття певної сум знань, власне, для себе, а й як засіб формування національної свідомості, патріотичних почуттів, громадянської відповідальності, власної гідності. Молодь виховувалася на таких полемічно-публіцистичних працях, як «Палінодія» Захарії Копистенського, «Тренос» Мелетія Смотрицького, «Протестація» Йова Борецького, «Хроніка» Теодосія Софоновича та історико-біографічних і панегіричних творах, присвячені Петру Конашевичу-Сагайдачному, Петру Могилі, Богдану Хмельницькому, Лазарю Барановичу, Іванові Підкові, Іванові Мазепі, на козацьких літописах, історичних працях Петра Симоновського, Стефая Лукомського, Семена Дівовича. В них звеличувалося козацтво, оспівувалися гетьмани й козаки-лицарі, які здобували Україні волю й виборювали свою державу. Академічні вчителі рівняли молодь на ідеал козацтва — воля, хоробрість, відданість вітчизні. Твори, про які ця мова, були написані своєю, українською мовою. Вона вивчалася в Академії, панувала у сфері культурного життя, у богослужінні. Це був вагомим виховним і націотворчим фактором. Та й сама історія, її творилася на теренах України на очах української молоді, сприяла її патріотичним настроям, відданості справі народу, вітчизні. Тож недаремно, здобувши освіту, а то й полишивши її, студенти часто йшли на Січ, вступали до лав козацького війська, міняючи, як казали в той час каламарі на шаблі.
Неабияке значення у справі виховання національної свідомості мало відновлення українських святинь, розпочате при Петрові Могили Софійського собору, церков: Десятинної, Спаса на Берестові (де до речі, залишився фресковий портрет Петра Могили, виконаний за його життя), Трьохсвятительської, Михайлівської у Видубичах, храмів Луцька, Кременця, Куп'яничів та в інших містах і селах України; реставрація ікон, церковних розписів, канонізація і поклоніння святим.
Виховні засади в Академії ґрунтувалися на давніх українські традиціях, християнській моралі, на досвіді вітчизняної педагогічної думки й новітніх її досягненнях в західних країнах, які з'являються епоху Відродження та Нового часу. Деякі моральні принципи виховання були викладені вже в Статутах братських шкіл. Багато працював над питаннями виховання молоді Петро Могила. Його роздуми з цього приводу викладені насамперед у праці під назвою «Антологія, сиріч молитви і поученія душеполезная. В душевну ползу спудеов всіх благочестивих любомолитвених» (К., 1636). Як бачимо, праця присвячувалася вихованцям його Колегіуму. Питання моралі й виховання молоді піднімалися Могилою і в таких творах, як «Євангеліє учительне» (3 благословення Петра Могили, К., 1637), «Літос» (К., 1644) «Требник» (К., 1646) та інших.
Розробляючи морально-соціальні постулати поведінки людини зокрема студентів, Могила брав за основу звичаї, обряди й традиції українців. У ті часи, коли не було української держави, це мало особливе значення для усвідомлення людьми своєї етнічної належності, збереження генетичного зв'язку поколінь.
Визначаючи мету створеної ним Лаврської школи, Могила записав: «...Аби молодь у справжній побожності, в звичаях добрих і науках вільних навчена була». Ці три поняття Могила розвинув у «Антології» у цілісну гармонійну систему виховання. Закликаючи молодь засвоювати науку, він застерігав, що при цьому треба міцно триматися православної віри: «щоб в тих школах не тільки зверхні науки, але й, тим бардзей і понад усе, побожність в серцях ваших, молоді, впаяна була». Говорячи про набуття наук, Могила підкреслює значення праці, працелюбства. Бо це не лише тягар — «труд», але й засіб до задоволення потреб людини й роду (суспільства). Це — спосіб життя, який стане радісним, коли праця для людини буде творчістю. І що саме праця, особистий доробок людини приносить їй, попри «знатність і старожитність роду», визнання й гідне становище в суспільстві. А «з лінощів народжується лежня, а з лежні розпуста, а з розпусти сваволя і вшеляке зло».
Працелюбність Могила відносить до моральних категорій, як і волю й совість (сумління), які треба удосконалювати через самопізнання. І радить вихованцям прискіпливо ставитись до себе, аналізувати свої думки, вчинки, огріхи вільні й невільні, як і все життя. При цьому митрополит вдається до цілком конкретних настанов: лягати спати і вставати завжди треба в певний час, спати не більше семи годин, а перед сном прозвітувати перед собою у справах пройденого дня, проаналізувати їх, щоб більше не повторювати негідних вчинків чи думок і просити в Бога за них прощення. Могила попереджає і наставників, що формувати бажані риси у молодих потрібно через їх розум і серце, а не насильно, бо це може призвести до протилежних наслідків.
Вболіваючи за своїх вихованців, Могила вперше вводить до «Требника» особливий чин богослужіння — «благословення отроков в училищі», в якому є прохання до Бога «низпослати на отроча сіє духа премудрості й разума й отверсти ум й уста его й просвітитьі серце его к принятію наказанія добрьіх ученій». Могила склав також кілька молитв для спудеїв свого Колегіуму: «Молитва перед зачинанієм учитися», «Молитва входячому до школи» й інші, які помістив до «Антології».
Багато думок і повчань Петра Могили знайшли відображення й розробку в працях могилянців, його послідовників, таких як «Мир з богом людині» (1669) Інокентія Ґізеля, «Похвальне слово землеробству» Данила Туптала, у творі «Іфіка ієрополітика» (моральна філософія) (1712) невідомого автора, «Христові о блаженствах проповіді толкованіє» Теофана Прокоповича, «Арістотелівська філософія» (1743) Михайла Козачинського, «Об умной или внутренней молитве” (бл. 1760-го р.) Паїсія Величковського, численних працях Григорія Сковороди — «Наркіс», «Алфавіт», «Кільце» й ін.
Наставники студентів використовували як посібники такі праці як «Первое учение отроком» Теофана Прокоповича, праці відомою педагога Я на Амоса Коменського, «Юности честное зерцало», укладне Гавриїлом Бужинським 1717 р. як посібник світської поведінки для російської молоді. 1783 р. зроблено опис бібліотеки професора Іоїля Самойловича, який працював в Академії 24 роки — 1147 книг. Серед них багато присвячених вихованню молоді1: «Путешествия к премудрости», «О полезном с юношеством чтении», «Наставление младенцев», «Друг детей», «Способи учить й обуй чать господина Роллена», «Театр для пользы юношества» (М., «Опыт народного воспитания» і т. ін.
Відродження Церкви, становлення державності, розвиток її структур, дипломатичні контакти, загальноєвропейські цивілізаційні процеси потребували людей раціоналістичного, а не емоційного поводження, вироблення певних манер спілкування. Наставники розробляли правила поведінки студентів у самій Академії, в товаристві, у церкві, гостях, за столом, у взаєминах зі старшими, наставниками, товаришами-спудеями тощо, дають рекомендації щодо уміння приховував почуття, а не виплескувати їх через крик, грубість, вираз обличчя тощ Інструкцією 1734 р. вимагалося від викладачів бути у всьому взірцем для студентів, а студентам: дотримуватися «в одязі, обличчі, волос чистоти, одягатися просто й скромно, а якщо хтось і одягається по моді, то це не дає йому права порушувати академічні звичаї і сміятися над одягом інших», притримуватися правил «людськості й учтивості виказувати професорам і наставникам, чесним людям «повагу й пристойність у вітаннях, поставі, виразові обличчя». Заборонялося «бродити по ночам», брати участь у бійках і «справах безчесних», носити в Академію зброю, знущатися над меншими й слабшими.
Виходячи з того, що до Академії йшли діти з різних соціальних прошарків населення, Могила в «Антології” знайомив учнів з правилами пристойної поведінки на прикладі рекомендації ченцям: поступатися місцем на дорозі старшому, чекати товариша з яким ідеш, не перебивати його, коли він з кимось розмовляє, не дорікати за затримку, за трапезою ніколи не брати собі їжі першим «перед дружиною твоєю», або перед гостем чи подорожнім. Коли, «кашляніє прийдет» або «прозіаваніє», то треба відвернутися від столу. Якщо змушений будеш сміятися, «да не явят ти ся зуби», а при розмові з жінками опустити очі додолу. Говорити з усіма треба лагідно й цнотливо.
Вимагаючи від студентів «людськості й учтивості», виказування професорам, наставникам і «чесним людям поваги й пристойності», академічні правила в той же час прищеплювали своїм вихованцям почуття власної гідності, захищали їх від зневажливого ставлення сторонніх. Так, посилаючи студентів на прохання обер-коменданта Києва Вігеля до військового суду для перекладу скарг польською мовою, ректор Самуїл Миславський застерігав: «Однако, покорно прошу, чтобы оный суд поступал с ними не повелительным образом, но с благопристойностью, которую заслуживают благопристойные люди».
Випадки побиття міщанами й особливо покарання студентів виконавцями магістрату (що було порушенням прав Академії на самоврядування і власний суд) призводили іноді до бурхливих виступів студентів, які таким чином захищали свою гідність. Так, у січні 1700 р. три дні під калатання на сполох із дзвіниці Братського монастиря студенти воювали з міщанами, бурмистрами, які виконували поліцейські функції, і стрільцями, викликаними магістратом для оборони його від студентів, які збунтувались не на жарт.
За порушення «правил честі» студенти підлягали покаранню. Щоправда, це було непростою справою. Більшість порушень зумовлені були нужденним становищем студентів. Тому Академічна інструкція від 1734 р. вимагала карати студентів «ні занадто суворо, ні занадто слабо, а триматися середини, як велить обов'язок просвіченості і ввічливості».
Суворо каралися студенти лише в тому разі, коли вони грубо й неодноразово порушували «правила честі»: за пияцтво, мордування товаришів-спудеїв, неодноразово виказану грубість і неповагу до викладачів і наставників. Інструкція 1764 р., складена ректором Самуїлом Миславським, це положення тлумачила так: «Префект має право карати йому підлеглих учнів: малих різкою, а середніх і старших спочатку — погрожуючим словом, другий раз — переведенням з вищої школи в нижчу, третій — позбавленням кондицій чи певного місця і, нарешті, про невиправних доповідати ректору. Ректор в Академії — верховна влада — всіх різним покаранням карати може» 3. 1784 р. префект доповідав митрополитові Самуїлу Миславському, що студент-богослов Антон Стасевич за пияцтво й бешкети був заарештований бурмистрами, сидів у колодках і був на чорних роботах. Після повернення в Академію підпискою зобов'язався, що більше таких бешкетів учиняти не буде. Але, запевняв префект, що це вже не вперше, і що Стасевич і нині «від пияцтва й сварки не утримується, чим наводить порок на академічне зібрання». Резолюція митрополита не забарилася: «За постійне пияцтво студент Антон Стасевич із Академії виключається, а префекту й учителям найсуворіше підтвердити, щоб за студентами в Академії завжди був найретельніший нагляд».
Спільні зусилля ректора й префекта, наставників і протекторів митрополитів не були марними. Вихованці Академії полишали її освіченими, ґречними людьми, добре вихованими, вірними ідеалам Вітчизни й віри. У суспільному житті навколо них формувалося середовище, яке сприймало й продовжувало освітні традиції, культуру поводження, інтелігентність, гідність, моральність.
Створюючи Київську братську школу, її фундатори — Гальшка Гулевичівна, гетьман Петро Сагайдачний, Київське братство дбали про те, щоб учні виростали не лише добре освіченими, але й вірними синами Вітчизни й Православної церкви. Цій меті повинно було слугувати і Младенчеське братство (так його називає у своїх грамотах 1620 р. Єрусалимський патріарх Теофан), тобто Студентське братство!
Митрополит Петро Могила, створивши Колегіум, перейменував Младенчеське братство в Конгрегацію (від лат. зібрання, об'єднання). Вірогідно, свого часу Конґреґації занепали, бо є документи прв те, що ректор Академії (в 1693—1697 рр.) Йоасаф Кроковський їх відновив. Студентська Конгрегація поділялась на Велику в ім'я Пресвятої Діви Марі і Малу в ім'я Св. князі Володимира Провідною була, закономірне старша конґреґація, до якої приймалися студенти, починаючи з класу поетики. Іменувалася вона ще як Маріїнське братство. Керували Конґреґацією вибрані з числа її членів префект і віце-префект. Вибор були таємними. Імена кандидатів подавалися на картках. Обирався той, хто набрав більше голосів. Новообраних вітав ритор орацією, а піїт — віршованої гратуляцією. Префектам призначалися у поміч 2 асистенти (або віце префекти), 2 секретарі (нотаріус і віце-нотаріус). Наставником Конгреґації був конґреґаційний патер, викладач, здебільшого класу риторики.
Метою Конґреґацій було не лише морально-релігійне виховання, а й формування у студентів почуттів братства, взаємодопомоги, вірності академічним традиціям самостійності, гідності, вміння захищати свої інтереси в складних суспільних умовах.
Вступаючи до Конґреґації (цей акт іменувався промульгація — від латинського оголошення, обнародування, малося на увазі — вибори нових членів), новообрані складали присягу на вірність товариству, православній вірі, Церкві — «умерти, аще би за сіє не стояло», «учитися не ліносно, найпаче вільних наук» і ніколи не забувати свою рідну Академію, як би не склалася доля по закінченні навчання і виходу в широкий світ. Іноді й по закінченні навчання декотрі випускники залишалися членами Коґреґації, вірні її товариству, допомагали їй посильними внесками.
Конґреґації були самоврядними організаціями — мали свою печатку, скарбницю, яка поповнювалася за рахунок внесків благодійників, представляли інтереси своїх членів у суді, перед академічним керівництвом тощо.
Турботою Конґреґацій була студентська Конґреґаційна церква в ім'я Благовіщення Пресвятої Богородиці - Благовіщенська. Історія її простежується від гетьмана Петра Сагайдачного (1620) і митрополита Петра Могили до гетьмана Івана Мазепи й митрополита Рафаїла Заборовського. Як зазначалося раніше, ще гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний заклав і збудував першу двоповерхову церкву Київського Братського монастиря й Братської школи в ім'я Благовіщення і Богоявлення. Згодом Благовіщенська церква вже існує як окрема її описує Павло Алеппський у своїх спогадах про Київ початку 50-х рр. Збудував її, найімовірніше, Петро Могила, який був покровителем Колегіуму з 1632 по 1647 р., і надавав величезні кошти на його утвердження, утримання й виховання студентів. Церква стояла біля головних воріт Братського монастиря. Тоді вони виходили на сучасну вулицю Іллінську й за описами знаходилися на місці сучасних воріт, що виходять на цю вулицю з господарчого двору першого корпусу Академії. Церква простояла недовго: була знищена вогнем, як і Богоявленська, під час військових дій у Києві 1658 р. Згодом обидві церкви відбудовуються, але Благовіщенська — вже на новому місці. При будівництві Мазепиного корпусу у 1703—1704 рр. церква, вірогідно дерев'яна, була розібрана, а її вівтарна частина перенесена на 2-й поверх Трапезної церкви, як вважалося, тимчасово, до завершення будівництва Мазепиного корпусу, при якому мала розміститися й студентська Конґреґаційна церква. Гетьману Мазепі не вдалося втілити свій проект у життя. Навчальний корпус залишився одноповерховим і без церкви.
Завершив цю справу покровитель Академії митрополит Рафаїл Заборовський. Відбудовуючи й реставруючи Мазепин корпус у 1730-х рр. він за проектом архітектора Й.-Г. Шеделя зводить другий поверх, півні денно-східна сторона була церквою. Освячена студентська церква була митрополитом 1 (11 за н. с.) листопада під традиційним ім'ям Благовіщення Пресвятої Діви Марії. Історія пощадила Благовіщенську церкву. Сьогодні вона прикрашає Мазепин корпус і всю садибу Києво-Могилянської академії. Освячена в грудні 1996 р. після тривалого занедбання (1919—1995), вона знову відкрила свої двері студентам Києво-Могилянської академії і всім охочим сотворити молитву в її древніх стінах, що зберігають пам'ять про Сагайдачного, Могилу Мазепу, Заборовського, про кілька поколінь могилянської молоді та їхніх наставників.
Традиції
В Академії дотримувалися давніх національних традицій. З часом склалися вже свої академічні, яких свято дотримувалися і студенти, викладачі. Серед них — відзначення Престольних свят Богоявлення Господня і Благовіщення Пресвятої Богородиці. В ці дні студенти не вчилися. В Богоявленському соборі відбувалася служба Божа, яку правили митрополит і архімандрит монастиря, він же ректор Академії Після служби вся Академія і, мабуть, всі кияни, йшли до Дніпра святити воду. Дорога до води була посипана піском, по боках її стояло військо магістратське в урочистих строях, а кілька оркестрів, змінюючи один одного, грали «Коль славен Господь наш...». На Дніпрі вже стояли льодяні хрести, пофарбовані в рожевий і блакитний кольор. Дзвонили дзвони у всіх соборах і монастирях Києва, починаючи з Братського, а з фортеці старого міста розлягалася могутня сальва...
Не менш урочисто відбувалося свято Благовіщення, коли величезна процесія киян на чолі з митрополитом, в лавах якої були студенти і викладачі Академії, з гілочками верби спускалася від Ірининської церкви через Софійський собор до академічної Благовіщенської церкви, це знову ж таки правилася урочиста служба Божа й освячувалася верба.
Урочисто відзначали в Академії дні Ангела ректора, також — митрополита-покровителя. Студенти вітали іменинників ораціями й декламаціями різними мовами. Розчулений митрополит дарував їм гроші, а всіх професорів запрошував на святковий обід.
Щороку 22 грудня всією академічною громадою поминали Галаку Гулевичівну, фундаторку Академії, а 31 грудня — Петра Могилу. Згодом ці урочистості перейменували в дні поминання Петра Могили і всіх благодійників Академії.
В Академії дотримувалися певних звичаїв при похороні вчителів, товаришів-спудеїв, певних сценаріїв при проведенні диспутів, виборах до Конґреґацій, зустрічі іменитих і царствуючих осіб.
Тричі на рік оголошувалися рекреації — дні короткого перепочинку від занять, обов'язково в будні, в гарну погоду. Студенти й викладачі виходили за місто, найчастіше — на Щекавицю, до урочища Глибочиця, до Кирилівського монастиря, тобто в місця чудової природи. Обов'язково — з оркестром, хором, вертепом, театральними виставами, спортивними знаряддями — кеглями, м'ячами тощо. Дні студентських рекреацій були святом і для киян, які дружно йшли і їхали за «академіками», захоплено сприймали їхній спів, декламації, театральні дійства й щедро винагороджували виконавців цукерками, пряниками, горіхами, якими загодя запасалися. Взимку розваги відбувалися в Трапезній Братського монастиря й Конґреґаційній залі.
Гуманістичні засади, дух братства й рівності всіх у навчанні, непорушність традицій, відданість батьківській вірі, повага до науки, її -речників і наставників сприяли згуртованості академічної молоді, взаємоповазі, любові до своєї аlma mater й гарячому бажанню служити їй і Україні.
Похожие работы
... і професора Московського університету І. Третякова "О происшествии и учреждении университетов в Европе", "О государственном правлений и разных родах оного из французской Энциклопедии" Ф. Туманського, вихованця Києво-Могилянської академії, "Статьи о философии и частях ее из Энциклопедии" також києво-могилянця Я. Козельського, популярну на той час книгу "Жизнь и приключения Робинзона Крузо" Д Дефо й ...
... «сподвижників», Петро Могила цим підніс Україну до небувалого культурного розвитку. В цей час Україна почала випромінювати своїми церковними і культурними досягненнями на ввесь православний світ, а насамперед на Молдавію і Волощину. Назагал про Петра Могилу, як особу, знасмо мало, нам доводиться говорити про його творчість; його біографія це частина історії української православної церкви. 4) ...
... відповісти на питання, що є розумні істоти, він неспроможний відповісти на питання, хто вони є. Непрониклива для розуму, «голови» глибина особистісно-індивідуального є те, що представники української класичної філософії (Сковорода, Гоголь, кирило-мефодіївці) називали серцем, до якого вела давня (від Ставровецького і навіть від Іларіона) тенденція ще з докласичних часів. Розум виявляє загальне в ...
... знати віру та любов у всій їхній повноті, бо це і є пізнання людини. 3. Кордоцентризм у філософії Г. Сковороди та його відображення у творчості українських мислителів Багатьом національним культурам притаманна філософська система або вчення, що найбільше характеризує її своєрідність та унікальність у світі. Таким філософським вченням, яке виражає специфіку української національної культури ...
0 комментариев