Китай після занепаду держави тайпінів

Тайпінське повстання і "опіумні" війни потрясли Цінський Китай. При цьому в державному ладі не відбулося істотних змін, за виключенням деяких перетворень в структурі державних органів. Знаменною подією з'явилася установа в 1861 р. після третьої "опіумної" війни державного органу, що відає закордонними справами під назвою Головна канцелярія по закордонних справах, яка не була відомством по закордонних справах в звичайному розумінні цього слова. Головні чиновники канцелярії працювали в ній за сумісництвом, були, як правило некомпетентні, що утрудняло переговори з ними представників іноземних держав. Та все ж поява в державній структурі спеціального органу по закордонних справах стало певною віхою, що означала кінець багатовіковій ізоляції країни. У 1885 р. з'явилося ще одне центральне відомство — адміралтейство (канцелярія по військово-морських справах). Організації його передувало знищення китайського флоту в час франко- китайської війни 1884— 1885 рр., що закінчилася підписанням ще одного нерівноправного договору і захопленням французами Аннама. Проте засоби асигновані на будівництво флоту, пошли в основному на будівництво літнього імператорського палацу під Пекіном, туди ж були направлені і люди що призначалися для служби у флоті. Китай як і раніше залишався беззбройним перед лицем іноземної агресії.

Після придушення повстання тайпінів була скасована система двох губернаторів в провінціях (військового і цивільного) і місцева влада зосередилася в одних руках. У структурі провінційного управління закріпилися ті, що виникли в останній період боротьби з тайпінським рухом комітети з відновлення порядку, що складалися з головних провінційних чиновників, а саме: скарбника, судового чиновника, соляного контролера і зернового інтенданта. Намісники отримали право страчувати без попередньої санкції зверху осіб, викритих в приналежності до таємних товариств, що мають метою скинення існуючого ладу, і "відкритих бунтівників і розбійників". Разом з тим маньчжури, зберігши пануюче положення, були вимушені надати китайським феодалам, що врятували разом з іноземцями Цінську династію, більше число державних посад. Характерною особливістю формування державного апарату тих часів є розширення відкритого продажу посад, посилення свавілля чиновників.

Експансія іноземного капіталу, що різко посилилася, до Китаю привела до захоплення ним найважливіших позицій в економіці, до виникнення порівняно сильного і динамічного іноземного сектора в економіці. Країна перетворювалася на напівколонію західних держав. У 60—80-і рр. XIX в. виникають перші китайські капіталістичні підприємства. Первинно це казенні або казенно-приватні заводи арсенали і майстерні, а потім приватні підприємства, що діяли також під контролем держави. Ведучою силою національної буржуазії, що формувалась, стали крупні чиновники і поміщики. Раніше національної утворилася в Китаї компрадорська (посередницька) буржуазія, що виступала як сила, прагнуча зберегти антинародний і антинаціональний маньчжурський режим. Вторгнення в країну іноземного капіталу покінчило з відносною замкнутістю китайського села, залучило сільське господарство Китаю до світовому ринку.

Зростання національного капіталізму, розширення економічних зв'язків в країні, виникнення крупних економічних і культурних центрів створили умови для утворення китайської нації, розвитку національної самосвідомості. Поразка Китаю у війні з Японією (1895 р.) і особливо імперіалістичний розділ країни активізували діяльність патріотичних сил. В кінці XIX в. великий вплив на її суспільне життя зробила група інтелігентів на чолі з публіцистом і філософом Кан Ювеем, що представляла інтереси національної буржуазії і поміщиків, що обуржуазнювалися. Ця група виступала за модернізацію країни, за проведення реформ з допомогою імператорській владі.

Імператор Гуансюй, що співчував реформаторам, призначив членів групи на державні пости і на основі підготовленої Кан Ювеем програмної доповіді видав 50 досить радикальних указів, присвячених в своїй більшості питанням економіки і освіти, а також деяким питанням діяльності державного апарату. Цей тримісячний період 1898 р. увійшов до історії Китаю під назвою "сто днів реформ". Реформи не були проведені в життя через палацовий переворот. Імператор Гуансюй був арештований, його укази скасовані, а реформатори страчені.

У 1899 році Китай знов був приголомшений народним повстанням. Це було виступ сільської і міської бідноти в рядах іхетуань ("загонів справедливості і згоди"), що виникли базі таємного товариства — "Кулак в ім'я справедливості і згоди". Повстання носило головним чином антиіноземний характер і продовжувалося до 1901 р., будучи посиленим представниками правлячих кіл, що загравали з широким народним рухом. Облога повсталими посольського кварталу в Пекіні послужила приводом для втручання у внутрішні справи Китаю ряду європейських держав царській Росії і США. У 1900 р. війська інтервентів зайняли Пекін. Цінський двір капітулював.

У 1901 році представником Цінів був підписаний так званий "завершальний протокол", по якому китайський уряд зобов'язався виплатити державам, що вторглися в країну, величезну контрибуцію і прийняло ряд принизливих умов, що закріплювали остаточне перетворення Китаю в напівколонію. Ганебні умови "завершального протоколу" підсилили загальну ненависть народу до маньчжурської династії, і, щоб притупити її, Ціни вимушені були зробити ряд реформ.