Тмутараканське князівство – другий початок відліку історії Криму
Становище півострова після розпаду Кримського ханства
Кримськотатарська проблема в незалежній Україні
Соціальні проблеми, які виникли з поверненням татар на Україну: громадянство, місце проживання, фінансове забезпечення
Етнічні міжусобиці кримських татар з проросійськими силами
Навигация
Тмутараканське князівство – другий початок відліку історії Криму
Кримські татари: історія та сучасні проблеми
92485
знаков
0
таблиц
0
изображений
1.3 Тмутараканське князівство – другий початок відліку історії Криму
Другим початком відліку історії Криму вважається утворення на сході півострова Тмутараканського князівства. В українській мові “Тмутараканню” називають щось дуже далеке і глухе. Це князівство було відірваним на сотні кілометрів від Русі – Середньої Наддніпрянщини, але зберігало лояльність метрополії Києву і Чернігову, хоча між Тмутараканню і Києвом відбувалися постійно численні мандрівки орд іноетнічних кочовиків.
У Тмутаракані, як правило, княжили князі Чернігівської династії. Першим відомим історії князем був син Володимира Великого – Мстислав, який був при владі з 988 по 1022 рр. Перед тим його батько Володимир захопив Візантійський Херсонес. Володимир взяв його облогою, переконавши постачання води до міста, а потім, згідно з літописом, сказав Візантійським імператорам (тоді їх було одразу двоє): «Ось я взяв ваше славне місто. Чув я, що маєте сестру, дівчину. Якщо не віддасте за мене заміж, то зроблю вашій столиці те саме, що і цьому місту зробив». Володимир охрестився у Корсуні та, на відміну від більшості завойовників, не руйнував, а будував. Він збудував в Корсуні церкву святого Іоанна Предтечі на горі, що її насипали мешканці міста під час облоги, палати для себе (на випадок, якщо доведеться повернутися) та привіз у Київ трофеї — двох мідяних ідолів, а також чотирьох мідяних коней, які стояли біля Десятинної церкви аж до монголо-татарської навали. Тож, усе закінчилося взаємною вигодою – імператори обміняли на царівну своє ж власне місто. Як сказано в літописі для “охорони від підступних греків” Київський князь залишив свого дев’ятого сина Мстислава. З 1019 р. було укладено мир між Ярославом та Мстиславом, за яким чітко було розмежовано кордони територій, де вони правили.
З 1060-их років у Тмутаракані княжили нащадки сина Ярослава Мудрого Святослава. На відомому зображені родини Київського князя Святослава в «Ізборнику Святослава» майбутні тмутараканські князі стоять у нього за спиною. Крім того, в Тмутаракані правив онук Ярослава Мудрого Ростислав, та його діти, засновники династії Галицьких князів, нащадки якої правили в Галичині аж до середини XIV століття.
Князя Ростислава в 1066 році отруїв херсонеський грек (глава місцевої адміністрації). Ростислав брав данину в черкесів і в інших землях, гак що. як пише літопис, «греки убоялись його»: «Одного разу, коли пив Ростислав із дружиною своєю. сказав [грек]: «Княже! Хочу я за тебе пити!» Він тоді, випивши половину чаші, половину дав князеві пити; притиснувши пальцем у чашу, — бо мав він під нігтем смертну отруту — прирікши смерть за вісім днів». Як пише літопис, підступний грек, приїхавши до Корсуня, вихвалявся, що отруїв Тмутараканського князя, але місцеве населення від того не зраділо і забило його камінням.
Деякі українські історики читають у назві Тмутаракань „тьму кінних таврів". Більш популярним є виведення слова Тмутаракань зі скіфської та сарматської мов як "туман" - загін у десять тисяч чоловік, і "тархан" - вождь. Таматарха згадується у візантійських джерелах по відношенню до території Тмутаракані починаючи вже з VIII століття.
Етнічний ґрунтом Тмутараканського князівства, вочевидь, було змішане сармато-слов'янське населення Керченського півострова.
Візантійський історик Лев Диякон, який був учасником цієї війни між Візантією і Києвом у 960-их роках, стверджував, що місцеве кримське населення таври (яких він називав „тавроскіфами" і „скіфами") і вояки князя Святослава є єдиним народом. Тобто, населення Криму і Наддніпрянщини наприкінці X століття є близькими настільки, що безпосередній учасник бойових дій навіть не може їх розрізнити.
Як свідчать стародавні карти, на території Криму було багато власних назв, близьких до назв Київщини: "Рос", "Росіа". "Рософар", "Россо" (Тендрівська коса), "Россгка" (поблизу Євпаторії) та ін. Ці назви набули поширення на півострові дуже рано, в IV- VI століттях, коли жодних варягів у регіоні не могло бути. Власні назви Криму виразно перегукуються з Наддніпрянськими: Рось - Росава - Роставиця - Родня. Сьогодні найбільш поширена версія, що і в Наддніпрянщині, і в Криму ці назви пов'язані з перебуванням там сарматського племені роксолан, яке згодом повністю розчинилося серед слов'ян.
Тмутаракань була поглинута візантійськими колоніями в Криму наприкінці XII століття.
Починаючи з 1024 року, коли Константинополь був завойований хрестоносцями, Візантія втратила свої впливи на півострові. В 1223 році Чингізхан здійснив похід на руські землі. 30-тисячна армія кіннотників на чолі з найбільш досвідченими його воєначальниками Субудаєм і Джебе вторглися в причорноморські степи і захопили Крим. Згодом територія Криму стала об’єктом експансії венеціанців та генуезців. У 1242 році в низинах Волги монголо-татари заснували свою державу – Золота Орда, а на більшості завойованих земель, в тому числі і Крим, встановлювали свою адміністрацію – баскаків з військовими загонами, обумовлювали розмір і збирали велику данину. В 1254 році засновано столицю Золотої Орди – м. Сарай. Завойовники зберегли місцеву владу, а князям видавали ярлики – право княжіння, яке було дістати дуже нелегко. Такий був виданий свого часу Данилу Галицькому. Часом влаштовувалися каральні експедиції. Практикувалося відбирати хлопчиків і потім виховувати з них яничар. Під час правління Узбека Султан Мухамеда в 1313-1342 роках Золота Орда досягла найвищої військової могутності. Щоб не допустити зміцнення Русі, він проводив політику нацьковування руських князів один на одного. Жорстоко придушував анти ординські повстання. З іменем Узбека пов’язане будівництво мечетей та палаців в Криму. [6, с.257]
В цей же час в гірській частині Криму після того, як Візантія втратила тут свої впливи, зміцніла держава Феодоро. Її столиця Мангуп мала вигляд гірської фортеці та була центром ремесел і торгівлі. Сусідами Феодоро стали генуезькі купці, що переселилися сюди та заснували свої колонії, які називались Газарія. В цей час сюди почали переселятися вірмени (14 ст.), а дещо раніше – євреї (13 ст.). Генуезці намагалися розширити свої володіння за рахунок прибережної зони, що належала Феодоро. Часто протиріччя між феодорцями та генуезцями призводили до збройних конфліктів.
Якщо у давнину Кримський півострів називався Таврікою, то у XIII ст. татари найменували місто Солхат (нині Старий Крим) Кримом. Згодом ця назва поширилась на весь півостів. На початку XIII ст. до кримських міст стали переселятися вірмени й італійці. Останні заснували на Кримському узбережжі факторії – торговельні пункти, найбільшим з яких була Кафа.
В XIII ст., як було зазначено вище, Крим захопили монголо-татари, витіснивши при цьому половців зі степової зони. Крим став улусом (провінцією) Золотої Орди з центром у місті Солжті. Наприкінці XIIIст. Полчища татарського еміра Ногая розорили Судак і Кафу, обклали населення Криму даниною. Татарські намісники в Криму почувалися повноправними володарями півострова. Але після загибелі хана Ногая (близько 1290р.), татари знову були підкорені золото ординцями.
Середина XIV ст. стала початком розпаду Золотої Орди. Постійні суперечки суттєво ослабили центральні владу і посилили відцентрові тенденції в Орді. Внаслідок чого і відбулося відокремлення в 1449р. від Золотої Орди кримських татар і утворення ними своєї держави – Кримського ханства з правлячою династією Гіреїв, яке проіснувало до 1783 року. Династія Гіреїв була союзником Литви. Тому в 1443р. при підтримці великого князя литовського кримським ханом став Хаджі-Гірей. Татарські загони бралди участь у Грюнвальдській битві, а кілька тисяч їх осіли в Литві назавжди. І саме з певною підтримкою Литви Кримське ханство здобуло незалежність. [8, с.13]
Кримському ханству підпорядковувались кочові орди Північного Причорномор’я, Приазов’я та Кубані. Столицею держави стало місто Бахчисарай. Уся повнота влади належала хану та беям (багатим сановникам), а також мусульманському духовенству на чолі з муфтієм. Але сама по собі держава була слабкою і в політичному, і в економічному плані. Однією з причин цього була нестабільність в верхівці влади, де постійно йшла боротьба за престол. Другою вагомою причиною було не знання осілого землеробства навіть на початку XVI ст., вівся кочовий спосіб життя. Це було причиною економічної неспроможності конкурувати з іншими країнами. Наприкінці XIV – на початку XV ст. в основі економіки лежало кочове скотарство і примітивне землеробство, що не забезпечувало ні потреб держави, ні навіть прожиткового мінімуму населення. Кримські правителі мало піклувалися про розвиток господарства та торгівлі в країні, натомість прагнули збагачуватися за рахунок пограбування сусідніх народів. Вони примушували своїх підданих чоловічої статі у загарбницьких походах на сусідні землі. Турецько-татарські загони забирали ясир – людей-бранців. Фізично міцних молодих чоловіків використовували на земляних та будівельних роботах, як веслувальників на галерах. Тисячі людей продавали в рабство на невільницьких ринках, найбільшим з яких знаходився в місті-фортеці Кафі, де, як правило, татари й турки збували бранців. Українці це місто називали “упирем, що п’є руську кров”. У самому Кримському ханстві полонені жінки та чоловіки ставали рабами місцевих беїв.
Під час набігів татари влаштовували полювання на знатних людей, за яких можна було отримати великий викуп. Але не завжди їм вдавалося доставити ясир у Крим, оскільки запорожці заздалегідь оповіщали жителів про небезпеку й організовували засідки та погоні за ворогом, рятували захоплених.
Незважаючи на те, що кримські –хани та їх союзники ногаї панували на величезних степових просторах, що простягалися від Кубані до Дністра, та численну армію (на початку XVI ст. вона налічувала 100 тис. озброєних вершників), їм не під силу було підкорити багаті генуезькі та грецькі торговельні міста на Кримському узбережжі. Тому вони шукали допомоги одновірців-мусульман, недавніх завойовників Константинополя – оттоманських турків.
По смерті князя Ягайла його син Казимир для боротьби з Московським князівством уклав союз з Великою Ордою (нова назва Золотої Орди), яка була ворогом Криму. Під впливом московської політики й багатих дарунків кримський хан Менглі-Гірей почав агресію проти України (1474р.). У 1475р. Велика Орда, порушивши договір, напала на Крим, скинула Менглі-Гірея, посадила свого хана. Місцеве населення звернулося по допомогу до Туреччини, яка радо втрутилася в цей конфлікт. У 1478 році ханом знову став Менглі-Гірей, але вже як васал Османської імперії. Але це було навіть на користь Кримському ханству, адже воно могло відчувати підтримку могутнього созерена.
Під владою Османської імперії Крим користувався значною автономією. Кримські татари зберегли багато монгольських традицій. Правителі обиралися на зборах Знаті (курултаях), а турецькі султани лише підтверджували вибір. Гіреї вели незалежну зовнішню політику, збираючи аж до поч. 18 ст. данину з Московщини та Польщі. Армія кримських татар боролася на боці Османської імперії, але на своїх власних умовах. Територія України була основним об’єктом кримськотатарських набігів. Насамперед це зумовлено розташуванням Кримського ханства, яке було своєрідним плацдармом для воєнних дій. Крім того польсько-литовська держава не мала змоги надійно захистити кордони своєї держави. Прикордонні фортифікаційні споруди були в запустінні, гарнізони укріплених замків слабкими, наймане військо налічувало лише 4 тисячі осіб.
Для нападів на українську територію татари використовували особливу тактику. Проникнувши на територію України, татари два-три дні відпочивали біля кордону, розділялися на три загони, які прямували в різних напрямках. Ці загони, у свою чергу, розділялися на менші загони та знову розходилися в різні сторони. Таким чином татари оточували поселення з чотирьох сторін, забирали здобич (людей, худобу, майно) і повільно відступали, уникаючи зустрічей з козаками.
До великих походів татари й турки готувалися тривалий час, тому в Україні про них дізнавалися заздалегідь і готувалися дати відсіч.
У 1448р., підтримуючи претендента на титул Великого литовського князя Михайла, татари Великої Орди вперше вторглися на землі Поділля. І хоча кримський хан Хаджи-Гірей був певний час союзником Литви, це не заважало його суперникам у боротьбі за владу час від часу робити загарбницькі набіги на Галичину, Волинь та Поділля. На початку 80-х років XV ст. татарська експансія розширюється і набуває рис систематичності. Причиною цього став розрив Менглі-Гіреєм союзу з литовським князем, що фактично відкрило всі шлюзи для грабіжницьких нападів. Підписавши мирний договір з московським царем Іваном Васильовичем та заручившись підтримкою Туреччини, татарські орди в 1482 році організували великий похід на Україну, захопили і пограбували Київ. Було взято в неволю велику масу населення України. Згодом татари витіснили з Причорномор’я Литву, почали заселяти степи. Орда перетворила торгівлю українськими бранцями на одне з головних джерел прибутку. Татарські напади спустошували Поділля, Київщину, Волинь, Холмщину, Галичину. За кілька років південь і центр України перетворилися майже на пустелю. Литовський посол у Криму 1548р. зазначав, що в Україні скоро не залишиться населення. Польсько-Литовська держава намагалася збройними силами дати відсіч ворожим наскокам. У цій боротьбі брали участь українські феодали, які виграли чимало битв проти ординців. До їх числа належать, перш за все, волинський князь Костянтин Острозький, черкаські старости Богдан Глинський, Остап Дашкович, вінницький староста Бернард Претович.
Загалом татарська агресія принесла з собою величезні руйнації, пожежі, пограбування, вбивства. Оскільки вона здійснювалася цілеспрямовано і регулярно, виникла серйозна загроза не тільки суспільному життю, а й самому існуванню українського народу. Особливо спустошливими були татарські набіги на Київщину та Брацлавщину наприкінці XVI — на початку XII ст. Так, за період з 1450 по 1586 р. було документально засвідчено 86 наскоків, а з 1600 по 1647 р. — 70. Середня чисельність захоплених у полон за один раз наближалася до 3 тисяч, хоч часом вона сягала аж 30 тис. Так чи інакше, українці зазнавали серйозних втрат. Лише па Поділлі між 1578 і 1583 рр. кожне трете село було або зруйноване татарами, або стало безлюдним.
У XVI – на початку XVIIст. У Криму відбувався перехід кримських татар від кочового до осілого способу життя. Зміни у соціальному житті вплинули на реформування адміністративно-територіального устрою ханства. Територія ханства, що складалася з Північного Причорномор'я, частини Північного Кавказу та власне самого Криму, було поділено на 6 бейликів. На чолі бейлика стояли беї, що походили з п'яти найзнатніших татарських родів. На чолі ханства стояв хан, проте його влада була обмежена беями та контролювалася султаном Туреччини. Хан мав численний двір та чиновників, що збирали державні податки та здійснювали судочинство. Великої уваги татари приділяли розвиткові зовнішньої торгівлі з Московським царством, Річчю Посполитою.
Упродовж XVI – XVII ст. Кримське ханство продовжувало здійснювати грабіжницькі наступи на Україну. Головною силою, яка протистояла турецькій та татарській навалі в Україну, були українське козацтво та його могутня фортеця на Дніпрі – Запорізька Січ. А вже з початку XVII ст. почало здійснювати походи на Крим. В 1616р. козацькі війська під проводом гетьмана П.Сагайдачного захопили Перекоп і Кафу. Інколи кримські татари вступали у воєнно-політичні союзи з Україною. Після заключения миру 24.12.1624 татарський хан уклав угоду з гетьманом М. Дорошенком проти Туреччини. Козаки допомогли хану Шагін-Гірею знищити турецький флот. Однак після перемоги протурецької фракції та смерті М. Дорошенка в 1628 році козаки змушені були залишити Крим. В 1648р. гетьман Б. Хмельницький уклав угоду з ханом Іслам-Гіреем III і татарська армія допомогла козакам одержати перемогу над поляками у Корсунській битві (1648) і Зборівській битві (1649). Гетьман І. Виговсь-кий відновив союз з кримським ханом, і в 1659 році кримськотатарські загони взяли участь у Конотопській битві (1659). Гетьман П. Дорошенко підтримував добрі стосунки з Кримським ханством, тимчасом як запорізькі козаки під проводом І. Сірка продовжували здійснювати походи на Крим. Ситуація знову змінилася після укладення «Вічного миру» (1686). У 1686 р. гетьман Самойлович, невдоволений московською політикою, неохоче приєднався до грандіозного походу на Крим, що його організували росіяни. Хоч у ньому брало участь понад 100 тис. росіян і майже 50 тис. козаків, брак підготовки й тяжкі природні умови призвели до провалу цієї акції та великих втрат. В 1692 році П. Іваненко уклав угоду проти Московії та Польщі з ханом Селім-Гіреєм, який визнав його гетьманом України. 1711 гетьман П. Орлик уклав договір з кримським ханом Девлет-Гіреєм II проти Московії. Проте замість обіцяної допомоги татари 1711-1714 здійснили кілька походів на Правобережну та Слобідську Україну. Це була остання спроба українсько-татарського союзу.
Як васал Туреччини також кримський хан мав приймати участь у загарбницьких походах султанської армії. Під час Хотинської (польсько-турецької) війни 1621 р., частих російсько-турецьких війн татари брали участь у воєнних походах турок. Спустошливі наскоки татар приносили їм великі прибутки, але виснажували ханство. Переламним для Кримського ханства став Стамбульський договір 1700 р. між Туреччиною та Росією. З того часу Крим більше не загрожував російським територіям, зокрема Україні. Знесилений та принижений у своєму державному статусі, він був відкритим для закордонного втручання.
З другої половини XVII ст. ханство занепало і остаточно втратило незалежність внаслідок російсько-турецьких воєн. Вперше російські війська змогли вступили у Крим під час кримських походів 1736-1739 рр. Однак турецький протекторат протягом тривалого часу був перешкодою на шляху загарбання півострова Російською імперією. Під час війни 1768-74 рос. війська на чолі з князем В. Долгоруким в 1771 р. оволоділи всією територією ханства. За умовами Кючук-Карнайджийського миру, підписаного 12 липня 1774 р., Крим було проголошено незалежним від Туреччини — це був подарунок Росії. Тоді ж з метою економічної основи ханства царський уряд зміг вивести усе християнське населення за кордони Криму. Останній хан Шагин-Гірей для стабілізації почав проводити реформи, що зустріли опір з боку беїв та мусульманського духовенства. Унаслідок цього в 1783р. Шагин-Гірей втік та відмовився від ханства на користь російської імператриці Катерини II. Крим втратив незалежність та перетворився на провінцію Російської імперії. Спочатку його було приєднано до Новоросійського краю, а в 1802 р. виділено в окрему Таврійську губернію з центром у м. Сімферополі. Використовуючи вигідне стратегічне становище Криму, царський уряд прийняв рішення про заснування м. Севастополя і перетворення його в основну базу Чорноморського флоту. Для історії України, як і всієї Східної Європи, приєднання Криму до Росії було епохальною подією. Тюркських кочовиків, чиїм останнім осередком в Європі було Кримське ханство і чий останній напад на Україну відбувся у 1769р., нарешті приборкали. Степ, який тисячоліттями був джерелом небезпеки для осілого люду, що населяв його порубіжжя, нарешті став приступним для селянського плуга.
Майже через століття починається Кримська війна (1853-1856), у якій гігантські людські та матеріальні ресурси Російської імперії не змогли подолати новітню техніку та технології передових європейських держав Англії та Франції. Почалася вона як типовий конфлікт великих держав, у якому Росія виступила проти союзу Англії, Франції, Сардинії та Оттоманської імперії. Цей союз прагнув перешкодити Давнім спробам Російської імперії поширити свій вплив на Балкани й заволодіти Босфором та торговими шляхами в Середземному морі, що було особливо важливо з огляду на зростання в той час торгівлі збіжжям через причорноморські порти.
Територія Криму була окупована союзними державами. І саме через сусідство кримського півострова з Україною, на неї ця війна вплинула найбільше. Українські губернії стали головним джерелом продуктів, до царської армії було мобілізовано сотні тисяч українців – або на службу на передовій, або для охорони кордонів. Про напруження, що починало відчуватися на Україні, свідчить так звана Київська козаччина 1855р. Того року царський уряд закликав народні маси до добровільного служіння в армії. Селяни це сприйняли як поштовх до відновлення козацтва, яка в їхній свідомості асоціювалась з скасуванням кріпацтва. Тисячі селян почали записуватися у нові полки, при цьому відмовляючись служити своїм панам. Становище стало критичним у Київській губернії, де понад 180 тисяч селян в 400 селах оголосили себе козаками й почали вимагати скасування кріпацтва. Це було однією з головних проблем Російської держави на той час.
На початку вересня англо-французькі війська висадились на територію Криму. На їхню думку, окупація Криму повинна була примусити царя Миколу І укласти договір. Англійці вважали, що їх план буде виконано дуже швидко, французи ж цієї думки не поділяли. Маршал Вальян Сент-Арно писав: “Росія допустить окупацію Криму тільки після запеклого опору й великих жертв. Тому ми повинні до всього бути готовими і не мати ніяких ілюзій щодо тих втрат, яких нам доведеться зазнати.” Головною подією в цій війні стала битва за Севастополь.
27 серпня 1855 р. розпочався шалений штурм бастіонів Севастополя. На 349-й день оборони командування наказало захисникам залишити охоплену полум'ям південну частину Севастополя. Північну, куди відступила решта захисників, ворог так і не зміг взяти до кінця війни.
Російський царизм капітулював і в березні 1856 р. підписав у Парижі мирний договір, продиктований переможцями. Росію позбавили права мати військово-морський флот і військові фортеці на Чорному морі. Під владу Туреччини знову перейшла південна частина Бессарабії, населена переважно українцями. Фактично у війні зазнав поразки самодержавний устрій Російської імперії.
Ця поразка була зумовлена відсталістю росіян у всьому: їхні рушниці стріляли вдвічі ближче, ніж англійські та французькі; їхня система постачання та комунікацій була менш ефективнішою, ніж у противників, незважаючи на те, що їх бази знаходилися за тисячі кілометрів від поля бою; командування росіян виявилося некомпетентним, а царським солдатам, хоч і дуже хоробрим, не вистачало технічних умінь...
Похожие работы
... ’яток козацької доби в Україні / Центр пам’яткознавства НАН України та УТОПІК.– К., 2006.– Вип. 15.– С. 285-288. АНОТАЦІЯ Кангієва Е. М. Вивчення історії та етнографії Криму в тюркомовній періодиці кримськотатарської діаспори (1888–1991 рр.).– Рукопис. Дисертація на здобуття вченого ступеню кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.06 – історіографія, джерелознавство та спеціальні і ...
... ханства, – дедалі нагальніше вимагали урегулювання земської служби спеціальними загальнодержавними законами, які були видані у 1502 і 1529 рр. 1.4 Відносини Великого князівства литовського з Кримським ханством, та плани сторін щодо України У 1502 р. припинила своє існування Велика Орда. Внаслідок цього відбувся перерозподіл сил у Східній Європі, головним наслідком якого стало політичне і ...
... , нечіткість програмних установок, гнучка політика польського уряду, спрямована на розкол лав повстанців тощо. Однак, незважаючи на поразки, козацько-селянські повстання відіграли значну роль в історії українського народу, оскільки суттєво гальмували процеси ополячення та окатоличення, зменшували тиск феодального гніту, підвищували престиж та авторитет козацтва, сприяли накопиченню досвіду ...
... вчитель". Вони постійно прагнули дати своїм вихованцям міцні знання, формували у них кращі людські риси характеру. Приємним є те, що багато молодих вчителів школи є нашими випускниками. ДОДАТКИ до Історії села Чемеринці (спогади, записи з інших джерел)[163] Розповідь Круп’яка Семена Історія переселенців, яких доля закинула до села Чемеринців і на Україну, які проживали і ще частина ...
0 комментариев