Навигация
Реформи 1990-х і ліберальний рух
72404
знака
0
таблиц
0
изображений
2.1 Реформи 1990-х і ліберальний рух
Після розпаду СРСР в 1991 г. економіка Росії переживала кризу, яка збільшувалася низькими цінами на нафту й газ на світовому ринку. [16, 45] Новий уряд під головуванням Єгора Гайдара взяв курс на лібералізацію — перехід до ринкової економіки. Хоча термін лібералізм значно ширше терміна «економічний лібералізм», у Росії, починаючи з 1990-х рр., ці два поняття стали часто вживатися взаємозамінними.
Лібералізація насамперед торкнулася цін, фіксація яких була скасована 1 січня 1992 р., що в сполученні з іншими факторами привело до гіперінфляції, у результаті якої більшість населення втратило всі довгострокові заощадження, заморожені в Ощадному банку Росії. Це також зменшило попит на товари, що усунуло їхній дефіцит. Хоча уряд стверджував про наявність у нього продуманої програми й відповідності результатів очікуванням, масштаб гіперінфляції показував зворотне й настроїв проти реформ значну частину населення.
Однак центральною темою ліберальних реформ стала приватизація, метою якої був перехід державної власності в приватні руки. Офіційно стверджувалося, що головним новим власником стане населення, яке для цього одержало приватизаційні чеки (ваучери). Фактично, до моменту закінчення чекової приватизації в середині 1994 р., на всеросійських чекових аукціонах за ваучерів були куплені акції загальним номіналом 285 млрд. руб. або 1,75 млрд. дол. США (за курсом ЦБ РФ на дату початку приватизації 14 серпня 1992 р.) Для порівняння, капіталізація 50 найбільших приватних російських компаній (які практично не брали участь у чековій приватизації) на початок жовтня 1995 р. перевищувала 20 млрд. дол. США. [16, 46] Гнітюча частина власності підприємств була передана в приватні руки за допомогою грошової приватизації. При цьому грошова приватизація найбільш великих компаній на практиці звелася до їхнього продажу заздалегідь наміченим власникам за символічну ціну (особливо це стосувалося т.зв. «станових аукціонів»).
Економічні реформи ліквідували товарний дефіцит, забезпечили внутрішню конвертованість рубля й сприяли розвитку ринкових відносин, завдяки чому до 1999 р. економічний спад зупинився. [16, 46] Згідно А. Дворковича, в 2007 р. мав ВВП повернутися на максимальний рівень ВВП радянського періоду 1990 р. [7, 126]. Проте, на думку ряду російських і західних фахівців, приватизація не досягла головної мети економічного лібералізму: децентралізації економіки. За словами Мілтона Фрідмана, «Росія приватизувала, але так, що створила приватні монополії — приватні централізовані економічні важелі керування, які замінили державні централізовані важелі керування» [7, 127]. З погляду ліберальних критиків російської приватизації, її головною проблемою була атмосфера беззаконня, що суперечить принципам політичного лібералізму. Цей «уроджений порок» російських приватних корпорацій сприяв росту корупції як серед їхніх керуючих, так і серед чиновників [7, 131]. Слідством масового сприйняття приватизації як проведеної на шкоду загальному добру, стала її дискредитація в очах значної частини суспільства. [18, 36]
Поряд з економічними реформами проводилися й політичні перетворення. Конституція Російської Федерації від 12 грудня 1993 р. наділила громадян Росії широкими політичними й цивільними свободами. Однак на думку ряду юристів [13, 292], вона також має «уроджений порок», оскільки закріплює за Президентом Російської Федерації надмірно великі владні повноваження й утрудняє змінюваність виконавчої влади. Порозумівається це тим, що діюча Конституція була прийнята незабаром після антиконституційного розгону Верховної Ради президентом Борисом Єльциним і політичною кризою. Критики стверджують, що, у сполученні з корупцією усередині державного апарата, ці вади привели до того, що сьогодні ліберальні норми Конституції постійно порушуються [13, 312].
Відповідаючи на критику, один з ідеологів реформ А. Шлейфер пише: «У політичному плані відбулося перетворення комуністичної диктатури в багатопартійну демократію. Централізовану планову економіку перемінив капіталістичний порядок, заснований на ринкових відносинах і приватній власності. Росія перетворилася в нормальну капіталістичну країну із середнім рівнем доходу на душу населення. З початком нового тисячоріччя російська економіка вже більше не страждає від дефіцитів, мілітаризації й руйнівної бюрократії». [13, 315] На думку Шлейфера, недоліки нинішньої системи (корупція, низький рівень свободи слова, концентрація корпоративної власності й т.д.) є типовими для країн, що перебувають на даному рівні економічного розвитку.
Шлейфер й інші економісти також думають, що причиною економічного підйому в Росії (і інших країнах колишнього СРСР) починаючи з 1999 року є, насамперед, перехід від планової до ринкової економіки, здійснений в 1990-і роки. [13, 317]
2.2 Розвиток ліберальної думки сучасності
У той час як західний лібералізм розвивався у зв'язуванні із громадянським націоналізмом, у Росії в 1990-і роки такого зв'язування не спостерігалося. Існує думка, що це було у зв'язку з відсутність громадянського націоналізму в країні. [7, 187] У цілому, навпроти, наростало протистояння ліберальної й національної ідей. Це привело до їхньої радикалізації: зневажливому відношенню до «малограмотного» населення з боку прихильників економічної свободи й підтримці авторитаризму (і часто крайнього націоналізму) з боку захисників інтересів більшості. Ряд впливових прихильників реформ виражав солідарність із недемократичними методами боротьби з опозицією.
Одним із серйозних перешкод для вирішення цього конфлікту є проблема підміни термінів. Фундаментальне для лібералізму уявлення про суверенітет народу (про підлегле положення державного апарата стосовно суспільства) опирається, як правило, на сильне національне почуття й самосвідомість, що здобуває характер ідеології. Тим часом, історично коректний для позначення такої ідеології термін — «націоналізм» — має в сучасній російській мові інше, негативне значення. У наш час питання про синтез лібералізму й національного почуття на російському ґрунті активно обговорюється [7, 193].
Які ж перспективи й долі, який зміст нового типу сучасної четвертої, хвилі лібералізму в сучасному російському суспільстві? Які шанси сучасного російського лібералізму? Це покаже час, але поки теоретичні прогнози про можливості затвердження лібералізму в Росії різні. У ході проведення в 1994 р. колоквіуму «Сучасна соціальна концепція: ліберальне бачення» був представлений наступний спектр основних думок про можливості лібералізму в сучасній Росії:
відбувається «реанімація» передреволюційного лібералізму емігрантів, які відстоювали ідеї класичного лібералізму на ґрунті російської інтелектуальної традиції, а саме — цінності духовних початків нації, держави, права і свободи індивіда;
освоюється «гуманітарна ідеологічна допомога» Заходу — «впровадження» лібералізму в Росії сугубо через ринок;
винаходиться щось нове, підходяще до сучасних російських умов; зокрема, проблема лібералізму для Росії — це проблема синтезу лібералізму й демократії.
Впровадження ідей і цінностей західного лібералізму в Росію, мабуть, неможливо. В умовах кризи цінностей, розколу ліберально-демократичного руху, відсутності сильного помірного центра, реформованості середнього класу, зрілих політичних партій зі стійкою масовою соціальною базою, цивілізованого ринку, відсутності вкоріненої традиції автономії особистості радикальний лібералізм обертається практикою впровадження «дикого ринку», «диких партій», що руйнують культуру й моральність, що приводить до різкої поляризації соціального розшарування суспільства.
До кінця 1990-х з безлічі ліберальних течій виділилися дві провідні партії, що ввійшли до складу Держдуми 1999 р.: «Союз правих сил» і «Яблоко». СПС позиціювала себе як право-ліберальний рух, що виступає насамперед за економічну свободу. «Яблуко» дотримувалося соціал-ліберальних поглядів, типових для ліво-центриських європейських партій. Оскільки платформи обох партій сходилися по ряду принципових питань, багато хто очікував їхнього злиття. Однак партії проводили різну політику: якщо СПС прагнула до «конструктивного діалогу» із правлячими групами, то «Яблуко» підкреслювало свою опозиційність.
Протягом усього пострадянського періоду між різними течіями російського лібералізму виникали конфлікти. Так, «Союз правих сил» виступав на захист економічних реформ, у той час як партія «Яблоко» жорстко критикувала їх у своїй програмі [10, 32] і стверджувала, що СПС була утворена «для захисту інтересів олігархії й вищої бюрократії на базі кримінальної приватизації» [10, 33]. У свою чергу, представники СПС називали «Яблуко» партією «скривдженої інтелігенції» [10, 34] і обвинувачували її в співробітництві з лівими рухами.
Деякі радикальні ліберали прийшли до заперечення частини фундаментальних принципів сучасного лібералізму й, фактично, до анархізму. Наприклад, в 1993 р. В. І. Новодворська писала: «Цивільні права існують для людей освічених, ситих, вихованих й урівноважених. Колись і ми, і ЦРУ, і США використали цю ідею як таран для знищення комуністичного режиму й розвалу СРСР. Ця ідея відслужила своє й вистачить брехати про права людини й про правозахисників». [17, 4] Більшість лібералів були категорично не згідно з подібними трактуваннями.
Деякі російські й закордонні політологи пов'язують можливості й майбутнє лібералізму в Росії або із затвердженням основних ідей російського ліберального консерватизму, що з'єднує цінності ліберальної демократії і національних державних і духовних традицій, або із засвоєнням цінностей «нового» лібералізму, що синтезує принципи класичного лібералізму й соціал-демократії. Так, найбільший німецький політолог Г. Розмозер, категорично відкидаючи можливість і бажаність затвердження лібералізму в Росії тільки через ринок, зв'язує його перспективи з консервативним лібералізмом: «Росія повинна з'єднати економічний лібералізм із духовно-культурним консерватизмом. Альтернативою цьому був би фашизм». «Якщо в Росії в лібералізму взагалі є майбутнє, то йому доведеться ужитися з освіченим консерватизмом», — підкреслює Г. Розмозер. [10, 43]
Цей вивід-прогноз дуже співзвучний і навіть як би повторює висловлення П.Б. Струве про ліберальний консерватизм (залежно або незалежно від Струве — відомо лише німецькому вченому). Відомий теоретик ліберальної Вільної партії Австрії (ВПА) Г. Штикс також пропонує об'єднати національні устремління європейців з ідеями класичного лібералізму, називаючи подібний синтез евролібералізмом, що, власне кажучи, відповідає традиції концептуальних основ російського консерватизму. М. Штикс виступає за співробітництво лібералізму з націоналізмом і на прикладі історії лібералізму в країнах Європи показує притягуючи силу такого синтезу. [10, 48]
Загальновизнаний дослідник лібералізму в Росії В. В. Леонтович, ще в середині 50-х років також пов'язував його майбутнє з «єдино дійсним лібералізмом для Росії — ліберальним консерватизмом».
Аналогічні прогнози сьогодні висловлюються російськими фахівцями з історії політико-соціологічної думки В.І. Шамшуриним, В.Ф. Шаповаловим і ін. [10, 49]
Інші автори пов'язують перспективи російського лібералізму нової, четвертої хвилі з такою його формою, як «новий» лібералізм, або соціальний лібералізм, що зближає цінності вітчизняного лібералізму й соціалістичні ідеї. Так, один з теоретиків «нового» лібералізму С.І. Гессен вважає його «продуктом соціалістичної критики лібералізму». [13, 354] Очевидно, що «розмова про стан і перспективи лібералізму в сучасній Росії представляється вкрай малопродуктивною, якщо вона фокусується на звіренні існуючих у нас ліберальних формацій із західними зразками на предмет з'ясування «істинності» перших, ступеня їхньої близькості до «щирого» лібералізму», тим більше, що існує потужна інтелектуальна традиція російського ліберального консерватизму й «нового» лібералізму. [13, 355] Багато їхніх ідей і цінностей як і раніше залишаються одним з найважливіших компонентів сучасної людської культури й теоретичним фундаментом для можливого в Росії лібералізму нової четвертої хвилі.
«Сила держави опирається взагалі на своєрідне сполучення зовнішньої матеріальної сили з моральною міцністю. Потрібно й те, і інше, а в нас поки немає ані того, ані іншого, оскільки державне життя діється офіційною Росією»,— писав П.Б. Струве ще в 1910 р. [21, 133]. Як пророчо і як злободенно звучать сьогодні його слова, у яких знову чується заклик до духовного відродження Росії, до повернення її колишньої державної величі, заклик до знаходження справжньої свободи па принципах традиції російського ліберального консерватизму.
Як відзначають критики Президента В. Путина, початок XXI століття охарактеризувалося рядом змін, які знизили рівень політичних і громадянських свобод у країні. На провідних ЗМІ практично зникла вільна суспільна дискусія, різко виросли чисельність і вплив бюрократії. Народ робить лише незначний вплив на політику держави, яка переважно контролюється кремлівською і регіональними елітами. [10, 63] Судовий процес проти керуючих «ЮКОСа» в 2004 р. сприяв посиленню контролю федеральних чиновників над приватною корпоративною власністю. На думку юристів, до якого приєдналася Рада Європи, цей процес був проведений із численними процедурними порушеннями, що продемонструвало нездатність судової системи впливати на виконавчу владу. [10, 67]
У цілому, вплив ліберальної ідеології знизився. Хоча Уряд РФ як і раніше включає прихильників ліберальної економічної політики, у результаті виборів у Державну думу РФ 2003 р., у її новому складі не виявилося ні однієї опозиційної партії, яка відноситься до ліберальної. Причини провалу ліберальних партій зв'язують насамперед з падінням популярності їхніх лідерів, відсутністю нових ідей і програм, а також з невдачами реформ 1990-х років [10, 69]. Зазвичай поняття «лібералізм» в очах значної частини населення асоціюється з націоналістичною партією ЛДПР, яка не вважається частиною ліберального руху. Як вважають політологи, це також пов'язане з тим, що ліберальні цінності дотепер не матеріалізувалися в «конкретну, виразну, пояснювальну популярно політичну й тим більше електорально-придатну програму». [10, 72]
Однак, на сторінках малотиражних газет, на окремих радіостанціях й в Інтернеті тривають суперечки про майбутнє лібералізму в Росії. В 2004 й 2005 р. М. Ходорковський опублікував ряд статей, у яких підкреслював, що ліберальна політика повинна бути справедливою й повинна зберігати національне почуття власного достоїнства. В обговоренні взяли участь М. Леонтьєв, С. Митрохін, М. Коржавін і багато інших. Значний вплив на дискусію зробили ліберально-демократичні перетворення, що відбуваються на Україні.
Підсумовуючи, можна сказати, що скептики думають, що сьогодні в Росії для лібералізму відсутній ґрунт: широкий клас власників або (характерна для російського лібералізму) освічена й політично активна інтелігенція. Політичні ознаки, що спричиняються впровадження цієї ідеології (обмеження державної влади, керування країною за згодою керованих і т.д.), не користується значимою підтримкою ні серед народу, ні тим більше серед представників державної бюрократії. Разом з тим, до окремих положень лібералізму спостерігається зростаючий інтерес, і на думку Георгія Сатарова, сьогодні немає кризи лібералізму в країні, — є «криза лібералів». Структура ж демократичних переваг у населення залишається колишньою й становить близько 30 %.
Сьогодні Росія знову перебуває перед вибором, і хочеться сподіватися, що цього разу, коли всі інші моделі й варіанти соціального упорядкування здаються утопічними або «відпрацьованими», Росія виявиться готовою до реалізації помірних, закономірних і — одночасно — змушених-необхідних проектів: або ліберально-консервативної, синтезуючої ідеї класичного лібералізму з віковими підвалинами й національними традиціями державності і духовної культури, або «нового ліберального», що гарантує у своєму соціальному ідеалі всім своїм громадянам «право на гідне людське існування», якщо росіяни, звичайно, хочуть вільну, обновлену Державу Російську, а не вважають Росію «колосом на глиняних ногах»...
Розділ 3. Критика лібералізму в Росії
Похожие работы
... нову модель культури. Варто пам'ятати, що створення нової культури закономірно передбачає певне заперечення попередньої, що фактично сьогодні можна простежити. Одним із первинних шляхів реалізації європейської моделі розвитку України є застосування її в межах життєдіяльності окремого регіону держави. Тобто це свідчить про те, що європеїзація держави може розпочатися з окремого її регіону, а ...
... ї держави вони пов'язували з визволенням Наддніпрянщини від панування Роси, ліквідацією польського панування в Галичині та створенням з усіх українських земель національно-територіальної автономії у складі Австро-Угорщини. Виникнення, програмні положення та діяльність загальноросійських партій Початковим пунктом для аналізу становлення партійної системи служать особливості соціально-економі ...
... ї моделі економіки і способів її побудови; на визначенні пріоритетних цінностей та економічного порядку, який повинен забезпечувати реалізацію цієї моделі. Тому розроблення філософії взаємодії держави і ринку передбачає дослідження багатогранності цього процесу, урахування впливу інституційного середовища на конкретну модель економіки. Без визначення цілей, цінностей у суспільстві неможливо ...
... сьогодні розглядати постать Н.Махна як "антигероя" чи політичного авантюриста, оскільки лідер селянського руху боровся за те, у що справді вірив. Розділ III. Анархізм та сучасність 3.1 Теорія та практика анархізму на пострадянському просторі Анархістська теорія кінця XX - початку XXI ст. зазнала суттєвих змін. Суспільна трансформація, яка розпочалась з початком гласності на території СРСР, сприяла ...
0 комментариев