Основні тенденції, фактори і протиріччя економічного росту країн, що розвиваються

6. Основні тенденції, фактори і протиріччя економічного росту країн, що розвиваються

Результати економічного розвитку країн Азії, Африки, Латинської Америки за останні півстоліття дуже неоднозначні і протирічиві. Незважаючи на чималі труднощі, кризові явища, сповзання назад, а також наперекір багатьом песимістичним прогнозам, які зробили ряд відомих економістів у перші післявоєнні десятиліття, країни, що розвиваються досягли в сукупності суттєвого, хоча і не повністю стійкого прогресу в економічній сфері.

У другій половині ХХ ст. декілька десятків афроазіатських і латиноамериканських держав, які складають 1/6 – 1/5 їх загальної кількості, але концентрували в себе майже 2/3 – 3/4 населення і валового продукту країн, що розвиваються, так чи інакше вступили на шлях сучасного економічного росту. Мінімальний критерій, прийнятий для віднесення країни до групи держав, які розвиваються по шляху сучасного економічного росту, передбачає підтримання нею не менше півтора процентного подушевного росту ВВП в середньорічних розрахунках за останні три-чотири десятиліття. До цього слід додати інтенсивні зрушення в різних галузях, пропорціях розподілу ВВП. Так було у розвинутих країнах на етапі "стрибка" промислового – 1,3 – 1,5%.

Завоювання політичної незалежності, здійснення деколонізації, проведення аграрних реформ, імпортозаміняючої експорторієнтованої індустріалізації, створення економічної і соціальної інфраструктури, налагодження і удосконалення систем макроекономічного регулювання мобілізації власних ресурсів, широке використання капіталу, досвіду і технологій розвинутих держав сприяли відносно швидкій модернізації соціально-економічних структур периферійних країн. До того ж, даний процес охопив не тільки маленьких і середніх "тигрів" (Сінгапур, Гонконг, Південна Корея, Малайзія, Таіланд), але і ряд крупних "драконів" (Бразилія, Мексика, КНР, Індія, Індонезія і ін.).

Все це викликало значне прискорення економічної динаміки слаборозвинутих країн: якщо в 1900 – 1938 рр. подушевний ВВП в периферійних країнах зростав в середньому на 0,4 – 0,6% та в 1950 – 1998 рр. середньорічний темп приросту цього показника досяг 2,6 – 2,8%. Звичайно, не у всіх країнах, що розвиваються економічна результативність була така вражаюча.

Якщо в передових країнах у післявоєнний період спостерігалися тенденції до конвергенції, зближенню рівнів розвитку, то на периферії і напівпериферії була інша закономірність – по багатьом характеристикам посилювалась дивергенція їх економічної еволюції в рамках типологічних груп. За підрахунками експертів ЮНКТАД в 1960 – 1990 рр. коефіцієнт варіації подушевного доходу в розвинутих країнах скоротився з 0,51 до 0,34 в той час як у країнах, що розвиваються, він виріс з 0,62 до 0,87, в тому числі в країнах Африки – з 0,49 до 0,68 і особливо різко в азіатських країнах – з 0,46 до 0,81.

Економічний ріст на душу населення для афроазіатських і латиноамериканських країн виявився в два рази вище ніж по країнах Заходу в період їх "промислового стрибка" кінця ХУІІІ – початку ХХ ст. і в цілому відповідав показникам по розвинутим державам у післявоєнний період. В той же час, судячи по даним, розрахованим за паритетами купівельної здатності валют, якщо в розвинутих країнах відмічалась тенденція до скорочення темпів приросту подушевного ВВП (з3,8 – 4,0% в рік в 60-і рр. до 2,4 – 2,6% в 70-і рр., 2,1 – 2,3% у 80-і рр., 1,4 – 1,5 у 1991 – 1998 рр.) то в країнах, що розвиваються, не дивлячись на кризові явища у багатьох країнах, темпи приросту ВВП в розрахунку на душу населення в цілому підвищувались: з 1,9 – 2,1% у 60-і рр. до 2,3 – 2,5% у 70-і рр., 2,7 – 2,9% у 80-і рр. і 3,4 – 3,8% у 1991 – 1998 рр.

Відмічений феномен зв’язаний не тільки з успіхами східно азіатських "тигрів" але і з швидким нарощуванням в останні два десятиліття економічного потенціалу супергігантів "третього світу" – Китаю і Індії. Зв’язок двох факторів – значних абсолютних розмірів ВВП (а паритетах купівельної спроможності – друге і четверте місця і світі), а також відносно високих темпів його росту – дозволило КНР і Індії зайняти в 1990 р. відповідно перше і третє місця по показнику абсолютного приросту ВВП серед п’ятірки найбільших країн світу (США, КНР, Японія, Індія, Німеччина).

Порівняно швидкі (хоча і знижуються) темпи росту населення, а також відносно високі показники збільшення подушевного ВВП країн, що розвиваються, сприяли підвищенню їх долі в сукупному продукті світу з 27 – 29% у 1950 р. до 34 – 35% у 1990 р. і 40 – 42% у 1998 – 1999 рр. Якщо в 1950 р. по долі в світовому ВВП розвинуті капіталістичні держави більш ніж в два рази перевищували країни що розвиваються, то сьогодні розрив не перевищує 10 – 12%. Таким чином, факт стабільності господарського розвитку країн що розвиваються в найбільш густонаселених країнах де є ще чимало соціально-економічних та демографічних проблем, не дозволяє вважати, що в кінці ХХ ст. країни що розвиваються в цілому залишаються зоною підвищеної економічної нестабільності.

Суттєве зростання темпів економічного росту країн, що розвиваються за останні 50 р. було багато в чому зв’язано з процесом прискореної індустріалізації, з поширенням демонстраційного ефекту, із значним зрушенням в структурах зайнятості населення, основного капіталу, валового продукту, а також сукупного попиту. Разом із тим, вчені підкреслюють значну диспропорцію господарського розвитку цих країн, вибірковий характер передових форм виробництва. Дані характеристики, звичайно, не слід абсолютизувати і тим більше розглядати як признаки і фактори стійкої, довгострокової специфіки притаманної тільки афроазіатським і латиноамериканським державам.

Перехід країн що розвиваються до сучасного економічного росту привів до зниження удільної ваги населення, зайнятого в агро сфері. Світ Азії і Африки в цілому на кінець ХХ ст. втратив один із найважливіших своїх атрибутів. По галузевій структурі зайнятості він перестав бути переважно аграрною периферією. Разом з тим, не дивлячись на певне прискорення динаміки сільськогосподарського виробництва, ще більше зросли темпи росту продукції в промисловості, будівництві, сфері послуг і як результат – розрив у відносній продуктивності праці суттєво збільшився.

Звертаючись до статистичних даних за досить довгий період розвитку країн світу, слід звернути увагу і на той факт, що охоплення населення сучасними формами зайнятості не був повним не тільки в країнах Сходу але і в ряді країн Європи (Греція, Португалія, Іспанія і ін.) Тут зберігались довгий час напівтрадиційні форми виробництва.

Таким чином, нерівномірність, неузгодженість, а також прогалузевий характер сучасного економічного росту властиві як для країн що розвиваються, так і для сьогодні розвинутих країн на етапі їх промислового "стрибка". Більше того, багато країн що розвиваються значно швидше перетворюють свої відсталі традиційні структури виробництва і зайнятості ніж держави Заходу і Японія в ХІХ початку ХХ ст. і навіть випереджають останніх за темпами відмічених перетворень у післявоєнний період.

Слід підкреслити особливо зростаючу роль ще і каталізуючу зовнішньоорієнтованого розвитку і власне експорту у господарському піднесенні відсталих країн, значні зрушення, які відбулися в його структурі (в цілому по країнам, що розвиваються доля готових промислових виробів зросла з 1/10 на початку 50-х р. до 1/6 в середині 60-х р. і більше 2/3 у другій половині 90-х р.), стимулюючу дію в цьому процесі філіалів ТНК, які забезпечують надходження нових (нехай не завжди найновіших) технологій і передового досвіду.

Найбільш інтенсивно відбувалося нарощування чистого притоку прямих іноземних інвестицій (ПІІ) в країни що розвиваються в 90-і роки – він виріс у 8 раз. В результаті доля цих країн в загальносвітовому обсязі ПІІ збільшилася з 12–14% у 1988 – 1990 рр. до 36–38% на початку ХХІ ст. Але розподіл ПІІ залишається дуже нерівномірним – 80% їх обсягу припадає на 20 країн, в тому числі майже половина – всього на 5 країн (в 1998 р. в КНР обсяг нагромаджених ПІІ перевищив 260 млрд. долл., що майже в 6 раз більше, ніж для Тропічної Африки). Так і їх філіали контролюють значну частину експорту країн що розвиваються. В азіатських нових індустріальних країнах (НІК) цей показник складає в середньому близько 1/3, а в КНР – 44–46%.

Відмічаючи суттєву роль зовнішнього попиту розвитку країн Сходу і Півдня, слід враховувати, що в цілому по афроазіатській і латиноамериканській напівпериферії і прискорення темпів росту ВВП у другій половині ХХ ст. лише частково може бути зв’язане з ефектом експорт-розширення. В загальному ж доля країн що розвиваються у світовому експорті зросла менше ніж у світовому ВВП – з 23–24% на початку 60-х р. до 28–29 % в кінці століття, що говорить про порівняно невисокий рівень інтеграції більшості із них у світове господарство.

Важливе значення мало розширення внутрішнього попиту. За рахунок цього фактору в 1960 – 1996 рр. було забезпечено в Таїланді 84–86%, в Індонезії 90–91%, в Індії і КНР – 94–96% приросту ВВП. Успішний розвиток внутрішнього ринку (мова при цьому іде не тільки про імпортозаміщающих, а і імпорттопередуючих виробництва) багато в чому залежав від створення нормальних умов для функціонування багатьох дрібних і середніх підприємств на конкурентній основі, що передбачало величезні зусилля держави і суспільства по формуванню надійних правових та економічних інститутів.

Досить високих і стійких результатів в економічному розвитку добилися країни, які проводили політику дозованого лібералізму, стимулювали як експорторієнтовані так і імпортзаміняючі, імпортопопереджувані виробництва. Таке поєднання дозволило їм не тільки не підірвати місцеве виробництво, але і забезпечити підвищення його міжнародної конкурентноздатності у відповідності з принципами динамічних (а не стратегічних) порівняльних переваг.

Адже, більшість країн Заходу і Японія в період свого розвитку до рівня розвинутих держав, тобто в епоху промислового "стрибка" в ХІХ – початку ХХ ст. нарощували свою економічну міць і експорт, проводячи політику достатньо жорсткою, але вибірковою протекціонізму, завданням якого було всестороннє зміцнення внутрішніх і зовнішніх позицій національної індустрії і інших секторів економіки. Хоча Захід, Всесвітній банк, Всесвітня торгова організація (ВТО) і виступають сьогодні за економічну відкритість Сходу, самі ставлять бар’єри на історичні товари з країн цього регіону.

Наперекір песимістичним прогнозам радянської історіографії, експертам ліворадикального ґатунку, які накреслили "кола" економічної бідності країн, що розвиваються, ще в 50-60-і рр. деякі з них, особливо країни Східної і ПСА досягли значних успіхів в нарощуванні фізичного і людського капіталу. Норма валових капіталовкладень, яка ледве перевищувала в колоніях і залежних країнах в 1900 – 1938 рр. 6–8% їх ВВП, зросла в середньому по країнах, що розвиваються з 10–12% на початку 50-х р. до 25–26% у 80-90-х рр. Група країн що розвиваються за цими показниками перегнала розвинуті держави. Доля інвестицій в ВВП досягла в 1996 р. в Індонезії 32%, в Південній Кореї 38%, в Малайзії, Таїланді, КНР 41–42%. Ефективність капіталовкладень в цих країнах в даний період була вищою ніж у розвинутих державах.

Збільшення норми капіталовкладень взагалі по групі афро-азіатських і латиноамериканських країн в 50-90-і рр. відбулося, не дивлячись на песимістичні прогнози, в основному за рахунок внутрішніх джерел фінансування, тоді як доля надходжень іноземного капіталу не перевищувала в середньому 10–15%. Це не більше, ніж у багатьох розвинутих країнах другої "хвилі" капіталістичної модернізації.

В той же час було б неправильно недооцінювати значення зовнішніх інвестиційних ресурсів і фінансування внутрішніх капіталовкладень багатьох периферійних країн, особливо на початкових етапах їх розвитку. Тут слід згадати про солідний внесок американської допомоги Південній Кореї і Тайваню в 50– першій половині 60-х рр. ХХ ст. без якої модернізація цих країн була б дуже затруднена, а може і неможлива.

На відміну від крупних держав, що розвиваються, таких як КНР, Індія, азіатські НІК в основній масі периферійних держав доля зовнішніх джерел фінансування як і раніше досить велика. В 1995–1997 р. відповідний індикатор досягав у Туреччині, Пакистані 25–33%, в Бангладеш і В’єтнамі 43–53%, в менш розвинутих країнах (Тропічної Африки) в середньому 40–70%.

Процеси лібералізації і приватизації, які активізували уряди багатьох країн Сходу у 80-90-х рр. ХХ ст. викликали суттєве збільшення долі приватних інвестицій в загальному обсязі внутрішніх капіталовкладень що є важливим фактором підвищення їх абсолютного рівня і норми. В середньому по країнах що розвиваються доля приватних інвестицій підвищилась з 58–60% у 1980 р. до 68–70% у 1996 – 1997 рр. в загальному обсязі внутрішніх капіталовкладень, що є важливим фактором підвищення їх абсолютного рівня і норми. Доля приватних інвестицій зросла в 1980–1996 рр. в Пакистані з 36–37 до 52–53%, в Індонезії – з 56–57 до 75–77%, в Таїланді – з 68–69 до 77–78%, на Філіппінах з 68–69 до 79–81%. На початку 1995–1996 рр. він досяг в Південній Кореї 74–76%, в Туреччині – 79–86%.

Ріст внутрішніх збережень в країнах Сходу, а також залучення ними зовнішніх надходжень привели до значного розвитку їх фінансових ринків. Якщо в середньому по великим країнам Заходу і Японії обсяг ринкової капіталізації (у % від ВВП) збільшився в 1990 – 1996 рр. майже в 2,5 рази то в країнах що розвиваються він за цей же період майже подвоївся, в КНР з 0,5 до 14%.

Розвиток фондових ринків супроводжувався і певним прогресом в еволюції банківського сектору. Мабуть це і є необхідна, хоча ще недостатня умова підвищення ефективності економіки країни. Названі нами зміни відображають все зростаючу роль фінансових систем, насамперед в азіатських країнах, які сприяють акумуляції і передислокації індивідуальних, сімейних, інституціональних збережень.

Одночасно з значним збільшенням інвестицій в основний капітал для багатьох країн що розвиваються був характерний суттєвий ріст затрат на формування людського потенціалу. Хоча удільна вага державних витрат в загальних інвестиціях в людський капітал в середньому по цим країнам не перевищувала, як правило, 40–60%, а в ряді країн мала тенденцію до зниження, державна підтримка сфери освіти і охорони здоров’я була достатньо вагома і в цілому ефективна тому що сприяла залученню приватних інвестицій в дану сферу. Сукупні приватні і державні витрати на освіту, охорону здоров’я і науково-дослідні та конструкторські роботи, які не перевищували в країнах що розвиваються на початку 60-х р. 4–5% ВВП (в 20-30-х рр. – 0,8–1,5%) зросли в середньому до 10–11% ВВП в 1994 – 1996 рр.

При цьому дані по країнам Сходу і Півдня суттєво різняться. В основній масі країн Тропічної Африки (бідні) витрати на формування людського капіталу складали 6–8% їх ВВП. Порівняно невеликим був і показник в ряді крупних, густонаселених країн. В Індонезії, Пакистані і КНР відмічений індикатор (8–9%) і в Індії (10–10,5%) був нижчим ніж в Таїланді (11–12% ВВП). По Тайваню і Південній Кореї затрати на розвиток людського фактору, які досягали, за неповними даними, відповідно 13–14 і 14–15% ВВП, і їх можна порівняти з індикаторами по Великій Британії (14,4%), Японії (15,4%) і Італії (15,9%). В той же час Тайвань і Республіка Корея помітно уступали Німеччині (16,7%), Франції (18,1%) і США (24,0% ВВП).

Якщо врахувати хоча б частково деякі неформальні види навчання, наприклад, профпідготовку, яка забезпечується підприємствами, то відмічений показник в 1994 – 1998 рр. міг складати по Тайваню і Республіці Корея приблизно 18–19% їх ВВП, в Японії – 20–21%, а в США – 30–31% ВВП.

В цілому по афроазіатським країнам доля інвестицій у сукупний фонд розвитку (у % до ВВП, розрахунок по даним в національних цінах) виросла значно – з 7–10% в 20-30-х рр. до 19–20% на початку 60-х р. і 35–37% в середині 1990-х рр. Але цей показник все ще суттєво менший ніж в середньому по розвинутим країнам. В той же час азіатські НІК в цілому випереджають розвинуті держави як по нормі традиційних капіталовкладень так і по долі фонду розвитку в ВВП (50–51%). Слід відмітити, що і серед "тигрів"-"драконів" бачимо значну диференціацію. По Індонезії останній показник склав 40–41%, по Тайваню 41–42%, в КНР 50–51% (для порівняння в Індії 35–37%), в Малайзії – 53–54%, в Таїланді і Південній Кореї 56–57% ВВП.

Успіхи країн, що розвиваються, і азіатських НІК безсумнівні. Але у них ще зберігається не зовсім збалансована структура нагромадження фізичного і людського капіталу. Якщо в розвинутих країнах доля останнього в фонді розвитку в цілому перевищила ½ (тут є дві моделі: в США вона досягла 65–66%, в Японії лише 41–42%) то в цілому по країнах що розвиваються ситуація інша. Цей індикатор виріс з 14–15% в 1920 – 1930-х рр. до 23–24% на початку 60-х рр. і 28–29% в середині 90-х рр. але він майже вдвоє нижче, ніж у розвинутих країнах.

Цікаво, що в цілому по групі азіатських "тигрів" на долю інвестицій в розвиток людського потенціалу затрат було менше, ніж в середньому по країнам що розвиваються (тут більша вага – витрат на звичайні капіталовкладення). Надзвичайно низькі показники в Індонезії (20–21%), Таїланді і Малайзії (22–25%). В цій групі і Республіка Корея – 32–33%. Найбільш сприятливе співвідношення компонентів загального капіталонагромадження – по Тайваню, де вищезгаданий показник досяг 43–44%.

Хоча розрив у порівнянні з країнами Заходу значний, Тайвань, мабуть, догнав або максимально наблизився до Японії, випередивши НІК – Індонезію, Таїланд, Малайзію, а також КНР (17–18%) і Індію (29–31%). Мабуть склалося так, що в обставинах які склалися у більшості азіатських НІК структура нагромадження підходить для більшості периферійних держав, які базуються екстенсивно-інтенсивній моделі і вона не зовсім підходить для переходу на більш інтенсивну модель розвитку.

Слід підкреслити і такий момент, що в країнах Сходу, як і в СРСР, відбувалося нарощування переважно не стільки інтелектуальних скільки матеріально-речових компонентів продуктивних сил. Подібна модель характерна для периферійних країн в ХХ ст. і для держав, які сьогодні є в ряді розвинутих до останньої третини ХІХ ст. В ХХ ст. в країнах Заходу і Японії переважаючими темпами збільшувались кількості і якість людського "неречового" капіталу (наука і техніка). Що стосується СРСР то він по структурі найважливіших компонентів сукупного виробничого багатства в кінці 80-х рр. ХХ ст. виявився набагато ближче не до розвинутих, а периферійних країн.

Нарощування інвестицій у фізичний і людський капітал сприяли значному прискоренню динаміки не тільки кількісних, але і якісних складових частин економічного росту країн, що розвиваються. У порівнянні з 1900 – 1938 рр. середньорічні темпи приросту капіталоозброєності праці в периферійних та напівпериферійних країнах в 1950 – 1996 рр. зріс майже в 3,4 рази. Але оскільки темпи збільшення середньої капіталомісткості росту підвищувались лише у півтора рази, то темп приросту продуктивності праці збільшився в середньому в п’ять-шість раз, а сукупний фактор продуктивності (праці і капіталу) – у 8–9 разів.

Це значний успіх: останній показник виявився в півтори рази більше ніж у країнах Заходу і Японії в період їх "промислового стрибка". (Але майже стільки раз він поступався середньому індикатору по розвинутим капіталістичним країнам на етапі їх післявоєнного розвитку). В результаті у порівнянні з першою половиною ХХ ст. в країнах, що розвиваються, помітно, в середньому в два рази, підвищився відносний внесок інтенсивних складових економічного росту.

Безперечно, далеко не у всіх країнах, що розвиваються були високі і стабільні темпи росту продуктивності. При цьому, що цікаво, і у багатьох країнах східно азіатського регіону які швидко розвиваються і в яких високими темпами проходило капіталонагромадження і затрати живої праці, внесок продуктивності у приріст ВВП був в цілому не вище, а в деяких із азіатських НІК навіть нижче, ніж в середньому по державам, що розвиваються. В 1950-х – середині 90-х рр. на долю інтенсивних складових припадало від 1/5 до 1/3 приросту ВВП в таких країнах, як Індонезія (19–21%), Південна Корея (28–30%), Таїланд (33–34%). По Індії цей показник був 30–31%, по Тайваню 43–44%, а це було значно менше, ніж у більшості розвинутих країн: у Великій Британії і Японії – 52–57%, у Франції 61–62%, в Італії і Німеччині 66–70%.

По відносному внеску сукупної продуктивності у приріст ВВП народногосподарські моделі азіатських НІК були екстенсивно-інтенсивними при всіх їх різницях, тоді як у розвинутих країнах, які значно далі пішли по шляху формування інформаційно-інноваційної економіки, модель розвитку стала вже іншою – інтенсивно-екстенсивною.

Слід мати на увазі, що чимала частина росту сукупної продуктивності в азіатських НІК і в ряді інших країн Сходу і Півдня, де було чітко помітно ріст ефективності економіки, зв’язана з так званим ендогенним, матеріалізованим НТП – підвищенням якості праці і капіталу, а також з перекиданням основних врахованих ресурсів із галузі з низькою ефективністю використання ресурсів в галузі з більш високою ресурсовіддачею. В середньому по азіатським "тиграм" та іншим великим і середнім країнам, що швидко розвиваються на перші два компоненти прийшлося 40–45%, а на третій 30–35% приросту сукупної продуктивності.

Таким чином, доля так званого не матеріалізованого НТП (організаційно-інституціонально-інноваційні фактори) в прирості сукупної продуктивності, яка в різних країнах в післявоєнний період в середньому досягла 40–60%, а часом 65–75%, не перевищувала в азіатських НІК і в ряді інших країн, які динамічно розвиваються, 20–30%. Таким чином, не тільки ріст ВВП, але і збільшення продуктивності у "тигрів" і азіатських "драконів" (напр. Китаю і Індії) було зв’язано переважно з якісними факторами.

Якщо в підсумку порівняти рівень розвитку периферійних і напівпериферійних країн (без східноєвропейських держав) з одного боку, і передових країн – з іншого, то можна помітити, що на протязі майже двох останніх століть розрив в середніх показниках подушевного ВВП збільшився на користь індустріально-розвинутих країн з 1: 1,4–1,8 в 1800 р. – 1820 р. до 1: 7,8–8,2 в 1920 р. і 1: 9,8–10 в 1973 р. Беручи до уваги економічну кризу 70-х р. в Західній Європі і Японії з 1970 р. розрив скорочувався, але в малій різниці – до 1: 9,0–9,5 в 1980 р. і 1990 р. І тільки в 90-і рр. під час економічного спаду в Японії і низьких показників приросту ВВП в Західній Європі проходило суттєве економічне піднесення в Китаї, Індії і ще півтора десятка інших країн що розвиваються, показник, який ми розглядаємо, став суттєво зменшуватися – до 1: 6,8–6,9 в 1996–1997 рр. і який виявився нижче відмітки 1950 р.

Але сьогодні цифри приховують дуже різнопланові тенденції, які ми бачимо в країнах, що розвиваються. В 1950–1996 р. відносний рівень розвитку (доход на душу населення в % до аналогічного індикатора США) підвищився, наприклад, по Південній Кореї і Тайваню в 6,2–6,4 рази (досягнувши в 1996 р. відповідно 44–45 і 50–51%). Відмічений показник в Таїланді, КНР і Індонезії збільшився в 3,7; 2,4 і 1,9 рази (відповідно до 25–26%, 12 і 14–15%), а в Бразилії і Індії він виріс всього лише в 1,1–1,2 і 1,2–1,3 рази (до 20–21-і 6–7%).

Всупереч ряду песимістичних прогнозів які були зроблені ще в 50-60-і рр. багато периферійних країн досягли суттєвого прогресу в соціально-культурній сфері, в розвитку людського фактору. Доля населення, яке живе за рискою бідності, яка визначається у відповідності з національними критеріями, скоротилася в 1960–1990/1995 рр. в цілому по афроазіатському і латиноамериканському регіонах з 45–50% до 24–28% в тому числі по Індії з 55–56% до 35–40%, в Пакистані з 52–56% до 30–34%, в Таїланді з 57–59% до 13–18%, в Бразилії з 48–52% до 17–19%, в Південній Кореї з 38–42% до 4–6%. Цей індикатор понизився в 1970–1990–1995 рр. в КНР з 33–39% до 8–12%, в Індонезії з 58–60% до 15–17%, в Бангладеш (1980–1996 рр.) з 81–83% до 35–38%. Разом з тим доля населення, яке живе в злиднях, в багатьох країнах Тропічної Африки все ще складала в першій половині 90-х р. 35–65%.

Ці розрахунки і оцінки виконані у відповідності з національними критеріями бідності. За міжнародними критеріями (відсоток населення, яке живе менше ніж на 1 долл. В день в паритетах купівельної спроможності валют 1985 р.) нижче риски бідності в Індії в кінці 80-х – на початку 90-х рр. проживало ½ населення, в КНР, на Філіппінах, в Бразилії і Нігерії – 23–31%, в Мексиці і Пакистані – 12–15%, в Малайзії і Колумбії – 5–10% населення.

Покращення економічних і санітарних умов, викликало скорочення смертності в дитячому віці (хоча в порівнянні з розвинутими країнами вона залишається високою). В той же час в країнах Тропічної Африки вона залишається ще дуже високою, майже у півтора рази більше ніж у середньому по країнам, що розвиваються.

У багатьох країнах, що розвиваються, відбулося феноменально швидке збільшення середнього рівня життя, яке не має аналогів в соціально-культурній історії країн Заходу і Японії. В середньому по країнам, що розвиваються, вона зросла в 1950–1996 рр. з 35 до 64–66 років. Вона майже подвоїлась в Китаї і Індії. Але ці держави, а також Індонезія, Таїланд, Філіппіни в середньому досягли лише рівня передових країн початку 50-х рр. В 1995 р. індикатор по Республіці Корея і Малайзії, ряду латиноамериканських країн співвідповідали даним по розвинутим державам двадцятип’ятирічної давності. Тільки Тайвань (75 р.), Сінгапур (76 років) і Гонконг (79 років) дійсно наблизилися або стали на рівні розвинутих країн.

Разом з тим в слаборозвинутих державах, в тому числі і в країнах Тропічної Африки, вік довголіття (51–55 років) все ще на 20–25 років менше ніж у передових країнах світу. До того ж ці стандарти санітарно-медичного обслуговування населення в країнах Східної, ПС, Південної Азії і Латинської Америки помітно покращились, з багатьох характеристик його якості, доступності і поширеності, існує помітне, а в ряді держав значне відставання від розвинутих країн.

Збільшення інвестицій в людський фактор сприяли суттєвому, але далеко не однаковому прогресу периферійних держав у сфері освіти, науки і професійної підготовки населення. В цілому по країнам, що розвиваються, в 1950–1980–1995 р. показник охоплення навчанням у середній школі підвищився з 7% до 31 і 55%, а у вищій школі – з 1% до 8 і12%. Щоб оцінити ці досягнення спів ставимо їх з показниками по передовим країнам. В останніх відповідні індикатори склали 48–50%, 85–87% і 95–97%, 7–9% (в СГА – 22%), 30–32 (56%), і 47–49% (82%). Найбільш масштабний ріст охоплення навчанням в середній школі бачимо в Республіці Корея – з 27% в 1960 р. до 74–75% в 1980 р. і 95–97% в 1995 р. Такої ж пропорції досяг і Тайвань.

Висока "диференціація успіхів" була по індикатору охоплення навчанням у вищій школі. У вказані роки воно склало в КНР менше 1%, 1-2 і 4-5%, в Індії 3%, 5 і 6-7%, в Малайзії 1%, 4 і 8%, в Індонезії 1%, 3-4% і 10-11%. В Таїланді і Гонконгу (нині Сянган) доля молоді, яка охоплена навчанням в коледжах і університетах, збільшилась більше – відповідно з 2% до 13 і 19-20% і з 4 до 10 і 22%. Дуже вражаючі результати по Тайваню (з 2% і 1952 р., 18-19% в 1986 р., 30-32% у 1995 р. і Республіці Корея 5% в 1960 р., 15-16% у 1980 р. і 51-53% в 1995 р.)

Республіка Корея буквально прорвалася в ряди розвинутих країн, випередивши по коефіцієнту охоплення навчанням в коледжах і університетах (1995–1996 рр.) Італію, Японію, Німеччину, Швецію і Ізраїль (40-43%), Данію і Іспанію (45-46%), Велику Британію, Нідерланди, Бельгію і Францію (48-50%), поступившись лише Норвегії (55%), Новій Зеландії (58%), Фінляндії (67%), Австралії (72%), США (81%) і Канаді (практично стовідсоткове охоплення).

І хоча не всі сьогодні поділяють цю точку зору, сучасний світ що розвивається, не дивлячись на всі перекоси – це співтовариство, яке порівняно швидко втрачає ознаки неписьменної периферії. Відсоток тих серед дорослого населення, хто хоча б знає елементи письма, і які складали в середньому по країнам, що розвиваються в 1900–1950 рр. 20–26% збільшився з 35–37% в 1960 р. до 47–49% в 1970 р. і 53–55% в 1980 р. і досяг на 1995–1996 рр. 72–74%. Хоча, слід відмітити, що цей показник був на щабель вище в Латинській Америці, Східній і ПСА (83–87%), нижче в країнах Північної Африки і Близького Сходу – 60-62% і суттєво нижче (50–57%) по Південній Азії і Тропічній Африці.

У зв’язку з цим, необхідно підкреслити ще одну особливість азіатських НІК, дуже важливу для пояснення їх феноменального росту. Мова іде про порівняно високих висхідних індикаторах розвитку людського фактору в даному випадку письменності населення (в кінці 50-х р. у Південній Кореї, Тайвані і Таїланді – 68–72%) при значно менших показниках ВВП на душу населення (в 1955–1959 рр. відповідно 11,3%, 11.6 і 8,7% від рівня США).

У багатьох країнах і регіонах країн, що розвиваються за останні півстоліття досить швидко збільшувався показник середньої кількості навчання дорослого населення. В середньому по периферійним державам він виріс з півтора до семи років. Хоча по ряду країн, наприклад Республіка Корея і Тайвань (14,5–15 років) цей індикатор вже знаходиться на рівні передових країн, в цілому по країнам, що розвиваються не дивлячись на скорочення відносного розриву по відміченому показнику з розвинутими країнами, абсолютний розрив продовжував збільшуватися: якщо в 1950 р. в середньому по периферійним і розвинутим економікам індикатор середнього числа років навчання дорослого населення складав відповідно 1,5 і 9,5 років (різниця 8 років), то в 1996–1997 рр. він досяг відповідно 7 і 16 років (абсолютний розрив – 9 років).

Звичайно, такий індикатор, як середнє число років навчання дорослого населення навіть взятий разом в початковій, середній і вищій школі, не враховує ще чимало інших важливих характеристик, а саме якість навчальних програм і підготовка викладачів у розвинутих країнах суттєво вище, ніж у більшості країн, що розвиваються. До того ж в останніх втрата навчального часу, зв’язана з пропусками занять, другорічництвом і відсівом учнів у 3–7 разів більше, аніж в центрах світового господарства.

За оцінками фахівців, в середині 90-х рр. подушовий індикатор людського капіталу, який матеріалізований в знаннях, навичках і фізичному здоров’ї населення, в передових країнах в 25 разів перевищував (не враховуючи якість) відповідний показник по крупним країнам, що розвиваються, а по рівню інвестицій в науково-дослідні і конструкторські роботи (НДІКР) в розрахунку на душу населення розрив досяг 35-кратної величини. Приведені цифри, можливо, дещо занижені. Не враховано значне поширення в розвинутих країнах неформальної освіти, а також інших видів інвестицій в людський фактор, які реалізуються в неробочий час. До того ж не взята до уваги диференціація в якості навчання. Наприклад, в Індії в 80-90-х рр. школярі і студенти засвоювали не більше 20–50% загальноосвітньої і наукової інформації, яку і отримували учні та студенти розвинутих країн.

По-друге, у 80-90-і рр. ХХ ст. кількість країн Сходу, які швидко розвиваються різко скоротилася. Особливо в плачевному стані виявився (крім Півдня) регіон Тропічної Африки. Голод, злидні, хвороби, етнічні і міждержавні конфлікти, прояви геноциду – такий далеко не повний список людських трагедій, жертвами якого стали десятки, а може і сотні мільйонів людей. За оцінками фахівців 36 і 41% населення Тропічної Африки, проживає в країнах, в яких в 1995 р. ще не був відновлений рівень доходів на душу населення, який був там відповідно в 1960 і 1980 рр. Відтік капіталу у відсотках від загальної вартості приватного національного капіталу, який складав у першій половині 90-х рр. в країнах Південної Азії 2–4%, в Тропічній Африці досяг 37–39%. Стосовно багатьох мільйонів злидарів в Тропічній Африці саме поняття економічного росту нарощування людського капіталу втрачає в’язкий сенс. Світовому співтовариству рано чи пізно прийдеться вирішувати гострі проблеми життєзабезпечення в цих країнах. Це і є одне із реальних протиріч сучасного світу. В результаті фінансово-економічної кризи 1997–1998 рр. були відкинуті (на декілька років) назад ряд азіатських НІК, знизилися темпи росту ВВП в КНР, на Тайвані і Індії.

По-третє, не дивлячись на певні досягнення, залишились невирішеними гострі економічні і соціальні проблеми. Багато країн що розвиваються, відчувають значні економічні і соціальні проблеми, зв’язані з величезними розмірами зовнішньої заборгованості (2,2 трлн. долл.) Нестабільність руху іноземного капітал, коливанням експортних цін, погіршенням екологічної ситуації. Крім того, якщо звернутися до абсолютних показників, то слід відмітити, що в країнах, що розвиваються, в 1997–1998 рр. нараховувалося 1,3 млрд. чоловік, які живуть нижче порогу бідності, близько 900 млн. неписьменних; 1,5 млрд. чоловік позбавлені елементарної медичної допомоги, кожна третя дитина до 5 років голодує.

Зберігаються значні соціальні контрасти, а диференціація доходів, виміряна індикатором Джини, в ряді периферійних країн в кінці 80-першій половині 90-х рр. виявилася вище, ніж у розвинутих країнах: у Східній і ПСА і середньому 0,40–0,50, в Тропічній Африці 0,45–0,55, в Південній Азії 0,35–0,40.

Із сказаного вище можна зробити висновок, що не дивлячись на коливання, рухи назад, в 1950–1990-і рр. декілька десятків країн, що розвиваються зуміли стати на рейки сучасного економічного росту. Але світ в останні два десятиліття став швидко змінюватися і ставить при цьому значно жорсткіші критерії країнам догоняючого світу. Досягнутих успіхів вже недостатньо щоб почувати себе впевнено у світі.

Зараз, в обстановці різкого посилення глобалізації економічних зв’язків, що об’єктивно само по собі не стільки полегшує, скільки ускладнює положення периферійних, кризових економік, проходить швидкий перерозподіл світових сил із індустріальних в науково-технічні або інформаційно-інноваційні. В цих умовах подальший економічний прогрес країн, що розвиваються багато в чому залежить від ряду обставин. Насамперед від того, наскільки міжнародні фінансові і торгові організації (МВФ, МБРР, ВТО і ін.) здатні забезпечити стабільність і передбачуваність економічної кон’юнктури. Одночасно посилюється необхідність більшої відповідальності національних держав за забезпечення економічної безпеки, підтримання здорової фінансової системи, дотримання збалансованості бюджетів і платіжних балансів, мінімальної інфляції і реалістичного обмінного курсу національної валюти. Роль ринкового саморегулювання народного господарства не варто ні применшувати, ні тим більше фетишизувати. В країнах що розвиваються і у відсталих державах Сходу необхідні дійові державні закони для рішучої підтримки кредитами, субсидіями, пільговим оподаткуванням пріоритетних сфер сільського господарства, дрібного і середнього бізнесу, експортних галузей, а також економічної і соціальної інфраструктури. Залучення ТНК, і як наслідок, використання передового досвіду, технологій і комерційних зв’язків повинно органічно переплітатися з максимальною мобілізацією внутрішніх резервів, скороченням престижних, малоефективних проектів, скорочення воєнних витрат, боротьба з корупцією і хабарництвом (які рівні в ряді країн, що розвиваються з розмірами їх зовнішньої заборгованості), посиленням контролю за якістю продукції і раціональним використанням ресурсів, а також значним нарощуванням інвестицій в людський фактор і НДІКР.

Хоча, мабуть, найважчим, але одночасно і найбільш перспективним напрямком з точки зору збереження догоняючого (і взагалі прискореного) розвитку – це формування і удосконалення економічних, соціальних, політичних і правових інститутів, які направлені на створення конкурентно-контрактної соціально-економічної системи (адекватної традиціям тієї або іншої країни, а також сучасним міжнародним умовам), які стимулюють кваліфіковану, високопродуктивну працю.

7.         Світове співтовариство, ООН і народи Сходу

Розпад колоніальної системи і виникнення на карті світу більше 100 незалежних держав кардинально змінили ситуацію у світі. Навіть у період "холодної війни" світове співтовариство змушене було реагувати на проблеми молодих держав Сходу: тут і етнічні та міждержавні конфлікти, проблеми росту економіки, продовольчі проблеми. Першим конфліктом, який проходив під прапором ООН була корейська війна 1950–1953 рр. яка завершилася поділом півострова на дві держави. ООН доклала чимало зусиль для врегулювання в’єтнамського питання під час французької агресії 1946–1954 рр. (Женевські протоколи) і американської агресії 1965–1973 рр. (Паризькі угоди). Камбоджа і проблема війни і миру у 70-90-х рр. теж вирішувалась в стінах ООН. Радянське вторгнення в Афганістан в грудні 1979 р. було одностайно засуджене учасниками ООН, питання радянсько-афганської війни розглядалося не раз в ООН і на засіданні Ради Безпеки ООН. Анти терористична коаліція після 11 вересня 2001 року теж діє в Афганістані з мандатом ООН. Світове співтовариство подає гуманітарну допомогу бідним країнам (Афганістан), роз’єднання ворогуючих сторін і т.д. Звичайно, не всі проблеми вирішені (Індія–Пакистан, Китай–Тайвань), дві корейські держави, ракети і атомна зброя в КНДР і т.д. Але світ сьогодні кардинально змінився і вирішувати проблеми слід спільними зусиллями враховуючи інтереси народів і держав світу.

Література

1.         Белокреницкий В. Восток на рубеже веков – некоторые итоги и перспективы развития //Восток. – 2001. – № 5.

2.         Федоров В. Сценарии разные, цель – одна. (Успехи и неудачи противоповстанческой борьбы в старнах ЮВА) //АиАс. – 2001. – № 9.

3.         Мелянцев В. Экономический рост в развивающихся странах: достижения, контрасты, парадоксы. //Восток. – 2001. – № 1 – 3.

4.         Максименко В. Россия и Азия или Анти-Бжезинский (очерк геополитики 2000 г.) //Восток. – 2000. – № 2, 1, 3.

5.         Широков Г. Глобализация и национальное государство //АиАс. – 1998. – № 12.

6.         АСЕАН – 30 лет //АиАс. – 1997. – № 9.

7.         Юрлов Ф. Конец истории или поиск нового пути? //АиАс. – 1997. – № 1,2.

8.         Гушер А. Острые грани каспийских проблем //АиАс. – 2002. – № 11, 12.

9.         Сикоев Р. Несостоявшийся всемирный халифат //АиАс. – 2002. – № 11.

10.      Новейшая история стран Азии и Африки. ХХ век 1945–2000. Под ред. А.М. Родригеса., М., 2001.