Зовнішньополітичні стосунки СРСР з Німеччиною

2. Зовнішньополітичні стосунки СРСР з Німеччиною

Зовнішньополітичні стосунки між СРСР і Німеччиною даного періоду світова історіографія вивчає переважно в контексті Радянсько-Німецького договору від 23 серпня 1939 р. І це не випадково, адже жодна з дипломатичних подій передвоєнного періоду не викликала, та й не викликає зараз такого інтересу як вищеназвана. Немає ні однієї праці по новітній історії, історії другої світової війни, в якій в тій чи іншій мірі не висвітлювався цей договір.

Велику увагу радянсько-німецькому договору про напад приділяється істориками Польщі. Так в 1987 р. початку 1988 р. щотижневик „Політика” опублікував серію статей про радянсько-польські відносини. В щотижневику „Жітє літерацьке” побачили життя уривки з книги польського історика В. Ковальського „Пакт Ріббентроп – Молотов” і деякі інші матеріали.

Ще більшу увагу радянсько-німецькому договорі про ненапад приділяють історики заходу.

Незважаючи на широкий спектр публікацій виникає необхідність знову повернутися до проблем радянсько-німецького договору про ненапад. На вітчизняній історичній карті стосовно даного питання ще багато білих плям.

Довгий час договір трактувався односторонньо, тільки, як правильний, „розумний” зовнішньополітичний крок Радянського керівництва в ситуації яка на цей час склалася. Лише після великих політичних перетворень які відбулися на території колишньої держави СРСР з’явилися і інші думки щодо договору. Його вже перестали вважати ідеальним. З’явилися навіть публікації, які розкривають договір суто з негативної сторони. Подібні крайності заважають досягненню істини. При розгляді договору важливо виходити з цієї реальності, яка була при його підписанні, а не керуватися роздумами виведеними з контексту часу.

Що стосується західних публікацій, то в них прослідкується дві тенденції. Одні вчені прагнуть розібратися в змісті подій того надзвичайно складного періоду. Інші є активно використовують договір для негативної оцінки зовнішньої політики СРСР.

Сучасні вітчизняні історики в свою чергу прагнуть ефективно використовуючи уже опубліковані документи і матеріали створити об’єктивну картину минулого.

Після цього, як владу в Німеччині захопила партія, яка виражала інтереси найбільш агресивних верств монополістичного капіталу, головною метою яких було встановлення світового планування німецького імперіалізму. Зразу після приходу до влади в 1933 р. фашисти розпочали готуватися до перерозподілу світу.

Згідно з першочерговим планом операція по забезпеченню „життєвого простору” фашисти планували приступити в 1942-1945 рр., але сприятлива ситуація, яка склалася приблизила початок операції. По-перше, мілітаризація Німеччини, швидкий ріст її збройних сил створили для гітлерівців внутрішні труднощі: країні загрожувала фінансово-економічна криза, яка могла викликати невдоволення населення. Найпростіший і найшвидший спосіб запобігти появі труднощів гітлерівці вбачали в розширенні економічної бази за рахунок захоплення територій інших країн, а для цього потрібно було розпочати війну.

По-друге, до більш швидшого переходу до агресивних акцій Німеччину і інші фашистсько-мілітариські держави підштовхувала поступливість їм з сторони правлячих колів англо-фашисько-американського табору. Без наказано відбулося вторгнення військ Німеччини в Рейнську демілітаризовану зону в березні 1936 р. Коли літом 1936 р. почалася Італо-Німецька експансія в Іспанію, західні держави заявили про свій „нейтралітет”. Не зустрів опору із сторони західних держав і напад Японії на Китай в липні 1937 р.[3;65]

В відповідності з прийнятою військово-політичним керівництвом концепції завоювань Німеччина планувала нанести послідовні удари по противниках з метою розгрому їх одного за іншим, спочатку слабших, а пізніше і сильніших. Малося на увазі використання не тільки військових заходів, а й різноманітних методів з арсеналу політики, дипломатії і пропаганди з завданням не допустити об’єднання суперників Німеччини.

Знаючи про агресивні наміри фашистської Німеччини західні держави прагнули спрямувати її агресію проти СРСР. Їх пропаганда акцентувала увагу на слабкості Червоної Армії. Аналогічні тези зустрічалися і в німецькій пресі. Але німецький генеральний штаб в 1938-1939 рр. (на відміну від 1940-1941 рр.) оцінював Червону Армію як серйозного противника, зіткнення з яким вважав на даний момент часу недоцільним. Радянські військові сили військового часу – зауважувалось наприклад в зведені 12-го відділу генштабу від 28 червня 1939 р., - в чисельному аспекті являє собою гігантську військову машину.

Характерними в цьому питанні є погляди генералів – начальника штабу верховного головнокомандуючого вермахту В. Кейтеля і головнокомандуючого сухопутними військами В. Браухіча. На питання Гітлера, чим закінчиться справа, якщо рейх нападе на Польщу, а Франція і Англія прийдуть її на допомогу, генерали відповіли, що Німеччина „розіб’є” Польщу на протязі місяця, Кейтель вважав також, що Німеччина розгромить пізніше також Францію і Англію. В випадку ж конфлікту з Радянським Союзом, то на думку Браухіча, вона „зазнає поразки”.[31;273]

З початком 1939 р. в Німеччині розгорнулися інтенсивна підготовка військового походу проти Польщі. Був розроблений план „Вайс”. Він передбачав нанесення „неочікуваних сильних ударів” і досягнення „швидких успіхів”. Розпорядженням начальника штабу верховного головнокомандуючого збройних сил Німеччини В. Кейтеля від 3 квітня 1939 р. впровадження плану „Вайс” повинно було розпочатися „в любий час” починаючи з 1 вересня 1939 р. політичне керівництво Німеччини прагнуло „по можливості ізолювати Польщу”, не допускати втручання в польські справи Англії, Франції і Радянського Союзу. [31;273]

28 квітня 1939 р. Гітлер заявив про розрив польсько-німецької декларації про ненапад і дружбу 1934 р. і англо-німецького морського договору 1935 р. 22 травня між Німеччиною і Італією був підписаний військовий союз („стальний пакт”). В Німеччині в цей час проводилися мобілізаційні заходи. 23 травня Гітлер провів нараду керівного складу збройних сил Німеччини, на якому був даний аналіз військово-політичної ситуації і поставлені завдання вермахту.

Фюрер вимагав від нього бути в повній готовності до військового вторгнення в Польщу „... Польське питання, - стверджував Гітлер, - обійти неможливо і залишається лиш один варіант – при першій можливості напасти на Польщу”. При цьому враховувалася можливість і війни з Заходом, в першу чергу з Англією і Францією.[31;274]

Мироприємства, які проводила Німеччина по підготовці нападу на Польщу не були секретом для урядів Англії, Франції, СРСР і інших держав. В світі відчувалася небезпека фашистської агресії. Саме в таких реаліях розпочалися трьохсторонні переговори між Англією, Францією і СРСР.

Перші контакти між учасниками переговорів на предмет укладання трьохсторонньої угоди про спільні дії на випадок агресії Німеччини в Європі відносяться до березня 939 року. Згодом цей процес знайшов своє продовження. На трьохсторонній зустрічі, що відбулася в Москві обговорювалася можливість укладення політичної та воєнної угоди на випадок, якби Англія, Франція, СРСР опинилися стані війни з Німеччиною, а також результати дій, здійснених ними для попередження насильницької зміни становища, яке складалося в Центральній, або Східній Європі.[9;66]

10 липня 1939 р. Великобританія вирішила відхилити пропозицію СРСР про одночасне підписання політичної та воєнної угоди. При цьому було виявлено інтерес до підписання тільки воєнної угоди.

12 серпня в особняку Наркомату закордонних справ на Спиридоновці розпочалися переговори воєнних делегацій Англії, Франції, СРСР. Представники цих держав з великою цікавістю зустріли виступ начальника Генштабу Червоної Армії Б. М. Шапошникова з викладом стратегічних планів радянського верховного командування. Було запропоновано три можливі варіанти спільних дій:

1.         У випадку агресії Німеччини проти Польщі або Румунії Англія, Франція та СРСР оголошують війну Німеччині. СРСР виставляє для ведення військових дій таку ж за чисельністю армію як Англія та Франція разом узяті. На їх боці у війну вступає Румунія та Польща. Через територію цих держав здійснюється прохід радянських військ до кордонів Німеччини.

2.         Якщо Німеччина нападе на Францію, то СРСР виставить 70% своєї армії. Румунія та Польща вступлять у війну і пропустять через свою територію радянські війська до кордонів Німеччини. Об’єднані англо-французькі війська розпочнуть воєнні дії на заході Німеччини, СРСР – на сході.

3.         Якщо Німеччина через країни Балтії нападе на СРСР, Англія та Франція, виставивши 70% своїх збройних сил, розпочнуть війну проти Німеччини. Польща та Румунія, вступивши у війну, пропустять радянські війська до кордонів Німеччини через свою територію. Все ж не дивлячись на цілком прийняті варіанти можливих спільних дій, переговори 17 серпня зайшли в тупик, а через тиждень – були припинені. Відповідальність за це несли обидві сторони: Англія та Франція не виявили твердої волі для підписання воєнної угоди з СРСР; Польща відмовила радянським військам у проході через свою територію для бойового зіткнення з Німецькою армією, позиція Польщі стала для Ворошилова зручним приводом для того, щоб зіславшись на них, перервати переговори. [25; 80]

Таким чином, всім учасникам переговорів бракувало потрібної відповідальності перед своїми народами, державної мудрості, яка б дозволила об’єднатися, щоб перекрити шлях до війни, або змінити співвідношення сил на свою користь.

З травня 1939 р. коли розпочалися переговори СРСР з Англією і Францією, працівники зовнішньополітичного відомства Німеччини наполегливо вступали в контакти з представниками і офіційними способами дали можливість зрозуміти готовність Німеччини піти на зближення з СРСР. Радянське керівництво довгий період часу ігнорувало такі дії зовнішньополітичного відомства Німеччини, але паралельно з цим уважно слідкувало за його діями. Від радянських дипломатів і розвідників в Москву потрапляла інформація про німецькі наміри. Так в середині липня агінтурна розвідка повідомила, що Берлін збирається радикальними методами вирішити німецько-польський конфлікт, незалежно від того, які будуть результати англо-франко-радянських переговорів. 4 червня в радянське представництво в Берліні потрапив анонімний лист, в якому пропонувалося, щоб уряд Німеччини і СРСР підписали договір про долю Польщі і Литви. Німецька сторона говорилося в листі, виходила при цьому з пропозиції, що два уряди цілком природно прагнуть відновлення кордонів 1914 р.[20;651]

Хоча лист був анонімним, його зміст не залишав ніяких сумнівів в тому, що він належав Німецькому зовнішньополітичному відомству. Анонімність листа знімала з німецького керівництва відповідальність за зроблену пропозицію, але давала йому можливість побачити реакцію на цю пропозицію радянського керівництва. Лист був своєрідною приманкою з надією, що на неї звернуть увагу в Москві. Надії Берліна справдилися. Радянський повірений в справах СРСР і Німеччини Г.А. Асхатов відправив лист в Москву, де його текст був доведений до відома членів Політбюро ЦК ВКП(б). В Берліні в цей час відбулося декілька неофіційних зустрічей Астахова з працівниками міністерства зовнішніх справ Німеччини, під час яких піднімалося питання про покращення радянсько-німецьких відносин. Німецька сторона прагнула досягти домовленостей з СРСР до нападу Німеччини на Польщу. Позиція вичікування, яку зайняло радянське керівництво суперечила інтересам Німеччини. Тоді міністр закордонних справ Рібентроп запросив до себе Астахова і вже офіційно заявив, що СРСР і Німеччина могли б домовитися щодо всіх проблем, які мають відношення до території від Чорного моря до Балтійського. [25; 81]

В відповідності з проханням німецької сторони 15 серпня 1939 р. нарком закордонних став СРСР В.М. Молотов прийняв німецького посла Ф. Шуленбурга, який зачитав заяву Рібентропа. В ній стверджувалося, що Німеччина не має „агресивних намірів по відношенню до СРСР, і пропонувалося врегулювати „до повного задоволення інтересів обох сторін”, для чого в Москву в найближчий час був готовий відвідати німецький міністр закордонних справ. Молотов не дав конкретних відповідей на поставлені питання.[20;651]

В Берліні відчувалася напруженість. Шуленбургу відправлялися нові інструкції. Гітлер в своєму оточенні заявив, що в разі необхідності сам готовий відвідати Москву.

Радянське керівництво не піддавалося тиску з Берліна, але вирішило використати переговори, які розпочалися 15 серпня для дипломатичного тиску на західні держави, в першу чергу на Англію. З цією метою можна припустити В.М. Молотов 16 серпня прийняв посла США в СРСР Л. Штейнгардта і проінформував його про візит Ф. Шуленбурга та внесених керівництвом Німеччини пропозицій заключити радянсько-німецький договір про ненапад, а також запропонувати разом з СРСР гарантій суверенітету прибалтійським державам. Як і розраховувало Радянське керівництво, посол зразу ж повідомив про зміст цієї розмови Вашингтон.

17 серпня замість державного секретаря США С. Уеллес передав англійському послу Р. Ліндсею отриману з Москви інформацію про можливість угоди між СРСР і Німеччиною. Останній, напевне добре знав позицію свого керівництва, його небажання йти на будь-які поступки Радянському Союзу заради створення єдиного англо-франко-радянського фронту проти гітлерівської Німеччини, а тому вирішив за непотрібне спішити з усвідомленням Лондона про отриману від Уеллеса інформацію. Свою доповідь він відіслав авіапоштою, не телеграфом, і вона потрапила в міністерство закордонних справ тільки 22 серпня, коли вже не могла суттєво вплинути на хід подій. Зараз звичайно неможливо прогнозувати поведінку уряду Англії, якщо б ця інформація Ліндсея потрапила в Лондон на чотири дні раніше. Але судячи по реакції англійського посла в США і поведінку англійської делегації на переговорах в Москві, позиція Лондона навряд чи змінилася б.[1;172]

17 серпня німецький посол в Москві знову відвідав Молотова і підтвердив готовність Берліна заключити пакт про ненапад та разом з СРСР гарантувати суверенітет Прибалтійським державам. Німецький уряд обіцяв також вплинути на Японію з метою нормалізації її відносин з СРСР. Шуленбургу була дана відповідь, що покращення відносин СРСР з Німеччиною повинно відбуватися поступово, а приїзд Ріббентропа в Москву вимагає попередньої підготовки.

20 серпня Гітлер звернувся з особистим посланням до Й.В. Сталіна, запропонував прийняти 22 або найпізніше 23 серпня міністра закордонних справ Німеччини, який „буде наділений надзвичайними повноваженнями для складення і підписання пакту про ненапад” [1;172]. Таким чином, на прийняття виключно важливих рішень був відведений мінімум часу.

Перед Радянським керівництвом постало питання: відхилити німецьку пропозицію чи прийняти її?

Пропозицію, як відомо, було прийнято. Ранком 23 серпня в Москву прилетів Ріббентроп. Переговори між ним, Сталіним і Молотовим завершилися на протязі одного дня. На вечір 23 серпня був підписаний радянско-німецький договір про ненапад терміном на 10 років. Він означав різкий поворот у зовнішній політиці Радянського Союзу, значним чином вплинув на військово-політичну ситуацію в світі, а також в деяких аспектах вплинув на внутрішньополітичне життя в СРСР.

Що ж спричинило радянське керівництво після довгих сумнівів піти на зближення з Німеччиною і заключити з нею договір?

Перш за все потрібно мати на увазі, що в умовах тих систем управління, які тоді існували в СРСР і Німеччині договір був справою в першу чергу двох „вождів” – Сталіна і Гітлера. Фактично всі рішення приймалися ними одноосібно, а ініціатива виходила від Гітлера, якому договір був необхідний для швидкого вирішення польського питання. Для Гітлера договір був лише тактичним кроком, був необхідний йому для вирішення найближчих завдань в нацистських планах завоювання світового домінування. З точки зору стратегічних цілей Радянський Союз продовжував залишатися противником фашистської Німеччини, і Гітлер не приховував цей факт в кругу своїх сподвижників.[28;201]

Для Сталіна, на відміну від Гітлера, договір з Німеччиною, мав як близькі, тактичні цілі, так і перспективні, стратегічні. Найближчі цілі полягали в тому, щоб в умовах війни Німеччини проти Польщі забезпечити Радянському Союзу безпеку за рахунок обмеження просування німецьких військ на схід і відмова Німеччини від використання Прибалтійських держав в антирадянських цілях. В відповідності з договором Радянське керівництво добилося від Німеччини зобов’язань в ході руху її військ в Польщі не переступати лінію рік Ниса, Нерев, Буг, Вісла, Сан.

Сталін враховував ту обставину, що в умовах війни за перерозподіл світу радянський Союз міг за домовленістю Німеччиною розв’язати свої територіальні проблеми. Для СРСР, вважав Сталін, було важливо повернути такі території, як Західна Україна, Західна Білорусія, Бессарабія і інші, відірвані від Радянської Республіки насильницьким методом після першої світової війни.[2;327]

При прийнятті Сталіним рішення щодо заключення договору з Німеччиною зіграв роль і японський фактор. Японія було відкритим противником СРСР і знаходилась в союзі з фашистською Німеччиною. Для Радянського Союзу існувала явна загроза війни на два фронти, якщо не в 1939 р., то в більш пізній період. Але це не міняло суті справи. Договір з Німеччиною на думку Сталіна, звільнював СРСР від такої загрози.

Ще одним стратегічним планом Сталіни при підписанні договору з Німеччиною було, хоч про це відкрито не говорилося, зіткнути між собою два ворогуючих угрупування і таким чином, зберегти для Радянського Союзу мир на достатньо довгий термін. Договір з Німеччиною про ненапад забезпечував для СРСР великі можливості стояти осторонь від війни, на відміну від договору з Англією і Францією про взаємодопомогу який в разі підписання змушував СРСР небезпечною навіть при наявності таких союзників, як Англія і Франція. Причому впевненості в цих союзниках у радянського керівництва не було, особливо враховуючи події 1938 р., пов’язані з Чехословаччиною.

Рішення керівництва СРСР заключити з Німеччиною договір про ненапад було вимушеним, але закономірним в тодішніх умовах.

З моральної сторони Радянський Союз підписавши договір про ненапад з Німеччиною поніс втрати в світовій суспільно-політичній думці, а також в міжнародному комуністичному русі. Неочікувана зміна політики СРСР по відношенню до фашистської Німеччини прогресивній частині світової громадськості була незрозуміла.[33;76]

Неоднозначним було відношення до пакту радянських громадян.

Не всім був зрозумілий поворот у відносинах з фашистською Німеччиною. Багато здавалося незрозумілим. Окремі радянські громадяни, особливо ті, хто воював проти фашистів в Іспанії, відчував певну непорозумілість. „Щось тут неможливо було зрозуміти почуттями, - відзначав в своїх спогадах свідок подій Константин Симонов. – Можливо, розумом – так, почуттями – ні. Щось перевернулося в оточуючому на світі, і в нас самих. Наче ми стали кимсь іншим, ніж були після цього пакту. [31;147]

Окрім офіційної частини пакту існував ще так званий „додатковий таємний протокол, який практично розмежовував сфери впливу в Європі між СРСР і Німеччиною. В ньому зокрема йшлося, що у випадку територіально-політичного перевлаштування областей, які входять до складу Прибалтійських держав, межа сфер інтересів Німеччини і СРСР буде приблизно проходити по лінії річок Нерав, Вісла і Сан. Стосовно так званого „польського питання” то уряди обох держав планували вирішувати це питання в порядку дружньої і взаємної згоди. Щодо південного сходу Європи з радянського боку підкреслюється інтерес СРСР до Бессарабії. З німецького боку заявлено про його повну політичну незацікавленість в цих областях.

Ось як у мемуарах описує М. Хрущов свої враження від бесіди із Сталіним у ту ніч, коли було підписано договір: „Сталін був у дуже бадьорому настрої, говорив: ось завтра англійці і французи взнають про це і поїдуть ні з чим. Вони в той час знаходилися ще у Москві. Сталін вірно оцінював значення цього договору з Німеччиною. Він розумів, що Гітлер хоче нас обманути, просто перехитрити. Він вважав, що це ми, СРСР, перехитрили Гітлера, підписавши договір. Він говорив нам: тут йде гра: хто кого перехитрить і обмане.[25;81]

Якщо підписання пакту про ненапад ще якось вкладалося в свідомість радянських громадян, то підписання 28 серпня 1939 р. договору про дружбу і кордон між СРСР і Німеччиною не відповідало їхнім моральним цінностям, ніякої дружби до німецьких фашистів ніхто не відчував. Сталін в ході переговорів Молотова і Ріббентропа щодо підписання договору про ненапад, відповідаючи на питання останнього, як стверджує співробітник МЗС Німеччини Ф. Гаус, заявив: „Не може бути нейтралітету з нашої сторони, поки ви самі не перестанете будувати агресивні плани по відношенню до СРСР”. Згодом уточнив: „ми не забуваємо що кінцевою вашою метою є напад на нас”.[28;203]

Якщо Сталін навіть стосовно пакту про ненапад так висловлювався, то чим можна мотивувати його бажання підписати договір про дружбу і кордон? Цілком мотивовано можна стверджувати що підписання його було великою помилкою тодішнього керівництва СРСР, відображення договору в засобах інформації вдарило по психіці радянських громадян.

В середині 30-х років в СРСР проживала значна кількість антифашистів, прибувши з Німеччини і зайнятих нею територій. Як свідчать їх спогади, пакт про ненапад вони зустріли з розумінням. Деякі з них по завданню Комінтерну виступали на зборах радянських робітників в різних містах країни і роз’яснювали, як з допомогою пакту СРСР уник війни. Але підписання, по словах Леональда Ірюнвельда, який в березні 1939 року емігрував з Чехословаччини до СРСР, „договори про дружбу з смертельним ворогом соціалізму” проживавши в Радянському Союзі антифашисти зустріли негативно. Це ще одне свідчення помилковості заключення даного договору.

Незадоволення серед антифашистів, які проживали в СРСР, викликали і окремі недружелюбні дії радянського керівництва по відношенню до декого з них.

Мимоволі виникає питання, чи було підписання з Німеччиною договору про ненапад і інших угод в 1939-1941 рр. найкращим варіантом розв’язання радянським керівництвом проблеми? Відповісти на це питання досить складно. З позицій сьогоднішнього дня, коли нам стало відома багато того, чого не знали навіть керівники тогочасних держав, можна з впевненістю сказати, що найбільш оптимальним в тих умовах було б підписання радянської схеми договору про колективну безперу, підписання англо-франко-радянського договору про взаємодопомогу і відповідної військової конвенції.[11;79]

Це привело б до створення єдиної антигітлерівської коаліції, запобігло би агресії і, можливо, початку війни. До цього висновку приходять зараз не тільки радянські, але і західні дослідники новітньої історії. Та цього не сталося в силу цілого ряду об’єктивних і суб’єктивних причин, більше того, було підписано радянсько-німецький „пакт про ненапад”.

Чого ж конкретно досягнув СРСР в результаті підписання даного договору? По-перше, Радянський Союз уникнув війни на два фронти, така небезпека йому реально загрожувала. Договір між СРСР і Німеччиною був заключний в бік бойових дій між радянськими і японськими військами на Холхін-Голі. В цих боях в кожній із ворогуючих сторін брало участь до 100 тис. чол. Таким чином, в серпні 1939 р. „перший фронт” для СРСР вже існував – він був на Далекому Сході. На Заході Радянському Союзу загрожувала фашистська Німеччина. Чи потрібно доводити, що явила б для Радянського Союзу війна на два фронти в умовах зовнішньополітичної ізоляції? Торкаючись даної проблеми, англійський історик Дж. Грензіл пише: „Заключивши 23 серпня 1939 р. радянсько-німецький пакт про ненапад, Сталін зумів уникнути війни проти Німеччини.. військова неготовність зробила б війну в 1939 р. більш катастрофічною для Росії, ніж в 1941 році...У Сталіна в 1939 році звичайно не було бажання рятувати західні демократії. Він прагнув захистити себе.

В результаті підписання радянсько-німецького договору про ненапад утворився серйозний розкол в антикомінтернівському пакті. Для японського керівництва, яке орієнтувалося на воєнну солідарність з фашистською Німеччиною, її договір з Радянським Союзом виявився до очікуваним. Японія зв’язувала більші надії з нападом Німеччини на СРСР і розраховувала в зв’язку з цим на успіх своїх операцій на Далекому Сході.

Здійснені Берліном без узгодження з Токіо дії по покращенню відносин з СРСР визвали розчарування в японського керівництва, підірвали віру японських керівників в надійність Німеччини як свого стратегічного союзника. Працівник управління розвідки і контррозвідки верховного командування вермахту (абвера) Х. Гроскурт в кінці серпня 1939 р. зробив у своєму щоденнику наступний запис: „Японці серйозно занепокоєні. Весь антикомінтернівський пакт похитнувся”.

Недовір’я яке виникло тоді між Японією і Німеччиною залишилося до завершення другої світової війни і відбилося на відношенні Японії до СРСР. Стає зрозуміло, чому Японія вирішила діяти на Далекому Сході самостійно, заключила в квітні 1941 р. пакт про нейтралітет з Радянським Союзом і не пішла на його порушення, хоч із сторони Німеччини не раз висловлювали бажання мати Японію в якості союзника, воюючого проти СРСР.

По-друге, заключивши договір про ненапад з Німеччиною, Радянське керівництво нанесло рішучий удар по планах створення імперіалізмом єдиного антирадянського фронту. Були зірвані всі задуми європейських „Мюнхенців” об’єднати Німеччину, Англію і Францію в планах, направлених проти СРСР. А подібні плани виконувалися впливовими кругами не тільки західних держав, але і фашистських. Так, в Німеччині великі надії на досягнення англо-німецької згоди на антирадянській основі покладав керівник абвера адмірал В. Канарис. Друга світова війна почалася як війна між двома імперіалістичними групуваннями, а не як війна фашистського блоку, діючого при підтримці всього імперіалістичного табору, проти Радянського Союзу.

По-третє, з подіями літа 1939 р., з прийнятими в той час Радянським керівництвом дипломатичним кроком безпосередньо зв’язаний вихід СРСР із зовнішньополітичної ізоляції в 1941 р. після нападу на нього фашистської Німеччини. Якщо до початку Другої Світової Війни західні держави зривали всі зусилля СРСР по створенню направленого проти фашизму об’єднання неагресивних капіталістичних держав з соціалістичними, то в ході війни в силу об’єктивних обставин ці держави опинились по одну лінію фронту. В них був спільний ворог, і вони, не дивлячись на серйозні суперечності, які були між ними, зуміли довести війну до повної перемоги над німецьким фашизмом і японським мілітаризмом. Наявність у соціалістичної Радянської держави сильних союзників із числа капіталістичних країн полегшило їй досягнення у Великій Вітчизняній війні.

По-четверте, в результаті підписання договору про ненапад з Німеччиною, Радянський Союз уникнув війни в 1939 р. і отримав більше 2-х років часу для укріплення своєї обороноздатності.

Висновки

Дана дипломна робота є спробою аналізу основних напрямків зовнішньої політики СРСР у період з 1933 по 1939 роки з врахуванням контексту часу. При чому, цей період в дипломній роботі умовно поділений на два часових відрізки: перший з 1933 року по серпень 1939р. і другий з серпня 1939р. по 1 вересня 1939 року. Ці відрізки різні за тривалістю в часі, але в більшій мірі все ж визначають основні вектори зовнішньої політики СРСР в даний період. В першій половині 30-х років основним об’єктом зовнішньополітичної діяльності СРСР стає Франція. Саме через співпрацю з Францією Радянський Союз планував створити систему колективної безпеки в Європі і саме в ній лобіювати своє інтереси. На противагу ініціативі СРСР Франція висунула проект не колективного договору, а двосторонніх угод про взаємодопомогу між СРСР і Францією, СРСР і Чехословаччиною, саме ця пропозиція була втілена в життя, не зважаючи на свої недоліки.

Та вже ж Франко-Радянський, та Радянсько-Чехословацьких договори 1935 р., мали безумовно корінне, значення для подальшого розвитку подій в Європі, і як тоді здавалося для справи миру.

Та всі сподівалися на мир були перекреслені так званою „мюнхенською змовою” за якою Англія і Франція практично кинули Чехословаччину під ноги Німеччині. А якщо додати до цього підписання Франко-Німецького пакту про ненапад, то ці події остаточно перекреслили попередню стратегію зовнішньополітичної діяльності Радянського Союзу і змусили змінити її напрямок у бік Німеччини.Тому досить дивними здаються переконання окремих політологів, які намагаються спекулювати на настроях громадськості, або дають оцінку пакту без розуміння проблеми. Так, дуже важливе питання – чи був цей договір причиною нападу Німеччини на Польщу? Більшість зарубіжних історіографів схиляється до висновку, що не цей договір, а надання Англією своїх гарантій Варшаві зробило німецьку агресію неминучою. Саме Англія, точніше її „мюнхенська” політика „умиротворення” й фактичного заохочування агресорів, унеможливило „мирне врегулювання” польської проблеми, призвела до нападу гітлерівців на Польщу. До речі, Гітлер почав концентрувати свої війська на польських кордонах задовго до рішення Москви підписати пакт із Німеччиною.

Таємний протокол до договору, що торкався інтересів і територіальної цілісності інших держав, з якими СРСР мав угоди про ненапад, означав відступ від декларованих Радянським Союзом принципів зовнішньої політики. Підписаний згодом, 28 вересня 1939 р. договір з Німеччиною про дружбу й кордони взагалі був помилкою з боку Сталіна. Але в будь-якому разі розглядати ці факти слід з урахуванням конкретних реалій того часу, а не в контексті сучасних політичних подій.

Що ж до висновків по досліджуваній проблемі, то безумовним є той факт, що все ж таки:

По-перше, основним завданням зовнішньої політики СРСР було збереження миру для СРСР, а цього можна було досягти (з огляду на слабкий економічний і військовий потенціал СРСР) лише в коаліції з іншими Європейськими державами; по-друге, агресор в Європі в лиці Німеччини вже існував та набирав військової сили Завдяки не останній участі США і Англії.

Отже, як ми бачимо однозначно висловитися на питання чи було виконане основне завдання зовнішньополітичного відомства СРСР неможливо. З однієї сторони вдалося відтягнути участь СРСР у масштабному військовому конфлікті на цілих 2 роки, а з іншої сторони не вдалося унеможливити активну участь Радянської держави в Другій світовій війні.

Список використаних джерел

1.         Андросов И. На перекрестке трех стратегий. М., 1979.

2.         Бережков В.М. Страницы дипломатической истории. М., 1985.

3.         Безымский Л. Особая папка «Барбароса». М., 1972.

4.         Борьба за коллективную безопасность в Европе в 1933 – 1935 годах. Подборка документов. – «Международная жизнь». 1963. №7.

5.         Борьба за коллективную безопасность в Европе в 1933 – 1935 годах. Подборка документов. – «Международная жизнь», 1963, №10.

6.         В битвах за советскую Украину. К., 1985.

7.         Верт А. Россия в войне. М., 1967.

8.         Внешняя политика СССР. Сборник документов, Т III. М., 1945.

9.         Документы и материалы Второй мировой войны. 1937 – 1939. Т. 2. Январь-август 1939 г.

10.       Дюрозель Жан Батист. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів. К.: Основи 1995.

11.       Жилин П.А. И др. Критика основных концепций буржуазной историографии Второй мировой войны. М., 1983.

12.       Зубок Л.И., Дубинский А.М., Севостьянов Т.Н. Всемирная история, Т – IX, - М.: издательство социально-економической литературы, 1962.

13.       Историки спорят. М: 1988.

14.       История Великой Отечественной войны Советского Союза В 6 т. Н.: 1961 – 1965.

15.       История международных отношений и внешней политики СССР, Т – I, 1917 – 1939 рр. М., 1967.

16.       Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. К.: 1977.

17.       История южных и западных свовян. Учебник. Руковод. Авт. Кол. И.М. Гранчак., А.Ф. Кизченко В.П. Чорний. – К.: Вища школа Главное издательство, 1987.

18.       Король В. Бабин Яр: Відоме і невідоме // Голос України. 1991. 14 серп.

19.       Курносов Ю.О. Суспільно-політичне життя на Україні в 20 – 30 х роках // Українська історія скури. 1989. №12.

20.       Лиддел Гарт Б. Вторая мировая война. М. 1976.

21.       Литвинов М.М. Внешняя политика СССР. М.: 1935.

22.       Майский И.М. Воспоминание советского дипломата 1925 – 1945 гг. М.: 1987.

23.       Мерцолов А.Н. Великая Отечественная война в историографии ФРГ. М. 1989.

24.       Проектор Д.М. Фашизм: путь агресии и гибели М.: 1989.

25.       Рибак І.В. Історія радянського суспільства. Камянець-Подільський, 1998.

26.       Родина Советская. 1917 – 1977. ист. Почерки Изд. 3-е, доп. М.: Политиздат, 1978.

27.       Самсонов А.М. Вторая мировая война. М.: 1990.

28.       Самсонов А.М. Знать и помнить. М.: 1988.

29.       Симонов К.М. Глазами человека моего поколения. – Знания, 1988, №3.

30.       Сиполс В.Я. Внешняя политика Советского Союза 1936 – 1939 гг. М.: 1987.

31.       Сиполс В.Я. Дипломатическая борьба на конуне второй мировой войны. М., 1974.

32.       Сиполс В.Я. Советский Союз в борьбе за мир и безопасность 1933 – 1939 М.: 1974.

33.       Смирнов Г. Возвращение к урокам. – Новое время. 1987. №35.

34.       Страницы истории советского общества: Факты и проблемы, люди. Под общ. Ред. А.Т. Канкулькина; Сост.: Г.В. Клюкова и др. – М.: Политиздат, 1987.

35.       Цветков Г.М. Міжнародні відносини й зовнішня політика в 1917 – 1945 рр., К., Либідь, 1997.

Похожие работы

Зовнішньоекономічна політика США

Скачать

33451

0

0

... лідера для попередження Другої світової війни. Це дорого обійдеться народам світу. США будуть змушені зайняти більш активну позицію щодо агресивних держав тогочасного світу. 2. Основні напрямки зовнішньої політики США після II Світової Участь Сполучених Штатів у другій світовій війні обернулася для них більше дивідендами, аніж втратами. Щоправда, число загиблих і тих, хто пропав безвісти, ...

Зовнішня політика Німеччини в 30-х рр. ХХ ст.

Скачать

53016

0

0

... забезпечити німецькому народу гідний життєвий простір на землі. І ця акція – єдина, яка виправдовує пролиття крові перед Богом та нашими німецькими нащадками – саме так висловлювався Гітлер про зовнішню політику Німеччини. Але коли він говорив про новий простір, то мав на увазі тільки Росію. „ Здається, що сама доля вкажує нам пальцем потрібний напрямок. Більшовизм відібрав у російського народу ...

Методична розробка тематичної атестації з всесвітньої історії

Скачать

26988

5

22

... (перерозподіл Чехословаччини)   підтримка встановлення фашистської диктатури в Іспанії   приєднання Австрії до Німеччини   6. План та організаційна структура тематичної атестації № з/п Основні етапи та їх зміст Мета в рівнях абстракції Тип, методи, засоби активізації студентів Розподіл годин ІІІІІІ Підготовчий етап 1.  ...

Історія України

Скачать

255949

0

0

... на особисто вільних землевласників (посполитих) з правом (хоча і обмеженим) володіння оброблюваною ними землею в обмін на сплату податків до військової скарбниці. Значення Запорозької Січі в історії українського народу. Ліквідація козацької республіки в останній чверті XVIII ст. Запорозька Січ — українська козацька республіка. Виникла і розвинулась на Наддніпрянщині, за порогами, в перших ...