Язичницькі святилища та святі місця

2.2 Язичницькі святилища та святі місця

Територія Русі, що заселена була східними слов’янами, вірогідно, мала велику кількість язичницьких святилищ і священних місць. Десятки святилищ, відкритих на сьогодні в різних регіонах східнослов’янського світу, доводять певну організацію культових місць та їхню різноманітність. Такі місця були як загального призначення – за наявності вівтаря, найчастіше зробленого з глини, підвищення (пагорб, штучно влаштоване городище), сліди у вигляді заглиблення – від дерев’яного чи кам’яного ідола (або й сам ідол), і нарешті спеціальні ями, заглиблення під вогнища, котрі оточували місце ритуалу; Про це свідчать топонімічні назви поселень "святих озер", "святих рощ", молитовників біля стодолів, що містять назви чи елементи язичницьких імен [54; с. 339]. Згадуються вони і в деяких писемних джерелах, зокрема, в "Слові о законі і благодаті" митрополита Іларіона. Підтвердженням того "Добрий дуб", що міститься під Києвом на "Желярі", назва якого відбилася в найменуванні урочища, що згадувалося в літопису під 1169 роком [55; с. 258].

Такі святилища відкриті в Шумську на Житомирщині, у Ржавинському лісі на Буковині, на горі Пластунка під Каневом, на Старокиївській горі. Вони розташовувалися на городищах і поселеннях (наприклад, у с. Городок на Поділлі). Аналогічні культові пам’ятки відомі й на північних землях. Найбільш вивченим є святилище поблизу Новгорода, на Перині ("пагорбі Перуна"); Деякі з цих пам’яток перебували в центрі окремих східнослов’янських земель і відігравали роль племінних язичницьких культових місць [54; с. 339].

За дослідженням язичницької топоніміки, що були проведені Т.В. Сергіной, виявляється декілька тематичних груп. На першому місці стоять топоніми, що пов’язані з Волосом – Велесом. Це дає підставу вважати, що Велес був найбільш вшанованим богом серед слов’ян. Крім того, в топоніміці відображені і інші язичницькі сюжети: Ворожба, Ярилова, Ігрище тощо [44; с. 15-16]. Збереженість язичницьких топонімів свідчать про те, що довгий час зберігались їх первісні функції. Але топоніміка не дає можливості повністю з’ясувати знаходження святих урочищ, по-перше, після охрещення Русі Володимиром майже усі колишні поганські святилища було замінено на християнські, а по-друге, такі поклоніння чи моління, як "хто під овином молився" або "в пшениці" чи "біля води" не залишали топонімічних слідів. Своєрідним розрядом культових місць були священні і святі рощі "древеса" й "рощення". Одним з дерев, що поважали була береза, з якою пов’язаний цілий ряд весняних обрядів а хороводних пісень. Не виключно, що береза була присвячена берегиням, духам добра [15; с. 62].

Дерева, що були розташовані біля джерел, криниць, мали особливу повагу, адже одночасно можна було звертатись і до сили рослин, і до живої води. Адже тут певною мірою поєднувались культ обожнювання води, і культ рослин, що в уяві тогочасної людини наділені великою силою, що мала допомагати тій людині, яка поклонялась і молилась у цих містах, приносила жертви. Серед населення був поширений культ дуба. Дуб – дерево Перуна – міцно увійшов в систему язичницьких вірувань і обрядів. Так як прабатьківщина знаходилась в зоні, де були поширені дуби, тому вірування, що пов’язані з дубом, мають свої коріння з давніх часів [43; с. 9-13].

Поклоніння давніх русів Перунову дубу змальовано імператором Костянтином Багрянородним, що датується 948 роком, він пише: "Пройдучи це місце, вони досягали остріва, яке називають Святим Григорієм, і на цьому острові здійснюють свої жертвоприношення, так як там росте величезний дуб. Вони приносять кісні хліба, м’ясо, а інші приносять в жертву півней. Щодо півнів вони за допомогою жеребу вирішують – зарізати їх, з’їсти чи відпустити живими" [9; с. 21-25].

Одне з досліджень було зроблено ще у 1909 році, виявлено біля монастиря Пустинного Миколи. За довжиною стовбур дуба сягав 20 метрів. Судячи по кільцям на зрізі йому було десь 150 років. В свій час в товщу стовбура були врізані і встигли врости в дерево, чотири кабанячих щелепи, що розташовані були квадратом.

Ще один схожий дуб було знайдено вже 1975р., недалеко від першого, нижче гирла Десни. У стовбурі було виявлено дев’ять кабанячих щелеп [57; с. 33]. Від свого попередника дуб відрізнявся лише розмірами, висота якого була 10 метрів та кількістю ритуальних предметів, що теж були вставлені у вигляді квадрату. На двох дубах було виявлено сліди обпалення. Скоріш за все, біля дубів знаходились ритуальні вогнища. Приблизний час існування називають VIII ст. Є підстави вважати, що населення київських земель поєднувало між собою декілька культів: вепра – найсильнішого і поширенішого з диких тварин та дуба – наймогутнішого і найміцнішого серед інших дерев. Водночас вшанування дуба було пов’язано з поклонінням богу Перуну.

Обидва стовбури були знайдені у воді. Скоріш за все, дуби росли поблизу переправи, де перетинались важливі шляхи: Дніпровський – шлях "з варяг у греки", другий вів з Києва до Чернігова. Можливо тут і росли священні дуби. Недалеко звідси було і місце зупинки торгових караванів, які приїздили до Києва з півночі. Тому й не випадково язичницькі святилища влаштовувались на людних шляхах, щоб дружинники і купці, уникнувши численних небезпек під час походів і мандрівок, могли приносити жертви своїм богам. Магічну силу кабанячих ікл з отворами східні слов’яни використовували як талісмани і вважали їх священними речами, що мали оберігати людину. Не раз виявляли ікла, кісти й кабанячі голови в курганних похованнях сіверян та древлян. Без сумніву можна вважати кабана священною твариною. Його приносили в жертву богам з надією, що цим можна набути їхньої ласки і допомоги. Деякі вчені стверджують, що поєднання обпаленого дуба з кабанячими іклами було пов’язано із святкуванням новорічних циклів свят, коли спалювали дубову колоду з обов’язковою стравою "васильївського" порося [23; с. 24]. Про полювання на вепра та урочисте споживання його м'яса розповідається в літописах і билинах.

Отже, за допомогою етнографічного матеріалу ми маємо можливість прослідкувати магічне поєднання культів дерев, води і вогню. За народними віруваннями вогонь – найвеличніший дар богів людям. Через поклоніння вогню пояснюється й українська гостинність [31; с. 263]. Вода вважалась фільтром людини від гріхів.

В Україні зберігаються рештки визначної культової споруди поганського часу – печерно-скельного храму в с. Буша (р.Мурафа-Дністер) з наскельним рельєфом-композицією та написами. Питання про достемений час виникнення цього рельєфу й самої будівлі залишається дискусійним. Одні вбачають у ньому витвір кельтських майстрів, інші взагалі відмовляються його визнавати за взірець стародавнього мистецтва. Але при всьому тому існують незаперечні докази використання храму для культових відправлень у VІІІ- ІХ ст.. В.М. Даниленко ще в 1961 р. відкрив і дослідив тут глинобитний вівтар-вогнище й ліпну слов’янську кераміку VІІІ ст.. Знахідки трапилися в культурному шарі, що накопичився на дні печери [54; с. 340].

Через поодинокі згадки про слов’янські капища, відтворити повну картину місць поклоніння давніх слов’ян неможливо. Але за допомогою археологічних досліджень слов’янських святилищ у Києві, Чернігові, Новгороді, маємо можливість уявити як же виглядали слов’янські святилища.

Найдавніше капище у Києві було розкопано у 1908 році у центрі городища на Старокиївській горі (біля приміщення сучасного Національного музею історії України) В.В. Хвойкою. У центрі городища Кия стояло язичницьке капище – культовий центр полян, що датується V – VI ст. Від язичницького капища залишився власне фундамент складений із необроблених брил пісковику, граніту на глиняному розчині [54; с. 337]. Фундамент мав еліпсоподібну форму з чотирикутними виступами. Із західного боку фундаменту виявлено масивний стовп, в якому шари обпаленої глини чергувались з шарами вугілля і золи. Навколо нього була велика кількість кісток. Б.О.Рибаков, виходячи з масштабів вівтаря, схилявся до того, що це – залишки великого язичницького храму, а еліпс із каменів – призначений для заклання [44; с. 70].

В 1975 році розкопки, що проводила Київська археологічна експедиція неподалік від літописного Теремного двору виявили місце розташування Перунового пагорба, де натрапили на викопані в материковому ґрунті фундаментні рови споруди, засипані щебенем, уламками плінфи та шифером у перемішку із глиною і шматками цем’янки. Споруда являла собою видовжений прямокутник. Південна, північна і східна частина прямокутника переходили в симетричні виступи. Всього виступів було шість, у вигляді пелюстків квітки. Саме на цих виступах могли стояти ідоли літописних богів [4; с. 131]. Святилище нагадує собою пелюсткові святилища Перуна IХ століття на р. Гнилоп'ять під Житомиром та Х століття на Перині під Новгородом.

В 1964 році біля Житомира у поселення Шумськ на березі річки Гнилоп'ять на південному краю землі древлянського народу, були проведені археологічні розкопки І.П. Русановою під час яких виявлено ритуальну споруду. Комплекс датується IХ століттям, але деякі дослідники розширюють хронологічні межі до IХ – Х століть. Комплекс складається з трьох частин: святилище, "крада велика" для кремації і могильник з похованням праху та господарсько-житловий комплекс. Б.О. Рибаков висунув думку, що святилище було символічним зображенням жіночої фігури [54; с. 215]. Ця споруда дістала назву "Велетенша". В середині святилища були знайдені обпалені залишки бика, пташки та інших невстановлених істот. Ця ритуальна споруда, вірогідно, була одноразового призначення. Можна припустити, що таке величезне жертвоприношення було проведено по-особливому, виключному випадку: стихійне лихо, засуха чи якась епідемія. Жіноче божество могло бути Мокошью. Якщо древлянам загрожувала втрата врожаю, а у випадку мора чи загрози життя, це могло бути зображення божества Мари, Марени. З точністю можна говорити, що шумська ритуальна споруда IХ – Х ст. з чіткими контурами жіночої фігури є залишками жертвоприношення жіночому божеству, а причинами, що змусили древлян до такого дійства, могли бути чи хвороба, чи загроза війни або ж наслідки битв, що відбулися [26; с. 205].

Однією з більш стихійних форм язичницьких святилищ були споруди правильної круглої форми, з двома валами. Більша частина городищ – святилищ знаходилась просто неба, часто на них були по колу розташовані будівлі, що призначались для ритуальних бенкетів, для вживання жертовної їжі – "требища". Крім круглих городищ-святилищ існували і масові. Б. Тимущуком та І. Русановою в Подніпров’ї були виявлені городища, що були віднесені до святилищ. Святилище у с. Ржавинці в Чернівецькій області датується IХ – Х ст.. У святилищі було виявлено чотиригранний кам’яний стовп, вірогідно, це був ідол. Зображення на ідолі не збереглось. Святилище розташовувалось на пагорбі над поселенням. Ржавиньке святилище відповідає описам письмових джерел: "И нача княжити Володимер В Києвє єдин, и постави кумиры на холму" [54; с. 224].

Невелику центральну площу з ідолом в її центрі називали капищем. Кап, капище – зображення, ідол, кумир [23; с. 220]. Требище – місце, де приносили жертви. Основа його – "треба" − жертва, жертвоприношення. Требами називали здійснення основних обрядів і у православному культі [54; с. 227].

У Верхньому Подністров’ї, було досліджено ще декілька городищ-святилищ: у с. Бабине на Дністрі, схоже городище відоме в Кулешівці на Буковині.

У Новгороді, в урочищі Перинь, було відкрито святилище Перуна. Археолог В.В. Сєдов вважає, що це центральне святилище літописних словен новгородських. Святилище було у вигляді правильного кола діаметром 21 м., ця частина святилища була підвищена і оточена кільцевим ровом. У центрі кола виявлена яма від стовпа – ідола. Перед ідолом знаходився жертовник. Рів, що оточував культову площадку, мав вигляд квітки з вісьмома пелюстками. В кожному такому виступі-пелюстку запалювалося ритуальне вогнище [25; с. 230]. Київський літописець згадує про встановлення Перуна у Новгороді. Існувало два культа богів у Новгороді та Києві – культ Велеса/Волоса і культ Перуна. Ідол Велеса знаходився у південній частині новгородського дитинця. Але київський князь на чолі пантеону поставив Перуна, і культ Велеса його, вірогідно, мало цікавив. Тому було побудовано у місті святилище Перуна у витоків Волхви [5; с. 256].

Було відкрито ще два такі капища, що були розташовані по обидві сторони капища Перуна. Вірогідно, що капищу Перуна передували три святилища. Скоріш за все, воєвода Добриня, що був призначений до Новгорода ввести культ Перуна, змінив місцевого новгородського ідола, що стояв біля Волхова. Коли саме були знищені бокові капища встановити неможливо. Три перинських капища могли бути збудовані в IХ ст. на честь Рода і двох Рожаниць [43; с. 9-10]. Звісно, святилища будувались не тільки у великих містах, також могли знаходитись у невеликих поселеннях.

Більшість святилищ мали своїх ідолів. Найбільш розповсюдженими були ідоли з дерева, за описами вони являли собою стовпи, в горі яких зображувалась людська голова. Без сумніву, ідоли мали велике значення, а їх зображення (іконографія) посідають чільне місце у світоглядній системі.

За ступенем зображення людського тіла вони поділяються: зображення тільки голови і зображення цілого божества [23; с. 47]. Існували і маленькі домашні ідоли, що були виготовлені з дерева. Їх ставили на кутових поличках в "червоному кутку".

Скульптурна композиція Збруцького ідола, що був знайдений в 1848 р. в річці Збруч біля села Гусятина на Тернопільщині, являє собою чотирикутний стовп із розміщеними на кожному із чотирьох боків площинними зображеннями, розділеними на три яруса. На нижньому з ярусів зображено фігуру чоловіка з вусами в трьох проекціях, який підтримує середній ярус. На другом – зображені фігури чоловіків і жінок, що взялись за руки; на верхньому розміщені фігури божеств, що увінчані єдиною загальною шапкою. Вірогідно, ця спільна шапка виявляла вірування слов'ян в єдине божество, що був пращуром усіх богів. Чотири божества інтерпретуються дослідниками таким чином: у центрі на головному лицьовому боці зображено богиню Мокш з рогом достатку в руці; ліворуч від неї – воїн з мечем і конем, скоріш за все це зображення Перуна; праворуч – богиня шлюбу Лада з каблучкою в руці, а на тильній грані зображено божество без атрибутів [54; с. 342 – 346].

У Чернігові, при земляних роботах, під час будівництва фундаменту, в 1700 році було знайдено два срібних ідоли. На жаль, опису цих знахідок не було зроблено і місце знахідки не досліджено. Але без сумніву, ця знахідка дає підстави стверджувати що святилище знаходилось на місці вже згодом збудованого Борисоглібського собору [29; с. 115]. Ще одне капище розташовувалось на місці печерного монастиря святого Антонія, що був заснований в ХI столітті, з Іллінською церквою ХII століття.

Існує легенда, що розповсюджена серед місцевих жителів, яка свідчить, що на цьому місці гори, яка поросла віковічними дубами, стояло капище з ідолом язичницького бога Перуна. Тому не випадково, що християнська будівля має назву Іллі – пророка. Адже з розповсюдженням християнської віри язичницький бог Перун набув ім’я Іллі, який в свою чергу перейняв всі властивості язичницького бога [9; с. 48].

Отже, ідоли слов'янських богів зазвичай робились з дерева, рідше з каменя з додаванням коштовних каменів та металів; відповідно до функцій богів, зображались вони з різними атрибутами. Можливо, у слов’ян вже були жерці, проте в окремих випадках ритуал правили старійшини або князі, в похованнях останніх (наприклад, у кургані Чорна могила в Чернігові). Ще одним важливим джерелом для реконструкції релігійних поглядів слов'ян у дохристиянські часи служать поховальні пам'ятки - матеріальне відбиття тісно пов'язаного з ідеологічними поглядами ритуалу. Найбільш раннім у слов'ян був обряд кремації, який для пам'яток кінця I тисячоліття н.е. фіксується в двох стадіях: трупоспалення на стороні і на місці майбутнього поховання. У першому випадку померлих спалювали на загальному для усієї громади вогнищі. Як і в пізніших похованнях (за обрядом інгумації) небіжчикові клали різноманітний інвентар: побутові речі, прикраси, амулети-обереги, кераміку, іноді знаряддя праці та жертовні страви. В багатих похованнях зафіксовані ще предмети озброєння й спорядження воїна, в окремих комплексах виявлені загнуздані коні та вбиті слуги (найчастіше - наложниці). В окремих могилах небіжчиків не виявлено – то булти меморіальні споруди (кенотафи) на честь померлих далеко від домівки [55; с. 259].

Яскравим прикладом такого поховання є чернігівський курган Чорна могила, насипаний за князювання Святослава Ігоревича в 60-ті роки Х ст. Пам'ятку дослідив Д.Я. Самоквасов [55; с. 937-938]. Крім князя тут було поховано, ще підлітка та жінку. Біля померлих покладено різноманітні речі, що являлися необхідними для них на "тому світі": предмети озброєння і військового спорядження (шоломи, кольчуги, мечі), кінська упряж (стремена, сідло), побутові речі (ножі, ключі, замки, сокири, наповнений кістками тварин казан), довгі ритуальні ножи, елементи одягу, пикраси, монети, численні зливки кольорових металів – рештки розплавлених у вогні речей. У ногах небіжчиків лежали забиті бики і коні. Б.О. Рибаков інтерпретував Чорну Могилу як захоронення князя місцевої династії [44; с. 306]. Що стосується шляху досягнення іншого світу, а також його місцеперебування за уявленнями середньовічних слов'ян, слід зауважити, що інформація щодо цього в наявних писемних джерелах відсутня. Тому слід брати до уваги найбільш загальні вірування давніх індоєвропейців, до яких належало і східноєвропейське слов'янство. У більшості індоєвропейських народів Космос був упорядкований і систематизований у вигляді трьох просторово-часових пластів: нижнього (підземний світ), середнього (земний) і горішнього (небесний). Це так звана "концепція світового дерева" [54; с. 340]. У східних слов'ян така модель досить підтверджується композицією Збруцького ідола.

Ведучи мову про тричленний поділ Космосу, слід враховувати, що в міфології чітко простежується циклічна структура часу, коли все йде по заведеному, раз і назавжди встановленому колу. Тому, кожен об'єкт, перебуваючи в одному зі вказаних "світів", через певний час переміщувався до іншого. Це положення важливе тим, що під час обряду кремації можна уявляти лише один початковий напрямок переміщення померлого в просторі - разом із димом угору, до "небесного світу". Та й згодом, коли вже ховали за обрядом інгумації, душа відлітала "на небо" [55; с. 296]. Отже, прадавні уявлення слов'ян, у яких був присутній увесь міфологічний світ землеробів східної Європи в купі з відголосками уявлень, ще даніших часів, нічим не відрізнялися од світоляду сусідніх народів.

Святилища слов’ян були як у великих містах і мали всезагальний характер, так були і окремі місця в яких проводились обряди і моління – у гаях, біля водоймищ тощо. Язичество було визначальним чинником у житті й ідеології східних слов’ян, що знайшло широке відображення в матеріальних пам’ятках VІІІ-ІХ ст. [54; с. 341].

 

Розділ ІІІ. Християнізація Київської Русі

Аналіз джерел переконує, що введення християнства за офіційною датою 988р. на Русі не варто розглядати як одноразове діяння, пов’язане з прозрінням Володимира Святославича. То був довгий та тернистий шлях, що бере свої корені задовго до його княжіння та продовжує розвиватися після нього [50; с. 60]. Перші згадки (як письмові так і археологічні) що знайомлять слов’ян з християнською релігією мають витоки ще в антську епоху, де під впливом постійних економічних та політичних відносин з римськім світом (а пізніше і Візантією) мають своє логічне обґрунтування.

Розвиток Русi до середини IХ ст. майже зовсiм не висвітлений у наявних писемних джерелах. Перекази про Кия – напівлегендарного засновника давньоруської столицi i родоначальника першої київської династії; згадки про аварське іго; непевнi вiдомостi про боротьбу мiж полянами та іншими племенами; фольклорнi спогади про хозарську данину— цим, власне, й вичерпується все, що нам вiдомо про витоки Київської держави. Бiльш-менш достовiрна писемна iсторiя її починається вiд Аскольда — останнього представника дому Києвичiв [12; с. 131].

Врядування Аскольда становить яскраву сторiнку в iсторiї ранньої Русі. За всiма ознаками то був переломний момент у розвитку східного слов’янства, коли кiлькiсть перейшла у нову якiсть. Саме на середину IХ ст. завершується складний i тривалий процес формування класових вiдносин i безпосередньо пов’язаний iз ним процес утворення Київської держави як полiтичної надбудови над феодальним базисом. Русь досягає неабиякої могутностi i упевненими кроками виходить на свiтову арену [8; с. 69].

До часiв Аскольда належать повiдомлення арабських письменникiв про три центри Русi (або, як їх пропонує називати А. Новосельцев, три групи русiв [35; с. 408]). Це — автори так званої групи ал-Балхi (ал-Істахрi, Ібн-Хаукаль, анонiмна книга "Худуд ал-Алам", а також значно пiзніший твiр Iдрiсi). За свiдченням цих джерел, в серединi або на початку другої половини IХ ст. у Схiднiй Європi iснували три об’єднання східнослов’янських племен, що в нашій транскрипції iменуються Куявією, Славiєю та Арсанією (чи Артанiєю). Локалiзацiя цих об’єднань не викликає сумнівів i може вважатися загальновизнаною — попри численні гiпотези (часом досить фантастичнi) висловлені в літературі.

Куявiя — це, безперечно Київська Русь, тобто держава Аскольда. Вона об’єднувала пiвденну групу схiднослов’янських племен i за центр мала Київ. Головне теріторiальне ядро становила Середня Наддніпрянщина, за термiнологією Б.О. Рибакова — початкова Русь [44; с. 28—ЗЗ; 471]. Славiя — це об’єднання північної частини схiднослов’янських i деяких неслов’янських племен з центром у Ладозi (майбутня Новгородська Русь). Нарештi Арсанiя локалiзуєтъся на південному сходi нашої країни — в областi Надазовщини, східного Криму, Пiвнiчного Кавказу. Це — так звана Азовська або Чорноморська, або Тмутараканська Русь [22; с. 67].

За Аскольда до складу Київської Русi входили землi полян, деревлян, дреговичів та пiвденно-захiдної частини сiверян (з містом Чернiговом). Славiя включала в себе територiю iльменськiх словенiв, чудi, вiсi та мерi. Помiж обома об’єднаннями лежала область кривичiв, що до 872 р. зберiгали свою незалежнiсть. Землi в’ятичiв, радимичiв та більшої частини сіверян ще у VІІІ ст. були захопленi хозарами — і вiдтодi перебували під зверхністю каганату [50; с. 22].

Головнi iнтереси Аскольдової Русi лежали на пiвднi та на південному сходi. ЇЇ приваблювали багатi i сильні держави — Хозарiя, Вiзантiя, Грузія, Вірменія, Албанiя та навіть Багдад. З цими контрагентами вона підтримувала активні торговельнi та політичні взаємини.

З Хозарією, що на початку IХ ст. (після повстання Iсака Готського, а особливо — пiсля громадянської війни, спровокованої реформами царя Обадiя) вiдчутно хилилася до занепаду [8; с. 70], Аскольд пiдтримував мирнi стосункі, більш-менш лояльними союзниками були мадяри, що до середини ІХ ст. утворили власне політичне об’єднання в басейнi Дону — Леведiю. Після натиску печенігів в області Нижньої Наддніпрянщини вони перейшли з хозарського під київський протекторат.

Аскольд придiляв особливу увагу землям Схiдного Криму та Кубанi (Арсанiя). Вбачав плацдарм активних дій спрямованих у бiк Закавказзя та прикаспiйських володiнь Халiфату. Зокрема, в арабських джерелах Ал-Якубi знаходимо вiдомостi про допомогу проти арабської навали, подану "царем словян", разом iз Хозарським каганом i грецьким iмператором племенам Кахетії [8; с. 71]. Вiдомий також похiд Русi на Абесгун (пiвденне узбережжя Каспiю), про який повiдомляє перський хронiст Iбн-Ісфендiйар [50; с. 31].

Але головною зовнiшньополiтичною акцiєю Аскольда стали походи проти Вiзантії та договори, укладенi з iмперською адмiнiстрацією. Що відіграло не останню роль у тогочасному суспільстві та було зафіксовано у численних джерелах.

За візантійськими джерелами у 860 році, під час правління Михайла ІІІ П’яниці [20; с. 42] русичі здійснили вдалий похід на Константинополь, чим ствердили свою міжнародну позицію як суверенний політичний організм [8; с. 72]. Саме в цей час за свідченнями патріарха Фотія та Порфирогенета, русичі відправили посольство, яке просило зробити їх речниками божественного хрещення, що й було зроблено…

Отже, запровадження християнства на Русі в середині ІХ ст. було складовою закономірного процесу, що охопив майже всю південну частину Східної Європи і становив собою логічне історичне явище. Джерела свідчать, що Аскольдове хрещення мало загальнодержавний характер і аж ніяк не було приватною справою конкретної особи. Навіть Густинський літопис та Церковний статут Володимира Великого наголошували, що Русь хрестилася за часів патріарха Фотія в ІХ ст., та про офіційний акт запровадження християнства як державної, загальнонаціональної релігії [8; с. 75]. У Києві створено залежну від Константинополя православну єпархію та прийнято візантійського архієпископа. Хоча нова віра і торкнулася усіх боків суспільного життя, та панівною ідеологією не стала, бо хрестилася лише певна частина суспільної верхівки на чолі з князем. Заміна багатобожжя монотеїзмом становила принципово новий крок у розвитку суспільної думки світу, позитивно вплинуло в області культурного розвитку, ціла злива ідей наринула на Русь [40; с. 273]. Монастирі, що виникають невдовзі, тривалий час будуть своєрідними академіями, головними вогниками творчого життя, розпочинається поширення писемності та грамотності. І на останок хочеться процитувати Брайчевського М.Ю.: " поза сумнівом, Аскольдове хрещення – це ніщо інше, як переворот…висуваючи духовне життя людини на перший план, у порівнянні з фізичною силою поганства, переворот має дуже велике значення для інтелектуального прогресу давньоруського суспільства…" [8; с. 82].

Слід зазначити що 860 рік був не єдиним походом дружин київського князя Аскольда на Візантію, після вже згаданого року були проведені кампанії 863, 866, 874 рр.. Щоправда незавжди вони були вдалими, Русь підтримувала економічно та культурно вигідні зв’язки, та міждержавні конфлікти й взаємні зіткнення з Польщею, Угорщиною, Францією, Німеччиною, країнами Скандинавії, Кавказу, печенізькими та половецькими ханствами південно руських степів [51; с. 19].

У цей самий час в Славії править інший князь – Рюрик. За своєю вдачею деспот поганської приналежності [22; с. 75]. На час його останніх років життя припадає вирішальне повстання у Новгороді, після придушення якого Аскольдова літопись повідомляє про масову втечу ладозьких бояр на Русь [8; с. 107]. Через декілька років сам Рюрик помирає, призначивши регентом при малолітньому Ігорю (сину) Олега – свого родича, хоча і не князівського роду. Спираючись на про язичницькі сили, та вчасно скориставшись ситуацією на Русі (після релігійних нововведень багато хто не розділяв думки Аскольда) влаштовує державний переворот з антихристиянською програмою та новими методами врядування. Метою цього перевороту є об’єднання та проголошення єдиної держави в масштабах цілої Східної Європи.

Рушивши на кривичів, у 882 році підступно вбивши Аскольда, захоплює Київ, впроваджує культ ільменського Перуна, за що був прозваний волхвами – Віщим, з того ж часу жерці північного божества успішно конкурували з шанувальниками полянського Даждьбога. Як це завжди бувало в середньовічному поганстві, узурпація земної влади неминуче мала відбится на ієрархії пантеону. Створення нових капищ розглядалося як незаперечна ідеологічна директива [8; с. 82], для християнських общин почалися важкі часи. Як зазначено в літописі, на вірність мирному договору 907 р. Олег та мужі його "по Рускому закону кляшася оружьем своим, и Перуном, богом своим, и Волосомъ, скотьемъ богомъ"[1; с. 25], визнає повне відродження язичницьких звичаїв. Також згадане руське посольство 911 р. в Царьграді, де імператор Леон намагався переконати "в истинной вере" [8; с. 19], та доповнити мирний договір суміжними статтями про християнство для Русі – судячи з всього не зачепила а ні Олега, а ні його послів [1; с. 29].

Повість минулих літ щедро згадує Олега та його походи проти древлян та уличів, тиверців, що вийшли з покори [1; с. 20]. Варто звернути увагу що ця зміна династій призвела до відвернення деяких племен від Києва, всі дипломатичні стосунки, зовнішньополітичне становище – всі досягнення Аскольда було зведено на нівець; церква та більшість полянського боярства, що підтримували вбитого кагана почали свою опозиційну політику.

Ситуація докорінно змінюється тільки зі смертю регента у 912 р. зі вступом на престол Ігора, княжіння котрого позначено релігійною толерантністю [36; с. 11]. Продовжує політику централізації влади та об’єднання всіх східнослов’янських земель. У 913-914 рр. вів війни з древлянами, у 915 і 920 рр. виступив проти печенізьких орд, воював з уличами, здійснив походи до Закавказзя. 941 року виступив проти Візантії, що скінчилося поразкою русів. За для реваншу вже у 944 р. знову йде в наступ, і того ж року підписує недуже вигідний договір з Візантією, де руси-язичникі та руси-християни виступили як рівноправні общини [1; с. 38]. Дійство проходило в Києві у соборній церкві св. Іллі на Подолі, а від так можна з упевненістю стверджувати про відновлення руської єпархії, тай взагалі за правління Ігора християне мали більший авторітет та перевершували язичників як кількістю, так і моральністю в плані політичного впливу в державі [50; с. 64]. Тобто аналізуючи ці факти можна сказати, що ось і почалася доба "двовір’я".

Доба Ігора закінчується древлянськім повстанням 945 р., що стало фатальним як для князя так і для всієї держави. За правовими канонами престол мав зайняти Святослав Ігоревич, та в цей рік йому було лишень три роки і певна річ влада тимчасово переходить до вдови – регенти Ольги.

Ольга помстившись древлянам за всіма поганськими звичаями, де найвиразніше, за словами Рибакова Б.О., змальовано поховальний обряд – в ладді на гарячому вугіллі з Перунової святині [44; с. 275], розпочинає нову мирну прохристиянську політику щодо своєї держави [13; с. 108], Вперше за історію Київської держави було наведено лад, виходячи з попереднього досвіду княгиня проводить низку реформ: юридично зарегламентувала феодальні повинності, впорядкувала податкі, провела адміністративно-господарську реформу, закладала нові села і міста, проводила церковно-політичні контакти, насамперед з Візантією [57; с. 44]. Напевно варто додати що врядування Ольги проходило під приводом християнських бояр, отож виходить з 945 і по 969 рік на Русі головною сопілкою в усіх сферах життя заправляє християнство.

У 957 році візитувала до Константинополя, з метою домовитися про одруження свого сина з імператорською дочкою, уклала новий договір. Деякі джерела наголошують про її охрещення, але є заперечний факт, бо саме в цю поїздку княгиню супроводжував священик Григорій [8; с. 128], також можна пригадати більш ранні свідчення 947 року, про заміну Ольгою язичницьких капищ на хрести [50; с. 67]; про Аскольдову могилу, де було створено церкву св. Миколая. І нарешті пропозиція Брайчевського М.Ю., Ольга охрестилася таємно разом зі своїм чоловіком Ігорем, за що і вбили князя ревнителі старої віри, а згаданий візит 957 р. "і повернулася Ольга до Києву з почуттям гніву і розчарування" [1; с. 45] спростовує сама повість минулих літ.

Під 964 р. починає князювати син Ігора та Ольги [1; с. 45]. Діяльність Святослава як державця попервах мала обмежений, виключно військовий характер; внутрішне управління й надалі залишалося в руках рішучої і властолюбивої княгині аж до самої її смерті у 969 р. [8; с. 130]. Спирався на язичницьке угрупування феодально-дружинного класу, був безперечним поганином, ворожим до християнства. Ідея всього його життя полягала у стверджені пріоритету меча тарубої фізичної сили над розумом, правом і правдою. Доки мати була жива він був змушений стримуватися та виявляти зовнішню лояльність щодо християнства [16; с. 23]. Спалах ненависті проривається лише з 969 по 972рр., так само як і воєнні успіхи та слава. Провал східної політики, що спрокувала печенізьку навалу та втрату південних, надчорноморських земель; невдачі на Балканах, розмах народновизвольної боротьби болгарського народу, очевидна перевага візантійської дипломатії та зброї – все це призвело до розправи над християнством, та благовірними її (будь то свої чи чужинці) [8; с. 133]. Свідчення візантійських авторів (Лева Диякона, Скилиці) малюють жахливу картину масових убивств, заподіяних Святославом у болгарськіх містах. У 971р. в ніч з 19 на 20 липня на березі Дуная палають ритуальні вогнища, на яких горіли тіла загиблих дружинників, а ті що залишилися живими вбивали болгарських полонянок, а немовлят вкидали в річку із жертовними півнями. Це є ніщо інше як масове жертвоприношення християн поганським богам [50; с. 68]. Репресії також поширилися й на Русі, винищувалися церкви, християнські святині: Софіївська і Михайлівська церкви, зведені ще Ольгою.

У битві з печенігами 972 р. загинув князь Святослав, у Київській державі спалахують міжусобні війни між його синами: Ярополком, Олегом та Володимиром. Перебуваючи весь час у походах, в 965-971 рр.– Хозарії і Волзькій Булгарії, то в Болгарському царстві у Подунав’ї, Святослав розподілив теріторії, з яких збиралася данина, поміж трьома синами.

У Києві став княжити старший Ярополк, отримавши прерогативу великого князя. У Деревлянській землі – Олег, середній брат. А в Новгороді Володимир, як зазначає Лаврентієва літопись був позашлюбною дитиною і, як бастард, не мав шансів на батьківський престол [9; с. 105]. На інших землях були князі міських династій.

Занадто юний вік усіх трьох вимагав, аби при кожному стояв досвідчений радник, що контролював би і коригував дії свого підопічного: людина з достатнім досвідом врядування, здатна забезпечити надійний аналіз повсякденної ситуації, з метою вироблення оптимальних рішень. При Володимирі цю роль виконував його дядько – Добриня. Ярополк мав при собі воєводу Свенельда Блуда – що відіграв фатальну роль у трагічній долі свого підпічного [50; с. 48-49]. Неясною залишається ситуація з Олегом, хто був радником невідомо.

З трьох Святославичів двоє "законних", напевно,вже були православними, бо народилися вони коли Ольга вже встигла охреститися; Натомість, Володимира було віддано на догляд родичам його матері, Ольгиної ключниці – Малуші, і аж до 988 р. він залишався поганином [8; с. 160-162].

У 977 р. починається озброєний конфлікт між Олегом і воєводою Ярополка, за приводом вбивства сина Свенельда Люта. Відомий історик Толочко П.П., першопричиною конфлікту вважає питання власності Древлянської землі. У бою, що відбувся між братами Ярополком і Олегом, останній був вбитий [50; с. 68]. За дослідженням історика Брайчевського М.Ю., є всі підстави взяти під сумнів Несторську версію про взаємний конфлікт Ярополка і Олега, ініціатива міжусобної боротьби йшла саме від Володимира, особі якого ніщо не загрожувало.

Володимир їде в Швецію і повертається із загоном найманців – вікінгів, здобуває Новгород, Полоцьк та Київ, Ярополка – підступно вбито. Отже, цитуючи літопис з 980 р. " – став княжити Володимир у Києві один" [16; с. 29].

На Русі, та найбільш у Києві, все ще продовжувала існувати хітка рівновага двох ідеологій. Орієнтація на двовір’я, що вже мала слід за попередників, була невзмозі слугувати загальнодержавною ідеєю для могутньої та єдиної Русі [50; с. 70], тому новоспечений князь йде до влади на хвилi язичницької опозицiї та змушений до певного часу орiєнтуватися на панiвну верхiвку, що дотримувалася традицiйних язичницьких вiрувань i бiльше схильна до органiзацiї зовнiшнiх военнополiтичних акцiй, нiж до внутрiшнього облаштування Київської держави.

Головний напрямок першого етапу Володимирового врядування – об’єднання шести головних східнослов’янських племен: полян, сіверян, древлян, дреговичів, кривичів та ільменських словенів через запровадження першої релігійної реформи – "Володимирового шестибожія"; Усе розмаїття елементів стародавнього язичництва: вірування, звичаї, наявність живих носіїв релігійних традицій тощо [30; с. 25-30]. Створення такого релігійного осередку в політичному і економічному центрі Київської Русі мало на меті обгрунтувати територіальну єдність та неподільність підлеглих князю земель, соціальну та етнічну спільність підданих. Племінному сепаратизму слід було покласти край [36; с. 17]. Сенс реформи, як вважає Брайчевський М. Ю. і Рибаков Б.О., полягає в об’єднанні місцевих богів в єдиному пантеоні, тим самим ствердити політичну єдність Русі.

До пантеону увійшли: верховним божеством став – новгородський Перун, запозичений у балтських племен, бог блискавки. Покровитель великого князя та його військової дружини, чим закріплювався принцип єдиновладдя. Перун був грізним божеством, але водночас, це був і мудрий бог. Уявляли його стрункім, золотовусим чоловіком з луком і стрілами в руках. З опису Володимирового пантеону кумир мав людську подобу, дерев’яний тулуб, залізні ноги, срібну голову і золоті вуса. Є зафіксовані літописцями описи, де зазначається що Перун мав коштовні камені, а подекуди зустрічався зі списом і щитом [28; с. 33]. Біля статуї Перуна завжди палало вогнище – постійний живий вогонь, якщо ж через недогляд служителя вогонь згасав, винуватця карали на смерть.

Другим був Хорс, зганий ще в "Слові о полку Ігоревім" як бог нічного світила, помилково вважався богом сонця [48; с. 121], мав іранське походження. Даждьбог – одне з головних божеств язичницької Русі. Під цим ім’ям обожнювалося Сонце, що давало життя, живило навколишне природне середовище. Бог що дає добро.

Антиподом Даждьбогу в пантеоні став Стрибог, той що знищує добро, уособлював холод і негоду, родоначальник усіх вітрів [37; с. 99]. П’ятим став Симаргл, бог Землі та підземного царства, дослідники трактують його образ як крилатого пса, охоронця зерна і посівів, мав крила, гострі пазури та зуби [30; с. 31].

Єдиною представницею жіночої статі в цьому поважному зібранні богів була Мокош – запозичена у фінських племен Верхнього Поволжя; це божество родючості і домашнього господарства [15; с. 102].

Цікаво, що в пантеон не увійшли такі боги як Род і Велес, хоча вважалися однопорядковими релігійно-міфологічними персонажами з Перуном. Мабудь через те, що Велес був покровитель нижчого світу, Род семантично пов’язаний з родючістю [43; с. 37].

Як і у попередні часи починається знищення християнських духовних осередків, створення поганських святилищ, встановлення головних кумирів, ретельне дотримання обрядів і незаперечне виконання порядків [5; с. 203]. Природно, що офірою для жертвоприношень, у першу чергу, як і за Святослава ставали саме християне; Повість минулих літ підкреслює зі скорботою цей факт: "И осквернися кровьми земля Руска…"[1; с. 56]. Стверджуючи свою волю, тероризуючи супротивників, намагався компенсувати брак надійної соціальної опори.

Яскравий документ, що віддзеркалює тогочасну колізію, – легенда про мучеників Іоана та Федора. Вміщено її у Повісті минулих літ, уривок з церковного переказу житійного типу [1; с. 219]. За змістом мова йде про батька і сина (імовірно були християне), та київських язичників, що надумали скласти жертвопринесення , кинули жереб – випав на молодшого з героїв. Але батько відмовився видати сина, мотивуючи Поганських богів звичайним деревом, зробленим людськими руками, що вони нічого не можуть спричинити. Серед киян почалися заворушення, вони вдруге зажадали офіри, але старий поставив вимогу – "хай же хоч один з ідолів ізійде за своєю жертвою". Обуренню киян не було меж, і тоді вони вбили обох [15; с. 125].

З оповідання випливає не стільки жостокість поганства, скільки неодноразова реальність практичних жертвоприношень. Зокрема, можна виділити окремий вид ритуального вбивства людей похилого віку – це своєрідний нюанс, сенс є у глибокій повазі та вірі в майже божествену силу вбивства старшої людини [37; с. 104]. Терор Володимира виявив себе не тільки у Києві, а й у периферійних центрах. Відомо, що Добриня був спеціально відряджений до Новгорода на утвердження там язичницького культу. На сьогодняшній день навіть існують зафіксовані дослідження, проведені Седовим В., рештки цього святилища в урочищі Перинь, було знайдено ліплену кераміку за віком старшу Х ст., що свідчить існування культу Перуна ще задовго до Володимира [9; с. 166]. Посилення проязичницьких настроїв панiвної верхiвки тогочасного суспільства розв’язали тодi справжню кампанiю гонiнь на християн. За їх намовою було вчинено фiзичну розправу над багатьма.

З 981 – 993 рр. Володимир реалізував воєнні походи на ятвягів, в’ятичів, хорватів, як результат усі племена були об’єднані навколо Києва [25; с. 121].

Князь розпочав упорядкування внутрішнього життя. Він здійснив низку реформ: адміністративну – ліквідував племінні княжіння, поділив усю країну на вісім округів, округи на волості, на чолі яких поставив довірених осіб або своїх синів; військову – замінив племінну організацію війська на феодальну – службу за право володіти земельною власністю; оборонну – повів широке будівництво фортець-укріплень навколо Києва, яки стали опорними пунктами у боротьбі з печенігами; судову – прагнув розмежувати єпископський та градський суди; вів широке градобудівництво, заснував нові міста… та найголовніше, провів релігійну реформу [57; с. 49].

Пристосування прадавнiх язичницьких культiв слов’ян до нових форм економiчного й суспiльнополiтичного життя не змогло задовольнити потреби ранньофеодального суспiльства i його держави. Язичництво, нехай i реформоване в полiтеїзм, уже не вiдповiдало соцiалъним i полiтичним вимогам та претензiям правлячої верхiвки, що прискорено феодалiзувалася. Збереження язичництва перешкоджало рiвноправним вiдносинам Київської Русi з християнськими державами середньовiчного свiту. Тiльки монотеїзм мiг послужити сталою опорою для реалiзацiї цих прагнень i допомогти забезпечити мiцне становище владi великого князя [50; с. 68].

Саме за Володимира державі русів судилося перетворитися з економічного підприємництва княжого роду на "державу-територію" – із суттєвими змінами в характері влади та соціальних структурах [57; с. 39].

Пiд 986 роком починаються пошуки альтернативи традиційному язичницькому багатобожжю. Літопис вказує на знайомство князя Володимира Святославина з постулатами ісламу, іудаїзму, християнства в західному та східному варіантах [8; с. 171]. Після детального вивчення усіх релігійних систем, оцінки конкретної політичної ситуації та цілого ряду дипломатичних заходів, князь, а за ним і вся Русь приймають віровчення східного варіанту – православ’я [12; с. 179].

При всiй своїй недостатнiй обiзнаностi князя в християнських догматах та обрядовостi, можна виокремити найвагомийші причини прийняття християнства: по-перше, це історична доля християнства у Київській державі, що має витоки ще з доби Аскольда, і на протязі століття реформувалося в "двовір’я". Враховуючи соціальне розшарування та різноплемінне населення держава потребувала єдиної ідеології та моралі, звичаїв та обрядів, вірувань – все це могла дати церква [22; с. 52]; по-друге, майже всі держави Європейського континенту на Х ст. вже встигли охреститися, язичництво перешкоджало рівноправним відносинам з християнськими державами середньовічного світу, а відтак Русі загрожувала ізоляція [48; с. 249] Завершувалося об’єднання східнослов’янських земель у складі Київської держави, відходив у минуле родоплемінний побут слов’ян, утверджувалися нові прогресивні феодально-виробничі відносини, та притаманні їм форми політичного і духовного життя [13; с. 277].

По-трете, монотеїзм як найкраще відповідав суті єдиної держави на чолі з монархом, що тільки б зміцнило центральну владу князя. Наразі і сам Володимир, безперечно, розумів про підпорядкованість православної церкви інтересам світської влади [55; с. 712]. І нарешті, четверта причина, християнство – як найкраще сприяло писемності та грамотності, завдяки богословській літературі; відповідало на одвічне питання про першопричину світу, могло відпустити гріхи та очистити душу, розвивало філософію, збагачуючи людину новими знаннями [8; с. 127].

Християнiзацiя вiдкривала шлях до визнання за Київською державою самостiйного мiсця в полiтичнiй структурi тогочасного свiту й входження до свiтової християнсъкої спiльноти [12; с. 166].

Дуже зросло політичне значення посади великого князя. Шлюб з візантійською принцесою Анною зробив Володимира фактично рівним імператорові. Сталося це, певна річ, не з доброї волі константинопольського двору, який категорично заперечував подібні мезальянси, а під тиском давньоруського зверхника [30; с. 77]. Для цього йому довелося здійснити похід на кримський Херсонес (літописний Корсунь), де після військової операції й відбулися обидві урочисті події – хрещення князя та його вінчання з Анною [1; с. 51 ].

За наказом київського князя дерев’яні божества було повержено, порубано й спалено. Тільки улюбленця дружинників Перуна скарати вогнем князь не посмів, його перенесли до води, адже вода у стародавнiх слов’ян вiддавна пов’язувалася зi смертю, потойбiчним свiтом. Побиття Перуна палицям було символiчним: iдола необхiдно було фiзично знищити. Перуна проводжали аж до днiпровських порогiв, за якими вiдкривався свiт кочового "Поля", тобто його випровадили до останньої межi розселення слов’ян [15; с. 118].

З літописного повідомлення видно, що нова віра не могла поширитися тільки за бажанням князя. Введення християнства зустріло гострий опір і вимагало примусових заходів. Кияни були зігнані до Дніпра, де їх хрестили попи з Корсуня та Царьграда [50; с. 73]. А напередодні Володимир попередив про наслідки непослуху: – "якщо хто не з’явиться уранці на річці, багатий чи бідний, то стане ворогом…" [1; с. 80].

Мовою лiтописа, Володимир повелiв "робити церкви i ставити їх на мiсцях, де колись стояли кумири", відновлювалася митрополича кафедра, почалося будівництво православних храмів. На колишньому Перуновому пагорбі було поставлено церкву покровителя князя святого Василія, а біля берегів Дніпра збудовано Видубицький монастир, у 989-996 рр. монументальна кам’яна Десятинна церква [4; с. 25]. Київ росте й укріплюється, по Сулі, Стугні, Трубежу, Остру й Десні будуються "богатирські застави", численні фортеці.

Примусове запровадження християнства на Русі проходило досить складно. Восени 990 року розпочалася християнiзацiя населения Суздальщини. На березi рiчки Клязьма закладено мiсто Володимир, яке в майбутньому стало важливим церковним центром. У сферi його полiтичного та iдеологiчного впливу опинилися племена словен, кривичiв, в’ятичiв i мерi. Згодом тут почалося жваве церковне будiвництво [25; с. 50].

В 991 році насильницька християнiзацiя населення Новгородської землі [50; с. 73]. Після зруйнування язичницького капища, повалення-побиття Перуна та потоплення у рiчці Волхов, як засвiдчують скупi, але дуже промовистi слова новгородського книжника: "Хрестив нас Путята мечем, а Добриня вогнем" [30; с. 67-69].

Тiльки в першiй половинi ХI ст. завершився процес навернення мешканцiв Мурома та Ростова, що за своїм етнiчним складом вельми строкаті: тут переважно народи угро-фiнської групи та частково слов’яни, що з’являються в цих краях, як засвiдчують данi археологiї з другої половини Х ст. [54; с. 342].

Князь з дружинниками i попами побував у межирiччi Оки й Волги, застосував силу для навернення язичникiв у "iстинну вiру", проте його успiхи були вкрай незначними. Люди розбіглися по лiсах i дiбровах. Цей край залишався язичницьким принаймi до кiндя ХII столiття.

Розділ ІV. Пережитки язичництва в Київській Русі після прийняття християнства

Процес християнiзацiї держави йшов повiльно, а незрiдка й хворобливо, населення гостро реагувало на новi iдеологiчнi віяння, що розповсюджувалися по всiх градах, погостах і селах. Християнськi проповiдники наштовхувалися на глухе чи пряме незадоволения народу, яке iнодi виявлялося у формi фiзичної розправи над ними [22; с. 76].

Духовна колонізація, церковне навіювання покори та відчуття одвічної людської гріховності, неспромоглося зтерти язичництво з свiтоглядних уявлень, з вiдправлення культiв, з повсякденного життя русичів [15; с. 119].

Після смерті Володимира у 1015р. ситуація в державі погіршується, розгортається міжусобна боротьба між його синами. Новоспечений київський князь Святополк через владу вбиває братів – Гліба, Бориса та Святослава. На протидію виступає Ярослав, боротьба триває декілька років аж до остаточної його перемоги на р. Альті у 1019 р. [36; с. 24].

У Суздальській землі у 20-і роки ХІ ст. відбувається перший виступ, що мав відлуння міжусобної боротьби за "шлях із варяг у грекі", між Ярославом та іншим братом – Брячиславом Полоцьким, що скінчилася поразкою останнього; та Мстиславом Тмутараканським [13; с. 282].

Цей час позначається як дуумвірат братів, що в цілому досить позитивно відзначився для Русі. Спільними зусиллями було повернуто Червенські міста у 1031 р., була проведена забудова ряду міст, укріплення кордонів. У 1036 році, після смерті Мстислава Ярослав розбив печенізькі орди, через рік спорудив Софіївський собор та Золоті ворота [20; с. 68]. По всіх містах розгортається храмобудівництво, що сприяло розвитку культури та мистецтва; просвіта: відкриваються школи грамоти, бібліотеки, православна церква отримує повну монополію в освіті та медицині. А під 1051 роком вперше згадується Печерський монастир.

Після введення християнства становище волхвів кардинально змінилося. Їхне місце при "медопитії" за княжим столом зайняв священик. Він ставав близьким порадником володаря, а усунуті від можливості політичного впливу на княжу верхівку волхви були змушені "йти в народ". Більше того, вони навіть намагалися перехопити ініціативу та відшукати шляхи впливу на християнство. В умовах феодалізації, соціальних утисків широких мас населення, міста ставали центрами соціальних конфліктів, що виливалися нерідко в народні виступи на чолі служителiв язичницького культу — волхвів [54; с. 343].

За правління Ярослава Мудрого кордони країни почали стабілізуватися і, в основному, збігатися з етнічними межами розселення східних слов’ян (хоча до них входили і деякі землі, заселені представниками інших народів). Західна орієнтація у політиці зробила Київську Русь повністю європейською державою, проте повна стабілізація кордонів відбулася вже після самого Ярослава [12; с. 183].

У лютому 1054 р. зі смертю Ярослава починається вдруге загострення через престолонаслідування. Згідно з заповітом Ярослава, Київ переходив до старшого Ізяслава, Чернігів – Святославу, Переяславщина – Всеволоду, а наймолодші сини – Ігор та В’ячеслав отримали Володимир-Волинський та Смоленськ; на думку деяких істориків саме заповіт став передумовою та початком роздрібленості руських земель [57; с. 90].

Другий виступ – мав місце у Ростовській землі та на Білозері у 1070-1071 рр. і був спровокований політичними подіями 1068-1069 рр. [1; с. 79] – поразка руських князів від половців, народне повстання у Києві, польська інтервенція, селянські заворушення на Київщині [13; с. 490].

Обидва повстання очолювалися волхвами, а отже проходили під релігійними гаслами, повстанці захищали язичество проти силоміць нав’язуваного, осоружного християнства [35; с. 219]. Літописи під словом "волъхвъ" позначають язичеських жерців, що протиставлені християнському духовенству, волхванння – трактують як обрядові та ритуальні дії, відмінні від християнства [22; с. 264].

Не підлягає сумніву, що справжньою причиною виступів в обох випадках стали моменти соціально-економічного порядку – недорід, голод, здирства визискувачів, а також послаблення центральної державної влади за умов міжусобної боротьби. Повстанці нищили представників феодального класу, звинувачуючи їх у приховуванні продовольства [12; с. 181].

Пiд тим самим роком умiщено в лiтописi повідомлення про заколот мешканцiв Новгорода, яких підбурив волхв. Спокусившись проповiдями натовп роздiлився надвоє. Менша частина — купка дружинникiв на чолi з князем Глiбом — пристала до єпископа, а "люди" всi пiшли за волхвом. Тiльки пiсля як пiдбурювач був пiступно забитий князем Глiбом, натовп вiдступився i заколот ущух. Наведена оповiдь яскраво завiдчує велику популярнiсть волхвiв у народному середовищi [8; с. 216]. Літописецъ, схоже, свiдомо, об’єднав матерiали про заворушення в Ростовськiй землi та заколот у Новгородi в однiй лiтописнiй статтi. В такий спосiб вiн намагався пояснити характер цих рухiв "намовляннями бiсiвськими".

На жаль, ідеологічна концепція волхвів у 20-і роки ХІ ст. в джерелах залишається нероз’ясненою, а от ситуація 70-х років більш сприятливіша для дослідників. Літописи донесли до нас богословський диспут ватажків повстання з Яном Вишатичем, що придушив Білозерську сутичку [22; с. 272]. Саме вона і протирічить погляду на волхвів як на репрезентантів старого язичництва, вони не були апостолами багатобожжя, визнавали єдиного бога і протиставленого йому диявола. Специфічний зміст, далекій від канонічних християнських уявлень, пропагований волхвами, є маніхейським дуалізмом добра і зла як незалежних сил, репрезентованих образами бога та диявола [17; с. 369], має тенденцію до міфологізації біблейських сюжетів і перетворення християнства в оповідну систему.

Б.О. Рибаков висловив думку, що волхви не прагнули до зміни соціального ладу, а тільки до перерозподілу суспільного продукту [50; с. 74]. Та соціальна програма волхвів передбачала набагато радикальніші заходи: фізична ліквідація феодального класу реально означала б і ліквідацію феодального ладу [9; с. 221].

Боротьба між церквою й народними звичаями точилася довго і запекло. Старі поняття надто міцно трималися у народній гущі. Навіть новоспечені священнослужителі (русичі) не завжди дотримувалися положень християнства, часто не цураючись поганських звичаїв. Так підміняючи волхвів, церковникі приймають призначені старим богам пожертви та ретельно відвідують народні пирування. Певна річ, що починається занепокоєння вищого духовенства, та двовірське життя встановлює свої закони [23; с. 269]. Звичай народовір’я підносити пожертву поступово допускається і в християнські обряди, люде "по-старому жертвують" новому богу, або "на храм божий".

Вже перша збудована в Києві, церква присвячена Іллі Пророку, за своєю діяльністю була максимально наближена до Перуна, причому язичницькі пожертви тлумачили не тільки як подяка та моління, а й як "загладження гріхів перед богом" [39; с. 205].

Слід також звернути увагу, що язичницька Русь не знала як такого храмового будівництва, а після охрещення сюди було запрошено з Візантії не тільки духовенство, а й майстрів архітектури (звісно, в кількості, аби навчати майстрів "дерев’яної справи") [21; с. 53]. Так будується Десятинна багатокупольна (до 25 куполів) церква за Володимира, Софія Київська за Ярослава, ступінчата пірамідальність якої продовжує традицію давньослов’янського дерев’яного зодчества з його стовповидними зрубами, клітями та золотоверхими верхівками – що у своїй мальовничій декоративності є видозміненим аналогом язичницьких ідолів [29; с. 105].

Софiйськi собори в Новгородi, Полоцьку, Золотi ворота в Києвi, Володимирi. Принципи будiвництва храмiв - хрестовокупольний стиль був запозичений з Вiзантiї. Храми являли собою нiби зменшене вiдображення свiтобудови. Увага до склепiнних арок визначилася традицiєю, пов’язаною з грандiозним символом неба — куполом. Центральний простiр храму в планi утворював хрест [3; с. 192]. Усерединi храми прикрашалися фресками і мозаїкою. Винятковий інтерес у розпису становить оригінальність виконання: кольорові гами фресок, зображення культових та світських тем, пов’язаних із улюбленими розвагами князів. Тут і полювання з гепардами та собаками на оленів, вепрів, вовків та рисей, вершники на коні [2; с. 92]. В медальйонах на склепіннях веж зображено ловчих птахів – соколів, яструбів, кречетів. Також представлено і інші князівські розваги: двобої борців, жонглери, танцюристи-скоморохи, змагання ряджених, стрільці з луками, музикі з дудками, флейтами, домрами та гуслями [58; с. 57].

Необхiдним елементом прикраси були iкони. Першi iконописцi були греки, якi навчали слов’ян. Та вже на початку ХII ст. руськi iконописцi створюють оригiнальнi художнi композиції на теми, невiдомi у Вiзантії, найшанованiшою на Русi iконою було зображення Богоматерi з дитиною на руках, виконане невідомим живописцем у ХІ ст., що одержала назву "Володимирової Богоматері" i стала своєрiдним символом Русі [23; с. 360]. Портретність обумовлюється вільним живописом та прямолінійністю образів (чітко виражені очі з вільно-почуттєвою мімікою обличчя) є характерним тільки для руських митців [29; с. 184].

Високий злет художньої культури за часів Київської Русі був зумовлений глибоким соціально-економічним процесами: відокремлення ремесла від господарства, виникнення і забудова міст як центрів ремісничого виробництва й торгівлі, дипломатичні стосунки [45; с. 30].

В оздобленні давньоруських храмів та князівських палаців Х-ХІ ст. значну роль відіграє різьбярство високої досконалості, де використовувалися: мармур та рожевий шифер. В Десятинній церкві, в чернігівському Спасі і в Київській Софії різьбленне вбрання має розкішний орнаментальний та зооморфний рельєфи [5; с. 95], і тільки з другої половини ХІ ст. поширюється антропоморфний мотив.

Навіть з введенням християнства храмобудівництво широко використовує язичницькі символічні елементи, як в оздобленні церков і соборів, так і у внутрішньому дизайні алтарів, арок, у напрестольних сенях; у конструкціях будівель. Досить популярними є ящури як вимір підземного світу води, ящури-коні, собако-птиці – прототип Семаргла, потрійне сонце – тривимірна позиція ранку, дня та вечору, співаючі півні – символіка перемоги та вовки, які кусають один одного, – як єдиноборство [44; с. 285, 288].

До другої половини ХІ ст. усі будови старокнязівської доби наближені до квадрату, це Спас на Берестові (ХІ-ХІІ ст.) й церква Видубицького монастиря коло Києва (1088р.). Осередком найбільшого будівельного руху цього періоду є Київ та Чернігів [29; с. 181]. З другої половини ХІ ст. і в ХІІ ст. план церков видовжується в напрямку схід-захід, та добудовується шістьма полонами (стовпами). Головним прикладом є церква Київської Лаври (1073р.), Михайлівський собор у Києві (1108р.), Борисоглібська церква у Чернігові (1120р.), Успенська на Подолі (1132р.), Кирилівська (1140р.) [3; с. 243-245].

До ХII — ХІІІ ст. давньоруська культура досягла свого найвищого рiвня. Руськi мiста стали спiвучасниками створення загальноєвропейського романсъкого художнього стилю. В основi цих досягнень — успiхи в розвитку матерiально i духовно культури попереднього перiоду. Значного розвитку досягло руське ремесло, за підрахунками дослідників, на Русi було більш нiж 60 ремiсничих професій [11; с. 12]. Язичницькі елементи особливо рельєфно виступають у творах художнього ремесла Давньої Русі – змійовики, діадема, колти, браслети-наручі, підвіски-обереги. На всіх їх разом з християнською символікою представлена і поганська (дерево життя, скоморошьні пляски і демонські игрища, зображення фантастичних звірів і птахів та ін [50; с. 87]).

Важливе мiсце займало ковальське ремесло, з язичницьких часів магічний сенс набувають обручки, що майже без змін поглинуло християнство [44; с. 279], жіночі прикраси ХІ-ХІІ ст., наприклад, довгі срібні ланцюжки складного плетіння (завдовшки – 177см), що замикає двоголовий ящур, голови якого дивляться в різні боки. Перша – ковтає вечірнє сонце, друга – зригує ранкове [43; с. 280]. Невеличкий жіночий колт, де напаяно близько п’яти тисяч кілечок діаметром 0,06см, в кожному вмонтовано зернятко 0,04см.. На восьми квадратних сантиметрах ювелір зробив 120 золотих квіточок на тонкіх стеблинках [5; с. 99].

Вироблялося бiльш 150 видiв виробiв iз залiза, сталi. На Русi були зробленi деякi технiчнi винаходи, паралельно розвивається і вдосконалюється міське ремесло, виробництво будівельних матеріалів. Існування підтвердив Рибаков Б.О., монастирське виготовлення цегли (хрестоподібні відмітини на цеглі Єлецького та Успенської церков), аналогічні знаки знайдені і в кам'яному спорудженні ХІІ-ХІІІвв.дитинця стародавнього Путивля [3; с. 83]. Знання ремiснично-практичної спрямованостi розвивалися, змiцнювалися, передавалися з поколiння в поколiння.

При двовір’ї, яке продовжувалося віками, християнська релігія залишається офіційною, та поза стінами церкви побутують давні обряди. Приміром, велике шлюбне дійство з урочистими піснями й танцями мало чим змінилося після введення обряду церковного вінчання. Похоронні заплачки, новорічні та весняні святки, русалії і свято Купала, хліборобські та інші звичаї практично не поступилися християнізації, задовольняючи потреби людей, всупереч догматам [24; с. 364]. А оборюванні села проти моровиці несли ікону Богородиці або святого Власія, що заступив Велеса. Культ вогню православ’я теж включило до своєї обрядовості, як священну очищувальну силу. Культ води нова віра оформила в пошанування Параскеви П’ятниці – заступниці джерел. Більше того, церква дозволила включити Семик і русалії до християнського свята Трійці (йдеться про зелені святки) [37; с. 104].

Як доречно висловився Рибаков Б.О., слов’янські боги отримали нові імена, річний цикл поганських свят досить широко використовувався церквою [44; с. 354], шляхом заперечення і сприйняття старої віри, задля послаблення протидії широких мас в утвердженні християнства [19; с. 74]. Новорічні святкування поєдналися з церковними святами Різдва та Хрещення, день бога Ярила став днем Іллі Пророка.

Церковники широко використовували народні легенди і билини для "Житій святих", у яких визнавалися Перун і Хорс "есть два ангела молниина" [42; с. 247]. Мабуть, і такі книги, як "Гадальний Псалтир" та "Трепетник" з явними ознаками народовір’я з’явилися далеко не випадково, хоч церква і забороняла будь-яке ворожіння [29; с. 169]. Згадані книги язичницькими не були, але не стали і християнськими.

Наступаючи на язичництво, офіційна церква постійно пристосовувалася до народовірчих обрядів. Так, за трапезою, присвяченою Рожаницям, пізніше почали читати тропар Богородиці. А деякі священнослужителі, згідно з язичницьким звичаєм, клали під церковний престол на кілька тижнів сіль та мило, щоб потім лікувати ними худобу і людей [15; с. 123]. В народі ще довго "отай" поклонялися язичницьким богам "під овином", приносили жертви "бісам, болотам та джерелам". Церковники скаржилися, що на игрища з демонівськими плясками народ збирається охочіше, ніж на богослужіння. Переконливим підтвердженням відомостей письмових джерел про повільний процес християнізації Русі є матеріали давньоруських могильників [17; с. 74]. Під впливом нової релігії вже в ХІ ст. починається поступова зміна поховального обряду: поряд з трупоспаленням з'являються труположіння. У Х ст. тенденція до збільшення поховань, виконаних за звичаєм інгумаціі, виступає більш чітко. На межі Х–ХІ ст. вона у великих давньоруськіх центрах призводить до відмови від язичницьких ритуальних спаленнь. Новий обряд затверджувався швидше, ніж ідеологічна система світогляду людини. Багато язичницьких елементів – тризна, посипання золою небіжчика, курганні насипи, ритуальна їжа, надгробні плити з написами ще довго не втрачають своєї актуальності, і навіть більш того стають частиною нового поховального ритуалу, пристосовуючись під впливом церкви [17; с. 74].

Завдяки могутнiм дипломатичним зв’язкам розвивається освiта. Мiське населения Русі ставало грамотним. Князi володiли iноземними й давнiми мовами. Кивську Русь почали називали "книжковою краною". При монастирях були створенi школи, бiблiотеки, архiви, перекладалася велика кiлькiсть лiтератури, писались лiтописи, рiвень розвитку культури Київської Русi для свого часу був досить високий [32; с. 281].

Слов’янська писемність i література в ХI — ХII ст. досягла свого розквiту. Менш нiж за 150 рокiв Русь пройшла шлях вiд перiоду безписемності до вершин словесного мистецтва [3; с. 40]. З дописемного перiоду великих успiхiв досягає усна народна творчість, багатство усної мовної культури вiдбито в народнiй поетичнiй i пiсеннiй традиції: пiснях, казках, загадках, прислiв’ях [34; с. 448]. Значне мiсце у фольклорнiй мовнiй традицiї займала календарна мовна поезiя, що спиралася на язичкицький культ: заклинання, обрядовi пiснi тощо. Протягом багатьох поколiнь народ створював і зберiгав своєрiдний "усний" лiтопис у виглядi епiчних сказань про минуле рiдної землi. Усний лiтопис передував лiтопису письмовому [33; с. 55]. До Х ст. вiдноситься виникнения нового епічно-герочного билинного епосу, який став вершиною усної народної творчостi.

З ХI ст. у лiтературних пам’ятках зустрiчаються згадки про блазнiв, музикантів, танцюристів, зi своїми бісівськими піснями і танцями вони були улюбленцями як при дворi князя, так і в селянськiй хатi [39; с. 376]. Улюбленими видовищами народу були колективнi iгрища, присвяченi традиційним побутовим землеробським святам. Гротеск, буфонада, сміх були неодмiнним елементом цих веселих видовищ. "Смiхова культура" зберiгалася в традицiях цих свят. Але християнкі цiнносi й обряди поступово входили й у народну культуру, витісняючи язичництво, перемішуючись з ним [46; с. 132].

Слов’янська абетка, що складена болгарами Кирилом Мефодієм з урахуванням специфiки слов’янської мови, на основі грецького скорописного письма з додаванням букв iз коптського і самаритянського алфавiтiв [12; с. 167]. Одна з писемних пам’яток Київської Русі, "Руська правда", написана справдi народною, простою, чiткою мовою. "Руська Правда" – звіт правових норм, окремі статті якої визначають штрафи за вбивства, приниження гідності, регламентували становище ізгоїв – нових жителів міста, котрі порвали стосунки зі своїми общинами [12; с. 182]. Юридичний кодекс, незважаючи на його початкову новгородську приуроченість, мав важливе загальноруське значення, бо відображав життєвий уклад руського середньовічного міста взагалі і зберігав свою юридичну силу впродовж кількох віків.

Мова найвеличнiшого твору "Слово о полку Ігоревім" коренями iде в народну усну поезiю, звiки автор брав свої образи, епiтети, порівняння. "Слово" унікальне, воно найбiльш повно вiдображає дух епохи, її свiтогляд [3; с. 56].

Вiд ХI – ХІІ ст. дійшло до нас більше 80 духовних і світських книг, давньоруські автори бажали залишатися невідомими. Лiтература Стародавньої Русі швидко стала самостійною. Вона взяла на себе нiби всі функції з виховання народу. Церковна лiтература сформувалася в рiзних жанрах — притчi, житiя, повчання ("Повчання Володимира Мономаха", "Сказання про Бориса i Гліба"). До ХІ ст. відноситься джерела фiлософської культури. Їх пов’язують з релiгiйно-фiлософським твором "Слово про закон і благодать" київського митрополита Іларіона [34; с. 485].

Давньоруську лiтературу можна розглядати як лiтературу одієї теми й одного сюжету. Цей сюжет – світова iсторiя. Тема — змiст людського життя. Багатотомні великi Четъi-Мiнеi (тобто читання, розташовані по мiсяцях року), лiтописи ("Повiсть минулих літ" та інші), хронографи, "ходіння" (описи подорожей) — усе це свідчило про почуття величі світу в давньоруської людини. Лiтература цього періоду носила повчальний характер, розповiдала не про придумане, а про реальне. В нiй не умовні персонажi, а iмена історичних діючих осiб. Лiтература Русі свою головну роль бачила в освіті, проповiді свiтського життя, введеннi руської культури у світову християнську культуру [20; с. 91].

В умовах феодальної роздробленостi важливу роль у збереженнi і зміцненні зв’язків між розрізненими землями грала спільність культурних традицій. Художня спадщина зберігала значения в якостi зразкiв, якi намагалися наслідувати.

І це зрозуміло, як доречно зазначив Л. Любимов, руському народу притамана велич, як духовна так і матеріальна. Прояви можна побачити як у архітектурі, літературному та співочому, образотворчому мистецтві так і в контамінації християнства та язичництва, що багате розмаїттям звичаїв, обрядів та свят обох релігійних систем [29; с. 100].

 

Висновки

Язичництво давніх слов’ян – це неповторний слов’янський варіант загальнолюдського язичницького масиву вірувань, що формувався упродовж багатьох тисячоліть. В процессі його генези народжувалися нові оригінальні елементи поглядів на структури Всесвіту, його походження тощо. Виникнення класового суспільства і держави на Русі підготувало грунт для прийняття християнства на державному рівні. Наслідком чого стало, по-перше, входження Київської Русі до Християнського Європейського світу; по-друге, відбулося піднесення рівня економічних, дипломатичних, технічних, архітектурних, освітніх, художньо-ремісничих знань; по-третє, змінилися морально-етичні засади, відбувся переворот у поглядах на життя, переоцінка цінностей, людина вчиться систематизувати власні уявлення про дійсність. Християнство мало не тільки релігійний, а й філософський зміст – відповідало одвічному прагненню людини осягнути закономірність і першопричину виникнення світу, розширювало її кругозір, примножувало знання.

Процес проникнення християнства на руські землі мав достатньо тривалу історію, але лише за князя Володимира набув державного розмаху. Через великі територіальні обшири та нагальну потребу контамінації соціального розшарування й об’єднання етнічного населення, Великий князь Володимир спочатку проголошує язичництво державною релігією, спробувавши створити загальнодержавний пантеон. Відбувається певна консолідація язичництва, але стара схема вже не відповідала новому суспільству та формі державного управління.

Тому вже 988 року відбувається друга релігійна реформа, що вилилась у примусове впровадження християнства. У досить жосткій формі були охрещені жителі Новгорода, що тільки вчора приносили жертви Перуну, проводили ритуально-магічні дії: вони "вогнем та мечем" були змушені прийняти нову релігію. Це був не єдиний випадок відмови язичників від християнства. Князь застосував силу і в межиріччі Оки та Волги, та успіхи були незначними, бо люди розбігалися по лісах й дібровах.

Населення досить гостро реагувало на нові ідеологічні віяння, а подекуди і виступало з фізичними розправами над священнослужителями. А починаючи з 1024 року мають місце народні рухи під проводом волхвів, що базувалися на язичницькому грунті.

Змістивши язичництво з офіційного рівня, християнство так і не спромоглося викорінити його з рівня побуту – сім’ї, де язичницькі вірування продовжували існувати та набувати нових форм, змішуючись із християнством. Таке поєднання отримало назву народне християнство, або двовір’я.

З точки зору, власне, системи вірувань, між християнством та язичницькими віруваннями слов’ян спостерігається певна спорідненість, що обумовлювалось такими чинниками: світом керує вища сила, що його створила; існує безліч другорядних сил, які керують різними розділами природи; вони дуалістичні, поділяються на добрих і злих духів; засобами впливу на вищу силу є магічні обряди та жертвоприношення.

Елементи християнства, такі як культи вмираючих і воскресаючих божеств, культи святих і святих реліквій, уявлення про потойбіччя та друге життя після смерті, поклоніння мощам та зображенням богів, магічні таїнства і процесії, незважаючи на багатовікову модифікацію беруть свої витоки від тих же магічних і анімістичних вірувань та обрядів, що складали основу слов’янської язичницької релігії. Тому не дивно, що в християнських культах слов’яни знаходять аналогію своїм колишнім обрядам і поглядам: у культі чудотворної ікони, мощей, реліквій присутні риси фетишиського шанування предметів, у культі святих місць – поклоніння загадковим об’єктам природи, в таємничих церковних обрядах – магічні дії древніх волхвів, в образах православних святих – старих богів-покровителів і тому подібне.

Через віру, шляхом виконання магічних дій, людина намагалася вплинути на досягнення поставленої мети: захистити врожай, вилікувати хворого чи забезпечити спокій домашнього вогнища. Словом, людина тут виступала переважно активним початком, а не лише жертвою сил природи, як це донедавна трактувалося багатьма дослідниками. Ще більша активність людини проявлялася там, де вона могла спиратися на власний досвід: ця активність реалізувалася через систему прикмет, віщувань і передбачень – усього того, що одержало назву двовір’я.

Двовір’ю сприяла й офіційна церква: закріплення за православними святими, образами Христа і Богородиці рис і функцій, старих богів; освячення традиційних старих язичницьких мольбищ при будівництві православних храмів; наближення християнських свят до термінів і циклів народного календаря.

Рештки пережитків язичництва простежуються у всьому давньоруському суспільстві – від князів до селян, а з часом вони настільки злилися з християнством, що лише освічене християнське духівництво розрізняло, де,власне, християнство, а де язичницькі пережитки.

Список використаних джерел та літератури

1.         Повесть временных лет.– М. Л.: Изд-во АН СССР, – 1950. – 200 с.

2.         Аничков Е.В. Язычество и древняя Русь. – СПб., 1914. – 426 с.

3.         Антонович Д.В. Українська культура. –К.: Либідь, 1993. – 588 с.

4.         Асєєв Ю.С. Розповіді про архітектурні скарби. – К.: Радянська школа, 1976. – 183 с.

5.         Асєєв Ю.С. Джерела. Мистецтво Київської Русі. – К.: Мистецтво, 1980. – 214 с.

6.         Афанасьєв А.Н. Народные русские сказки. – М.: Альфа-Книга, 2008. – 1087 с.

7.         Болтарович З.Є. Народна медицина українців. – К.: Наукова думка, 1990. – 232 с.

8.         Брайчевський М.Ю. Суспільно-політичні рухи в Київській Русі. – К.: вид-во ім. О.Теліги, 2004. – 700 с.

9.         Брайчевский М.Ю. Утверждение християнства на Руси. – К.: Наукова думка, 1989. – 205 с.

10.       Вовк Х.К. Студії з української етнографії та антропології. – К.: Мистецтво, 1995. – 338 с.

11.       Головко О.Б. Історичні зошити: Русь у міжнародному житті Європи ІХ-Х ст. – К.: інститут історії Укр. НАН Укр., 1994. – 30 с.

12.       Горелов М.Є., Моця О.П., Рафальський О.О. Цивілізаційна історія України. – К.: ТОВ УВПК "ЕксОб", 2005. – 632 с.

13.       Греков Б.Д. Киевская Русь. – М-Ленинград: изд.академии наук СССР, – 1944. – 348 с.

14.       Иловайский Д.И. Древний Чернигов// Древняя и новая Россия.– Спб.,1877. – №3. – С. 249 – 255.

15.       Іванченко М.Г. Дивосвіт. – К.: Рад.школа, 1991. – 200 с.

16.       Как была крещена Русь. – М.: Политиздат., 1989. – 320 с.

17.       Кислюк К.В., Кучер О.М. Релігієзнавство. – К.: Кондор, 2007. – 636 с.

18.       Когда крестилась Киевская Русь. – СПб.: ИД. Нева, 2003. – 416 с.

19.       Козаченко А. Українська культура: її минувшина і сучасність. – Х.: Держ.вид-во політ. літ., 1931. – 196 с.

20.       Коляда А.І. Історія України. – К.: АСК, 1997. – 160 с.

21.       Концевич И.М. Стяжания Духа Святого в путях древней Руси. – М.: Издательский отдел Московського Патриархата, 1993. – 229 с.

22.       Котляр М.Ф. Русь язичницька: біля витоків східно-слов’янської цивілізації. – К.: Заповіт, 1995. – 288 с.

23.       Крип’якевич І. Історія української культури. – К.: Либідь, 2002. – 656 с.

24.       Кудрицький А.В. Чернігівщина. Енциклопедичний довідник. – К.: Українська Радянська Енциклопедія ім. М.П. Бажана, 1990. – 1007 с.

25.       Кузьмин А. Падение Перуна. Становление християнства на Руси. – М.: Молодая гвардия, 1988. – 240 с.

26.       Левин И.В. Двоеверие и народная религия в России. – М.: Индрик, 2004. – 216 с.

27.       Лихачёв Д.С. Слово о полку Игореве и культура его времени. – Ленинград.: Художетвенная литература, 1985. – 352 с.

28.       Лозко Г.С. Коло Свароже. – К: Укр.-письменник., 2004. –230 с.

29.       Любимов Л.Д. Искусство Древней Руси. – М.: Просвещение, 1981. – 335 с.

30.       Моця О.П., Ричка В.М. Київська Русь: від язичництва до християнства. Навчальний посібник. – К.: Глобус, 1996. – 224 с.

31.       Наулко В.І. Культура і побут населення України. – К.: Либідь, 1993. – 284 с.

32.       Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. – К.: Обереги, 1992. – 88 с.

33.       Никоновская летопись. – М.: Языки русской культуры, 2000. – 288 с

34.       Новий довідник: українська мова та література. – К.: Казка, 2008. – 864 с.

35.       Новосельцев А.П. Образование Древнерусского государства и его первый правитель// Вопросы истории. – 1991. – №2. – С. 27 – 32.

36.       Носова Г.А. Язычество в православии. – М.: Наука, 1975. – 151 с.

37.       Павлюк С.П. Українське народознавство. – К.: Знання, 2006. – 568 с.

38.       Пашуто В.Т. Внешняя политика Древней Руси. – М.: Наука, 1968. – 474 с.

39.       Пєтухов Ю. Тайны древних русов. – М.: ИД. Вече, 2003. – 432 с.

40.       Прозоров Л. Боги и касты языческой Руси. Тайны киевского пятибожия. – М.: Эксмо, 2006. – 320 с.

41.       Прозоров Л. Язычники крещёной Руси. Повести чёрных лет. – М.: Яуза, 2006. – 320 с.

42.       Русь языческая. Сумерки русских богов. – М.: Эксмо, 2009. – 544 с.

43.       Рыбаков Б. А. Язычество древних славян. – М.: Наука, 1981. – 608 с.

44.       Рыбаков Б. А. Язычество древней Руси. – М.: Наука, 1987. – 790 с.

45.       Сборник научных трудов: Чернигов и его округа в ІХ-ХІІІ вв. – К.: Наукова думка, 1988. – 184 с.

46.       Синявский А.Д. Иван-дурак: Очерки русской народной веры. – М.: Аграф, 2001. – 464 с.

47.       Скуратівській В. Вінець. – К., 1994. – 200 с.

48.       Слово о полку Ігоревім: Збірник. – Л.: Совписатель, 1990. – 400 с.

49.       Товстуха Є.С. Українська народна медицина. – К.: Рось, 1994. – 351 с.

50.       Толочко П.П. Древняя Русь.Очерки социально-политической истории. – К.: Наукова думка, 1987. – 245 с.

51.       Толочко П.П. Від Русі до України. – К.: Абрис, 1997. – 393 с.

52.       Удовик С. Украина – исторические места. – К., Ваклер, 2005. – 93 с.

53.       Українці: народні вірування, повір’я, демонологія. – К.: Веселка, 1992. – 600 с.

54.       Чмихов М.О., Кравченко Н.М., Черняков І.Т. Археологія та стародавня історія України/ Курс лекцій. – К.: Либідь, 1992. – 376 с.

55.       Чубатий М. Історія християнства на Русі-Україні. – Рим – Нью-Йорк., 1965. – Т.1. – 730 с.

56.       Юрій М.Ф. Історія світової та вітчизняної культури. – К.: ДаКор, 2007. – 455 с.

57.       Яковенко Н. Нарис історії України. – К.: Критика, 2006. – 582 с.

58.       Ямпольская Т. История русской культуры. – М.: Эксмо, 2007. – 832 с.

Методичний додаток

Урок з історії України для 7 класу

Тема: Культурний розвиток Київської Русі

Мета: сформувати та закрiпити знання учнiв про господарську i культурну дiяльнiсть жителiв давньоруського Києва перiоду правлiння Ярослава Мудрого; розвивати вмiння уявляти подiї, якi вивчаються, здатнiсть втілюватися в iсторичний образ; формувати iсторичнi смаки, повагу до культурних надбань минулого; заохочувати до пошукової дiяльностi в рiзних її формах.

Тип уроку: урок повiдомлення нових знань.

Вид уроку: урок-подорож з елементами рольової гри.

Обладнання: карти, схеми, таблицi, картини iз зображенням давньокиївських iсторико-архiтектурних пам’яток.

Пiдготовча робота

За 2—З тижнi до уроку:

а) мiж учнями розподiляються ролi;

б) визначається мета, i пiдбираються завдання для кожної окремої ролi;

в) розробляються карти, схеми, вибираються картини, iлюстрацiї вiдповiдно до теми уроку;

г) готується "екскурсовод" (вчитель або старший учень).

Хід уроку

І. Пiдготовчий етап