Незадоволення серед соціальних слоїв населення України

3 Незадоволення серед соціальних слоїв населення України

 

Шляхта

В той час, коли Велике козацьке повстання 1648-1657 років, під проводом гетьмана Богдана Хмельницького, насправді перейшло у всенародну боротьбу проти іноземного володарювання, різко скоротилися володіння польської шляхти в цілому по Україні. Та результатом цього – поява вільних міст і сел. Основну частину нечисленних приватних володінь на Україні складали села української шляхти.

Дипломатичним кроком Б. Хмельницького було, повернення маєтків особам, у котрих перед цим їх відібрали поляки. Українська шляхта, попервах, була задоволена, та за часи наступників Богдана чимало маєтків відбиралося та переходило в нагороду козацькій старшині, під гетьманську булаву або ставали вільними.

Взагалі, численність шляхти в роки Хмельниччини різко скоротилося. Можна зробить висновки, якщо на час складання присяги на вірність російському цареві в 1654 році шляхти стало значно менш ніж, за підрахунками Н.М. Яковенко, на передодні Хмельниччини, то в силу якихось причин багато її представників виступали тепер у ролі старшин, наприклад: Виговський, Богун та інші.

Козацька старшина

В той самий час, коли в ході Визвольного повстання відбирались землі у польської шляхти, почав складатися новий клас „заслужені козаки”, які і отримували значну частину цих маєтків та сел в нагороду від Богдана Хмельницького.

Взагалі, процес становлення козацької старшини в особливу групу зі своїми інтересами та привілеями же за часів Польської влади. Прагнення досягти надійного становища, збільшити або, взагалі, добути свої володіння і отримати доступ до влади призвело до того, що козацька верхівка порівнялася зі шляхтичами, а з часом стала більш важливим класом в соціально-політичному становленні держави. Польські реєстрові козаки зберегли свої маєтки, в ході повстання, тільки ті, що підтримали і пішли за Хмельницьким.

Можна сказати, що саме старшина стала основою формування нового вищого класу. Вони мали не тільки військову владу, а й цивільну. Цей обсяг влади, можливість впливати не тільки на внутрішню ситуацію в країні, а й на її зовнішню політику, схильність гетьмана дедалі більше орієнтуватися на рішення старшинської, а не загальної ради, - все це справді перетворювало козацьку старшину на дуже впливову еліту. [3, ст. 60]

Отже, нема нічого дивного у прагненні старшини зайняти місце польської шляхти не тільки в політичній, а й в економічні сфері. Помисли козацької верхівки були зайняті, де більш, своїми меркантильними помислами: про збільшення своїх земельних володінь; про гетьманську булаву, та належну їй владу.

В ході війни, на місце загиблих та померлих однодумців Богдана, приходять в старшину нові люди. Нову старшину не можна пов'язати з масами „покозачених” або походженням, ані спільною участю в бойових діях. Їх місце в козацькій соціальній верхівці визначалося, насамперед, родинними зв'язками з гетьманом.

Таким чином, верхівка українського суспільства значно змінилася. Місце польської шляхти тепер зайняла козацька старшина і частина української шляхти, доступ до старшинських посад стає, де дали, не доступним для дійсно заслужених козаків, в козацькій держави формується провідна верства, яка набуває рис еліти. Іде неоголошена, підступна війна за булаву, за землі, за владу.

Крім того, старшинська верхівка розширювала свої володіння, загарбуючи так звані пустища, скуповуючи та насильницьки привласнюючи козацькі землі і селянські наділи. [7, ст. 117]

Міщани

Якщо припустити, що 1648 році міщани і підтримали Богдана Хмельницького в Визвольній боротьби, то все одне вони більш бажали і прагнули працювати. Да вони теж мріяли про збагачення та волю, та вони це хотіли здобути в ході реалізації своїх прагнень.

Логічно бути припустити, що Лівобережна Україна, зважаючи на її географічне становище, шукала і прагнула наявності тісних економічних зв'язків з Московською державою. Що ж до Правобережної України, то тут навпаки, сильним був зв'язок з Річчю Посполитою.

В умовах початку Руїни – повстань і громадянської війни Правобережжю вигідніше і безпечніше було повернуться обличчям до Польщі, а Лівобережжя прагнуло „твердої руки” й стабільності, необхідної торговельному людові.

Духовенство

Важливу роль в українських подіях відігравало духовенство.

З самого початку становлення держави десятки священиків та ченців підтримали козаків, нерідко очолюючи козацькі загони, приклад тому уманський полковник Степан-поп, чернігівський полковник І.Попович. Цілком логічно б було уявити собі, що керівники української православної церкви повинні були підтримати гетьмана в його ідеях створення козацької держави і зміцнення автокефалії. Та сталося все навпаки, київський митрополит не тільки не підтримав Хмельницького, а навпаки – мав таємні зв'язки з поляками. Це негативно позначалося на й так складному процесі формування молодої держави.

З моменту об'єднання України з Росією київський митрополит постійно конфліктував з Московською патріархією. Москва висловила своє незадоволення київському митрополиту через те, що той не підписав звернення України про „принятие под высокую руку”. Останній, у свою чергу, не поспішав присягати цареві. Непорозуміння і зіткнення митрополита з російськими воєводами траплялися й пізніше. Українське вище духовенство не визнавало вищості московського патріарха, ця проблема особливо загострилася на початку гетьманства Виговського. Майже одночасно з Хмельницьким помер київський митрополит С.Косов. Москва закидала Виговського листами, вимагаючи, щоб новообраний митрополит прийняв благословення не від константинопольського патріарха, як це було раніше, а від московського. З огляду на це зрозуміло, чому новий київський митрополит Д.Балабан був на боці Виговського, а не Пушкаря, який проголосив себе прибічником Москви. Можна припустити, що вище духовенство України однаково побоювалося обмеження своєї влади як з боку гетьмана, так і з боку московського патріарха. Брак визначеності в позиціях керівництва православної церкви, безумовно, відігравав негативну роль за умов Руїни. [3, ст. 65]

Передбачалась більша підлеглість українського духовенства Московському патріархові. До того ж ширилися чутки про надіслання митрополита з Москви. духовенство було дуже незадоволене.

Селянство

Великі зміни стали в житті селянства – вони стали, більша частина, вільними. Вони мали можливість вільно працювати на землі. Та великою перевагою було те, що нова влада, в період революції та військових дій, не мала можливості або часу розробить умови та розмір збору податі. Тому ця процедура проводилася рідко та неорганізовано.

На початку становлення держави як Хмельницький, так і Виговський , не стали складати реєстр козаків. Наявність реєстру означала б, що всі, хто не увійшов до нього, перетворювались на безправну, залежну частину. Відсутність же реєстру значно полегшувала життя селян. Українці пояснювали невиплату грошей реєстровим козакам надмірною кількістю останніх. Кожен селянин, який вважав себе козаком, відмовлявся платити податок. Відсутність такого реєстру давала можливість селянам переходить з одного стану до іншого.

Отже, в цілому становище селян значно покращилося. Більшість з них стали вільними, з'явилися реальні умови для підвищення соціальної мобільності. Щоправда, такий стан справ був тимчасовим, це був своєрідний соціальний компроміс, і все це не могло не позначитись на подальшому України.

Звичайно, скуштував цей „ковток свободи”, селяни були налякані прагненням гетьманів повернутися до Польщі, поверненням всіх маєтків польській шляхті та знов попасти під її гніт.

Постійної системи оподаткування на той час не було; стація бралась в одних місцевостях залежно від кількості волів і коней, в інших – від кількості землі.

З посполитих селян і міщан збиралися численні податки і збори: на утримання органів управління, війська та суду в Україні; на утримання органів міського самоврядування та на церкву; на користь гетьманської адміністрації; надавати підводи для службових осіб гетьманського і царського урядів, квартири військам. Жителі сіл повинні були будувати і ремонтувати мости, греблі та млини. На той час розмір податків не був точно визначений, це давало старшині можливість зловживати зборами.

Велике невдоволення існувало і тому, що податковий тягар, майже, повністю лягало на посполитих і міщан, коли панівні стани – старшина, шляхта і духовенство – були звільнені від будь-яких податків і повинностей.

Покозаченні селяни

З початком визвольної війни в 1648 році, до Б.Хмельницького, до козацьких загонів почали приєднуватися селяни. У свідомості селян того часу ідеалом суспільного ладу виступав козацький вільний лад. Селяни вважали, що , перетворюючись на козаків, вони звільнялися від будь-яких феодально-кріпосницьких відносин щодо шляхти. І таке масове покозачення спричинило глобальні зрушення в соціальній структурі суспільства.

З часом, покозачені поступово втрачають всі козацькі пільги, на що зростає незадоволення своїм становищем, яке перетворюється на важливу загрозу для гетьманської адміністрації.

Перші незадоволення простих козаків проявилися ще за часів Б.Хмельницького. Незадоволення полягало в тому, що козаки не отримували ні нагород з походів, ні здобичі, а інколи їх кидали з одного бою в другий за інтереси держав – союзників, коли провіант і той був відсутній.

Взагалі причиною всіх внутрішніх спалахів проти гетьмана були обумовлені тим, що покозаченні не хотіли переходить у другі суспільні верстви та платить податі, та залишившись козаками вимагали платню на утримання. Та численність покозачених залишалась такою, що фізично неможливо було виплатити всім гроші, отримуючи доходи лише з винних та тютюнових податків.

Козацтво

Найбільші зміни в соціальній структурі українського народу були пов'язані з процесом „покозачення”, внаслідок чого козацтво стало найчисленнішою соціальною верствою, яка претендувала на особливу роль і місце у державі. Слід зазначити, що внутрішній склад козацтва був неоднорідним, тут можна виділити три групи:

1)         Перша група – це „реєстрові козака”. Вони становили, на початку Хмельниччини, основу козацької армії, це була привілейована частина суспільства, і саме на неї спиралася старшина.

2)         Другу групу складав численний прошарок тих, хто брав участь у війнах, перейшов до козацького стану і не бажав повертатися до колишнього життя. В умовах миру їх становище було непевним, та вони були готові зі зброєю в руках захищати свої усі привілеї, які давало звання козака: платню, землі, звільнення від податків, право участі в політичному житті і впливу на рішення старшини. Саме представники цієї групи збиралися на Запорожжі і зустрічалися серед учасників „козацьких повстань”.

3)         Третя група складалась з козаків, „що оселянились”. Це люди, які з встановленням миру повернулися до мирної праці, до землі але бажали залишити за собою всі права козаків. [3, ст.72]

Козаки, як старшини, так і прості козаки Запорозької Січі, переслідували свої власні, небезкорисливі інтереси. Представники другої та третьої груп не входили до реєстру, отже, не отримували державної платні і не могли вимагати її. Головним і практично єдиним джерелом доходів для них набіги на татар.

Велику роль зіграла в історій того часу боротьба рядового козацтва і посполитих проти гніту старшини і наступу царизму затримувала юридичне оформлення кріпацтва і звуження політичної автономії України.

Стає зрозумілим, чому між козацькою старшиною і запорозькою старшиною зростала ворожнеча. Якщо представники першої групи відносили себе до політичної еліти нової держави, то останні залишалися просто військовими ватажками., яких гетьман Виговський презирав. [3, ст. 72]

Варто погодитися з думкою українських істориків про те, що в ці роки роль Запорозької Січі значно зменшилася. Їх не запрошували на вибори гетьманів, вони не брали участі у військових радах тощо. І це, звичайно, не влаштовувало запорозьку верхівку.

Соціальну напруженість другої половини 50-х років XVII ст. в Україні спричинили глибокі протиріччя, породжені епохою козацьких війн. Державне будівництво не завершилось – зовнішня небезпека і численні внутрішні негаразди заважали цьому. Перша ж мирна пауза проявила всі суперечності. Постали два питання, відповідь на які не було: яким коштом жити тим, хто покозачився, і яким чином зібрати податки з тих селян, що вважали себе козаками. Утворювалося зачароване коло: зібрати гроші було важко, оскільки селяни називали себе козаками, розподілити гроші між рядовими козаками також було неможливо через відсутність реєстру, а затримка платні викликала незадоволення. [4, ст. 97]

ІІ Наслідки

 

Наслідки цього періоду були вельми плачевні.

Насамперед не було одностайності серед гетьманів; вони , то й діло, поступались інтересами країни на користь своїх благ, ніхто не звертав увагу на потреби простих людей, вони були в погоні за своїми амбіціями. І дійсно, в боротьбі цих „честолюбств”, переможцями вийшли тільки сусідні іноземні держави, які отримали по чималенькому шматку розірваної козацької країни.

На Правому березі, в ході безперервних війн к початку 80-х років, закінчилося гибеллю всього: мрій, сподівань та взагалі України. Разом з нею загинула Правобережна козацька армія, Правобережне козацтво припинило своє існування. Дві „Чигиринські” війни с турками завершали запустіння цього краю. Згідно змісту „Бахчисарайського миру” – ці землі повинні були так і залишатися пустелею, тобто „руїною”.

На Лівому березі все більше та наполегливіше проявляється фактор російського присутності. Розставив, ще при Брюховецькому своїх воєвод по городах Лівобережжя, Росія, по суті, поступово впроваджувала свою громадянську адміністрацію, витісняючи тим армійську структуру правління. Тепер власті козацькій, взагалі, прийшлося потіснитися перед Державою російською.

Лівобережна Україна одержала змогу перейти до нормального, для свого часу, феодального суспільства та хазяйства, що без відповідного класу – селянства було б практично неможливе. Саме це селянство в його первозданнім виді було сформоване та виснажене жахами епохи „Руїни”. Виходить, що загибель Правобережжя забезпечив майбутнє Лівобережжю і взагалі всій Україні. [4, ст. 45]

Зерна нового громадянського феодального суспільства, отримав мінімально сприятливі умови для свого подальшого розвитку, почали поступово викидати пагони та проростати.

Висновки

 

Гетьманщиною називають територію Лівобережної України, яка після Андрусівського 1667 р. Перемир'я між Польщею та Московським царством увійшла на правах автономії до складу Російської держави (Правобережна Україна продовжувала виборювати незалежність у війнах з Польщею). Трохи пізніше до складу Гетьманщини ввійшло і місто Київ. Назва державного утворення походить від назви голови її уряду – виборного козацького гетьмана.

Звичайно, можна потішити себе мріями, якби ж Гадяцька угода І.Виговського в першому варіанті була тоді втілена в життя (на що, насправді, не погодилася ні польська шляхта ні український простий люд, із різних причин), це була б умова стабільного союзу України й Польщі. Та все це лише приваблива утопія, фантазія невеличкої групи політиків, які випередили свою епоху, фактично запропонували проект конфедерації України, Польщі, Литви, Росії і Криму, це мрія. [3, ст.320]

Та за місць цього прийшов жорсткий, неймовірно кривавий час. Почавши з повстання за потреби реєстрового козацтва, до своєї середини прийшов в ореолі великих сподівань, якими і жив на той час весь український народ. Та надії не виправдалися, все завершилося, як народ назвав потім, „Руїною” – тобто найбільшою розрухою: масовою гибеллю людей, перетворивши мальовничий, квітучий краї, в покинуту людьми пустелю.

І ось перед нами, на історичній сцені України, якась безладна та безглузда гра випадковостей. Змінюються гетьмани, з'являються і зникають партії; походи, битви і мирні переговори мерехтять перед нами, неначе в калейдоскопі. Нарешті все рушиться, знищуючи політичну цільність і самостійність України. [1, ст. 116]

Українському народу не вдалося досягнути своєї мити і побудувати незалежну національну державу, тому що дві цілі: особиста воля цілковитої більшості українського народу та створення механізму незалежної української держави в умовах тогочасній дійсності взаємо виключали один одного. Без закріпачення селян неможливо створить нормальну феодальну державу, а без існування вільного селянства та козацтва, ця держава не могла існувати, не могла відстоювати свою свободу. У цей період йшла відважна боротьба між вільним українським селянством і козацтвом, бажаючим любою ціною відстоять свою свободу, і тими силами українського суспільства, яка стрімко перетворювалася у владарюючу верству феодальної держави. В цій боротьбі український народ загубив частину своєї незалежності, а українська держава не була збудована. До 80-х років XVII ст. величезні плодовиті землі розташовані від Південного Буга і до Дніпра, а далі від Черкас і до Запоріжжя були збезлюдненні і перетворилися в пустелю.

І в конечному результаті український народ, після довгих випроб, після виснажливих війн, повернулися, знов таки, до феодального суспільства, до гніту, тільки під другим підданством, під власним керуванням Російської імперії.

Література

1-    О.Я.Єфименко –Історія України та її народу – Київ; „Мистецтво”; 1992р .- 254 ст.

2-    Г. Коваленко – „Українська історія”; Київ” „Велес”; 1993р. – 176 ст.

3-    Т. Яковлєва – „Гетьманщина в ІІ половині 50-х років XVII століття. Причини і початок Руїни.”; - Київ; Основи; 1998р. – 447 ст.

4-    Ю.М.Ефремов – „Украина и „Руина” от Хмельницького к Мазепе” – Киев; 1992 г.- 60ст.

5-    Я.І.Фалько – „ Руїна. Гетьманщина” – Токмак;Спілка журналістів газети „Кіровець”; 1991 р. – 34 ст.

6-    О.І.Гуржій – „Руїна” Друга половина XVII ст. – Київ; Україна; 1996 р. – 431 ст.

7-    Л.Г.Мельник – „Боротьба за українську державність XVII ст. – Київ; Освіта; 1995 р. – 192 ст.

8-    М.Драгоманов – „Про Українських козаків, татар та турків” – Київ; Дніпро; 1991 р. – 45 ст.

9-    О.І.Гуржій (упор.) – „Спалах у темряві: середина XVII ст. – Київ; Україна; 2002 р. – 435 ст.