Оцінки Одеського порто-франко в історіографи середини 1930-х-середини 1980-х pp

3.3. Оцінки Одеського порто-франко в історіографи середини 1930-х-середини 1980-х pp.

В післявоєнній історіографії, так само як і в літературі попередніх періодів, мали місце досить відмінні, іноді й прямо протилежні висновки що до впливу Одеського порто-франко (1819 -1859 pp.) на українську економіку.

Серед істориків, що вважали наслідки функціонування режиму "вільної торгівлі" виключно негативними, особливо слід відзначити В. Золотова, який досить докладно, та аргументовано виклав свою позицію в ґрунтовній монографії, присвяченій зовнішній торгівлі українських портів. В першу чергу, дослідник вказував на втрати російською промисловістю ринків збуту в Одесі й в Південній Україні, занепад місцевої промисловості, засилля іноземних купців ("Наплыв дешевых иностранных товаров нанес сильный удар по интересам русских промышленников и купцов, торговавших на Юге страны отечественными товарами. Контрабанда распространялась по всей Украине и проникала даже в центральные районы страны"), значні втрати державних митниць.

В. Золотов фактично більш грунтовно й аргументовано висловив концепцію супротивників порто-франко XIX ст., доповнивши її новими фактами та статистичними даними. Так, грунтуючись на архівних документах, історик доводив, що новоросійський губернатор А. Рішельє, якого часто називали головним ініціатором порто-франко, насправді був проти його введення. (Цікаво, що А. Скальковський у свій час, стверджуючи, що А. Рішельє був палким прихильником введення режиму "вільної торгівлі" в Одесі, також посилався на архіви)240.

Обмеження порто-франко в 1822 році В.О. Золотов вважав "дуже неважливим" й дивувався реакції на нього прихильників вільної торгівлі. ("Но даже эти незначительные ограничения одесского порто-франко вызывали возмущение дворянства Южной России и иностранного купечества").

Історик зазначав, що після заборони, за поданням міністра Канкріна: у 1825 році вивозу виробів одеської промисловості за межу порто-франко без мита, міське виробництво втратило майже всі ринки збуту. Проте В. Золотов бачив в тому провину не цієї заборони, а існування режиму порто-франко взагалі. Політику ж Канкріна він вважав за безумовно прогресивну (про це вже йшлося у попередньому розділі). Так само, як і критики порто-франко XIX ст. В. Золотов не знаходив у цьому режимі жодної позитивної риси.

Пояснюючи причину тривалого існування одеського порто-франко, В. Золотов зазначав: "Оно явилось проявлением противоречивого характера внешнеторговой политики царского правительства, складывавшейся под влиянием как узкоклассовых интересов помещиков, так и общих интересов дворянского государства". Останнє твердження про протиріччя між загальними інтересами держави й "узкоклассовыми интересами дворян Южной России" історик наводив неодноразово, й воно за змістом фактично тотожне відомому висловленню Г. Неболсіна про протиріччя інтересів "частини" й "цілої держави".

Деяки дослідники зазначаючи як позитивні, так і негативні моменти порто-франко, давали негативну загальну його оцінку.

Збереглася в історіографії й традиція загально позитивного ставлен¬ня до наслідків порто-франко. Так, О. Дружиніна, вказуючи на наявність певного негативного впливу режиму вільної торгівлі на місцеву промис¬ловість, зазначала: "однако считая важным сбыт хлеба на внешних рынках и общественное разделение труда, которое сложилось между промыш-ленно развитыми губерниями и Южными и Юго-восточными регионами - с другой, нельзя не признать положительной роли порто-франко".

Отже це твердження майже повторює концепцію "буферної економіки" О. Оглоблина, хоча і з прямо протилежною оцінкою ситуації, що створювалась в економіці України внаслідок існування порто-франко.

О. Дружиніна стверджувала, що режим вільної торгівлі, залучаючи значну кількість суден, зменшував ціни на фрахт для торгівлі хлібом (доказуючи це на статистичних даних). Вона, не погоджуючись з В. Золотовим, зазначала, що його твердження про вигідність порто-франко лише для іноземців й реакційного дворянства занадто спрощені (на Півдні переважали землевласники, що використовували вільнонайману працю).

О. Дружиніна писала, що В. Золотов сам собі суперечив, бо, заперечуючи будь-яку користь від порто-франко в іншому місці, визначав позитивний вплив хлібної торгівлі в Одесі на нагромадження купецьких капіталів. Але тут визначна дослідниця історії Південної України мабуть помилялася, оскільки В. Золотов так саме, як і його попередники у XIX ст., заперечував наявність будь-якого позитивного впливу порто-франко на хлібну торгівлю. Таким чином в історіографії зберігалися й різні позиції стосовно того, чи сприяло порто-франко розвиткові хлібної торгівлі.

Традиції загалом позитивних оцінок значення одеського порто-фран¬ко для української економіки певною мірою продовжувались у повоєнні роки також і істориками західної української діаспори. Наприклад, Н. Полонська-Василенко (так само, як до того О. Оглоблин) вважала вислів Г. Неболсіна про інтереси "частини" та "цілого" що до порто-франко формулюванням головного принципу економічної політики Росії стосовно інтересів України. "Цей принцип, - підкреслювала дослідниця, - червоною ниткою проходить через всю історію господарства України". Виходячи з цього, посягання російських урядовців на права одеського порто-франко розглядалися Нііолонською-Василенко як посягання на українські економічні інтереси.

Проте, здається, не всі дослідники з діаспори оцінювали порто-франко позитивно. Так, Б. Кравченко, спираючись на дослідження американської дослідниці П.Херліхі, вважав шкідливим для господарства України не тільки режим порто-франко, але й зовнішню торгівлю Одеси загалом оскільки остання начебто приносила користь лише іноземним негоціантам ("зростання Одеси почалося з першої половини XIX ст., коли іноземний капітал перетворив її на основний порт і комерційний центр для експорту українського збіжжя.

Торгові багатства зосереджувалися в Одесі, але не затримувалися на українській території, а вивозилися поза її межі, ніяк не прислужившись економічному розвиткові цього регіону, не кажучи вже про ті, що знаходилися в глибині країни"), а також засобом перетворення України на економічну колонію Європейських країн та Росії (за Б. Кравченком Одеса виконувала роль "проміжного пункту" між російським центром та світом. Такі "проміжні пункти" були типовим явищем для звичайних економічних колоній).

Авторів ХIХ ст. здебільшого можна поділити на палких прихильників порто-франко та запеклих його супротивників. Традиції лише позитивних чи винятково негативних оцінок одеського порто-франко знайшли продовження і в історичній літературі. Проте, у 1920-х роках було покладено початок більш докладному та неупередженому вивченню історії порто-франко, яке дозволило відмовитись від традиції малювати одеське порто-франко тільки "білими" чи тільки "чорними" фарбами. Представники нової традиції (її фундатором можна вважати О.Оглоблина, а послідовниками І. Гуржія, О. Дружиніну та ін.) визначали як позитивні так і негативні впливи порто-франко на вітчизняну економіку. Саме цей підхід до вивчення порто-франко на відміну від "чорно-білих" оцінок, напевно, вважати найбільш виваженим, ґрунтовним та насправді науковим.

Таким чином, в літературі XIX - XX ст. зберігались різні погляди та підходи до вивчення одеського порто-франко 1819-1859 pp. Позиції істориків тут багато чого запозичили з аргументів та оцінок учасників запеклої полеміки, що точилась з приводу функціонування режиму порто-франко в літературі ХГХ ст. Окрім того в історіографії оцінки порто-франко як фактору зближення господарства України із світовою економікою залежали від поглядів дослідників на загальний характер зовнішньої торгівлі Наддніпрянщини та місця України в світовому розподілі праці.