Проблема походження слов'ян в історіографії

Проблема походження слов'ян в історіографії

Слов'яни – одна з найчисленніших груп давньоєвропейського населення. Час її виділення з індоєвропейської спільності ще недостатньо з'ясовано, хоча цьому питанню, як і пошукам слов'янської прабатьківщини, присвячена велика література. Проблема ускладнюється тим, що, на відміну від деяких інших європейських народів, слов'яни дещо пізніше взяли участь в тих історичних подіях, які висвітлені у письмових джерелах. Як відомо, існує чимало припущень щодо прабатьківщини слов'ян. Розглянемо деякі з них.

Найдавніша дунайська концепція пов'язана з ім'ям літописця Нестора, який писав у своїй «Повести временных лет»: «…по довгих же часах сіли слов'яни по Дунаєві, де є нині Угорська земля і Болгарська. Від тих слов'ян розійшлися вони по всій землі І прозвалися іменами своїми, – [від того], де сіли, на котрому місці». Ця концепція була підтримана П. Шафариком у монографії «Слов'янські старожитності» і ввійшла в літературу під назвою карпато-дунайської теорії. Незважаючи на критику з боку ряду дослідників, вона й донині має своїх послідовників як серед лінгвістів (О.М. Трубачов), так і серед археологів 1). І. Ляпушкін). Не позбулася прихильників і віслоодерська теорія, створена польськими науковцями Ю. Костшевським, М. Рудницьким і підтримана в значній своїй частині Т. Лер-Сплавинським. Зокрема, В.В. Сєдов та І. П. Русанова зв'язують походження слов'янських ранньосередньовічних старожитностей празької культури з пам'ятками поморськопідкльошової й пшеворської культур з доби латену і перших століть н. є., які існували на території Польщі.

Третя, найчисленніша група дослідників – істориків-медієвістів, лінгвістів, археологів – розміщує давніх слов'ян між Дніпром і Віслою в північному лісовому або південному лісостеповому регіонах (Л. Нідерле, М. Фасмер, Н.А. Шахматов, В.П. Петров, Ф.П. Філін та ін.). За матеріалами археологічних розкопок останніх десятиліть доведена слов'янська належність ряду культур у цьому регіоні, але не раніше рубежа І тис. н. є.

Починаючи з 50х років з'являлися праці, в яких вчені-славісти, головним чином археологи М. І. Артамонов, П.М. Третьяков, Б.О. Рибаков, В. Генсель, спробували розсунути межі території можливої локалізації стародавніх слов'ян від Дніпра до Одри.

Спираючись на археологічні дані, можна досить упевнено твердити, що слов'яни (праслов'яни), принаймні з часу виділення їх у II тис. до н. е. з індоєвропейської спільності й до раннього середньовіччя (коли їх існування зафіксоване письмовими джерелами та однозначно підтверджене археологією), змінювали місця свого проживання. Тому кожна з наведених концепцій (тим паче остання, яка об’єднує попередні) стосовно того чи іншого етапу переселення або розселення слов'ян відповідає дійсності. Але до раннього середньовіччя вони ніколи не займали водночас усієї території між Дніпром та Одрою. Крім того, важко визначити межі регіону, що його слов'яни (праслов'яни) займали на певному етапі свого розвитку, й пов'язати ці межі з певними археологічними культурами або мовними явищами.

Ряд лінгвістів та археологів вважають, що вже на рубежі III–II тис. до н. е. разом з іншими етнічними групами з індоєвропейської спільності виділилася германо-балто-слов'янська група. її археологічний відповідник – культури кулястих амфор і шнурової кераміки. Праслов'янська спільність, на думку багатьох археологів, репрезентована тшинецько-комарівською культурою, що в II тис. до н. е. обіймала територію в межиріччі Одри та Дніпра. Диференційовані групи праслов'ян І тис. до н. • є. Б.О. Рибаков пов'язує зі східною частиною лужицької та поморсько-підкльошовою культурами в Середній Європі Й зі скіфськими землеробськими культурами лісостепової частини України.

Археологи, звісно, усвідомлюють майже цілковиту неможливість визначити етнічну належність археологічних культур глибокої давнини без ретроспективного погодження їх з пізнішими етнічно визначеними культурами, без зіставлення з письмовими джерелами або результатами інших наук (лінгвістики, антропології) тощо. А тому історичні реконструкції науковців-археологів сформульовані у вигляді гіпотез та більш чи менш вірогідних припущень. Зауважимо, що й можливості лінгвістики, висновки якої для вирішення проблем етногенезу нерідко мають вирішальне значення, стосовно епохи первісності обмежуються лише відкритими на території Середньої та Східної Європи пластами давньо-європейських гідронімів, які погано піддаються мовній диференціації.

Письмові джерела фіксують слов'ян – виразно, з прив'язкою до певної території – лише починаючи з середини І тис. н. є., коли наші предки виступають на історичній арені Європи як сформована суспільнополітична сила. Візантійські автори VI ст. Йордан, Прокопій Кесарійський, Менандр Протиктор, Феофілакт Сімокатта, Маврикій Стратег знають слов'ян під іменем венедів, антів та склавінів і характеризують їх як численний народ, що бере активну участь в історичних подіях Південної та Південно-Східної Європи. Йордан у своїй праці «Гетика», написаній у середині VI ст. і присвяченій північно-германським племенам готів, розповідає про племена Центральної й Східної Європи, що з ними готам доводилося стикатися на шляху свого переходу з Нижнього Повисли в Північне Причорномор'я, й відзначає венедів, антів і склавінів. Венедів знали і більш ранні автори – Пліній Старший (23–79 рр.), Тацит (55–120 рр.), Птолемей (100–178 рр.) Вони також розміщали слов'ян – венедів у Сарматії, на схід від Вісли. За Плінієм Старшим, венеди проживали між сарматами та германськими племенами скіррів і гіррів, Тацит же вагався, «чи віднести певкінів, венедів і феннів до германців чи сарматів…». Птолемей у своїй «Географії» згадує галіндів, судинів, стазанів та аланів. На думку багатьох істориків-славістів, ставани – це перекручена самоназва слов'ян.

До свідчень про територію розселення слов'ян – венедів слід додати ще одне раннє джерело – так звану Певтінгелову карту, відому в історіографії ще як Пентінгерові таблиці й датовану Л. Нідерле кінцем III – початком IV ст. Місця проживання венедів-сарматів позначені на ній у Дакії та межиріччі Нижнього Дністра і Дунаю. У 80ті роки молдавські та українські археологи виявили там археологічні пам'ятки III–V ст. типу Етулії, за характером житлового будівництва, поховального обряду і кераміки близькі до синхронних слов'янських пам'яток Верхнього і Середнього Подністров'я. З огляду на це Певтінгерова карта набуває особливої ваги, адже в ній міститься підтверджена археологічно перша звістка про заселення слов'ян амивенедами в III–IV ст. областей між Нижнім Дністром і Дунаєм.

У Йордановій «Гетиці» говориться про єдність походження венедів, антів і склавінїв: «…починаючи від місця народження Вістули, на безмежних просторах розташувалося багатолюдне плем'я венетів. Хоч їхні найменування тепер змінюються відповідно до різних родів і місцевостей, все ж переважно вони називаються склавінами й антами… Ці венети, як ми вже розповідали на початку нашого викладу – а саме при переліку племен – походять від одного кореня й сьогодні відомі під трьома іменами: венетів, антів, склавінів». Такі відомості потребують пояснення. В літературі наводяться різні погляди на етнос венедів. В історичних джерелах натрапляємо на згадки про венетів (венедів), які в різний час проживали в Галлії, Італії, Прибалтиці. На думку більшості вчених, вони не мали до слов'ян ніякого відношення й могли бути кельтами, іллірійцями, балтами. Деякі польські й радянські дослідники вважають, що серед прибалтійських венедів були і слов'яни, однак це важко підтвердити лінгвістичними та археологічними даними. Натомість повідомлення Йордана дозволяють пов'язати зі слов'янами чи прасловянами венедів, котрі займали регіони на схід від Середньої та Верхньої Вісли, тобто там, де, за Птолемеем, локалізується і плем'я ставанів (слов'ян). Ряд науковців вважають, що назву «венеди» германці перенесли зі своїх західних сусідів на східних–слов'ян. Ще в пізньому середньовіччі германці та фінни називали слов'ян венедами.

Таким чином, можна досить упевнено твердити: район проживання слов'ян-венедів у згаданий період обмежувався на заході середньою течією Західного Бугу і Верхньою Віслою, на південному заході – Верхнім і Середнім Дністром, на сході – Верхнім і Середнім Дніпром. Як випливає з Певтінгерових таблиць, у III ст. якісь групи венедів перейшли Дністер у нижній його частині.

Дещо конкретніше, ніж венедів, Йордан та інші візантійські автори локалізують слов'янські племена склавінів та антів. За Йорданом, склавіни живуть від міста Новієнтуна й озера, що зветься Мурсіанським, до Данастра, а на північ до Віскли (Вісли)… Анти, сильніші із них, поширюються від Данастра до Дапапра, там, де Понтійське море утворює вигин». «Ці племена, – повідомляє Маврикій Стратег, – займали суміжні регіони, оскільки між ними немає великої відстані, яку варто було б згадувати». Прокопій Кесарійський розміщує антів на схід від склавінів і на північ від утигурів, між Дніпром і Дністром: «Народи, які.тут живуть, у давнину називалися кіммерійцях, тепер звуться утигурами. Далі на північ від них [утигурів] займають землі незліченні племена антів».

Назва «анти» проіснувала недовго, до початку VII ст. Після 602 р. вона зникає з історичних хронік. За однією з історико-лінгвістичних версій, у процесі розселення на Балкани анти змішуються зі склавінами й надалі вже відомі під загальною назвою слов'ян. Таким чином, склавши, назва яких у трохи зміненому вигляді поширилася па всі слов'янські племена, в V–VI ст. вийшли за південні межі венедських земель, і візантійські автори вже знають їх на Дунаї. Тогочасні письмові джерела обмежують ареал поширення склавінських племен на північному заході Віслою, а на сході – Дністром (тут склавіни граничили з антами, котрі тоді займали межиріччя Дніпра, Дністра і Дунаю). Прокопій Кесарійський вважав склавінів та антів одним народом.

У візантійських авторів було надто мало відомостей про північні й східні межі земель склавінів і антів, а тому, згадуючи про ці межі, вони вживали загальну термінологію, що характеризувала просторовість або ж особливості ландшафту. Торкаючись побутових і соціально-економічних умов існування склавінів, Йордан вказує, що вони живуть у болотах і лісах. Те ж саме Маврикій Стратег пише про умови життя антів. Отже, в середині І тис. н. є. землі антів і склавінів простягалися на північ до Полісся і Верхнього Подніпров'я, ландшафт яких відповідає згаданим характеристикам. Що ж до згадки йордана про заселення антами вигину чорноморського узбережжя, то у світлі сучасних археологічних досліджень її слід вважати дуже приблизною. Пам'ятки пеньківської культури, безсумнівно, пов'язаної з антами, відкриті в Середньому Подніпров'ї, верхній частині Південного Бугу, в Середньому Подністров'ї та в Молдові, однак на Нижньому Дніпрі вони не відомі.

Важливе місце в дослідженні слов'янського етногенезу належить мовознавчій науці, оскільки вивчення мови невід'ємне від історії народу – її носія. Мовознавці чимало зробили для реконструкції загальнослов'янської мови як реальної лінгвістичної одиниці, що існувала протягом багатьох століть, досить успішно вирішили питання про її відношення до інших індоєвропейських мов і тим самим показали слов'янство як окрему етнічну спільність у сім'ї індоєвропейських народів.

Для пошуків стародавньої території слов'ян та визначення шляхів і районів їхнього розселення особливе значення має картографування архаїчних слов'янських гідронімів і топонімів. В.М. Топоров і О.М. Трубачов картографували й проаналізували гідроніми в басейнах Верхнього й Середнього Подніпров'я, а також Верхнього Подністров’я. Виявилося, що слов'янські назви найвиразніше (хоча і в невеликій кількості) локалізуються на півдні від Прип'яті та Десни. Розглянувши всі дані слов'янської архаїчної гідронімії, І. Удольп дійшов висновку: найдавніші слов'янські гідроніми компактно покривають верхів'я Пруту, Середнє й Верхнє Подністров'я аж до верхів'їв Вісли. Концентрація архаїчних слов'янських гідронімів у регіоні між Верхнім і Середнім Дніпром, верхів'ями Вісли, Верхнім Дністром і Прутом, наявність балто-слов'янських, ірано-слов'янських та германо-слов'яиських мовних зв'язків, а також відсутність у стародавній слов'янській мові слів, котрі позначають специфічні риси гір, морів та деяких порід дерев, поширених у Середній Європі (бук, тис, явір та ін.), – усе це свідчить про те, що вказана територія вимагає особливо уважного підходу при вивченні питання про територію формування слов'янської етнокультурної спільності. Тим більше, що дані візантійських авторів і сучасних лінгвістів значною мірою збігаються з результатами археологічних досліджень.

Не можна погодитися з думкою Ф.П. Філіна про бездоказовість зіставлення («накладення») ареалів археологічних культур з реконструйованими лінгвістичними регіонами. Така думка викликана певною переоцінкою можливостей лінгвістики й недооцінкою археологічних джерел у вивченні питань етногенезу. Ясна річ, на шляху до розв'язання проблеми походження слов'ян археологи, як і історики, стикаються з чималими труднощами. Але й порівняльне мовознавство має власні слабкі місця. Наприклад, мовні явища, як правило, неможливо датувати, а це значно звужує їхні історико-пізнавальні можливості. Крім того, поняття «історія мови» та «історія народу» не тотожні, хоча й пов'язані між собою. Останнє значно ширше і різноманітніше, воно включає в себе ще ряд інших важливих характеристик, не доступних лінгвістиці як предмет дослідження.

Не можна не відзначити корисної роботи, здійсненої антропологами щодо виявлення фізичного типу слов'ян, виділення його серед інших етнічних угруповань. Установлюючи єдність процесів слов'янського етногенезу, антропологи з'ясували, що в різних регіонах слов'янської території існують помітні відмінності у фізичній будові місцевого населення. Це дало можливість зробити висновок про вплив на фізичну будову слов'ян іншоетнічних рис – балтських, германських, фракійських та ін. Такий висновок дуже важливий при визначенні ядра території стародавніх слов'ян.

Однак антропологічні дослідження в галузі слов'янського етногенезу також наштовхуються на специфічні труднощі. Це, передусім, обмеженість і навіть цілковита відсутність джерел протягом ряду століть. Ось лише один приклад: у V–VIII ст., переважна частина лісостепового населення Східної та Центральної Європи ховала своїх небіжчиків шляхом трупоспалення. Саме в такий спосіб були здійснені найбільш ранні достовірні слов'янські поховання V–VIII ст.

У ситуації, що склалася у вивченні стародавньої історії слов'ян, особливого значення набувають археологічні матеріали. Вони не тільки значно доповнюють історичні, лінгвістичні, антропологічні та інші джерела, а й відкривають нові можливості для простеження історичного процесу, розкривають нові, часом несподівані риси соціально-економічного та культурного життя наших предків. Археологія досліджує пам'ятки матеріальної культури – житла, поховання, предмети побуту та праці, одяг, прикраси тощо, створені відносно замкнутими групами людей. Ці раритети характеризуються певними, лише їм властивими специфічними усталеними рисами, а головне – піддаються просторовим і хронологічним визначенням, що при зіставленні з історичними та мовними явищами надають їм необхідні орієнтири та географічні прив'язки.

Археологічні культури не можна розглядати як щось застигле, раз і назавжди усталене. Протягом свого існування вони змінювалися, розширювали свою територію входили як органічний компонент у нові культурні утворення, відображаючи тим самим зміни в розвитку тієї етнічної спільності, котру вони репрезентували. При цьому слід мати на увазі, що на кожному новому етапі суспільного життя в кожній культурі завжди залишалися елементи, що сполучали її з попереднім етапом. Таке розуміння археологічної культури дає змогу простежити послідовність розвитку матеріальної культури слов'ян, визначити її територіальні зміни й, застосовуючи ретроспективний метод, поступово дійти до її найдавніших джерел.

Проте ретроспективно-типологічні дослідження дають позитивні результати лише за наявності матеріалів усіх без винятку хронологічних ланок, що вивчаються. Будь-яка лакуна в цьому «хронологічному ланцюзі» звужує можливості типологічних зіставлень і врешті-решт спричинюється до помилок у підсумкових висновках. Донедавна таким вразливим місцем у вивченні слов'янських старожитностей були пам'ятки V–VII ст., ґрунтовне дослідження яких розпочалося лише в 50х роках, нашого століття. Поганим станом вивчення їх якраз і зумовлювалися ті невдачі, що спіткали археологів у пошуках безпосередньої генетичної лінії розвитку пам’яток від першої половини І тис. (а також більш ранніх) до давньоруського періоду. Матеріальна культура слов'ян третьої чверті І тис. виявилася не такою, якою її уявляли науковці ще на початку 50х років. І вже зовсім неспроможними уявляються теоретичні побудови, коли, виходячи зі слушної в принципі думки про глибоку давність слов'ян на території Європи, їм довільно приписувалися стародавні археологічні культури на певних територіях, заселених від пізнього середньовіччя й донині різними слов'янськими народами, а пізніші культури розглядалися як наступні ланки нерозривного ланцюга їхнього історичного розвитку.

Останніми роками пошуки слов'янських старожитностей і здійснюються шляхом ретроспекції від відомого до невідомого вглиб віків. Цей метод почав давати позитивні результати лише після відкриття поселень празької, пеньківської, колочинської й дзєдзіцької культур V–VII ст., які заповнили хронологічну лакуну між пам'ятками першої та другої половини І тис. і які вдалося пов'язати з письмовими даними про слов'ян. Густа мережа цих поселень покриває величезну територію від верхів'я Дніпра та Прип'яті на півночі до Балканського півострова на півдні та від верхів'я Десни і Сейму на сході до межиріччя Ельби й Заале на заході. Тепер матеріали з цих поселень – найцінніше джерело з історії та етнографії стародавнього слов'янства, тож стаціонарному широкому вивченню слов'янських пам'яток V–VII ст. приділяється особлива увага.

Хоча матеріальна культура слов'ян V–VII ст. позначена рядом спільних рис, котрі свідчать про єдність етнокультурних процесів, унаслідок яких і виникла ця культура, в ній чітко виділяються названі вище чотири локальні групи. Межі трьох з них – колочинської, пеньківської та празької – сходяться у Подніпров'ї на Київщині. Від цього місця колочіїнські пам'ятки поширюються на північний схід по притоках Дніпра–Десні, Сейму, Сожу, Березині, леньківські – на південь по Дніпру, його лівих і правих притоках, а також по Південному Бугу до Дністра, празькі – на південний захід по Прип'яті, її правих притоках та по Верхньому Дністру до Верхньої Віслн, а на південь – через Середній Дністер по Пруту до Дунаю. Далі празькі пам'ятки розташовуються по Дунаю аж до верхів'я Ельби. Четверта – дзєдзіцька – група слов'янських пам'яток обіймає територію Центральної і Північної Польщі.

За характером житлового будівництва, поховального обряду, кераміки згадані культури типологічно сполучаються з попередніми більш ранніми культурами. Колочинська і пеньківська культури типологічно близькі до київської культури 111 – початку V ст., але остання включає до себе ще й елементи черняхівської культури. Крім того, у процесах формування колочинської культури брали участь балтський, а пеньківської – тюркський компоненти. Празька культура виникла на основі слов'янської частини черняхівської культури типу Бовшева–Теремців Ш – початку V ст., а також деяких елементів київської культури. У свою чергу, черняхівські та київські старожитності генетично пов'язані з волинсько-подільською та пізньозарубинецькою культурними групами І–ІІ ст., а останні – із зарубинецькою культурою кінця III ст. до н. е. – І ст. н. е.

Шляхом картографування пам'яток згаданих культур, позначених наявністю місцевих елементів, з'ясована певна стабільність в їхньому розташуванні на одній і тій же території в суміжній зоні Лісу і Лісостепу протягом усього періоду їхнього існування з початку 1 тис. до V ст. н. є. Типологічно й хронологічно вони пов'язуються з ранньосередньовічними слов'янськими культурами. Отже, можна твердити про їхню генетичну спадкоємність та про належність їхніх носіїв до споріднених груп населення, & звідси– й про визначення території формування східнослов'янської етнічної спільності на межі Лісу та Лісостепу в межиріччі Дніпра і Вісли.

Разом з тим археологічні дослідження розкрили і складність процесів етнокультурного розвитку на рубежі І тне. до н. е. – І тис. н. є. та першій половині І тис. н. є. на території Південно-Східноі Європи. В цей час тут простежуються безперервне заселення і поетапний розвиток матеріальної культури, з одного боку, автохтонного слов'янського населення, а з іншого – привнесених із-зовні іраномовного, фракійського, германського, балтського, тюркського елементів. Особливо помітну роль в цих процесах відіграли готи – носії вельбаркської культури. З їх приходом в кінці II – на початку III ст. н. є. змінюється політична ситуація в Південно-Східній Європі. Вони стають провідною воєнно-політичною силою, очолюють племінні об'єднання в межах черняхівської культури, куди входили слов'яни, пізні скіфи, сармати, фракійці, і ведуть готські (скіфські) війни з пограничними римськими гарнізонами на Дунаї. У складі черняхівської культури виділено пам'ятки, належність яких означеним вище етнічним групам не викликає сумніву. Складне сплетіння політичних, економічних та культурних інтересів різно-етнічних груп, їхній відхід або поступова асиміляція місцевим народом усього прийшлого – одна з важливих закономірностей історичного розвитку Південно-Східної Європи в І тис.

У V–VI ст. слов'янські пам'ятки вже цілком домінують у лісостеповій частині Південно-Східної Європи. В цей час розпочинаються процеси великого розселення слов'ян. Із межиріччя Дніпра і Дністра вони просуваються в Подунав’я, де діляться на дві групи. Одна йде на південь, на Балканський півострів, інша – вгору по течії Дунаю, займає межиріччя Ельби й Заале та просувається на північний захід. На Ельбі вона зустрічається і змішується ще з одним потоком, який рухається па захід приморським шляхом із межиріччя Вісли та Одри. Слов'яни Лівобережжя України поступово заселяють нові землі на півночі та північному сході, до цього зайняті балтами і угрофіннами. На корінній слов'янській території – між Дніпром, Дністром і Західним Бугом – на основі празької культури формуються пам'ятки VIII–X ст. типу Луки Райковецької, а на Дніпровському Лівобережжі населення пеньківської й колочинської культур бере участь в утворенні волинцівських та роменсько-боршівських старожитностей.

Ці нові утворення, на відміну від попередніх (V–VII ст.), репрезентованих на нашій території лише двома великими об'єднаннями – склавінами та антами, включають до себе вже 13 різних племінних груп, відомих за літописними даними. Вони об'єднувалися у великі союзи – княжіння, створюючи тим самим передумови для виникнення в IX ст. східнослов'янської держави – Київської Русі.