Виникнення Центральної Ради, її склад, програма і соціальна база. Курс на політичну автономію України

2. Виникнення Центральної Ради, її склад, програма і соціальна база. Курс на політичну автономію України

 

Створення Української Центральної Ради

 

Події в Петрограді прискорили початок Української національно-демократичної революції. Водночас із конку­руючими владними структурами 3—4 березня 1917 р. в Києві було сформовано ще один центр влади, який став носієм ідеї національного відродження України, — Українську Центральну Раду. Вона швидко перетворила­ся на впливовий представницький орган народної влади. Ініціаторами створення Центральної Ради були лідери То­вариства українських поступовців (в червні 1917 р. воно були реорганізовано в Українську партію соціалістів-федералістів), українських соціал-демократів і соціалістів-революціонерів. До складу Центральної Ради увійшли представники політичних партій (члени українських пар­тій, російських меншовиків, есерів, кадетів, єврейських і польських партій та ін.), громадських, культурно-освітніх, кооперативних, військових, студентських організацій, на­укових осередків, православного духовенства. Централь­на Рада, яка до квітня 1917 р. фактично була громадською організацією, повідомила телеграмою Тимчасовий уряд про своє створення, висловивши при цьому сподівання на те, що «у вільній Росії задоволено буде всі законні права українського народу».

Лідерами Центральної Ради стали М. Грушевський (Го­лова), В. Винниченко, С. Єфремов, С. Петлюра, М. Порш та ін. Ідеалом М. Грушевського була «федерація соціалістич­них республік Європи», рівноправними членами якої мали бути «Українська Радянська Республіка і Російська Совєтська». На сторінках відновленої у 1917 р. газети «Нова Рада» М. Грушевський висував головний лозунг національ­но-визвольного руху на тогочасному етапі — побудова на де­мократичних засадах національно-територіальної автономії України в Російській федеративній республіці.

Автономна Україна, як вбачав він, повинна мати всі державні атрибути. У брошурі «Якої ми хочемо автономії та федерації» М.Грушевський писав, що «...українська тери­торія має бути організована на основах широкого демократичного (нецензованого) громадського самоупорядкування, від самого споду (« дрібної земської одиниці») аж до верху — до українського сейму. Вона має вершити у себе вдома всякі свої справи — економічні, культурні, політичні, утримувати своє військо, розпоряджатися своїми дорогами, своїми доходами, землями і всякими натуральними багатствами, мати своє законодавство, адміністрацію і суд».

Провідну роль у визначенні основних принципів діяль­ності Центральної Ради та її роботі загалом відігравали найвпливовіші на той час Українська соціал-демократична ро­бітнича партія, Українська партія соціалістів-революціонерів та Українська партія соціалістів-федералістів.

Одночасно з Центральною Радою виникли Українські народні ради в Петрограді (голова О. Лотоцький) і Москві (голова О.Селіковський). Вони координували свої дії з Цен­тральною Радою. З ініціативи петроградської УНР її викон­ком проводив переговори з Тимчасовим урядом про призначення на державні посади в Україні українців, про повер­нення із заслання А.Шептицького — митрополита грекокатодицької церкви та ін.

Для об'єднання національно-визвольних сил України, остаточного визначення політичної програми Центральної Ради і завершення її організації 6—8 квітня 1917 р. було проведено Український національний з'їзд (конгрес). На ньому зібралося майже 1500 представників від різних полі­тичних, громадських, профспілкових та культурно-освітніх організацій губерній України, а також представники Гали­чини, Буковини, Холмщини, Петрограда, Москви, Криму, Кубані. Конгрес визнав верховну владу Тимчасового уряду і майбутніх Всеросійських Установчих Зборів. Його рішен­ня визначали основні принципи державотворення: широка національно-територіальна автономія України в складі де­мократичної федеративної Російської республіки; повне за­безпечення усіх прав національних меншин, які живуть в Україні; організація з ініціативи Української Центральної Ради, Краєвої Ради з представників «українських країв і міст, народностей і громадських верств...». На конгресі при­хильники двох крайніх лозунгів — «Україна для українців» і «Самостійна Україна» — опинилися в меншості. Як заз­начив В.Винниченко, конгрес «був першим кроком відрод­ження нації по шляху державності». Новий склад Цент­ральної Ради як народно-представницького органу Украї­ни (своєрідного парламенту) було обрано у складі 118 членів з правом кооптації нових. Головою Центральної Ради зно­ву обрано М. Грушевського, а його заступниками — В. Винниченка та С. Єфремова. 8 квітня було обрано ви­конавчий Комітет УЦР у складі 20 осіб, який у липні 1917 р. дістав назву Малої Ради.

Роботою Українського з'їзду закінчився перший етап Української революції і почався другий — етап наростання революційного руху в Україні. Після з'їзду українство досягло нового рівня національної консолідації, зріс автори­тет УЦР як верховного органу, центру українського виз­вольного руху.

Розглянуті на Конгресі питання обговорювалися і були схвалені на двох військових, селянському і робітничому з'їздах.

І Всеукраїнський військовий з'їзд (5—8 травня 1917 р.) проходив в атмосфері піднесення, викликаного рішенням центрального уряду про створення 1-ї національної військо­вої частини — полку ім. гетьмана Б.Хмельницького, деле­гат якого був обраний до президії з'їзду. З'їзд визнав Цент­ральну Раду «єдиним компетентним органом, покликаним вирішувати справи, що стосуються всієї України, відносин з Тимчасовим урядом», ухвалив резолюцію щодо «націона­лізації армії на національно-територіальному принципі» і заклик щодо негайного укладення демократичного миру «без анексій та контрибуцій на основі самовизначення на­родів». Ставилася вимога, щоб Центральна Рада одержува­ла з казни кошти, призначені на українські потреби. З'їзд обрав Генеральний військовий комітет при Центральній Раді, який за погодженням з російським Генштабом мав проводити українізацію армії. До його складу увійшли В. Винниченко, М. Міхновський, С. Петлюра (голова) та ін.

За участю цього комітету й українських фронтових вій­ськових рад на фронті у серпні 1917 р. було створено вже 27 українізованих дивізій.

Перший Всеукраїнський селянський з'їзд відкрився в Києві 28 травня 1917 р. Він ухвалив доручити УЦР разом із Радою селянських депутатів негайно виробити проект по­ложення про автономію України і про федеративно-демок­ратичний устрій Російської республіки.

Ці та інші з'їзди і конференції схвалили рішення націо­нального конгресу і наполягали на проведенні переговорів між Центральною Радою і Тимчасовим урядом про правове визнання автономії України. Таким чином, в Україні наби­рав силу національно-визвольний рух, ширилася неадекват­на російській Українська демократична революція, за своїм змістом національна та соціально-економічна.

Проголошення автономії України

Із створенням Центральної Ради в Україні виник ще один орган влади, який взяв курс на демократизацію громадського життя, національне

визволення співвітчизників, розв'язання соціаль­них конфліктів. Прагнучи позбавитись опіки "старшого брата", Центральна Рада насамперед домагалась від Тимчасового уряду широкої автономії для України. Шлях до нового ладу, за висловом одного з лідерів Центральної Ради Володимира Винниченка, пролягав через "самодіяльність, самотворення, само­управління".

Центральна Рада 22 березня 1917 р. звернулася з відозвою "До українського народу", в якій закликала зберігати спокій, вибирати нових людей в органи самоуправління, збирати гроші на український національний фонд, творити нове, вільне життя. На підтримку політики нового національного парламентсь­кого формування виступив Губернський кооперативний з'їзд 27-28 березня у Києві. Його делегати рішуче вимагали реорганізації Російської Республіки, надання автономії Україні, негайного звільнення митрополита Андрея Шеп-тицького та тисяч галичан і буковинців. Ці ж вимоги, а також скликання Установчих зборів звучали й на стотисячній маніфестації під жовто-блакитними прапорами 1 квітня у Києві, українських маніфестаціях у Петрограді й Москві, якими керували щойно створені міські Українські Національні Ради.

Для підтвердження своїх повноважень і надання їм більшої ваги Центральна Рада скликала 6—8 квітня Український національний конгрес, на нього прибули 1500 делегатів і гостей від губерній України, а також Петрограда, Москви, Криму, Кубані, Холмщини, Галичини. Конгрес ще раз підтвердив вимогу надання Україні національно-територіальної автономії, виступив за негайне звільнення полонених галичан, а також санкціонував новообрану Центральну Раду як Крайову Раду. її головою більшістю голосів знову був обраний Михайло Грушевський, заступниками — Сергій Єфремов і Володимир Винниченко.

Основою формування нового революційного парламенту став підготовлений М.Грушевським проект представництва, згідно з яким дві третини делегатів обиралися від губерній і міст, а ще одна третина — від столиці. Передбачалась також можливість наступного поповнення Центральної Ради новими членами. Вибори пройшли за такою схемою: від Київської, Волинської, Подільської, Катеринославської, Харківської, Полтавської губерній обиралося по чотири представники; від Чернігівської, Кубані, Таврії, Холмщини — по три; від губерній з меншістю українського населення — по одному; від великих міст України — Харкова, Одеси, Катеринослава, а також Петрограда й Москви — по два; від партій автономістів-федералістів — п'ять делегатів; українських соціал-демократів — четверо; українських радикал-демократів — три; українсь­ких есерів — три; самостійників — один представник. Центральній Раді надано право кооптації 15% її складу для представників національних меншин.

Оцінюючи результати цього представницького форуму, В. Винниченко зазначав: "Конгрес був першим кроком відродження нації по шляху державності. Будучи одночасно сильним організуючим і агітаційним засобом, він став першим підготовчим етапом у творенню як ідеї української держави, так і в частковому переведенню її в життя".

3. Взаємовідношення Центральної Ради та Тимчасового Уряду. I-й Універсал Центральної Ради, його завдання і мета. Сформування Генерального Секретаріату. II-й Універсал Центральної Ради Та його зміст

 

Взаємовідношення Центральної ради та Тимчасового уряду

 

19 березня у Києві відбулася стотисячна маніфестація, учасники якої звернулися до Центральної Ради з вимогою " вступити у прямі переговори з Тимчасовим урядом для вирішення питання про автономію. 7-8 квітня Центральна Рада скликала у Києві Український Національний Кон­грес, на який прибули делегати від губерній України, а також українських громадських організацій Петрограда, Москви, Криму, Кубані, Холмщини. На цей час до складу Центральної Ради входило понад 800 чоловік, які пред­ставляли селянські, профспілкові, робітничі організації, українські національні, дрібнобуржуазні партії та громад­ські організації інших національностей (російські есери, Бунд та ін.). За рекомендацією Центральної Ради почали створюватися підлеглі їй місцеві органи влади — так звані «українські ради» (губернські, міські, повітові).

Керівники Центральної Ради використали могутнє пат­ріотичне піднесення мас українського народу, підхопивши їх загальнодемократичні вимоги про скасування будь-яких обмежень щодо української мови, культури, суспільно-полі­тичного життя.

Однак Тимчасовий уряд не поспішав задовольнити ви­могу щодо політичної автономії України. В цих умовах Центральна Рада намагалася якомога більше розширити свою соціальну базу, притягнути на свій бік нові верстви населення. Тільки спираючись на реальну силу, можна було з надією на успіх розпочинати переговори з Тимча­совим урядом. Дуже важливою. у цьому відношенні для Центральної Ради виявилась підтримка з боку скликаних у Києві в травні 1917 р. всеукраїнських з'їздів: військового, селянського, робітничого.

Перший з них хоча й висловився за підтримку воєнної політики Тимчасового уряду, але водночас проголосив Центральну Раду «єдиним компетентним органом», здат­ним вирішити усі наболілі питання життя України. Учас­ники з'їзду ухвалили резолюцію щодо «націоналізації армії», тобто формування з солдатів-українців національ­них полків. З добровольців, переважно представників за­можних прошарків населення міста і села, створювалися загони «гайдамаків» та «вільного козацтва».

Селянський з'їзд відбувався в обстановці дедалі біль­шого загострення відносин між Центральною Радою і Тим­часовим урядом. Двосторонні переговори Грушевського з Керенським закінчилися безрезультатно, після чого Цент­ральна Рада обнародувала декларацію до Тимчасового уряду. В ній пропонувалося передати «українське питання» на розгляд міжнародної конференції, а до того встановити на Україні владу крайового комісара від Центральної Ради, при Тимчасовому уряді створити міністерство у справах України. Деякі делегати Всеукраїнського селянського з'їзду у своїх вимогах до Тимчасового уряду пішли значно далі, закликавши розв'язати питання про національне са­моврядування «за допомогою шаблі». Зрештою з'їзд ухва­лив не чекати, як пропонував Тимчасовий уряд, призначе­них на листопад Всеросійських Установчих зборів, а рані­ше скликати Українські Установчі збори, доручивши їм остаточно вирішити питання про самоврядування України. Щоб закріпити за собою й надалі керівництво націо­нальним рухом, і зважаючи на революційні настрої широ­ких народних мас, Центральна Рада 10 червня 1917 р. видала І Універсал, тобто державний документ у формі

звернення до населення. У ньому проголошувалася автономія України, що свідчило про крах національної політики Тимчасового уряду, який хотів, але вже був нездатний продовжувати традиційну великодержавну, шовіністичну полі­тику царизму, не мав сили зупинити наростаючий український національний рух.

Зрештою, керівництво Центральної Ради, яке в соціальній політиці не мало ніяких розходжень з Тимчасовим і урядом, після переговорів з прибулими до Києва в кінці червня міністрами Тимчасового уряду, пішло на поступки в питанні про автономію України. У виданому Централь­ною Радою 3 липня II універсалі проголошувалося: «Ми, Центральна Рада, яка завжди стояла за те, щоб не відділяти Україну від Росії, щоб вкупі з усіма народами її, прямувати до розвитку, та добробуту всієї Росії і до єднос­ті демократичних сил її, з задоволенням приймаємо заклик правительства до єднання і сповіщаємо всіх громадян України: «Ми рішуче ставимось проти замірів самочинного здійснення автономії України до Всеукраїнського Учредительного зібрання». Зі свого боку, Тимчасовий уряд погодився визнати крайовим органом влади утворений Центральною Радою уряд України- Генеральний секретаріат згідно з досягнутою домовленістю його влада поширювала

 

І Універсал Центральної Ради

 

Виконуючи ухвали численних віч та мітингів, зокрема, рекомендації Другого Українського військового з'їзду щодо автономії України, 23 червня 1917 р. Комітет (Мала Рада) Центральної Ради ухвалив текст І Універсалу Центральної Ради до українського народу, у якому зазначалось: "Ми не можемо допустити край наш на безладдя та занепад. Коли Тимчасове Російське правительство не може дати лад у нас, коли не хоче стати разом з нами до великої роботи, то ми самі повинні взяти її на себе. Це наш обов'язок перед нашим краєм і перед тими народами, що живуть на нашій землі. І через те ми, Українська Центральна Рада, видаємо цей Універсал до всього нашого народу й оповіщаємо: од нині самі будемо творити наше життя". Висловлювалась також надія на те, що автономний устрій разом з українцями будуть будувати й неукраїнські народи, що проживають в Україні; доводилась необхідність обрання демократичним шляхом Всенародних Українсь­ких Зборів (сейму).

Основні положення І Універсалу:

·          Автономія України у складі Рсії.

·          Право УЦР проголошувати універсали – акти конституційного значення.

·          Загальнонародні, рівні, прямі вибори Всенародних Ураїнських зборів (сейма) шляхом таємного голосування.

·          Відмова передавати податок в центральну російську казну, введення українського податку.

·          Представлення широких національно-культурних прав національним меньшинам України.

Того ж дня текст цього важливого конституційного документа був урочисто оголошений В.Винниченком на передостанньому засіданні військового з'їзду, а наступного дня — перед громадськістю у Троїцькому народному домі і вщерть заповненій Софіївській площі.

Прийняття І Універсала сприяло консолідаії (з’єднанню) української спільноти.

Через декілька днів після появи І Універсалу, 29 червня, Тимчасовий уряд спішно опублікував "Звернення до українського народу", в якому поставив риторичне запитання: "Чи ви не частина вільної Росії?... Не відривайтесь від загальної Батьківщини … Не розколюйте загального війська… Погибель Росі буде погибеллю і вашої справи..." Таку ж негативну реакцію викликав Універсал і в урядових російських партіях. В унісон їм звучала оцінка київських більшовиків, які звинуватили Центральну Раду в "українському шовінізмі".

Цікаво, що М. Грушевський пропонував більшовикам співпрацю і навіть один мандат (із 60) до Малої Ради, однак вони тимчасово від нього відмовились, про що повідомлялось на першому засіданні реформованої Малої Ради 24 липня.

Проголошення автономії України призвело до подальшого розвитку українського національного руху. І Універсал в майбутньому, закріпив авторитет УЦР в народі.

Сформування Генерального Секретаріату

Згідно з І Універсалом Центральна Рада фактично перебирала державні функції. 28 червня Комітет Центральної Ради створив тимчасовий революційний уряд — Генеральний секретаріат, на чолі з В.Винниченком, який водночас виконував обов'язки генерального секретаря внутрішніх справ. Генеральним писарем обрано кооператора-есера Павла Христюка, секретарем фінансів — директора Київського кооперативного банку безпартійного Христофора Барановського, секретарем міжнаціональних справ — ученого-літературознавця, соціал-федераліста Сергія Єфремова, секретарем військових справ — Симона Петлюру, секретарем земельних справ — діяча кооперації, соціал-демократа Бориса Мартоса, секретарем судових справ — адвоката, соціал-демократа Валентина Садовського, секретарем продовольчих справ — київського кооператора Миколу Стасюка, секретарем народної освіти — науковця, соціал-демократа Івана Стешенка. 1 хоч в українському політичному житті домінували есери, у першому складі уряду Центральної Ради переважали соціал-демократи, які об'єднали навколо своїх лідерів Винниченка і Петлюри (вони, на жаль, між собою нерідко конфліктували) чималі інтелектуальні сили.

Незважаючи на спротив Тимчасового уряду, загальну фінансову кризу, врешті-решт житлові незручності (секретаріати тіснились у кількох приміщеннях Педагогічного музею та готелю "Савой"), Генеральний секретаріат поступово опановував ситуацію і ставав повноцінною структурою виконавчої влади в Україні.

ІІ Універсал Центральної ради

 

Активність українських політичних сил украй занепокоїла Тимчасовий уряд. Наприкінці червня у Київ прибули три петроградські міністри: О.Кєренський, М.Терещенко та І.Церєтелі. Після дводенних російсько-українських переговорів було досягнуто компромісу: Центральна Рада зобов'язалась підтримувати петроградський уряд, а той своєю чергою погодився визнати автономний устрій України, а Центральну Раду — органом влади, не чекаючи Установчих Зборів.

Підсумки переговорів Центральна Рада узагальнила й оголосила у своєму II Універсалі 16 липня. Його суть:

·          Признавалось право України на автономію, котру повинні були затвердити Всеросійські Засновницькі збори. До затвердження цього закону УЦР зобов’язалася самовільно не проголошувати автономію України.

·          УЦР й Генеральний Секретаріат признані органами вищої державної влади України, їх склад призначається Тимчасовим урядом зі згодою з УЦР.

·          Не уточнювалась територія, на яку розповсюджувалсь влада УЦР та Генерального секретаріату й повноваження останнього.

·          УЦР повинна була поповнюватись найближчим часом представниками других, мешкаючих в Україні, народів.

·          Склад Генерального Секретаріату затверджувався Тимчасовим урядом.

·          Українські військові частини формувались під командуванням воєнного міністерства Росії.

·          Проблему земельної реформи повинні були вирішити Засновницькі збори.

Його текст було опубліковано не тільки українською, а й російською, єврейською та польською мовами. На жаль, Центральна Рада і насамперед український прем'єр, фактичний автор проектів універсалів соціаліст Володимир Винниченко, знову не приділили належної уваги формуванню національного війська. В Універсалі, зокрема, зазначалось: "що торкається комплектування українських військових частей, то задля цього Центральна Рада матиме своїх представників при кабінеті Військового Міністра, при Генеральному Штабі й Верховному Головнокомандуючому, які будуть брати участь у справах комплектування окремих частин виключно українцями, оскільки таке комплектування, по оприділенню Військового міністра, буде являтись з технічного боку можливим без порушення боєздатності армії". Володимир Винниченко й у численних своїх статтях доводив непотрібність регулярних Збройних Сил.

Згідно з II Універсалом, 12 серпня Центральна Рада ухвалила доповнити свій склад представниками національних меншин. Неукраїнським партіям та організаціям було надано 30% місць — 202 члени і 51 кандидат у члени Центральної Ради. Зокрема, з цією метою фракції Ради робітничих депутатів відводилось ЗО місць, Раді військових депутатів — 20, соціалістам-революціонерам — 20, меншовикам — 20, Раді об'єднаних громадських організацій — 10, кадетам — 10, народним соціалістам — 4, а також євреям — 50, полякам — 20, молдаванам — 4, німцям — 3, татарам — 3, грекам, чехам, білорусам, менонітам і болгарам — по одному місцю.

Наприкінці липня — в серпні дво-, а подекуди тривладдя закінчилось. Різко посилили тиск на національно-визвольні рухи Тимчасовий уряд, російські партії; знову "ожив" на Волині, Галичині та Буковині Південно-Західний фронт. Тимчасовий уряд відмовився від обіцянок, які дав Центральній Раді під час червневих переговорів. Кєренський знову намагався обмежити права Централь­ної Ради, надаючи їй під управу тільки п'ять губерній — Київську, Волинську, Подільську, Полтавську, Чернігівську, не допускаючи її влади до Чорного моря і Кубані.

У цих умовах київські більшовики намагалися зблизитися із Центральною Радою. Загалом організації РСДРП' в Україні, особливо на Донбасі і півдні, залишились осторонь українського руху й національної революції. Лише в місцевостях, де українське відродження відбувалось особливо бурхливо, окремі члени більшовицької партії українізувались. Так, у Полтаві два діячі РСДРП (б) Василь Шахрай і Сергій Мазлах фактично стали на позиції самостійності України і створення незалежної української більшовицької партії. Такі ж настрої підтримували в Києві більшовики Володимир Затонський, Юрій Лапчинський, Микола Скрипник. Зокрема, 2 липня Київський комітет РСДРП (б), відчуваючи необхідність окремого більшовицького центру для цілої України, створив Оргбюро у складі Георгія П'ятакова (голова), Володимира Затонського та Ісаака Крейсберга. Однак його фактично не визнали більшовики Харкова, Одеси, Катеринослава, Донбасу, які воліли підпорядковуватись безпосередньо петро­градському ЦК партії. І тому незалежно від інших організацій РСДРП (б) київські більшовики врешті-решт увійшли до Центральної Ради і навіть її Президії — Малої Ради.

Попри опір шовіністичних сил з Петрограда процес національного відродження охоплював все ширші маси України. У серпні 1917 р. 27 російських дивізій перейшли у табір українських визвольних сил. Зростали й сотні Вільного козацтва на Наддніпрянщині — громадські напіввійськові формування селянства, що виконували міліцейські, пожежні та просвітницькі функції. їх лідером, а відтак й отаманом став генерал Павло Скоропадський.

Список використаних джерел:

1.         Історія України, Курс лекцій. Книга 2 - К. «Либідь» 1991.- 464с. (115-129с.).

2.         Історія України, навч. посібник М.С.Пасічник Київ «Знання» 2005. - 375с. (434-450с.).

3.         Історія України, Ю.Зайцев – Львів: «Світ», 1996. – 488с. (218 – 223с.).

4.         Історія України, посібник, О.Д.Бойко, видання 2-ге доповнене Київ «Академвидав» 2004. – 665с. (321 – 330с.).

5.         Історія України, посібник, Київ «Академія», 2001. – 480с. (215 – 223с.).

6.         Історія України, В.В.Гузь, Київ «Академія», 2003. – 616с. (292 – 295с.).

7.         Історія України, Новий довідник, Київ Тов.«Казка», 2005. – 763с. (491 – 501с.).