Політика «опричнини»

2. Політика «опричнини».

За таких умов Іван IV запровадив політику, що піз­ніше дістала назву опричники (1565—1584).

Завдання опричнини було сконцентрувати матері­альні, людські та військові ресурси для продовження Лівонської війни, перерозподілити землі на користь вірного служилого стану, закріпачити селян, піднести авторитет особи царя, подолати опір свавільних бояр і князів.

Наслідки такої політики були досить сумні. Країна була розділена на дві частини: "опричнинський" особ­ливий уділ, у межах якого влада Івана IV була абсолют­ною, та "земщину", що формально була передана під опіку Боярської думи, але де також порядкували опричники, виконуючи накази царя. Серед опричників були представники знаті, зубожілих вотчинників та ін., піддані цареві.

Розпочався жорстокий терор: масова конфіскація вотчин, церковних земель, монахи і священики зазнава­ли знущань. Занепадали господарства і знаті, і малозе­мельних дворян, яких переселяли в інші місця, "очища­ючи" землі для опричників. Це, безумовно, згубно позна­чилося і на селянстві.

Неврожаї та епідемії 60—70-х рр. лише загострили си­туацію. Усе це призвело до цілковитого запустіння країни, втеч селян на Дон, грабіжництва і розбоїв. В1572 р. оприч­нина втратила своє первісне ім'я і почала називатися дво­ром із збереженням терору.

Не сприяла опричнина і перемозі у Лівонській війні. Сили противників переважали. 1569 р. Польща і Литва об'єдналися в одну державу — Річ Посполиту. До того ж кримський хан 1571р. вторгся з півдня і спалив Москву.

Зазнавши поразки від польського короля Стефана Баторія, Росія 1582 р. змушена була укласти перемир'я терміном на 10 років, згідно з яким країна поступалася Польщі всіма своїми володіннями в Лівонії, зокрема фор­тецею Юр'їв. Польща повертала Росії завойовані нею фортеці Великі Луки, Холм, Ревель, Веліж і Псковські передмістя, але утримала за собою Полоцьк.

Наступного року, згідно з перемир'ям зі Швецією, шведи одержували всі захоплені ними російські міста — Корелу, Івангород, Ям, Копор'є з повітами. Росія збе­рігала за собою невеличку ділянку узбережжя Фінської затоки з гирлом Неви. Через рік після перемир'я зі Шве­цією, 1584 р., Іван IV помер.

Поразка у Лівонській війні, розорення часів оприч­нини, голод і епідемії другої половини XVI ст. спричи­нили виключно тяжке становище держави.

Англійський посол Джільс Флетчер, що відвідав Ро­сію у 80-х рр. XVI ст., писав, що політика Івана IV "так розпалила загальне невдоволення і непримириму нена­висть, що це повинно закінчитися не інакше, як грома­дянською пожежею". Слова Флетчера дійсно були про­рочими.

3. Московська держава в XVII ст. Смутний час.

Після смерті царя Івана IV у Московській державі тривалий час панували внутрішній неспокій і госпо­дарський занепад. Під загрозою виявилося її подальше існування.

За царювання Федора Івановича(1584—1598), серед­нього сина Івана IV, фактичним правителем країни став Борис Годунов — брат дружини царя Ірини.

Коли бездітний Федір Іванович помер, Земський со­бор новим царем обрав саме Бориса Годунова (1598— 1605). Щоб подолати затяжну господарську розруху, він удався до жорстокої кріпосницької політики. Тим ча­сом несприятливі кліматичні умови спричинили голод. Народ був невдоволений. Повстали холопи під проводом Хлопка Косолапа. Хоча уряд і придушив повстання, саме воно було початком громадянської війни у Московській державі.

У цей час несподівано з'явився чоловік, який заявив, що він — Дмитрій — син Івана Грозного. Він ніби втік від убивць, найманих Годуновим, жив у Польщі і з допо­могою польських магнатів хоче відновити справедливість і сісти на престол. Насправді син Івана IV ще 1591 р. за­гинув за загадкових обставин. Ймовірно, що його ім'ям назвався дрібний галицький дворянин Григорій От-реп'єв.

1604 р. загін самозванця вступив у межі Московської держави і попрямував до столиці. До нього приєднувався народ. Здавалося, все сприяло здійсненню мети: у Москві раптово помер цар Борис, а його син став царем Федо­ром II. Бояри організували змову проти Годунових. Уві­рвавшись до царських палат, вони вбили Федора та його рідних.

Самозванець тріумфально вступив у Москву і був про­голошений царем, пізніше названим Лжедмитрієм І (1605—1606). Проте грабежі та зневажання національної гідності з боку польських найманців обурили москвичів, які повстали і вбили самозванця. Владу захопили боя­ри, котрі обрали царем Василя Шуйського (1606—1610).

Влітку 1606 р. у районі Путивля спалахнуло повстан­ня під проводом Івана Болотникова. У ньому брали участь селяни, холопи, козаки, посадські люди, дрібні дворя­ни. Народна армія оточила Москву. На бік повсталих пе­рейшло багато міст. Облога столиці тривала два місяці. Проте у вирішальну мить зрадили дворянські загони, що призвело до поразки. Болотников змушений був відступити спочатку до Калуги, а потім до Тули.

Чотири місяці царські війська не могли здобути Тули. Тоді за наказом царя річку, що протікала містом, пере­крили греблею, і вода затопила місто. Повстанцям обі­цяли зберегти життя, якщо вони відчинять браму міста. Проте, коли це сталося, Василь Шуйський наказав пе­ребити бунтівників. Болотникова схопили, осліпили, а потім утопили.

1607 р. з'явився ще один самозванець, який називав себе царевичем Дмитрієм, що зміг врятуватися від роз­прави. Незважаючи на безліч існуючих версій, похо­дження Лжедмитрія II досі не з'ясоване. Він закликав до повалення "боярського царя" і пішов походом на столицю. Його підтримували не лише магнати Речі По­сполитої, а й сам Папа Римський. Лжедмитрій II пі­дійшов до Москви, але захопити її не зміг і розташувався табором у Тушині (через це його назвали "тушинським злодієм"). Загони Лжедмитрія II нападали на містечка і села, грабуючи й утискуючи місцеве населення.

Василь Шуйський звернувся по допомогу до швед­ського короля Карла IX і 1609 р. уклав з ним Виборзь­кий договір. В обмін на загони шведських найманців Московська держава відмовлялася від своїх претензій на Балтійське узбережжя, віддавала Швеції м. Корелу з повітом і дозволяла вільний обіг шведської монети на своїй території.

Однак у зв' язку з тим, що Польща перебувала у стані війни зі Швецією, це дало їй привід до відкритої інтер­венції проти Московської держави.

Наприкінці літа 1609 р. війська польського короля Сигізмунда III вторглися в Московську державу. Поляки підійшли до Смоленська, населення якого упродовж двадцяти місяців мужньо відбивало їхні напади. Туди поспішили і шляхтичі з Тушина, залишивши Лжедмит-рія II напризволяще. Він таємно втік у Калугу, де не­вдовзі був убитий.

Улітку 1610 р. поляки підійшли до Москви і завда­ли поразки царським військам. Шлях на столицю було відкрито. Шведські найманці розбіглися і почали гра­бувати місцеве населення. Це спричинило змову проти Василя Шуйського, котрого насильно постригли в ченці.

Владу в країні захопило угруповання з семи бояр — "семибоярщина"— на чолі з князем Федором Мстиславським, що проголосила московським царем польсь­кого королевича Владислава, а восени таємно впусти­ла поляків у Москву. Тим часом на півночі держави гос­подарювали шведи, які добивалися проголошення ца­рем свого королевича.

На початку 1611 р. у Рязанській землі зібралося пер­ше народне ополчення на чолі з дворянином Прокопієм Ляпуновим. До нього постійно приєднувалися люди. Весною ополченці підійшли до Москви. Там вибухнуло народне повстання, але інтервенти підпалили місто і згодом опанували ситуацією. Шведи увійшли в Новго­род, воєвода якого визнав залежність від шведського короля Карла IX.

1611 р. у Нижньому Новгороді було організоване друге народне ополчення. Його очолили посадський ста­роста Кузьма Мінін і князь Дмитро Пожарський.

Ополченці визволили від загарбників північні райони країни, а згодом і Москву.

4. Початок династії Романових. Зовнішня політика.

1613 р. у Москві зібрався Земський собор, що про­голосив новим царем шістнадцятирічного боярина Ми­хайла Романова (1613—1645). З його правління бере початок нова царська династія, що правитиме в Росії понад 300 років.

Молодий цар одразу ж уклав мирні договори: у 1617 р. у с. Столбові — зі Швецією, а 1618 р. у с. Деуліно — з Річчю Посполитою.

Московська держава погодилася на деякі територі­альні втрати, щоб у країні запанував спокій. Польсько-шведська інтервенція завершилася.

До середини XVII ст. вдалося подолати господарську розруху: відновилося землеробство, розвивалися промис­ли і ремесла, зростали міста як центри промислово-тор­говельного життя країни, виникли перші мануфакту­ри в чорній металургії (на Уралі та поблизу Тули), зро­стали обсяги зовнішньої торгівлі, головними пунктами якої були Архангельськ (із Західною Європою) та Аст­рахань (з країнами Сходу).

Цар Олексій Михайлович (1645—1676) також нама­гався посилити самодержавну владу.

1649 р. Земський собор ухвалив нове зведення законів "Соборне уложення", в якому вперше зазначено злочини проти церкви та царської влади. Навіть за незначну критику Бога і церкви передбачалося спалення на вог­нищі. Особи, звинувачені у зраді або образі честі госуда­ря, підлягали страті. Зазнало остаточного юридичного оформлення і кріпосне право. Над усіма державними справами наглядав приказ Таємних справ, діяльністю якого керував особисто цар.

Сталися зміни і в церковному житті. Патріарх Нікон намагався піднести освітній рівень духовенства, вимагав хреститися трьома пальцями (відповідно до трійці — Бог-отець, Бог-син, Святий Дух), а не двома. Але ці рефор­ми Нікона спричинили невдоволення в низах, що звикли до давніх обрядів. Крім того, Нікон втручався у внутріш­ні та зовнішні справи держави, вважаючи, що "священст-во вище за царство", що призвело до конфлікту з царем.

Нікон залишив патріаршество. На Соборі, склика­ному Олексієм Михайловичем, його було позбавлено сану патріарха, а згодом заслано у Сибір. Втім більшість за­початкованих ним церковних реформ було затвердже­но. Це зумовило подальший церковний розкол — відо­кремлення від російської православної церкви частини віруючих, які не погодилися з реформами Нікона.

Після закінчення боротьби з іноземною інтервенцією перед Московською державою постали різні зовнішньо­політичні завдання: повернення втрачених земель (на­самперед смоленських і чернігівських), забезпечення ви­ходу до Балтійського моря, захист країни від нападів кримського хана, подальше освоєння Сибіру і Далеко­го Сходу.

Спробу повернути Смоленськ Московська держава здійснила під час так званої Смоленської війни з Річчю Посполитою, але зазнала поразки.

1648 р. національно-визвольну війну проти Речі По­сполитої розпочали українці на чолі з гетьманом Богда­ном Хмельницьким. Шукаючи воєнної та політичної до­помоги, він звернувся до царя Олексія Михайловича.

1653р. Земський собор ухвалив рішення прийняти Україну "під високу руку царя" й оголосити війну Поль­щі. В Україну виїхало московське посольство на чолі з боярином Бутурліним.

1654р. у м. Переяславі відбулися переговори козаць­кої старшини з московськими посланцями. Останні обі­цяли не втручатися в українські справи, шанувати міс­цеві звичаї, надати допомогу проти поляків і татар, на­томість вимагали присяги на вірність царю.

У березні того ж року до Москви приїхало українське посольство на чолі з переяславським полковником Пав­лом Тетерею, підписало договір — так звані "Березневі статті", за якими Україна входила до Московської дер­жави на правах автономії.

Об'єднане московсько-козацьке військо рушило про­ти Польщі, але Олексій Михайлович підписав з Річчю Посполитою перемир'я, спокусившись обіцянкою поль­ської корони. Це призвело до погіршення московсько-українських відносин. Особливо вони загострилися під час гетьманування Івана Виговського.

Московська держава розпочала війну. 1659 р. відбу­лася вирішальна битва під Конотопом (на Чернігівщині), де російська армія зазнала нищівної поразки.

У Московської держави не вистачало коштів для ведення війн. Щоб поповнити казну, уряд царя Олек­сія Михайловича почав випускати мідні монети, нака­завши використовувати їх за курсом срібних. Мідних грошей було так багато, що вони знецінилися. Одночасно швидко зростали ціни. Життя простого народу, перед­усім міських низів, значно погіршилося. Через це у

Москві стався так званий "мідний бунт". Уряд приду­шив його з особливою жорстокістю, але у подальшому мідні гроші не випускав.

Через зростання повинностей біднота тікала на Дон і ставала козаками.

Навесні 1667 р. донських козаків до великих походів підбурив отаман Степан Разін. Його підтримала насам­перед козацька голота. Разінці спустошили Каспійсь­ке узбережжя від Дербента до Баку, розгромили флот іранського шаха. З великою здобиччю через Астрахань і Царицин вони повернулися на Дон і отаборилися на о. Кагальник. Саме сюди почав збиратися простий люд, закликаючи Разіна заступитися за народ.

Степан Разін з козаками пішов на Волгу і без бою здобув Царицин. У червні разінці підійшли до Астрахані. З допомогою посадських людей вони оволоділи містом.

У "звабливих листах" Степан Разін закликав вини­щувати воєвод, бояр, поміщиків. До Разіна приєднува­лися тисячі селян. У Московській державі розпочала­ся селянська війна. Разінці оточили м. Симбірськ.

Селянські виступи відбувалися на величезній тери­торії держави. На Середньому Дону та у Слобідській Україні діяв загін брата Разіна — Фрола. Розмах подій змусив Москву усвідомити страшну загрозу.

Цар Олексій Михайлович направив до Симбірська армію, разінці, зазнавши поразки, відступили. Тяжко­пораненого Степана Разіна його прихильники привез­ли на о. Кагальник.

На Дону Степан Разін намагався зібрати нове військо, але козацька старшина зрадила його. Відважного ота­мана полонили і видали царському уряду. 1671р. після жахливих тортур його стратили в Москві. Остаточно придушити селянський рух царю вдалося лише восени 1671р.

У XVII ст. відбувалося активне освоєння Сибіру і Далекого Сходу. Козаки під проводом Семена Дежнєва досягли східного краю євразійського материка, який дістав пізніше назву мису Дежнєва, а експедиція Єро-фея Хабарова загарбала Приамур'я.

Використана література

1.         Архипов Дмитрий Борисович. Краткая всемирная история. Наукометрический анализ / РАН; Институт аналитического приборостроения. — С.Пб. : Наука, 1999. — 189с.

2.         Баландин Рудольф Константинович. Всемирная история: 500 биогр. : Знаменитые правители, полководцы, нар. герои, мыслители и естествоиспытатели, политики и предприниматели, изобретатели и путешественники, писатели, композиторы и художники всех времен и народов / Р. К. Баландин. — М. : Современник, 1998. — 315

3.         Белоножко Сергей Владимирович, Бирюлев Илья Михайлович, Давлетов Александр Рашидович, Космина Виталий Григорьевич, Нестеренко Людмила Алексеевна, Турченко Федор Григорьевич. Всемирная история. Новое время. 9 класс: Учебник для сред. общеобразоват. заведений — 2-е изд. — К. : Генеза, 2002.

4.         Всемирная история: Учебник для студ. вузов / Георгий Борисович Поляк (ред.), Анна Николаевна Маркова (ред.). — М. : Культура и спорт, 1997. — 496с.

5.         Абдулатипов Рамазан Гаджимурадович. Федерализм в истории России: [В 3 кн.] / Р. Г. Абдулатипов, Л. Ф. Болтенкова, Ю. Ф. Яров. — М. : Республика, 1992.

6.         Аграрная эволюция России и США в XIX - начале XX века: Материалы сов.-амер. симпозиумов / Отв. ред. И. Д. Ковальченко, В. А. Тишков. — М. : Наука, 1991. — 358,[1] с

7.         Бобович Ирина Михайловна. Экономическая история России, 1861-1914 годы: Учеб. пособие / И. М. Бобович; Санкт-Петербург. ун-т экономики и финансов, Каф. экон. истории. — СПб. : Изд-во Санкт-Петербург. ун-та экономики и финансов, 1995. — 135,[1] с.

8.         Вернадский Георгий Владимирович. Московское царство / Е.П. Беренштейн (пер.). — Тверь : ЛЕАН, 1997. — 512с. — (История России).