Навигация
Становлення української діаспори в Грузії
27772
знака
0
таблиц
0
изображений
2. Становлення української діаспори в Грузії
За неофіційними даними (оцінки Асоціації українців-жителів Грузії), на початок 1995 р. в цій країні проживала приблизно 41 тис. українців. За даними перепису 1989 р., в Грузії проживало 5/,4 тис. українців, що становило 1,0% усього населення цієї республіки та понад 50% українців Закавказзя.
Найбільші скупчення українців були в Тбілісі (16,1 тис. або майже третина українського населення Грузії), Абхазькій АРСР (11,7 тис), Аджарській АРСР (5,9 тис). У міських поселеннях, крім Тбілісі, найбільше українців проживало в Сухумі — 4,0 тис. (3,4% жителів міста), Батумі — близько 4 тис. (2,9), Гаграх — 2,9 тис. (3,8), Руставі — 2,7 тис (1,7), Кутаїсі — 1,0 тис. (0,9), Поті - 1,7 тис. (3,4). Більш як половина українців Грузії (53,4%) вважала українську мову своєю рідною, зокрема в Абхазії — 57,6%, в Аджарії- 55,3, в Тбілісі — 42,6.
У1926 р. в Грузії проживало 14,4 тис. українців. В 1930-х-1950-х рр. чисельність українського населення тут поступово зростає внаслідок залучення кваліфікованих робітників і спеціалістів для роботи на промислових підприємствах, що будувалися під час індустріалізації республіки. У 1940-х рр. чисельність українців у Грузії дещо зросла за рахунок евакуйованих сюди під час Другої світової війни. Після її закінчення частина евакуйованих залишилася в республіці на постійне проживання. У1959 р. в Грузії нараховувалося вже 52,2 тис. українців.
Протягом 1960-х-1970-х рр. відбувається деякий відплив українського населення з республіки. Так, перепис 1970 р. зафіксував тут зменшення чисельності української діаспори проти перепису 1959 р. майже на 3 тис. осіб. Наступний перепис, 1979 р., фіксує скорочення числа українців у цій республіці ще на 4,5 тис. осіб. Однак у 1980-і рр. кількість українського населення в Грузії знову зростає: за даними перепису 1989 р., тут проживало 52,4 тис. українців, що на 7,4 тис. більше, ніж було зафіксовано попереднім переписом.
Організоване українське життя відновлюється в незалежній Грузії в червні 1992 р. з утворенням Асоціації українців-жителів Грузії. Нині Асоціація об’єднує близько 7 тис. осіб (президент — М.Борис). У березні 1995 р. мерія Тбілісі надала Асоціації та культурно-просвітницькому центру приміщення. У столиці Грузії постало також благодійне товариство українців-біженців із Абхазії «Відродження».
Українські об'єднання виникли й в інших місцях зосередження українців: культурно-просвітницьке і благодійне товариство "Дружба" в Кутаїсі, культурно-просвітницьке товариство українців Абхазії в Сухумі, культурно-просвітницьке товариство українців Південної Осетії "Вишня" в Цхінвалі. Сформувались українські осередки в Руставі, Зугдіді, Поті, Батумі, Телаві. Однак діють вони здебільшого розрізнено, а значна частина українців не бере участі в діяльності українських товариств.
Складне становище українців Грузії обумовлено не тільки соціально-економічними труднощами, що особливо стосується таких малозахищених категорій населення, як пенсіонери й діти (приблизно 60% українців тут нині становлять пенсіонери), а й загостренням внутрішньополітичної ситуації (у зв'язку з невлаштованістю значної кількості біженців із Абхазії на побутовому рівні існує моральний тиск на українців, зокрема, погрози, а іноді й захоплення житла, майна тощо).
Внаслідок цих обставин у першій половині 1990-х рр. із Грузії виїхали, переважно до України, понад 11 тис. українців.
Бажання виїхати в Україну виявляє й значна частина тих українців, які залишились у Грузії. Реалізацію їхніх прагнень стримує тільки брак коштів і Гарантій облаштування в Україні. У міграційному обміні населенням між державами Україна має позитивне сальдо, причому не тільки за українцями, а й за грузинами.
Для полегшення процесу переселення і забезпечення в повному обсязі громадянських, політичних, економічних і культурних прав тих українців, які бажають залишитись у Грузії, Україною підготовлено й передано на розгляд грузинської сторони проекти міждержавних угод про врегулювання процесу добровільного переселення, захист прав осіб, які переселяються, та про співробітництво в забезпеченні прав осіб, які належать до національних меншин.
Крім того, Україна постійно надає моральну й посильну матеріальну допомогу українцям Грузії. Зокрема, для українських товариств передплачується українська преса, надсилається українознавча література, сценічний одяг та інструменти для мистецьких колективів тощо. У листопаді 1995р., відповідно до доручення Президента України, українській меншині Грузії надано гуманітарну допомогу.
Для завершення організаційного оформлення української діаспори в Грузії, її розвитку бажане сприяння цьому процесу з боку грузинських урядових структур. Однак ще більшою мірою налагодження повнокровного життя української громади Грузії залежить від переконаності в необхідності організаційного об'єднання та активних дій у цьому напрямку самих місцевих українців.
3. Становлення української діаспори в Литві
За переписом населення 1989 р., в Литві проживало 44,8 тис. українців, що становило 1,2% населення республіки. Понад дві третини з них (78,6%) народилися за межами Литви. Майже третина українців (13,3 тис.) проживала у Вільнюсі. Значні громади українців були в Клайпеді (7,8 тис. осіб), Каунасі (5,2 тис), Шауляї (2,7 тис), Панєвєжисі (1,2 тис), а також в окремих районах Литви — Італійському (2,4 тис), Іонавському (1,3 тис), Тракайському (1,1 тис). Українці посідають у Литві друге місце (після євреїв) за часткою осіб, які мають вищу освіту (21,9%), і перше — за часткою осіб із середньою спеціальною освітою (28,7%).
У період між двома світовими війнами Литва належала до тих країн, де були засновані й діяли зарубіжні філії Української воєнної організації (УВО), згодом ОУН. Литовську філію очолював сотник І. Ревюк-Бартович. У Каунасі друкувався нелегальний орган УВО "Сурма". У1928-1940 рр. у цьому ж місті виявляло певну активність Товариство литовців-українців (голова — професор М. Біржішка), яке інформувало литовську громадськість про українські проблеми, видавало бюлетень. Водночас у Каунасі діяло Культурно-освітнє товариство українців у Литві. Члени товариства відзначали національні свята, влаштовували спектаклі, концерти, збирали кошти для українців, які потребували допомоги, здійснювали політичні акції (пропаганда ідеї української державності, критика режимів, що панували на українських землях тощо). У 1940 р. після вступу до Литви Червоної армії всі українські організації припинили своє існування.
Кількість українців у Литві зросла після Другої світової війни внаслідок залучення на будівництво численних промислових підприємств та для роботи на них кваліфікованих робітників і спеціалістів з інших республік. За переписом 1959 р., тут пооживало 17,7 тис. українців, які становили 0,7% населення республіки. До 1989 р. чисельність українців у Литві збільшилася ще в 2,5 рази й досягла 44,8 тис. осіб, а їхня частка в усьому населенні підвищилася до 1,2%.
За радянської влади українська спільнота в Литві не мала умов для свого національно-культурного розвитку. Ситуація в цьому плані стала змінюватися на краще в 1990-х рр. 11 березня 1990 р. Верховна Рада Литовської РСР проголосила незалежність республіки. У жовтні 1992 р. ухвалено Конституцію Литовської Республіки. Відповідно до загальновизнаних міжнародних норм Литовська держава взяла на себе зобов'язання сприяти реалізації прав національних меншин на збереження й розвиток їхньої самобутності та підтримувати діяльність їхніх етнічних організацій.
Ще в кінці 1980-х рр. на хвилі зростання активності громадських організацій, що виступали за необхідність перебудови суспільних відносин і відновлення незалежності країни, в Литві створюються товариства національних меншин. Одними з перших створили свою етнічну організацію українці. У жовтні 1989 о. у Вільнюсі відбулася установча конференція Громади українців Литви (ГУЛу). Вона схвалила конфедеративну форму діяльності ГУЛу, за якою діяльність осередків повністю автономна й лише координується радою представників (голова координаційної ради — Л. Жильцова). До ГУЛу ввійшли осередки міст Вільнюс, Йонава, Мажейкяу, Клайпеда, Каунас та Вісагінас.
Головним напрямом роботи осередків є культурно-просвітницька діяльність. Влаштовуються концерти, зокрема артистів, які приїздять на запрошення громади з України, диспути, вистави. У Вільнюсі, Каунасі, Клайпеді, Йонаві та Вісагінасі діють українські суботні (недільні) школи, де діти вивчають мову, історію, географію, основи релігії, а дорослі — мову. Робота цих шкіл фінансується Литовською державою. При школах є невеликі бібліотеки. Допомогу в їх комплектуванні надає Україна.
У складі ГУЛу працюють комерційні структури: закриті акціонерні товариства «Бурштин» , «Лелека» , «Бігвомас», «Таїс» , Торговельний дім «Мрія» та інші, які сприяють налагодженню економічних і торговельних зв'язків з Україною.
Найчисельнішим є вільнюський осередок ГУЛу, під егідою якого діють суботня школа імені Тараса Шевченка (директор — Тетяна Лісовська), дитячий ансамбль української пісні й танцю "Веселка", сімейний ансамбль Оксани і Романа Ластов'яків "Світлиця", виходить українська програма на Центральному литовському телебаченні "Трембіта" та двічі на місяць українська радіопередача "Калинові грона". Задоволенню духовних потреб у рідному слові та згуртуванню української громади сприяє також друковане слово. За фінансового сприяння України в республіканській газеті "Эхо Литвы" виходить сторінка українською мовою "Українська світлиця"; у Вільнюсі щомісяця виходить у світ інформаційний вісник "Пролісок", у Клайпеді — "Слово та голос".
У 1997 р. у Вільнюсі створено Центр культури українців Литви (голова — Н. Непорожня) — громадську організацію, яка об'єднує пропагандистів української культури в цій країні. Український національний культурний центр "Барвінок" відкрився також у Вісагінасі (голова — О.Клочан). При центрі "Скаутіс" у Вільнюсі діє українська молодіжна організація "Пласт".
З 1992 р. у Вільнюсі працює Асоціація україністів, зусиллями якої: 1993 р. проведено міжнародну конференцію Литва — Україна: історія, політологія, культурологія". За матеріалами конференції видано книжку.
У лютому 1991 р. у Вільнюсі офіційно зареєстровано греко-католицьку громаду. Українські католики провадять богослужіння в церкві Пресвятої Трійці, яку 1992 р. було повернуто чернечому чину св. Василія Великого. Ця церква є єдиною українською святинею поза межами України на території колишнього СРСР. У приміщеннях колишнього василіянського монастиря де українська суботня школа, а також молодіжний релігійний центр імені св. Йосафата. Служіння для українських греко-католиків провадяться також у Клайпеді, Каунасі та Йонаві.
ГУЛ є досить помітною в політичному житті країни. Українці брали участь у групах підтримки Саюдісу, Руху, в акціях "Балтійський шлях", у символічному ланцюгу в день святкування незалежності та соборності української держави в 1990 р., солідаризувалися з литовським народом під час січневих (1991 р.) подій у Вільнюсі, коли до українського прапора на площі Незалежності приходили сотні мешканців Литви і делегації з різних міст України. За це кількох українців було відзначено медаллю "13 січня", а голову ГУЛу Людмилу Жильцову президент країни Альгірдас Бразаускас нагородив орденом великого князя литовського Гедиміна. Делегації громади брали участь у з'їздах Саюдісу, Руху, були учасниками Першого та Другого Всесвітніх форумів українців у Києві. Кілька українців посідають помітне місце в громадському й культурному житті Литви. Серед них Н. Непорожня, доктор гуманітарних наук Вільнюського університету, член спілок письменників України і Литви; В. Лобунець, актор Російського драматичного театру Литви, тележурналіст редакції "Злагода" Литовського телебачення; Ю. Паньків, редактор української радіопередачі "Калинові грона", нагороджений медаллю 13 січня . Українська громада Литви перебуває на етапі становлення, й для налагодження організованого українського життя в цій країні їй потрібно буде розв'язати ще багато складних проблем. Проте плани, які вона ставить перед собою — створення української гімназії, заснування музею та спорудження пам'ятника Т. Шевченку у Вільнюсі тощо — свідчать, що труднощі її не лякають. Запорукою цього є величний пам'ятник Гедиміну (1316-1341 рр.), який постав кілька років тому у Вільнюсі на постаменті з граніту, подарованому незалежною Україною незалежній Литві.
Висновки
Таким чином, в результаті дослідження становлення українців в пострадянських країнах, ми дійшли висновку, що демократизація суспільно-політичного життя в Україні, особливо проголошення її державного суверенітету, сприяли значному пожвавленню національно-культурного руху серед представників східної діаспори. У різних регіонах колишнього Радянського Союзу, де живуть українці, почали виникати їх національно-культурні об'єднання, товариства української мови, гуртки з вивчення української історії, географії, літератури, етнографії тощо. В багатьох країнах і областях відкривалися українські школи, а також відповідні класи в іншомовних, здебільшого російських школах, створювалися гуртки художньої самодіяльності українознавчої спрямованості, бібліотеки української літератури, видавалися україномовні газети, з'явилися в ефірі українські радіопередачі. Повсюдно посилився інтерес до нашої країни, її національно-етнічних проблем та особливостей господарського розвитку, зовнішньоекономічних зв'язків, історії, географії, мови, культури, традицій. Зроблена серйозна заявка на встановлення всебічних зв’язків з українським зарубіжжям (у тому числі й зі східною діаспорою) на державному рівні. Проведені в листопаді 1991 р. в Одесі І Всеукраїнський міжнаціональний конгрес, Конгрес українців незалежних держав колишнього СРСР в січні 1992 р. в Києві, а також Всесвітній форум українців у серпні 1992 р. переконливо свідчать про це.
Список літератури
1. Лаврів П. Українці в Центральному Казахстані. // Сучасність. ─ 1998. ─ № 4. ─ С. 90-98.
2. Нельга О. Українці в Литві // Вече. ─ 1994. ─ № 8. ─ С. 104.
3. Трощинський В.П., Шевченко А. А. Українці в світі. ─ К.: Альтернатива, 1999. ─ 352 с.
4. Трощинський В.П. Міжвоєнна українська еміграція в Європі як історичне і соціально-політичне явище. ─ К.: Либідь, 1997. ─ 274 с.
Похожие работы
... були позбавлені своєї національної школи, театру, кіно, радіо, телебачення, можливості користуватися українськими бібліотеками. Практично для них не випускалися рідною мовою книги, газети. журнали». Сутність української діаспори як історичного і соціально-політичного явища виявляється зі з'ясування того, чим вона не є. Діаспора не є еміграцією, хоча з неї починається. Завдання економічної еміграц ...
... інституцій. Таким чином, в даному дослідженні була використана достатня кількість джерел, яка дала можливість спробувати комплексно та систематично проаналізувати українсько-російські культурні відносини у 1991 – 2004 рр. Розділ 2. Українсько-російське співробітництво в галузі освіти, науки та мистецтва 2.1 Співробітництво в області освіти Одним з найцінніших і конкурентноздатних ресурс ...
... . І нема насильства нестерпнішого, як те, що хоче відірвати в народу спадщину, створену незчисленними поколіннями його віджилих предків. (К.Ушинський) Східна українська діаспора охоплює українців, які проживають на території суверенних держав, що виникли на пострадянському просторі – Російська Федерація, Казахстан, Молдова, Білорусь, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Киргизстан, Таджикистан, ...
... ів стала одразу після повалення комуністичного режиму в Румунії та здобуття Україною незалежності. Початковий етап становлення українсько-румунських відносин затьмарила спроба деяких радикальних політичних кіл Румунії виступити з прямими територіальними претензіями до України. 24 червня 1991 р. було ухвалено декларацію Парламенту Румунії про пакт Ріббентропа-Молотова та його наслідки для України, ...
0 комментариев