Навигация
Україна під владою Літви і Польщі
18592
знака
0
таблиц
0
изображений
Зміст
1.Включення до складу Великого князівства Литовського та Польщі південно-західних руських земель
2. Політика великих Литовських князів на українських землях. Політичний устрій держави
3. Кревська, Вільненська, Городельська унії та їх вплив на становище українських земель
4. Соціально-економічний розвиток України у другій половині XIV – середині XVI ст.
5. Причини виникнення українського козацтва. Основні категорії козаків
6. Понятійний апарат
Література
1. Включення до складу Великого князівства Литовського та Польщі південно-західних руських земель
Відповідь на це питання необхідно почати з того, що занепад Київської Русі, монголо-татарська навала призвели до ослаблення східнослов'янських земель. Цим і скористалась молода Литовська держава, яка створилася в середині XIII ст.
Литовське князівство почало своє проникнення на Русь ще за часів князя Міндовга (1230–1263 рр.). Головним об'єктом експансії тоді були західноруські (білоруські) землі. У часи наступника Міндовга – Гедиміна (1316–1341 рр.) почалось включення до складу Литовського князівства південно-західних руських (українських) земель. Яскравим виявом зміцнення позицій у цьому регіоні стало те, що після раптової смерті Юрія II Болеслава великий князь Литовський Гедимін примусив бояр проголосити князем Галицько-Волинського князівства його сина Любарта. Внаслідок польсько-угорсько-литовського протистояння за галицько-волинську спадщину, яке почалося в 1340 р., Польща отримала Галичину, Литва – Волинь.
Слід відмітити, що, скориставшись у 50-х рр. XIV ст. слабкістю Золотої Орди (після смерті хана Джанібека у 1357 р. тут почалися міжусобиці, а у 1362 р. Орда розпадається на дві частини з кордоном по Волзі), литовці активно почали новий етап проникнення у землі колишньої Київської Русі.
Тут доцільно розповісти, що наступник Гедиміна великий князь Ольгерд (1345–1377 рр.), щоб зміцнити свою державу, поставив за мету приєднати до неї «всю Русь». У 1355–1356 рр. литовські війська зайняли спочатку Брянськ, а потім усю Чернігово-Сіверщину. У 1362 р. Ольгерд здійснив похід своїх військ на Подніпров'я і, зайнявши Київ та вигнавши ординців, прихопив Київщину й Переяславщину, віддавши їх у володіння своєму синові Володимиру. Влітку того самого року литовські війська повели наступ проти Орди і далі на південь. На берегах р. Сині Води, лівої притоки Південного Бугу, вони розгромили ординців. Поділля, яке раніше входило до складу Галицько-Волинського князівства, було включено до складу Литви.
Отже, на початок 60-х років XIV ст. під владою Литви опинилася велика частина території України – Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Поділля, більша частина Волині. Внаслідок цього Велике князівство Литовське стало великою феодальною державою.
2. Політика великих Литовських князів на українських землях. Політичний устрій держави
Починати висвітлювати цю проблему слід з того, що приєднані до Литовського князівства землі за територією й кількістю населення були в 5 разів більшими, ніж власне Литва. Вони стояли й вище щодо культурного розвитку. Тому литовські правителі, намагаючись втримати під своїм контролем інкорпоровані землі, послідовно дотримувались правила: «старого не змінювати, а нового не впроваджувати». Це здійснювалося на практиці:
– до кінця XIV ст. фактично зберігалась стара система управління, у якій лише руська князівська династія змінилась на литовську;
–руське боярство переходило на службу до Литви;
– литовці запозичили руський досвід військової організації, спорудження фортець;
– розширилася сфера впливу руського православ'я на терени Литовської держави;
– «Руська Правда» стала державною правовою основою;
– руська мова була визнана офіційною державною мовою.
До цього слід додати, що офіційний титул Литовського князя розпочинався словами: «Великий князь Литовський і Руський».
Студенти повинні знати, що дії литовців в Україні не мали характеру експансії, схожої на завоювання монголів. Місцеве населення або зберігало нейтралітет і не чинило опору, або ж підтримувало утвердження литовського правління, яке витісняло золотоординське. Литовська влада була м’якшою, толерантішою, ніж татарська. На приєднаних до Литви землях руські князі зберігали свою автономність. У зв’язку з цим відомий історик О. Субтельний називав процес збирання українських земель Литвою «проникненням, включенням, приєднанням».
Проте литовці не стали другими варягами. Вони не «розчинились» у підкореному східнослов'янському етносі. Починаючи з правління князя Ягайла (1377–1392 рр.), у Литовській державі дедалі більше набирали силу тенденції централізму.
В 90-ті роки XIV ст. влада литовських феодалів в Україні посилилася. Так, Великий Литовський князь Вітовт протягом 1392–1394 рр. за допомогою зброї змістив в Україні князів, що перестали йому коритися. Новгород-Сіверське, Володимирське (Волинь), Подільське, Київське удільні князівства були ліквідовані і перетворені на провінції Литви, в цих землях почали управляти великокнязівські намісники. В результаті посилилася центральна влада і Велике князівство Литовське, на відміну від Київської Русі, ніколи не знало феодальної роздрібненості.
Важливо зазначити, що до середини XV ст. законодавча, виконавча й судова влада зосереджувалася в руках великого князя литовського. Він був вищим начальником збройних сил, проводив дипломатичні зносини з іншими державами, проголошував війну та мир, призначав та звільняв державних урядовців.
Князь радився з великими феодалами (магнатами) лише з власної волі. З другої половини XV ст. Рада Панів (Пани-Рада) поступово перетворилась у другий за значенням елемент державної влади, з яким великий князь повинен був радитись обов’язково. Питання зовнішньої політики, оголошення мобілізації, судові справи, призначення адміністрації залежали від неї. З цього періоду почали скликатися Вальні сейми – загальні збори представників усіх прошарків феодалів. В основному сейм збирався для виборів великого князя (вперше – у 1440 р.).
Центральна адміністрація Великого князівства Литовського була малочисельною. До її складу входили: маршалок земський та його заступник – маршалок двірський, які відповідали за роботу Пани-Ради; канцлер та підканцлер відали державною канцелярією; земський та двірський підскарбії займались фінансами; земський (великий) та двірський (польний) гетьмани командували військом.
Доцільно підкреслити, що до середини XV ст. значне місце в структурі держави належало удільним (місцевим) князям. Нащадки українських князів, а пізніше Гедиминовичі, залишалися зверхниками своїх земель, але з XV ст. вони стають підданими Великого князя і втрачають свої державні права.
Місцева адміністрація з'явилася після ліквідації удільних князів, яких замінили у великих волостях намісники-старости. У великих містах були не старости, а воєводи. Вони відповідали за збір податків, виконували поліцейські та судові функції, організовували військовий захист, управляли господарством на землях великого князя. Намісники інших міст називалися державцями. Ще нижче стояли тіуни (помічники старости).
Слід визначити, що надання містам Магдебурзького права, проведення земельної реформи («волочної поміри»), вдосконалення судової системи стимулювало появу нових категорій місцевих урядовців: возних (судових урядовців); хорунжих (голів шляхетського ополчення воєводств); городничих (комендантів великих фортець); війтів (голів міського самоврядування) тощо.
Похожие работы
... , нечіткість програмних установок, гнучка політика польського уряду, спрямована на розкол лав повстанців тощо. Однак, незважаючи на поразки, козацько-селянські повстання відіграли значну роль в історії українського народу, оскільки суттєво гальмували процеси ополячення та окатоличення, зменшували тиск феодального гніту, підвищували престиж та авторитет козацтва, сприяли накопиченню досвіду ...
... ів від Польщі й визнавали суверенітет Східної Пруссії. З часом єдина бранденбурзько – прусська держава стала джерелом постійної загрози для Речі Посполитої. 2.3 Польсько-турецькі відносини в другій половині XVI – першій половині XVII ст. Досить напруженими тривалий час залишалися відносини Речі Посполитої з Османською імперією та її васалами й спільниками, що пояснювалось, з одного боку, ...
... ішими з них є такі: високі податкові ставки (97%); велика кількість різних податків (86%); нестабільне законодавство (78%); неплатежі клієнтів (58%); державне регулювання (58%); нестача фінансів (52%) [17]. На тенденції розвитку малого підприємництва в Україні безпосередньо впливає негативна динаміка основних макроекономічних показників. Так, у 1994-1997 рр. в Україні спостерігався спад ВВП. У ...
... Комунальний податок Комунальний податок – це обов’язковий місцевий податок, який вираховується на основі неоподатковуваного мінімуму доходів громадян і середньосписочної кількості працюючих. Платниками комунального податку є юридичні особи, за винятком бюджетних установ, організацій, сільськогосподарських підприємств. Об’ктом оподаткування є фонд оплати праці, вирахуваний виходячи з офіційно ...
0 комментариев