Люблінська та Берестейська унії та їх наслідки для України

3. Люблінська та Берестейська унії та їх наслідки для України.

Розвиток феодального землеволодіння, посилення процесу прикріплення селян до землі сприяли форму­ванню та зростанню панівної феодальної верстви. У різ­них країнах ці процеси мали свої особливості. Так, якщо у Польщі ще наприкінці XIV - на початку XV ст. в межах привілейованої верстви було ліквідовано різни­цю між ступенями шляхетства, то в українських зем­лях, які входили до складу Литовської держави, еліта поляризувалася. На одному полюсі - невеличка група крупних землевласників-магнатів, що володіла широки­ми правами та привілеями: економічними (величезні під­владні території та значні резерви робочої сили), полі­тичними (можливість обіймати найвищі державні поса­ди - канцлер, гетьман, підскарбій та ін.) та юридични­ми (підлягання суду безпосередньо великого князя, а не місцевої адміністрації). На іншому полюсі перебувала значна група середніх та дрібних землевласників шляхта. Вона концентрувала у своїх руках (порівняно з магнатами) менші економічні важелі (землі та робочу силу), підлягала юрисдикції місцевих великокнязівсь­ких намісників - воєвод та старост, раз по раз потерпа­ла від «наїздів» магнатів на маєтки дрібних та середніх землевласників. Саме тому українська шляхта Литовсь­кої держави із заздрістю дивилася на польську, яка ста­ла для неї омріяним ідеалом «шляхетської рівності». Різ­ниця справді була суттєвою. Якщо українська (як і ли­товська та білоруська) шляхта мусила не тільки сплачу­вати податки на утримання війська (серебщину), а й від­бувати військову службу в загальношляхетському опол­ченні («посполитому рушенні»), то в Польщі утримання війська оплачував король за рахунок чверті доходів від власної маєтності. До того ж польська провідна верства мала ширші права, внутрішню однорідність, політичну незалежність.

Неоднорідність української еліти в Литовській держа­ві суттєво вплинула на розвиток історичних подій. Так, у січні 1569 р. знекровлена Лівонською війною (1558—1583) з Московською державою, Литва змушена була піти на участь у спільному польсько-литовському сеймі, який мав винести остаточне рішення щодо включення Литовської держави до складу Польщі. Згідно з польським проектом унії, Литовське князівство мало інкорпоруватися до скла­ду Польської держави, на чолі якої мусив стояти один володар і спільний сейм, а в Литві залишалася власна адмі­ністрація та судочинство. Знаючи, що укладення такої унії обмежуватиме їхнє всевладдя, звужуватиме спектр приві­леїв, сприятиме процвітанню конкурентної польської про­відної верстви, литовські, українські та білоруські магна­ти, які брали участь у переговорах, намагалися саботува­ти це рішення. А щоб остаточно зірвати сейм, після місяч­них переговорів вони таємно залишили Люблін.

Проте Польща не розгубилася після такого демар­шу литовської сторони. Навпаки, відчуваючи власну силу, вона переходить у наступ. Спираючись на укра­їнську шляхту, яка бажала припинення постійних при­кордонних конфліктів, обмеження всевладдя власних магнатів, отримання широких прав, якими користува­лася польська еліта, польський король терміново видає кілька універсалів про відокремлення Підляшшя, Во­лині, Київщини та Брацлавщини від Литви і включен­ня їх до складу Польщі. Водночас піднімалося питання навіть про початок воєнних дій проти Литви із залу­ченням до них татарських формувань.

Литовська делегація повернулась у сейм, коли всі українські землі опинилися поза державними кордона­ми Литви. 1 липня 1569 р. було укладено польсько-ли­товську унію, яка юридичне закріпила появу нової дер­жави - Речі Посполитої. Згідно з унією обирався спіль­ний король, єдиними для новоствореної держави мали бути сейм, сенат, гроші. Польська та литовська шляхта отримувала право володіти землями в будь-якій частині держави. Незважаючи на польський тиск, литовське кня­зівство частково зберігало ознаки своєї колишньої дер­жавності - печатку, герб, фінанси, адміністрацію та вій­сько. Урядовою залишалася руська мова, а правовою основою - Литовський статут.

Найдовше виступали проти унії чотири українські маг­нати - О. Чорторийський, К. Острозький, Б. Корецький, К. Вишневецький. Каменем спотикання стали при­вілеї та православна віра. Під тиском обставин ці магна­ти змушені були погодитися з унією, але у своїй заяві зазначили: «...ми приєднуємось як вільні і свобідні, з тим, щоб ми не були понижені в наших шляхетських почестях», крім того, враховуючи, «що ми різних релі­гій, просимо, щоб нас через те не понижували і до іншої релігії не примушували».

Отже, за порівняно невисоку ціну (урівняння в пра­вах з польською шляхтою, гарантування свободи віро­сповідання, збереження руської мови в офіційному діло­водстві) українська шляхта всупереч українським магна­там не тільки не противилася, а й сприяла переходу Во­лині, Київщини, Брацлавщини та Підляшшя під владу Польщі. Основну роль у цьому процесі відігравали егої­стичні вузькостанові інтереси, але для української еліти можливості вибору надзвичайно звузилися: порівняно де­мократична, але слабіюча Литва; набираюча силу, але жорстко централізована Московська держава і відносно стабільна, зберігаюча громадянський мир та внутрішню єдність, Польща. Українську шляхту приваблювали в польській моделі державності гарантовані політичні сво­боди та станові привілеї, обмеженість королівської вла­ди, відносна релігійна толерантність. До того ж у сере­дині XVI ст. на тлі кривавих релігійних протистоянь в Англії, Німеччині та Франції, жахів інквізиції в Іспанії та трагедій опричини у Росії внутрішнє становище в Поль­щі було стабільнішим. Того часу ще не чітко виявили себе ті тенденції, які згодом призвели до кризи польської державності.[9]

Укладення Люблінської унії відкрило новий етап у житті українських земель, етап згортання політичного життя, економічних утисків, прогресуючої втрати на­ціональних традицій та культури.

З моменту розколу християнства 1054 р. на правос­лавну та католицьку гілки ідея унії (об'єднання) завжди знаходила своїх прихильників. Якщо православні вважа­ли, що унія можлива лише за відмови Римського Папи від ієрархічної першості в християнській церкві, то основ­ною вимогою католиків було визнання православними зверхності Папи.

Після церковного розколу слабіюча православна цер­ква через критичні обставини все частіше звертається по допомогу до Заходу, до церкви католицької. Так сталося 1274р., коли в Ліоні була підписана міжцерковна унія, спрямована проти монголо-татарської загрози, так було і 1439 р. у Флоренції, коли Константинополь прагнув за­ручитися підтримкою західного світу в боротьбі з турка­ми. Хоча ці унії не були тривалими, їхнє значення поля­гає в збереженні та підтримуванні самої ідеї об'єднання церков, а також у пошуках можливих форм церковної унії. Отже, наприкінці XVI ст. унійний рух мав уже свою доволі довгу історію, протягом якої неодноразово дово­див актуальність та доцільність об'єднання.

Після укладення Люблінської унії популярність ідей уніатства в Речі Посполитій посилилася. Зміцнення ка­толицизму на тлі втрати православ'ям своїх позицій дало змогу Ватикану розставити свої акценти в питанні цер­ковного об'єднання. Метою унії було приєднання право­славної церкви до католицької з обов'язковим визнан­ням верховенства Римського Папи, тобто розширення сфе­ри впливу Ватикану на Схід та помітне збільшення цер­ковних володінь. Ідею унії активно підтримував польсь­кий король, адже вона відкривала шлях для окатоличен­ня та ополячення українських та білоруських земель, тим самим сприяючи консолідації Речі Посполитої.

Кризовий стан православної церкви створював у цей час умови не тільки для поширення ідей церковного єднан­ня в українському суспільстві, а й для появи в ньому прихильників цієї ідеї. Наприклад, палкий прибічник та захисник православ'я князь К. Острозький у своєму лис­ті до Папи зазначав: «Нічого не бажаю гарячіше, як єднос­ті, віри і згоди всіх християн». З огляду на реалії такі настрої цілком зрозумілі. Люблінська унія посилила про­цес окатоличення та ополячення української еліти. І хоча мотиви тих, хто переходив у католицьку віру, були різними (для одних це шлях до привілеїв і посад, для других - урівняння в правах з поляками, для третіх -прилучення, як вони вважали, до більш розвинутої куль­тури), наслідок для православ'я був один - різке зву­ження каналів матеріальної підтримки. Адже саме князі та багаті роди свого часу будували храми, фінансували монастирі, відкривали школи при церквах. Особливістю цього періоду було те, що патронат-опіка, своєрідне се­редньовічне спонсорство церкві, поступово деформуючись, перетворюється на звичайне володіння церквою чи мо­настирем. Ці релігійні осередки заставляли, давали в по­саг, у спадщину, здавали в оренду, обмінювали та прода­вали. Світська влада дедалі активніше проникає в цер­ковне життя. Тепер вже не митрополит призначав єпис­копів, їх висували або ж пани - рада, або ж сам Вели­кий князь, що відкрило доступ до вищої ієрархії світсь­ким особам, які не тільки не переймалися церковно-релі­гійними інтересами, а виявляли виключно матеріальну заінтересованість, зберігаючи при цьому свої світські зви­чаї - полювання, банкети, насильства, розпусне життя та ін.Такі обставини спричинили моральну деградацію цер­ковної ієрархії, загальну дезорганізацію та занепад пра­вославної церкви. Вона вже не могла бути гарантом збе­реження національних традицій та осередком культур­ного життя. Церковна криза зумовила втручання в релі­гійні справи міщанства, організованого в братства. Актив­но протидіючи окатоличенню та полонізації українців, братства спробували взяти під свій контроль церковне жит­тя, особливо діяльність церковної ієрархії. Почин брат­чиків було підтримано Константинопольською патріархі­єю, яка надала Львівському Успенському братству права ставропігії (автономність, залежність безпосередньо від патріарха) і доручила нагляд за єпископами та духовенс­твом. Поступово в частини вищої церковної ієрархії пра­вославної церкви визріває думка про доцільність унії з католицькою церквою. В основі таких настроїв були хит­росплетіння егоїстичних інтересів духовенства та реаль­них потреб церкви. Свою роль у формуванні позиції уніатів відігравало й утворення 1589р. сильного Московсь­кого патріархату, який одразу почав претендувати на ка­нонічний та юридичний контроль над Київською митро­полією і залежними від неї єпархіями в Речі Посполитій.

Два чинники сприяли активізації унійного руху в се­редині XVI ст. Спочатку, намагаючись убезпечити себе від реформації, польський король дозволяє єзуїтам роз­горнути свою діяльність у Польщі (1564), а згодом і у Литві (1569). Внаслідок цього Річ Посполита за корот­кий час вкривається мережею єзуїтських навчальних зак­ладів. Широкого розголосу набуває релігійна полеміка. Талановиті проповідники активно працювали на ідею унії. Так, Венедикт Гербест ще 1567 р. цілком резонно вказу­вав православному духовенству на його неуцтво і темно­ту, як вихід із критичного становища він пропонував цер­ковну унію. Інший відомий проповідник Петро Скарга обстоював цю ж ідею у своєму відомому трактаті «Про єдність церкви Божої» (1577).

Поглиблювала розкол суспільства так звана «кален­дарна реформа», проведена Папою Григорієм XIII 1582 р., яка суттєво розвела у часі релігійні свята католиків та православних. Намагаючись підняти престиж православного духовен­ства, подолати дискримінацію православних віруючих, водночас бажаючи вирішити низку власних інтересів, львівський єпископ Гедеон Балабан на з'їзді в Белзі (1590) став ініціатором підписання унії. До нього приєдналися луцький, турово-пінський та холмський єпископи. У 1595р. Папа Климент VIII офіційно визнав унію.

Юридичне оформлення унії мало відбутися 1596 р. у м. Бересті. Однак собор розколовся на дві частини - уні­атську та православну. Уніатська частина затвердила акт об'єднання церков та утворення греко-католицької церк­ви, яка підпорядковувалася Папі Римському. Було виз­нано основні догмати католицької церкви, водночас цер­ковні обряди залишилися православними, а церковно­слов'янська мова - мовою богослужіння. Уніатське ду­ховенство, як і католицьке, звільнялося від сплати по­датків, уніатська шляхта нарівні з католицькою могла претендувати на державні посади. Крім того, уніатським єпископам було обіцяно місце в сенаті. Православний со­бор не визнав правомірність рішення уніатів. Усі спроби примирення були марними: незабаром сторони прокляли одна одну. Внаслідок цього унія замість консолідації ще більше поглибила розкол суспільства, започаткувала но­ву площину розшарування.

Після укладення унії розпочався масовий наступ на православну церкву. Унія насаджувалася силою, право­славні церковні маєтності передавалися уніатам, право­славні залишилися без вищої церковної ієрархії. Водно­час уніати перебували в стані невизначеності, ніби між двома вогнями. Православні вбачали в них зрадників, а католики не вважали їх повноцінними громадянами, до того ж не виконали значної частини своїх обіцянок на Берестейському соборі. Католицька верхівка вбачала в греко-католицькій церкві лише засіб поширення власно­го впливу, а не самостійну церковну організацію. Уклав­ши Берестейську унію, вона спочатку об'єктивно сприяє поширенню католицизму та ополяченню, але згодом прір­ва між українцями греко-католиками та поляками римокатоликами надзвичайно поглиблюється. Еволюція уні­атської церкви в умовах ворожого оточення призводить до того, що 1848 р. розпочинається корінний злам: греко-католицьке духовенство відходить від пропольських настроїв, а уніатська церква, глибше інтегруючись у га­лицьке суспільство, заявляє про себе як про національну українську церкву.Отже, форсований наступ католицизму на українські землі, що посилився після укладення Люблінської унії, мав своїм наслідком ополячення та окатоличення укра­їнського народу, вів до загальної дезорганізації та зане­паду православної церкви, яка катастрофічне втрачала роль осередку культурного життя, гаранта збереження національних традицій. Берестейська унія була для Поль­щі зручною формою посилення своєї влади в українських землях, розширення сфери впливу католицизму, а для частини православного духовенства - спробою підняти його престиж, подолати дискримінацію православних ві­руючих, вивести православну церкву з кризи.[10]

Висновки.

Розглянувши питання теми „Україна під владою Польщі” можна зробити наступні висновки. Загалом можна сказати, що питання даної теми висвітлені у науковій літературі досить повно і цікаво.

Слід зазначити, що польське проникнення в українські землі нап­рикінці XIV - в середині XVI ст. суттєво відрізнялося від литовського, оскільки в основу свого курсу поляки одразу поклали тотальну католизацію, полонізацію і ко­лонізацію краю, чим запрограмували загострення релі­гійних, соціальних та етнічних відносин.

У польську добу відбуваються важливі про­цеси і в соціальній сфері: формуються шляхетський та міщанський стани; православне духовенство починає втра­чати позиції і активно витісняється католицьким; різні категорії селян перетворюються на одну верству - крі­паків.

Велику роль в українській історії відіграли Люблінська та Берестейська Унії. Так після Люблінської унії 1569 р. більшість українських земель опинилася в складі шляхетської Польщі. Це були Східна Галичина, Волинь, Поділля, Київщина, частина Лівобережної Ук­раїни (майбутня Полтавщина). Поза межами Польщі залишилися: 1) Закарпатська Украї­на в складі Угорщини, 2) Північна Буковина під владою Молдавії і 3) Чернігівщина, що входила до складу Російської держави. Берестейська унія мала на меті об'єднання православної церкви з като­лицькою під зверхністю римського папи, але замість консолідації ще більше поглибила розкол суспільства, започаткувала но­ву площину розшарування. Після укладення унії розпочався масовий наступ на православну церкву. Унія насаджувалася силою, право­славні церковні маєтності передавалися уніатам, право­славні залишилися без вищої церковної ієрархії. Водно­час уніати перебували в стані невизначеності, ніби між двома вогнями. Православні вбачали в них зрадників, а католики не вважали їх повноцінними громадянами, до того ж не виконали значної частини своїх обіцянок на Берестейському соборі.

Список використаної літератури:

1.         Борисенко В.Й. Курс Української історії. З найдавніших часів до ХХ ст.. Навч. посібн. К. Либідь, 1996 – 616 с.

2.         Боплан Г. Опис України. – к.: 1990 – 302 с.

3.         Історія України / під ред. В.А. Смолія, К. Альтернативи, 1997 – 424 с.

4.         Історія України / керівник авт. кол. Ю.Зайцев вид. 2-ге зі змінами – Львів, Світ, 1998 – 488 с.

5.         Історія України: Посібник для абітурієнтів /авт-упорядн. О.В. Гісем, - Кам’янець-подільський, Абетка, 2002 – 348 с.

6.         Історія України: Навч. посібн. / За ред. Б.Д. Лановика, 2 - ге вид. переробл. К.: Т-во Знання КОО, 1999 – 574 с.

7.         Остафійчук В.Ф. Історія України: сучасне бачення: Навч. посібн. К.: Знання – Прес, 2002 – 348 с.

8.         Огієнко І. Українська церква. – К.: 1993 – 254 с.

9.         Рибалка І.К. Історія України Дорадянський період: Підручник 2- ге вид переробл. К. Вища школа, 1991 – 607 с.

10.       Хрестоматія з історії держави і права / за ред. А.С. Чайковського: у 3- х кн. Кн.. 1 - К.: 2000 – 405 с.

[1] Історія України / під ред. В.А. Смолія, К. Альтернативи, 1997 – с. 145-146

[2] Рибалка І.К. Історія України Дорадянський період: Підручник 2- ге вид переробл. К. Вища школа, 1991 – с.206

[3] Остафійчук В.Ф. Історія України: сучасне бачення: Навч. посібн. К.: Знання – Прес, 2002 – с. 185-186

[4] Боплан Г. Опис України. – К.: 1990 – с. 145-146

[5] Історія України / під ред. В.А. Смолія, К. Альтернативи, 1997 – с. 149-150

[6] Остафійчук В.Ф. Історія України: сучасне бачення: Навч. посібн. К.: Знання – Прес, 2002 – с. 190-194

[7] Борисенко В.Й. Курс Української історії. З найдавніших часів до ХХ ст.. Навч. посібн. К. Либідь, 1996 – с.354-356

[8] Історія України: Посібник для абітурієнтів /авт-упорядн. О.В. Гісем, - Кам’янець-подільський, Абетка, 2002 – с. 189

[9] Хрестоматія з історії держави і права / за ред. А.С. Чайковського: у 3- х кн. Кн.. 1 - К.: 2000 – с.284-287

[10] Огієнко І. Українська церква. – К.: 1993 – с.112-116