Директорія її політика і наслідки

5. Директорія її політика і наслідки

В ніч на 14 листопада 1918 р. у Києві відбулося таємне засідання представників українських політичних партій, які об'єдналися у Національний союз. Присутні відхилили ідею відновлення Центральної Ради і створили верховний орган УНР — Директорію. Головою її став В. Винниченко, членами—С. Петлюра, Ф. Швець, П. Андрієвський, А. Макаренко .

В той же час, серед Директорії не було згоди щодо напрямків політичної діяльності. Це ускладнювалося суперництвом між Винниченком та Петлюрою і їхніми прибічниками. Вплив останнього невпинно зростав, проте не скрізь. Умовним вік був у військових структурах, що являли собою напівпартизанські загони. Вони добре воювали неподалік від місць проживання, а за несприятливої обстановки розпадалися. Саме тому Директорія мала на початку свого правління ІОО-тисячну армію, а наприкінці січня, перед здачею Києва більшовикам,— всього 21 тис чоловік.

Нестабільність, армії, придушення робітничих страйків, розгін профспілок, погроми мирного населення та інші дії! стали причинами падіння Директорії.

Вирішили це протиріччя більшовики, які в січні 1919 р розпочали свій другий наступ на Україну, перед цим звівши нанівець переговори з Директорією. В зоні окупації вони розгорнули партизанські дії проти Антанти, а в лютому 1919 р. разом з регулярними радянськими військами розгромили її війська під Вознесенськом.

За цих обставин, не отримавши допомоги від Франції, до якої Директорія вернулася по допомогу, В. Винниченко в середині лютого подав у відставку і виїхав за кордон. С. Петлюра - продовжував боротьбу з більшовиками.

6.   Відновлення радянської влади в Україні в 1919 р. Політика “воєнного комунізму”

Після проголошення в Харкові 6 січня 1919 р. Української Соціалістичної Радянської Республіки (УРСР) і остаточного встановлення радянської форми державності України, на III Всеукраїнському з'їзді рад у Харкові (6-10 березня 1919 р._), другий український уряд протримався близько 7 місяців, проводячи політику, без урахування місцевих обставин – політику “воєнного комунізму”. Вона включала: © диктатура комуністичної партії, утворення надзвичайних органів влади ревкомів і комбідів;

® націоналізація промисловості, фінансів, зв'язку ;

© сувора централізація управління виробництвом і розподілом товарів;

© державна монополія на промислові товари, заборона приватної торгівлі і перехід до прямого товарообміну;

® загальна трудова повинність;

© карткова система, розподіл продуктів за класовою ознакою (робітникам -' більше);

© запровадження продрозкладки, що означало перехід до примусового вилучення у селян необхідного державі продовольства. Для проведення хлібозаготівель створювалися продовольчі загони, які діяли каральними методами;

© "червоний терор " проти реальних і потенційних противників більшовизму. Ф Політика "воєнного комунізму" була викликана не лише надзвичайно складними обставинами, що виникли в ході громадянської війни, а й планами більшовиків швидко здійснити світову революцію і перейти від товарно-грошових відносин до економіки без ринку і грошей.

Свідченням цього був «похід по хліб»; коли 3 .тисячі робітників із Москви й Петрограда відбирали, зерно в українських селян. Помилковою була політика цього уряду і стосовно впровадження колективних господарств, що відвернуло від нього не тільки середняків, а навіть частину бідноти, які і стали соціальною опорою махновського та інших рухів. Ці –селянські рухи виступили проти більшовиків ще й тому, що прихильні до них політичні сили—партії боротьбистів та українських соціал-демократів перестали підтримувати уряд X. Раковського через його помилкове ставлення до української інтелігенції, української культури. (Повністю були проігноровані права української мови як державної). Остаточно дискредитував себе цей уряд, коли для боротьби з «контрреволюцією» в Україні було створено на початку 1919 р. Всеукраїнську надзвичайну комісію (ВУЧК) на чолі з Лацисом, яка діяла особливо жорстоко. Лише в Києві дими «чекістами» було розстріляно 3000 невинних людей. А всього за кілька місяців перебування більшовиків у Києві в 1919 р. загальна кількість загиблих від рук чекістів становить не менше 12900 чоловік. Після приходу більшовиків до Одеси третій раз у 1920 р. було наказано евакуювати всіх галичан. Коли ті зібралися на товарну станцію з дружинами і дітьми, їх стали розстрілювати з кулеметів. У Харкові напередодні приходу денікінців комендант ЧК Саєнко власноручно замучив сотні людей.

У червні 1919 р. Лівобережну Україну затопили війська Денікіна. Одночасно пішла в наступ 35-тисячна армія Петлюри на Правобережжі та 50-тисячна Українська Галицька армія. За наказом Леніна більшовика ліквідували другий український радянський уряд. 30 серпня 1919 р. Київ зайняли війська Петлюри, а 31 серпня — війська Денікіна, які повели себе жорстоко, стали поновлювати поміщицькі землеволодіння.

Така політика Денікіна відштовхнула від нього народні маси і зміцнила знову позиції більшовиків, які на початку липня 1919 р. для керівництва діяльністю підпільних більшовицьких організацій на зайнятій військами Денікіна території створили в Кременчуці зафронтове бюро ЦК КП(б)У.

Великих масштабів досяг і повстансько-партизанський рух, особливо на Катеринославщині, де діяв Н. Махно. Він тричі воював на боці Червоної Армії, але Троцький своїми підступними наказами про передислокацію військ Махна перетворив його із союзника у боротьбі проти Денікіна на ворога. В результаті такої злочинної політики Троцького та його оточення в Україні були пролиті ріки крові, зокрема у боротьбі з Махном, рух якого тривав в Україні аж до серпня 192І р.

Через названі вище причини, денікінці не могли тривалий час володіти Україною і вже у жовтні 1919 р. були розгромлені більшовицькими військами під Кремами, 15 грудням залишили Київ, а на початку 1920р. покинули територію України.

В Україні знову відновилася радянська влада, яка проводила вже більш продуману політику. Про це свідчила резолюція Восьмої Всеросійської партконференції (2—4 грудня 1919 р.) «Про радянську владу на Україні», у першому пункті якої проголошувалося, що «РКП стоїть на точці зору визнання самостійності УРСР». Гнучкішою стала аграрна політика, було припинено колективізацію. Опір населення уже не був таким, як раніше, хоча селянський повстанський рух, особливо заможних селян, продовжував боротьбу під проводам Махина та багатьох інших аж до початку 1921р.