Утворення держави Київська Русь

1.2 Утворення держави Київська Русь

Протягом VII-VIII ст. союзи східнослов'янських племен перетворювалися на протодержавні утворення – племенні княжіння, які згодом об’єдналися у державу. До утворення Київської Русі у східних слов'ян існувало 14 великих племінних об'єднань.

Археологічні знахідкі, знайдені в південно-західних районах розселення східних слов’ян, свідчать, що їхня матеріальна культура має багато спільних рис. Тобто в VІІІ ст. на землях полян, древлян, волинян, уличів, тиверців, східних хорватів сформувалася фактично єдина археологічна культура з незначними відмінностями. Вона характеризувалася одинаковим рівнем соціально-економічного розвитку племінних об’єднань, подібними рисами в будівництві житла, виробництві, поховальних обрядах. Така подібність була важливою передумовою створення єдиної східнослов’янської держави із центром у південно-західному регіоні.

Початок створенню у південно-західному регіоні руської держави поклали союзи племен. Одним із найдавніших племінних союзів був дулібський. Політичним центром дулібів було Зимнівське городище, розташоване у верхів'ях Бугу. Однак на початку VII ст. авари розгромили дулібів. За цих умов державотворчий процес у слов'ян очолили поляни.

Велике значення для процесу формування східнослов'янської держави мало заснування Києва наприкінці V – на початку VI ст. Літописна легенда розповідає про заснування Києва братами Києм, Щеком, Хоривом та їхньої сестрою Либіддю. Кий, перший князь полянського союзу племен, побувавши на службі у Візантії, заснував городок Києвець на Нижньому Дунаї, але не зміг там закріпитися і вирушив до Подніпров'я де заклав Київ.

У “Повісті минулих літ” згадується про формування на середину IX ст. трьох державних об'єднань: Куявії (полянські землі із центром у Києві), Славії (ільменські племена із центром у Новгороді) та Артанії (ймовірно, територія північно-східної Русі або Приазов'я). Приблизно одночасне формування державності у полян із центром у Києві та в ільменських слов'ян із центром у Новгороді викликало дискусію навколо питання які саме східнослов'янські землі відіграли провідну роль у процесі утворення Київської Русі – північ (Новгород) чи південь (Київ).

Політика об'єднання земель навколо Києва активно проводилася останніми представниками місцевої київської династії. Нащадками Кия (Києвичів) були, ймовірно, Аскольд і Дір (40-80-ті роки IX ст.), за князювання яких поляни звільнилися від сплати данини хозарам. Внутрішньої стабільності досягла держава за часів Аскольда, який воював з племенами деревлян і уличів, домігся визнання Русі найвпливовішими державами того часу – Хозарським каганатом і Візантією. В результаті вдалих походів на Візантію було укладено вигідні договори, Київська держава утвердилася на узбережжі Чорного моря, яке в деяких джерелах того часу йменувалося Руським морем.

Після походу 860 р. Аскольд здійснив особисте хрещення, а згодом – християнство прийняли представники правлячої верхівки. Саме це, як вважають історики, а також часті воєнні походи викликали невдоволення і виникнення опозиції князю, тобто склалася політична криза, яка привела до двірцевого перевороту, внаслідок якого була скинута династія Києвичів, і владу захопив представник династії Рюриковичів – Олег.

На півночі у Славії близько 860 р. на престол було запрошено норманського конунга (князя) Рюрика, для якого руські землі були головним об'єктом політичних і економічних інтересів. У 879 р. Рюрик помер, і престол через малолітство його сина Ігоря зайняв регент Олег, ймовірно, родич Рюрика.

У 882 р. Олег здійснив похід на Київ, убив Аскольда й захопив владу. Саме дата цієї події вказує на завершення утворення держави на значній частині території розселення східних слов'ян. Олег жорстоко розправився з населенням Новгорода, яке не бажало приєднуватися до Києва. Об’єднання північної і південної Русі стало основою виникнення загальноруської держави, з центром у Києві.

1.3 Розвиток Київської Русі за часів князювання Олега, Ігоря, Ольги, Святослава (882-972 рр.)

Подальше формування держави у східних слов'ян тривало у роки князювання Олега, Ігоря, Ольги, Святослава.

Князювання Олега (882 -912 рр.).

Основні внутрішньополітичні заходи Олега :

– створив опорні пункти центральної влади в племінних князівствах;

– установив порядок стягнення данини з підвладних Києву земель;

– залучив війська підкорених племен до спільних походів;

– вів оборонне будівництво залог на кордонах;

– відновив культ язичницьких богів на Русі, за що волхви прозвали його Віщим.

Зовнішньополітичні заходи:

– підпорядкував Києву племена деревлян, сіверян, радимичів, східних хорват, дулібів, тиверців, кривичів;

– підкорив північні неслов'янські племена – чудь і мерю;

– здійснив вдалий похід на уличів (885 р.);

– узяв в облогу Константинополь (907 р.), уклав вигідний торговий договір з Візантією (911 р.), за умовами якого руським купцям дозволялося жити у передмісті Константинополя протягом шести місяців і виходити до міста без зброї групами не більш 50 осіб, що задовольнило їхні торгові інтереси;

– організував і здійснив кілька походів проти Арабського халіфату на узбережжя Каспійського моря;

– домовився з варягами про припинення їхніх набігів на Русь за умови сплати русичами щорічно данини в розмірі 300 гривень.

Загинув Олег у 912 р. під час походу проти Арабського халіфату на південно-західне узбережжя Каспійського моря.

Розвиток Київської Русі в роки князювання Ігоря (912-945 рр.). Після смерті Олега на чолі Давньоруської держави став син Рюрика – Ігор.

Основні внутрішньополітичні заходи:

– прагнув посилити централізацію держави, збільшуючи особисту владу в союзі з дружинною верхівкою;

– організував військовий похід проти деревлян, які хотіли відділитися від влади Києва після смерті Олега;

– намагався збільшити данину з підлеглих племен (за ці спроби був убитий у 945 р. деревлянами на чолі з князем Малом).

Зовнішньополітичні заходи :

– протягом трьох років боровся з уличами, зруйнував їхню столицю – Пересічень, але остаточно їх підкорити не зміг;

– поширив владу Києва на східний Крим і Тамань, де було Тмутараканське князівство;

– здійснив два військових походи проти Візантії (похід 941 р. завершився поразкою, а похід 945 р. – укладенням нового, менш вигідного за попередній, договору, згідно з яким держави обмінювалися посольствами, Русь зобов'язувалася не претендувати на кримські володіння Візантії, не мати застави в гирлі Дніпра);

– заволодів містами Закавказзя - Дербентом і Бердаа (943 р.);

– воював проти кочовиків-печенігів, з якими 915 р. уклав мирну угоду (920 р. печеніги порушили її).

Широкомасштабні воєнні походи поглинали значні ресурси і вимагали від держави постійного напруження сил, що підштовхувало князя збільшувати данину. Одне з таких повторних збирань данини (у 945 р.) привело до повстання деревлян, під час якого було вбито Ігоря.

Князювання Ольги (945-964 рр.). Після смерті Ігоря на князівський престол сіла його дружина Ольга, так як їх син Святослав був ще малолітнім. У 945 р. вона придушила повстання древлян, а головне місто цієї землі Іскоростень спалила.

Внутрішня політика :

– запровадила фіксовані норми податків з феодальнозалежного населення ( при отриманні данини, яку тепер збирали спеціально направлені представники київської адміністрації, вони керувалися певними уставами);

– розділила територію держави на погости (області) для збору данини (данину доставляли в укріплені пункти). Все це свідчило про те, що здійснено перехід від полюддя до нової системи державних податків;

– заснувала нові міста й села, організувала розбудову Києва і захист столиці від печенігів;

– сприяла поширенню християнства на Русі, але за її часів християнство не стало офіційною релігією;

– позитивним за часів діяльності Ольги було поширення опорних пунктів адміністративної і судової системи на всі підвладні Києву землі племінних княжінь. Тобто, було започатковано формування чіткої системи управління державою і створення державного апарату.

Важливу роль у зміцненні Київської Русі відіграла зовнішньо-політична діяльність Ольги.

Основні зовнішньополітичні заходи :

– намагалася забезпечити інтереси своєї держави шляхом мирної дипломатії. У 946 та 957 роках вона здійснила дипломатичні візити до Константинополя, в ході яких укладено союзницькі угоди, обговорювалися питання християнізації Русі (сама Ольга була охрещена під час одного з візитів у візантійському Софіївському соборі);

– активізувала відносини із західноєвропейськими державами. У 959 р., намагаючись проводити багатовекторну політику, дистанціюватися від залежності Константинополя, вона активізує відносини з Німеччиною (обмінялася посольствами, запросила священників). Однак місія латинських місіонерів, що діяли на Русі у 961-962 рр., завершилася невдачею – під загрозою фізичної розправи з боку язичників вони змушені були рятуватися втечею. Ця невдача в релігійній реформі серйозно нашкодила авторитету Ольги, послабила її позиції.

Князювання Святослава (964-972 рр.). Скориставшись послабленням позицій Ольги, язичницька опозиція здійснила державний переворот і поклала край тривалому регентству княгині. У 964 р. вся повнота влади на Русі зосередилася в руках Святослава.

Серед внутрішньополітичних заходів найбільш вагомими було зміцнення централізованої влади. З цією метою у 969 р. замінив місцевих племінних правителів київськими намісниками: для зміцнення своєї влади Святослав розділив князівства між своїми синами. Намісником у Києві став старший син Ярополк, у Новгороді – Володимир, у деревлянській землі – Олег. Ця реорганізація управлінської системи не тільки поклала початок адміністративній реформі, а й була важливою складовою створення могутньої Дунайсько-Дніпровської держави. За задумом Святослава, князівська резиденція мала бути перенесена в Переяславці на Дунаї («….бо то є середина землі моєї» – говорив він боярам).

Святослав дотримувався язичництва, але не забороняв приймати хрещення усім бажаючим.

У зовнішньополітичної діяльності Святослава особлива активність була зосереджена у воєнній сфері, зокрема на Сході. Протягом 964 – 966 рр. він досягає значних успіхів:

– підкорює Києву в’ятичів, які сплачували данину хозарам;

– перемагає хозарських союзників – волзьких булгар та буртасів (мордву);

– завдає поразки Хозарському каганату, оволодівши його столицею м. Ітиль;

– примушує підкоритися племена ясів (осетинів) і касогів (адигів) на Північному Кавказі.

Ослаблення та занепад Хозарського каганату мали неоднозначні наслідки: з одного боку – сприяли консолідації східнослов'янських племен у межах Київської Русі ; з іншого – падіння Хозарії відкрило шлях на Русь кочовим народам Сходу, передусім печенігам.

У 968 р. Святослав активізував свою діяльність на Заході, де йшла війна між Візантією і Болгарією, причому він виступає на стороні Візантії, в результаті чого була отримана перемога над Болгарією. Але Візантія була стурбована посиленням Київської Русі, не бажала мати такого могутнього сусіда і для її послаблення підбурила печенігів до військових дій проти Святослава.

Звістка про облогу печенізькими ордами Києва (968 р.) змусила Святослава вирушити на допомогу столиці своєї держави. Хоча кочівники за короткий час були вигнані з Подніпров'я, але їхні напади свідчили про наростання печенізької загрози.

У 969 р. Святослав розпочав другий похід на Балкани, в ході якого він не тільки повернув собі втрачені позиції в Болгарії, а й просунувся вглиб Візантії. Проте візантійському імператору вдалося зупинити Святослава. У 971 р. він уклав під Доростолом мирну угоду, згідно з якою брав на себе зобов’язання не воювати з Візантією, та відмовлявся від претензій на Болгарію та Крим.

Навесні 972 р. , повертаючись з невдалого походу, Святослав поблизу дніпровських порогів попав у засідку печенігів і трагічно загинув.