Консервація та поглиблення феодальної роздробленості, послаблення й затухання інтеграційних процесів між окремими князівствами

2. Консервація та поглиблення феодальної роздробленості, послаблення й затухання інтеграційних процесів між окремими князівствами.

3. Зміна системи управління в державі. В стосунках між князем і місцевою знаттю поступово витіснялися відносини побудовані на принципі васалітету (особиста залежність одних феодалів (васалів) від інших, більш могутніх феодалів (сеньйорів) та запроваджування системи підданства. Ця система почала активно впроваджуватися з приходом монголів на Русь. В обмін на свій суверенітет в Орді князь разом з ярликом на управління окремими землями одержував необмежену владу над своїми підданими. До того ж, після загибелі значної частини феодальної еліти (князів, дружинників) формується нова знать (посадники, тіуни), що зростала вже на ґрунті підданства. З часом саме система підданства стала основою формування російської імперії з абсолютною, необмеженою владою монарха.

4. Послаблення обороноздатності Русі призвело до захоплення і розчленування її території сусідніми державами. В XIV-XV ст. південні та західні руські землі опинилися у складі Литовського князівства та Польського королівства, а Південно – Східна та Новгородська землі залишалися під владою Орди.

Таким чином, колишні землі Київської Русі, потрапили під вплив різних держав та культурних традицій, які суттєво змінили характер та динаміку їхнього суспільного розвитку. Водночас поглиблюється етнічна диференціація східного слов’янства і дедалі активніше починають формуватися українська, білоруська та російська народності.

1.9 Галицько-Волинська держава

Наприкінці XII – у першій половині XIII ст. Київська Русь занепадає. Безпосереднім її наступником, на думку М.Грушевського, Б.Лановика та інших істориків, було Галицько-Волинське князівство.

Галицька земля була першою, яка стала на шлях самостійного розвитку, відокремившись наприкінці XI ст. від Києва. Цьому сприяли: вигідне розташування; наявність важливих торговельних шляхів на Захід; великі поклади солі, значення яких зросло після того, як кочівники відрізали Русь від Чорного моря; віддаленість від Києва, що послаблювало вплив центральної влади.

Помираючи, Ярослав Мудрий заповів Галичину своєму внукові Ростиславу. Однак, літописці не засвідчують його в Галичині, а повідомляють про те, що він перебував у князівстві Тмутаракані. Після смерті Ростислава залишилися сини – Рюрик, Василько і Володар. Вони зуміли стати законними спадкоємцями Галичини, і володіли її окремими землями.

Після смерті братів Ростиславовичів син Володаря князь Володимирко (1124-1152 рр.) поступово об’єднав землі Галичини в одне князівство (1141 р.) і переніс у 1144 р. свою столицю до Галича. Від імені нової столиці весь край став називатися Галицьким князівством або Галичиною.

Раптова смерть Володимира не перервала державотворчого процесу в Галичині. За правління його сина – Ярослава Осломисла (1152-1187 рр.) Галицьке князівство стало наймогутнішим на українських землях. Воно розширилося до узбережжя Чорного моря, відбувалося інтенсивне будівництво палаців та храмів, підтримувалися добрі відносини з Константинополем, Угорщиною, Польщею, Німеччиною. Осломисл проводив активний захист галицьких земель. Він зупинив угорську агресію, успішно воював з польським королем, половецькими ордами. Брав участь у боротьбі за Київ, який змушений був визнавати свою залежність від Галича.

Затверджуючи авторитет князівської влади у Галичині, Ярослав Осломисл зіткнувся з активною протидією місцевого боярства, яке дедалі зміцнювалося в економічному і політичному відношенні. Цьому сприяло, насамперед те, що боярство формувалося не з князівської дружини, а з родоплемінної знаті. Свої маєтки галицькі бояри отримали не від князя, а головним чином, шляхом привласнення общинних земель, купівлі або захоплення їх у селян. В їхній руках опинилися також соляні промисли. У другій половині XII ст. боярство відчуло себе настільки сильним, що відкрито намагалося підпорядкувати своїй волі самого князя.

Помираючи, Ярослав Осломисл поділив свої землі між синами Олегом (син від позашлюбної дружини Настасії) і Володимиром (син від законної дружини Ольги). Але бояри вигнали Олега, і посадили на престол Володимира (1187-1199 рр.), який княжив до самої смерті. На цьому припинилася династія Ростиславовичів та й саме існування окремого Галицького князівства.

Волинська земля отримала назву від свого давнього політичного центру – міста Волині. Однак, вже на початку XI ст., це місто зійшло з історичної арени і поступилося місцем новій столиці – Володимиру, заснованому князем Володимиром Великим.

До середини XII ст. Волинська земля не мала власної князівської династії: вона або безпосередньо управлялася з Києва, або ж на Воломирському престолі перебували київські ставленики. Тільки за князівства Ізяслава Мстиславовича Волинь отримала статус вотчини й надовго закріпилася за його родом. Але політична роздробленість, яка охопила у той час землі Київської Русі, не сприяла укріпленню Волинського князівства, яке в окремі періоди перетворювалося у федерацію дрібніших удільних князівств.

Відновити розпорошені землі свого роду вдалося Роману Мстиславовичу, який у 1170 р. після смерті батька – Мстислава Ізяславовича, став волинським князем, а згодом і володарем Галицько-Волинської держави.

Утворення Галицько-Волинського князівства. Об’єднанню цих двох князівств значною мірою сприяли тісні економічні та культурні взаємини, необхідність спільної боротьби проти Польщі та Угорщини. Вже невдовзі після смерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславович на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але не зміг там закріпитися. Лише у 1199 р. після смерті князя Володимира останнього представника династії Ростиславовичів, він зміг повернутися в Галичину та силою об’єднати її з Волинню. Водночас Роман здобув у 1202 р. Київ, де посадив залежного від себе князя. Відтак, під владу одного князя потрапили всі українські етнічні землі, крім чернігово-сіверських: уся територія правобережної України увійшла до складу Галицько-Волинського князівства.

Утворення об’єднаної Галицько-Волинської держави з центром у Галичі було визначною подією, оскільки сформувався політичний організм, що мав перейняти та продовжити державницькі традиції Київської Русі.

Державний лад Галицько-Волинської землі, хоча й мав ряд своєрідних рис, в головному був схожий з державним ладом інших князів і земель південно-західної Русі. Верховна влада в Галицько-Волинській державі належала князеві, який спирався на бояр і місцеву знать. Князі мали судові повноваження, очолювали військову організацію князівства. Князеві належало право збору податків, карбування монет і розпорядження скарбницею, визначення розміру і порядку стягнення митних зборів.

Великі князі прагнули здійснювати свій вплив і на церковну організацію (єпископи призначалися за згодою великого князя, і лише потім, вони висвячувалися в сан митрополитом).

Прерогативою великокнязівської влади було керівництво зовнішньополітичними відносинами з іншими державами. Князівство установило зв’язки з Польщею, Угорщиною, Римом, Німеччиною й іншими країнами Європи.

Однак влада князя була не безмежною. Важливу роль відігравала боярська рада, князівські з’їзди, що вирішували питання миру, війни, укладали договори.

Князювання Романа Мстиславовича було досить успішним. Інтенсивно розвивалося господарське життя, розбудовувалися старі і закладалися нові міста, освоювалися нові соляні родовища. Активною і цілеспрямованою була зовнішня політика Романа Мстиславовича. Він здійснив вдалі походи проти Литви, Польщі, Угорщини, половців. Проте Галицько-Волинському князю не вдалося об’єднати всю Русь.

Улітку 1205 р. Роман Мстиславович розпочав військовий похід на Польщу, потрапив у засідку і загинув. Після трагічної смерті Романа, за малолітства синів почала правити його вдова Анна, яку підтримували волинські бояри. Але верхівка галицьких бояр виступила проти об’єднання земель під владою волинської еліти, прагнула зберегти власні позиції навіть ціною збільшення впливу іноземних феодалів (поляків і угорців) на галицькі землі.

Від 1205 р. до 1238 р. тривало боярське панування, що призвело до безладдя і політичного послаблення руської державності. Бояри прогнали малолітніх синів Романа – Данила і Василька і взяли владу у свої руки. Угорський король Андрій II посадив на галицький престол свого малолітнього сина Коломана, а польський князь Лешко Краківський заволодів Перемишлем і прагнув захопити й інші волинські землі. Щоб послабити позиції угорського короля, він, скориставшись незадоволенням галичан свавіллям угорців, запросив на галицький престол Новгородського князя Мстислава Удатного, який у 1219 р. вигнав угорський гарнізон з Галича.

Тим часом сини Романа Мстислава поступово утвердилися на землях Волині, які становили спадщину їхнього батька. Зосередивши в своїх руках економічну і воєнну міць волинського краю та реформувавши військо (зокрема, організували цілі полки з міщан і селян), почали наступ на Галичину. Двічі брати Романовичі здобували Галич (1230 р. і 1233 р.), але лише за третім разом у 1238 р., спираючись на підтримку міщан і духовенства, зуміли там закріпитися. Залишивши за собою Галичину, Данило віддав Волинь молодшому братові Василькові. Хоча, незважаючи на такий поділ, обидва князівства продовжували існувати як єдина держава під зверхністю Данила Романовича, прозваного Галицьким (1238-1264 р.).

Данило Галицький. Відновивши внутрішню єдність своїх земель Данило Галицький зумів Галицько-Волинське князівство перетворити у велику і міцну державу. У1239 р. Данило Романович знов приєднав до своїх володінь Київські землі, однак невдовзі вони були завойовані монголо-татарами, князь змушений був визнати залежність від Золотої Орди.

Столицю князівства Данило переніс із бунтівного Галича на Волинь, у місто Холм. У внутрішній політиці Данило прагнув забезпечити собі підтримку селян та міщан. Він дбав про розвиток внутрішньої і зовнішньої торгівлі

На початку 1241 р. орди Батия вдерлися в Галичину і на Волинь. У той час Данила не було у князівстві. Він подався на Захід, щоб домовитися з правителями Угорщина і Польщі про спільні дії проти загарбників. Однак підтримки він не отримав.

Скориставшись відсутністю Данила, галицькі бояри запросили на престол представника чернігівської династії Ростислава Михайловича, який був зятем угорського короля. У 1245 р. Данило в битві під Ярославом на Сені розгромив Ростислава і його союзників – угорців і поляків. Ця перемога мала велике значення. По-перше, вона надовго зупинила агресію Угорщини і Польщі на українські землі. По-друге, було зламано опір боярської опозиції. По-третє, піднесла авторитет Галицько-Волинської держави. Угорський король змушений був налагодити дружні стосунки з Данилом і навіть одружив свою доньку із сином Данила Левом. На честь цього шлюбу Данило заснував Львів.

Данило прагнув створити антимонгольську коаліцію європейських держав, однак це йому не вдавалося. Тому, щоб уберегти свої землі від спустошення ординців, він поїхав на переговори з ханом Батиєм до Золотої Орди (1246р.), де добився підтвердження своїх прав на Волинь і Галичину. Політика Данила була спрямована на те, щоб дістати перепочинок і зібрати сили для вирішальної боротьби. Данило звернувся до Папи Римського Інокентія IV з проханням допомогти зібрати рицарів Європи на хрестовий похід проти монголо-татар, погоджуючись за це на перехід своїх земель під церковну юрисдикцію Риму. У 1253 р. він отримав від Інокентія IV королівську корону, але Папа не надав реальної допомоги Данилові у боротьбі проти Орди, і взаємини між Данилом Галицьким і Римом не переросли у стійкий союз.

Формальне визнання залежності від хана давало Данилу Мстиславовичу виграти час для зміцнення держави. За часів його правління велося інтенсивне будівництво, насамперед оборонне. Споруджуються перші муровані фортеці та потужні замки у Бересті, Кам’янці-Подільському, Хотині та інших містах. Загалом, за його правління було засновано близько 70 міст. Щоб підняти економіку держави Данило запрошував до міст ремісників та купців із сусідніх країн.

Ситуація значно ускладнилася наприкінці 50-х років XIII ст. У 1259 р. монголо-татари направили проти Данила величезне військо і змусили його остаточно визнати васалом Орди. За вимогою монгольського воєводи Бурундая були зриті всі укріплення навколо міст. Із тих пір галицько-волинські війська змушені були брати участь у військових походах монголо-татар на сусідні держави. У 1264 р. Данило Романович помер і був похований у Холмі.

За наступників Данила Галицького держава поступово втрачала свою велич, але залишалася єдиною ще майже століття.

Серед синів Данила найенергійнішим правителем виявився Лев Данилович (1264-1301 рр.) Він розширив батьківські володіння, приєднавши Люблінську землю, що належала Польщі й частину Закарпаття з містом Мукачеве. У 1272 р. переніс столицю до Львова, укріпив його фортеці. Налагодив інтенсивні дипломатичні відносини з Чехією, Угорщиною, Литвою.

Наступник Лева – його син Юрій І (1301-1308 рр.), скориставшись усобицями в Орді. Відсунув південні кордони своєї держави до нижньої течії Дніпра й Південного Бугу. Переніс столицю до Володимира – Волинського. У 1303 р. утворив окрему Галицьку церковну митрополію (Київський митрополит у 1299 р. переніс свою резиденцію на північ, до Владимира-на-Клязмі). Галицька митрополія безпосередньо підпорядковувалося Константинополю

Після смерті Юрія I Галицько-Волинська спадщина перейшла до його синів Андрія і Лева (1308-1323 рр.). Вони правили спільно. Активно боролися проти Орди. Підтримували дружні відносини з Тевтонським орденом, намагалися протидіяти Литві, натиск якої на північні окраїни Галицько-Волинської держави ставав усе відчутнішим. Брати одночасно загинули в бою з ординцями. Оскільки жоден з них не мав синів, то з їхньою смертю у 1323 р. династія, яку започаткував князь Роман Мстиславович, припинилася.

З припиненням династії Романовичів Галицько-Волинська держава поступово занепадає. Знову посилюються політичні впливи галицького боярства, зростає втручання у внутрішні справи іноземних країн, насамперед Польщі, Угорщини та Литви. Внаслідок цього Галицько-Волинський престол певний час залишався вакантним. Лише у 1325 р. внаслідок компромісу між місцевими боярами і правителями згаданих країн володарем (як виявилося останнім) Галицько-Волинської держави було обрано 14-річного сина мазовецького князя Тройдена та Марії, сестри попередніх правителів Андрія та Лева. Він прийняв православ’я та ім’я Юрія II Болеслава (1325-1340 рр.). Новий правитель проводив активну роботу по зміцненню своїх володінь. Сприяв розвитку міст, надаючи їм Магдебурзьке право. Прагнув обмежити владу боярської верхівки. Намагався налагодити добрі стосунки з Ордою, Литвою, Тевтонським орденом, однак напруженими залишалися стосунки з Польщею та Угорщиною.

Спроби обмежити боярські впливи і зміцнити князівську владу, викликали спротив у бояр. Вони звинуватили його у протегуванні чужинцям і в бажанні запровадити католицизм. Внаслідок боярської змови у 1340 р. його було отруєно на банкеті у Володимирі-Волинському. Одночасно у великих містах почалися виступи проти його прихильників та іноземних купців. Смерть князя Юрія II Болеслава стала переломним моментом в історії Галицько-Волинської держави. З цього часу починається тривала боротьба між її сусідами (Польщею, Угорщиною і Литвою) за українські землі. У другій половині XIV ст. Галицько-Волинська держава перестає існувати, її землі були захоплені Польщею, Угорщиною та Литвою.