Квітня при магістраті був створений особливий Комітет безпеки, що мав «неухильно підтримувати існуючі закони суспільної безпеки і порядку»

20 квітня при магістраті був створений особливий Комітет безпеки, що мав «неухильно підтримувати існуючі закони суспільної безпеки і порядку».

21 квітня - за 4 дні до виборів у загально-німецькі Національні збори - в «Віденській газеті» була оприлюднена декларація уряду щодо питання про політичний устрій Австрії. Уряд залишав за собою право мати особливу думка про будь-яке рішення загально німецького парламенту; і у випадку розбіжності позиції цього парламенту з урядом Союзу держав або Союзної держави Австрії залишав за собою право виходу із Союзу.

25 квітня була опублікована нова конституція, що поширювалася на всю територію Австрійської імперії. Конституція передавала виконавчу владу і керівництво збройними силами імператорові, надавала йому право абсолютного вето. При виборах у рейхстаг встановлювався майновий ценз і ценз осілості. Рейхстаг мав складатися з двох палат - сенату і нижньої палати. Конституція залишала недоторканими старі феодальні відносини; скасування селянських повинностей допускалася лише шляхом грошового відшкодування землевласникам.

15 травня був опублікований новий виборчий закон, що визначав порядок виборів і склад обох палат. Сенат мав складатися з 200 чоловік, з яких 50 призначалися імператором, а 150 обиралися на основі двоступеневих виборів з осіб, що сплачують найвищу суму податків. Це була поступка для великої буржуазії. Сенаторами могли бути лише особи після 30 років.

Палата депутатів мала складатися з 383 членів. Вибори їх були також двоступеневими. Виборчі права надавалися лише особам чоловічої статі, що досягли 24-літнього віку. Норма представництва в нижню палату - один депутат на 50 тис. жителів. Робітники, поденники, прислуга, а також особи, що користуються допомогою суспільних благодійних установ, не могли ні обирати, ні бути обраними. Позбавленими виборчих прав виявилися і інваліди, що втратили працездатність на війні і жили на державний рахунок.

Конституція 25 квітня і виборчий закон 15 травня викликали обурення всього населення Австрії. Конституція була сприйнята як прагнення уряду повернути країну до абсолютизму. Почалася підготовка до нових революційних виступів.

Ініціативу протесту проти конституції і виборчого закону взяв на себе Комітет національної гвардії (утворений 14 квітня), що став головним органом ліберального руху, не зважаючи на деякі суперечності до нього приєднався і Студентський комітет.

10 травня був створений новий Політичний центральний комітет національної гвардії. Однак відсутність єдності між різними угрупованнями привели його до повної нездатності очолити народний протест проти контрреволюції. Центром радикальної опозиції з цього часу став Віденський університет.

14 травня уряд видав наказ про розпуск Політичного центрального комітету національної гвардії, що викликав вибух обурення серед народу. Міністерство відповіло приведенням військ у бойову готовність.

Звістки про заходи уряду стали сигналом для виступів студентів, національних гвардійців і робітників. Газета «Конституція» писала про настрої робітників: «Вони прийшли, озброєні своїми інструментами, готові на будь-яку допомогу студентам у їхній боротьбі з урядом. Настрій робітників бойовий, вони готові будувати барикади».[3;112]

Увечері почалася грандіозна демонстрація. Маніфестанти йшли з гаслами: «Геть аристократичну конституцію! За Установчий рейхстаг!» Армія (солдати) виступили на боці народу. О 10 годині вечора уряд, врахувавши положення, пішов на поступки. Уночі були видані накази про скасування розпуску Політичного комітету національної гвардії, про зміну виборчого закону, про демократизацію виборчої системи і встановлення однопалатної системи.

26 травня уряд знову зважився завдати нового удару революції, видавши наказ про розпуск Академічного легіону. Але і цього разу Відень дав відсіч контрреволюції. У результаті двох послідовних перемог народу, в австрійській столиці зріс вплив створеного віденською буржуазією Комітету безпеки, а уряд був змушений вивести з Відня свої війська. Робітникам були надані виборчі права.

У липні у Відні відкрилися засідання австрійських Національних зборів, так називаного рейхстагу, більшість депутатів якого належало до великих власників. В результаті роботи засідань 7 вересня 1848 р. рейхстаг прийняв рішення про звільнення селян без викупу лише від повинностей, що випливали з особистої феодальної залежності. Всі' оброки, пов'язані з земельним триманням, підлягали викупу. Селяни були розчаровані і стали відходити від революції.[5;246]

До літа 1848 р. стала відходити від революції й австрійська буржуазія. Застій у справах, викликаний тривалою економічною кризою, хвилювання безробітних і підвищення політичної активності робітників - усе це штовхало австрійську буржуазію до угоди з Габсбургами.

23 серпня, у відповідь на зниження підприємцями заробітної платні, відбулася масова демонстрація робітників. Національна гвардія відкрила вогонь, у результаті чого було убито 18 і поранене до 200 робітників.

Восени 1848 р. у Відні народ повісив військового міністра і виступив проти військ уряду. До кінця жовтня столиця була оточена урядовими військами. Австрійська буржуазія не підтримала повсталих, більшість бюргерів відвернулося від революції. На чолі виступів опинилися студенти, службовці, представники інтелігенції. Збройні сили повсталих залишали бажати кращого, не вистачало гармат, рушниць, не було професійного командира.

1 листопада урядові війська штурмом опанували центром міста і підняли на дзвіниці собору св. Стефана ненависний для всього австрійського народу чорно-жовтий прапор Габсбургів. Боротьба коштувала повсталим більше 5000 жертв. Перемога контрреволюції була відзначена численними арештами і розстрілами.

Розгром віденського демократичного повстання дав можливість уряду імператора перейти до знищення всіх основних завоювань революції. Австрійський рейхстаг був розпущений, було призначено контрреволюційне міністерство, імператор Фердинанд І відрікся від престолу на користь 18-літнього племінника Франца-Йосифа, який не був зв'язаний ні якими обіцянками народу, що власне і розв'язувало австрійському двору руки для подальшої контрреволюції.

4 березня 1849 р. у Відні була оприлюднена нова конституція, що поширювалася на всю територію імперії і знищувала всі політичні завоювання березневої революції. Ця Конституція скасовувала автономію Угорщини і створювала єдине централізоване керування всіма землями імперії. Угорщина виступала складовою частиною володінь Габсбургів; від угорських земель були відділені Хорватія, Славонія, Воєводіна і Трнсильванія. В Австрії конституція встановлювала двопалатну систему, вводила високий майновий ценз і повертала імператорові всю повноту виконавчої влади. Австрія знову перетворювалася на самодержавну країну, в якій і мови не могло бути про автономії для окремих народів, що населяли велику імперію.

 

Розділ II. Участь у революції слов'янських народів

На розвиток революційного руху Австрії безпосередній вплив мали події, що відбувалися на всіх землях "лоскутної імперії", насамперед, слов'янських територіях. Розвиток подій саме в цих областях відіграв важливе значення у перемозі Березневої революції.

Чехія на початку XIX в. перетворилася в провінцію Габсбурзької імперії, що піддавалася насильницькому понімеченню.

Основна маса населення, селянство, знаходилося під тягарем поміщицької експлуатації, панщини, оброків, податків і поденщини. Ненависть чеських і моравских селян раз у раз проривалася повстаннями. У 1821 р. у Зноємському краї (Моравія) владі удалося придушити повстання селян лише після 4-х місячної боротьби.[9;387]

У промисловому відношенні Чехія до початку XIX в. займала в Австрійській імперії перше місце. Найбільше значення мала тут текстильна промисловість. Положення робітників було важким. Вони неодноразово виступали проти машинізації виробництва, що викликала безробіття.

Улітку 1844 р. у багатьох містах Чехії виникли великі хвилювання робітників, що продовжувалися, незважаючи на жорстокі репресії, аж до 1848 р.

Між панівними класами чеської і німецької національності існувала конкурентна боротьба. Чеська буржуазія, у руках якої знаходилася дрібна і середня промисловість, конкурувала з німецькою буржуазією, яка переважала у великій промисловості і користувалася підтримкою з боку уряду. Виразником ідей буржуазно-національного руху виявилася чеська інтелігенція, що розвивалася під впливом ідей французької буржуазної революції, а ще більше - російської літератури. У цей час шириться рух за рівноправність чеської і німецької мов, за повну національну автономію Чехії в рамках Австрійської імперії. Однак єдиної національно-політичної програми в чеської буржуазії до 1848 року не було, хоча спроби її створення робилися неодноразово.

Однієї з форм політичних організацій перед революцією 1848 р. були читацькі клуби, так називані «бесіди», куди приходили російські, польські і німецькі періодичні видання; відвідувачі «бесід» спільно обговорювали питання поточної політики.

Опозиційно налаштовані елементи чеської буржуазії, дворянства й інтелігенції йшли під загальним гаслом повної національної рівноправності, але серед них намітилися дві основні течії: одна, поміркована, на чолі з Ф.Палацьким, інша, більш ліва, що стала пізніше ядром радикально-демократичної партії. Виразником ідей цієї течії став таємний гурток «Ріпіл» (1846 р.).[10;45]

Після перших повідомлень про революційні події у Франції в Празі активізувалося політичне життя. Ініціатива першого політичного мітингу належить гуртку "Ріпіл". 9 березня по всьому місту були розклеєні відозви про загальні збори населення на Святовацлавській площі 11 березня з метою все людного обговорення болючих політичних питань. Уряд знімав ці листівка і навіть видав циркуляр, який рекомендував населенню не звертати уваги на ці відозви і не брати участі у зборах Однак 11 березня 1848 р. на Святовацлавській площі зібралася велика кількість народу. Ці збори були початком політичного руху в Чехії.[10;45] Чеські радикали вимагали прийняття конституції, розширення виборчих прав, скасування панщини, забезпечення свободи слова, зборів, гарантій особистої безпеки, свободи віросповідання, запровадження чеської мови у судочинстві та шкільній освіті, вирішення соціальних проблем. Чеські ліберали також висунули ряд своїх вимог. Вони пропонували створити єдиний сейм Чехії, Моравії та Сілезії, надати виборчі права всім верствам населення, скасувати панщину та привілеї шляхти, зрівняти чеську мову з німецькою, встановити свободу друку, зборів та віросповідання, скоротити строк служби в армії, зменшити податки та інше.

19 березня депутація комітету обох партій відвезла до Відня петицію до імператора, яка була складена на Святовацлавській площі. Вона вимагала об'єднати чеські коронні землі й створити в Празі спільний становий сейм і уряд; надати всьому населенню рівні з дворянством і духовенством права на представництво у сеймі; забезпечити рівність чехів і німців у адміністративних установах і школах та публічне судочинство; призначати на посади людей, які б володіли чеською та німецькою мовами; ліквідувати рештки феодальних відносин шляхом викупу державою повинностей селян.

В цей час революційні заворушення відбуваються вже не лише у містах (Прага, Брно, Моравська Острава), але й в провінціях. Чеське селянство відмовляється виконувати феодальні повинності.

Реакцією на чеську петицію став оприлюднений 23 березня "Кабінетний лист", який дозволяв використання чеської мови та формування збройних загонів, але відповіді щодо державної єдності чеських земель народ від імператора так і не отримав.

У Празі почалося формування Національної гвардії. Один із її загонів -Академічний легіон - складався зі студентів (за зразком віденських студентів).

Таке становище не могло задовольнити чеське населення. 29 березня Збори Святовацлавського комітету підготували нову петицію і 8 квітня 1884 р. влада мусила погодитись на створення в Празі вищих державних установ Чеського королівства, запровадження широкого виборчого права, визнання рівності чеської і німецької мов. Панщину скасував спеціальний патент від 28 березня.

Це рішення імператора дуже несхвально зустріли німці на чеських землях. Вони взагалі мріяли приєднати чеські та австрійські землі до Німеччини. Для вирішення цього питання до Франкфуртського парламенту було запрошено Ф.Палацького (стояв на чолі ліберальної партії). Але коли він дізнався, що мова піде про створення міцної Німецької імперії, то у відкритому листі до Франкфуртського парламенту заявив, що створення об'єднаної Німеччини призведе до розпаду Габсбургської імперії, яка виступає гарантом безпеки всіх народів, що входили до її складу. Така позиція чехів призвела до кінцевого розколу між чехами та німцями Чехії. Відбувається розкол в Національному комітеті: з нього виходять німецькі депутати і після цього, Комітет стає суто чеським органом. ЗО квітня 1848 р. була заснована чеська національна спілка "Слов'янська липа" (старостою обрано П.І.Шафарика), яка видавала власну газету і виступала проти участі чехів у Франкфуртському парламенті.

Активна підготовка до виборів у Франкфуртський парламент (при чому лише в німецьких округах), а також посилення войовничих настроїв серед прихильників об'єднаної Німеччини, спонукали чеських, словацьких, хорватських та інших слов'янських політиків до згуртування. 2 червня 1848 р. в Празі збирається Слов'янський з'їзд, який був певною альтернативою Франкфуртському парламенту і розглядався як прообраз майбутнього слов'янського наддержавного союзу.

Програма з'їзду передбачала розглянути наступні питання: про значення та взаємовідносини слов'ян в Австрійській імперії; про ставлення слов'ян до інших народів імперії та ін.

Віденський уряд заборонив скликання загальнослов'янського з'їзду, але у Прагу прибуло понад 300 делегатів з різних слов'янських земель, були представники як ліберальних так і радикальних партій. На з'їзді було ухвалено єдиний документ "Маніфест до європейських народів", який являв собою компромісний варіант на основі декількох проектів. Крім загальних прав та свобод в цьому документі проводилася ідея збереження Австрійської імперії у вигляді конституційного союзу рівноправних народів під владою Габсбургів.

Але революційних рух у Чехії не припинявся і 12 червня в Празі раптово спалахнуло повстання. Приводом до якого був вишкіл 40-тисячного гарнізону Праги. Студенти зажадали виведення військ із міста взагалі. Але їм було відмовлено і невдовзі у різних районах Праги відбулися напади вояків на робітників і студентів. У відповідь стихійно почали споруджуватись барикади. Повсталу Прагу підтримало населення передмість і селяни. Повстання загрожувало розповсюдитися на всю Чехію. Налякані перспективою загальної чеської революції, ліберали і консерватори вже 13 червня зробили спробу домовитися з повсталими про припинення боротьби. Робітникам було обіцяно, що військові дії припиняться, якщо вони розберуть барикади і відпустять заручників. Однак домовленості з боку уряду було не дотримано. Городяни знову піднялися на боротьбу. Але в цей час було вже перекрито шлях селянським загонам, які йшли на допомогу повсталим. Місто починають розстрілювати з важких гармат Час було втрачено. І 17 червня повстанці капітулювали.

В результаті цих подій було розпущено Національний комітет і Тимчасову урядову раду, заарештовані відомі політичні діячі і активні учасники національного руху, всі загони громадянського ополчення були розігнані, всі обіцянки, які давав уряд, були забуті. Селянських ватажків також чекали репресії і арешти.

Повстання 12 червня явилося результатом підйому всіх революційних сил чеських земель, мало яскраво виражений соціальний характер і не було націоналістичним антинімецьким виступом: разом виступали чеські і німецькі робітники, буржуазія, інтелігенція. Широкого відклику набули ці події в провінції, що поставило австрійський уряд перед реальною загрозою демократичної революції на всіх чеських землях. Повстала Прага змусила уряд зосередити головні сили армії на чеських землях і тим самим відволікти її від придушення революційного руху в інших частинах імперії.

Червневе повстання у Празі, являло собою наймаштабнішу подію в історії революційного руху у Чехії 1848 р., і незважаючи на поразку, мало дуже важливе значення для формування подальшого політичного життя чехів.

Словаччина, у якості "землі угорської корони" Габсбургів, знаходилася, як і Угорщина, у становищі колонії Австрії. З країн колишнього Угорського королівства лише Словаччина не опинилася під турецькою навалою, яка призводила всі землі до економічного занепаду. Тому то Словаччина, на відмінну від Угорщини, мала торгівельно-промислові міста, гірничі і металургійні промисли. Однак внутріімперська митна и загальна фінансова політика австрійського уряду гальмувала самостійний економічний розвиток країни.

Народні маси Словаччини гаряче вітали угорську революцію 15 березня 1848 р., яка принесла відміну кріпосництва і звільнила словаків від австрійської колоніальної залежності. Антиугорський і антифеодальний рух перетворився в рух солідарності з угорською революцією.

Для того щоб не допустити хвилювання на селі, адже більшість словацького населення становило селянство, угорська влада дуже швидко проводить визволення селян від панщини. Поміщики, налякані революційним рухом, змушені були піти на деякі, незначні, поступки у справі ліквідації кріпацтва. Але на початку квітня 1848 р. безземельні селяни Західної Словаччини все ж таки піднімають повстання. Основна мета повсталих - захопити землю. Наприкінці квітня хвилювання охоплюють інші райони Словаччини. Однак всі ці виступи були придушені військами і селяни розчарувалися у своїх надіях на визволення від поміщицького гноблення, отриманні громадянських прав і національної рівності.

Безпосереднім приводом для селянських повстань у Словаччині було небажання поміщиків повернути селянським общинам пасовиська, захоплені поміщиками в останні перед революцією роки: "...повсталі у комітатах Гемер, Зволень і Тречин виганяли поміщиків із сіл, захоплювали зернові амбри та худобу, ділили поміщицькі землі".² Угорський уряд змушений був ввести військовий стан на території всієї Словаччини, направити на її територію загони національної гвардії, які жорстоко розправлялися з повсталими.

Одночасно з селянським рухом, на повстання піднялись робітники. Наприкінці березня у Банській Штіявніце шахтарі створили свій комітет, який почав боротися за покращення умов праці, за термінове усунення австрійських чиновників від управління шахтами, за передачу управління в руки комітету. Зі свого боку, шахтарі пообіцяли подвоїти видобуток вугілля, якщо їх вимоги будуть виконані.

Революційні події, що розпочалися в березні 1848 р. в столиці Габсбургської монархії, захоплено зустріли "штурівці" (так називали молоду генерацію словацьких політиків, які вийшли з покоління словацьких "будителів", на чолі організації стояв лінгвіст Л.Штур) та інші представники національного руху, які вбачали можливість поглибити та реалізувати вже розроблені вимоги.

Позицію словацький громадських діячів у ході революції 1848-1849 рр. багато в чому визначала політика Відня та Будапешта. Для розвитку словацького національно-визвольного руху в цей період вирішального

значення набуло цілковите ігнорування угорським революційним проводом національних прагнень не тільки словаків, але й інших народів.

Ухвалення угорськими Державними зборами "закону про незалежність Угорщини" призвело до посилення політики мадяризації, яка проводилася під гаслами єдиної угорської нації. Всі інші народи королівства не дістали жодних гарантій забезпечення їхніх національних прав. Однак угорські революціонери на чолі з Л.Кошутом утворили блок словацького та угорського дворянства, який виступав проти монархії Габсбургів, під гаслами свободи і прогресу, за самостійний розвиток Угорщини, включаючи і Словаччину.

Наприкінці квітня 1848 р. було засновано Словацький національний комітет, який 10 травня скликав у центрі Північної Словаків Національні збори Словаччини. В цих зборах головним чином брали участь прихильники Штура. Збори прийняли маніфест, в якому вимагалося "територіальної автономії Словаччини із власним сеймом у межах угорської держави; створення окремих національних груп в загальноугорському сеймі і встановлення їх делегатами від окремих націй; етнографічних кордонів між окремими національно-автономними частинами Угорщини; визнання рідної мови населення офіційною мовою; створення словацьких шкіл і словацького університету".

Угорський уряд відхилив вимоги словацьких Національних зборів, а зважаючи на зростання виступів селянської бідноти і народного невдоволення, взагалі починає переслідування лідерів Комітету, що змушує їх емігрувати до Праги. Там вони беруть участь у роботі Слов'янського з'їзду (2 червня 1948 р.).

Слов'янський з'їзд увалив резолюцію зі словацького питання, виходячи з передумови збереження цілісності Угорщини. Після поразки Празького повстання словацькі лідери під проводом Л.Штура переїхали до Відня. Після встановлення контактів з правлячою династією були проведені переговори з хорватами та сербами Воєводини з метою організації спільних збройних виступів проти угорських властей. Наприкінці серпня ,1848 р. у Відня виник словацький добровільний збройний загін, який очолили чеські військові Ф.Зах та А.Влоудка.

З ініціативи Л.Штура 16 вересня 1848 р. у Відні було засновано Словацьку національну раду, яка виступила з вимогою про надання автономії Словаччині в межах Угорського королівства. Для придушення угорського революційного руху до Угорщини в середині грудня 1848 р була спрямована австрійська армія на чолі з фельдмаршалом А.Віндішгреца. Словацька національна рада, підтримуючи Габсбургів, організувала похід добровільного загону словаків (2 тис. вояків) проти угорців.

Після придушення за допомогою російської армії революції в Угорському королівстві Габсбурзький уряд навіть не згадував про автономію чи інші вимоги словаків. У березні 1849 р. від імені Словацької національної ради імператорові Францу-Йосифу І була подана петиція, в якій містилася вимога надання Словаччині автономії на основі етнічного принципу у складі Австрійської імперії. Але австрійська влада використала перемогу над революційною Угорщиною лише для зміцнення власних позицій, а політична програма національних сил щодо здобуття автономії словацькими землями так і залишилася гаслом аж до Першої Світової війни.

В період революційних подій 1848-1849 рр. землі Хорватії та Славонії знаходилися під владою Габсбурзької імперії. Становище простого народу було дуже тяжким, рівень матеріального забезпечення низьким. Ще у 1845 р. француз І.Де спре, який подорожував по Хорватії, у своїх дорожніх нарисах розповідав про вбогі хатинки без димарів, про напіводягнених або зовсім голих дітей та жінок, про чоловіків, одягнених в якесь лахміття. При цьому представники панівної верстви мешкали в розкішних палацах, а вдягалися за останньою модою паризьких та віденських салонів.

У Європі періоду революції носієм передових ідей та рухів виступала буржуазія, однак на хорватських та словенських землях її ще просто не існувало, отже нікому було взяти на себе цю місію.

На початку XIX ст. У головному центрі Хорватії - Загребі - налічувалося всього 10 тис. жителів, причому значну частину мешканців складали іноземці. Все це негативно позначалося на суспільно-політичному, економічному та культурному розвитку країни.

Після Віденського конгресу 1814-1815 рр. землі Хорватії і Славонії були повернуті Габсбургам і незважаючи на поділ їх адміністративними кордонами, їхнє об'єднання під владою могутньої імперії мало позитивне значення, оскільки давало можливість забезпечити приблизно однаковий за змістом, формою і темпами політичний та економічний - розвиток.

Національне відродження в Хорватії розвивалося за схемою, притаманною майже всім західно- і центральноєвропейським народам, але мало при цьому певні етнічні особливості й джерела. Серед них - власна культурна традиція, у ході розвитку якої було закладено підвалини хорватського духовного життя; діяльність хорватських політиків та громадських діячів, спрямована на захист хорватського національного буття від загрози мадяризації; діяльність хорватських просвітників та ін.

За таких умов у хорватів розгортається рух національного відродження, вершиною якого став "іллірізм". У 1830 р вийшла в світ книжка головного натхненника й лідера ілліризму Людевіта Гая, присвячена основам "хорвато-слов'янського"правопису. Пізніше з'явилися публікації інших творів і авторів., які продемонстрували наявність у Хорватії всіх об'єктивних чинників, необхідних для розгортання нового руху.

Організований рух ілліризму розпочався у 1835-1836 рр. Саме в цей час почала виходити перша газета хорватською мовою - "Даниця хорватська, славонька і далматинська"; з'явилося "Звернення до читачів" Л.Гая, в якому формулювалися ідеї руху; виникла і закріпилася назва руху - "ілліризм"; активно поширювалася ідея загальнослов'янської та південослов'янської єдності. У тогочасній Хорватії все це нагадувало справжню революцію. Незважаючи на численні публічні декларації іллірійців, де підкреслювалася саме духовна складова нового суспільного руху, ілліризм від своїх перших кроків мав виразно політичний характер. З перебігом часу всередині ілліризму виникла окрема течія, представники якої вбачали в боротьбі за мову та літературу лише засіб для досягнення важливої мети - успіху в політичному протистоянні з прибічниками мадяризації.

До ілліризму дуже швидко приєдналася більшість усіх прогресивних, національно свідомих сил Хорватії. На чільні позиції разом з Л.Гаєм висунувся представник "старої" генерації хорватських громадських і літературних діячів - граф Янко Драшкович, котрий на той час мав багатий досвід політичної боротьби. Ілліризм поширився в усіх хорватських областях і проник до Сербії, а також до словенців та угорців.

Відчувши небезпеку, правлячий режим взявся до утисків ілліризму й активістів руху. Було заборонено використання терміну "ілліризм". Цензура з кожним днем все жорсткіше ставилася до "іллірійських" видань. 29 липня 1945 р. на площі Св.Марка у Загребі розстріляли мирну демонстрацію. Тоді загинуло 13 і було тяжко поранено близько ЗО осіб.

Попри репресії, що їх чинили органи державної влади, та взаємні непорозуміння в середині руху, ілліризм не втратив динаміки розвитку й проіснував до революції 1848 р., яка принесла хорватам ліквідацію феодальних відносин і певну демократизацію суспільно-політичного життя.

23 березня 1848 р. баном Хорватії проголошено Иосифа Єлачича, який відіграв значну роль в історії свого народу. Єлачич зібрав у Загребі Сабор, що ухвалив низку важливих рішень. Основним із них була вимога об'єднання під єдиною владою всіх хорватських земель. Рішення Сабора фактично являли собою програму буржуазно-демократичної революції [6;12].

Відень, який саме в цей час боровся з угорськими повстанцями під проводом Л.Кошута, мусив піти на певні поступки хорватам. Ці поступки стосувалися як політичних, так і економічних питань, а також проблеми національного самозбереження. Незабаром Єлачич зі своїми загонами приєднався до австрійців і у вересні 1848 р., перетнувши річку Драву розпочав бойові дії проти угорських повстанців. На таке рішення бана підштовхнули не лише поступки Відня, а й політична програма Кошута, котрий обстоював ідеї угорського націоналізму, прагнучи створення "Великої Угорщини" від Карпат до Адріатики, що суперечило інтересам хорватів.

У самій Хорватії влада практично повністю перейшла до представників ілліризму, які, за відсутності належного політичного досвіду, не спромоглися скористатися з особливостей моменту для втілення на практиці власної програми. Вони передоручили право на прийняття рішень Єлачичу, котрий у певний момент погодився на компроміс із Габсбургами, вважаючи, що оптимальним варіантом для його народу стане здобуття якомога ширших політичних і національних прав, але за умови збереження цілісності імперії. Доба ілліризму, що тривала майже 15 років, скінчилася для більшості щирих і відданих представників руху відчуттям поразки.

Після революції 1848-1849 рр. в Хорватії було скасовано всі прогресивні інституції, що виникли на хвилі революційного піднесення; закрито багато періодичних видань; обмежено свободу слова; заборонено хорватський трикольоровий прапор. У школах та органах влади всіх рівнів запроваджувалася німецька мова. До Хорватії введено частини австрійської жандармерії. Таким чином, поразку революції хорвати відчули найпершими в імперії Габсбургів і причому дуже болісно. І головне, дворянство Хорватії виявилося неспроможним зберегти національну незалежність Хорватії, яка була майже досягнута до літа 1848 р. в результаті європейської революції.

Висновки

Події, які відбувалися на Європейському континенті півтора століття тому, безперечно, стали важливою віхою в історії західної цивілізації. В радянські роки було прийнято говорити про революції 1848-1849 рр. як про прояв класової боротьби - боротьби буржуазії проти феодальних відносин, однак зараз з'являються нові підходи і трактування минулих подій.

Колишній підхід до вивчення європейських революцій був пов'язаний з абсолютизацією однієї форми розквіту за рахунок приниження іншої. Безперечним пріоритетом для марксистів була революція. Тому і реформи, які в середині XIX ст. проводили уряди багатьох європейських країн тенденційно трактували як результати революційної активності мас. "Вони (революції) принесли робітничому класу величезний революційний досвід і змусили панівні класи піти на деякі реформи... Революції прискорювали поступальний рух суспільства".

Історики кінця XX - початку XIX ст. не такі категоричні у своїх оцінках революцій 1848-1849 рр. та їхніх наслідків. Після поразки революцій, панівним колам європейських держав не вдалося відновити старі відносини. Революції довели неможливість продовжувати колишню політику. Багатьом монархам, для збереження власних країн потрібно було використовувати досвід національних рухів у своїх інтересах. Революції дали поштовх до подальшого розвитку індустріальної цивілізації, формуванню національної самосвідомості, формуванню у людини розуміння необхідності незалежності і свободи особистості.

За своїм характером революція в Австро-Угорській імперії була демократичною. Вона зазнала поразки через нерішучість і острах перед повсталим народом ліберальної буржуазії. До того ж національно-визвольні рухи на окраїнах імперії, отримавши певні поступки з боку Габсбурзького уряду, щодо задоволення деяких національних питань, відійшли від активних дій.

Всі, без виключення революції, не виконали своїх кардинальних завдань. Але парадокс історії полягає в тому, що незважаючи на провал революцій у плані вирішення ними конкретних завдань, заради чого вони власне і творилися, саме суспільство, яке змінилося в 40-х роках XIX ст., було остаточно повернуто у бік демократії. Воно стало більш зрілим як в цілому, так і стосовно до конкретних його соціальних верств. Європа спробувала смак свободи і не збиралася її втрачати.

Вже нічого не могло звернути Європу на шлях кінця XVIII ст., спинивши її розвиток. Хоча економічно революції давали країнам набагато більше, ніж в сфері політики, багатьма сучасниками вони сприймалися як певний пункт в антимонархічній боротьбі і рухові до оновленої Європи.

 

Список використаних джерел та літератури

1. Національні процеси в Україні. Історія і сучасність. Документи і матеріали. Довідник у 2-х ч. / За ред. В.Ф.Панібудьласки. - К., 1997.-423с

2. Новая история в документах и материалах. Вьш. 1. - М., 1975. - 265с.

3. Хрестоматия по новой истории: В 3 тт. / Под ред. А.А.Губера, А.В.Ефимова. – М, 1965.

4. Всемирная история: Национально-освободительньїе войньї XIX века / Н.Бадак, И.Е.Войнич, Н.М.Волчек и др. - М.: АСТ, 2001. - 560 с.

5. Грицак Я Нариси історії України. Формування модерної української нації ХІХ-ХХ століття. - К., 1996.- 535с.

6. Дрібниця В.О., Реєнт О.П. Революція 1848-1849 рр. в Австрійській імперії та український національно-визвольний рух // Історія України -2001.-№13.

7. Еріх Цьольнер Історія Австрії - Львів, 2001. -712 с.

8. Исламов Т. Проблеми нации и национализма в современной австрийской историографии // ННИ - 1995. - №4.

9. Історія західний і південних слов'ян (з давніх часів до XX ст.). Курс лекцій / За ред В.І.Ярового. - К., 2001. - 700с.

10. Історія південних і західних слов'ян / За ред І.М.Гранчака, А.Ф.Кізіченка. - К., 1987. - 446с.

11. Кан С. Революция 1848-1849 г. в Австрии и Германии. - М., 1969. -443с.

13.      Кобрин В.Ф. Династия Габсбургов // ННИ - 1991. - №4.

12. Копилов А.О., Заводовський А.А. Вплив визвольної боротьби Балканських слов'ян на трансформацію слов'нської ідеї в суспільно- політичній думці України 2 половини XIX с'т. // УІЖ - 2003.- №2.

13. Лаптева Л.П. История Чехия периода позднего феодализма и раннего Нового времени (1648-1849). –М., 1998. – 560с.

14. Никифоров К.В. Сербия в середине XIX в. - М, 1995. - 340 с.

15.Новая история. 4.1. (1640-1870) / Под ред. А.Л.Нарочницкого - М., 1978.-700с.

16.      Норман Дейвіс Європа. Історія. - К., 2000. - 1465с.

17.      Революции 1848-1849 / Под ред. Ф.В.Потемкйна, А.И.Молока - М., 1981.-850с.

18. Стрелова О., Кузнецова Л. 1848-й год в европейской истории // История ПС - 10 марта 1998.

19. Френсіс Дворник Слов'яни в європейській історії та цивілізації. - К., 2000. - 500с.

20.Яровий В.І. Історія західних та південних слов'ян у XX ст. Курс лекцій. -К., 1996.-315с.