КОНГРЕС УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ ТА СТВОРЕННЯ ОУН

4. КОНГРЕС УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ ТА СТВОРЕННЯ ОУН

В кінці 20-х років ХХ століття на тлі антиукраїнських акцій і відверто нахабних дій відбувається підйом української національної свідомості. З’являється велика кількість, переважно малих, організацій та об’єднань які намагалися перебрати на себе роль „месії” в українському суспільстві.

Отже, настав час коли необхідно було заради мрії об’єднатися і тією силою котра могла б консолідувати ці численні сили стала – УВО. Але перші кроки до об’єднання зробили Легія Українських Націоналістів і Група Української Націоналістичної Молоді, які 12 липня 1927 року, під впливо вбивства Симона Петлюри, скликали у Празі нараду, на якій заснували Союз Організації Українських Націоналістів.[51]

Наступним кроком на шляху до соборності руху стало скликане у Берліні 3-7 листопада 1927 року Перший Конгрес Українських Націоналістів. На ньому були присутні представники чотирьох патріотичних організацій: УВО, ГУНМ, ЛУН, СУНМ. На конференції було прийнято рішення – про злиття всіх націоналістичних українських рухів в один – Організацію Українських Націоналістів. Майбутній Конгрес Українських Націоналістів повинен був остаточно виробити всі структурні, ідеологічні засади нової організації. Для координацій дій і роботи був створений та обраний Провід Українських Націоналістів (ПУН), який складався з 5 чоловік на чолі з Євгеном Коновальцем. Один з найактивніших, публіцист В. Мартинець у своїй статті „По конференції”, яка з’явилася у журналі „Розбудова Нації” (Офіційний друкований орган ПУНу), Відзначив: „Український Націоналізм є плодом внутрішнього розвитку нації, виявом внутрішніх сил нації, який вважає націю та її творчий прояв за самоціль, тому він може й мусить шукати засоби для сповнення завдань, що стоять перед ним виключно всередині нації”.[52]

8-9 квітня 1928 року у Празі відбулася друга конференція націоналістів, на якій було прийняте чітке рішення про відмежування від легальних демократичних партій і заборонила членам націоналістичної організації належати до них. Це дозволило очистити організацію і в подальшому виявляти не надійних елементів. На конференції вперше пролунало, що організаційний план ОУН „вимірює, з одного боку, до обняття в організаційних рамках всього досить неорганізованого націоналістичного елементу, з другого боку до об’єднання, націоналістичних групі до оживання їхньої діяльності”.

На цій конференції було визначено, що майбутній КУН має бути проведений в вересні 1928 року. Але з ряду певних політичних та конспіративних причин Великий Конгрес проходив у Відні з 28 січня до 3 лютого 1929 року. На нього прибули понад 30 представників українських націоналістичних організацій та рухів, зокрема два гості. Нарада Конгресу проходила надзвичайно чітко і організовано. Президія КУНу з трибуни оголосила маніфест: „Від Конгресу Українських Націоналістів” з повідомленням про факт проведення конгресу і створення на ньому єдиної ОУН. Конгрес ухвалив постанови та устрій ОУН, затвердив провід ОУН, який очолює Є. Коновалиць. Постанови Конгресу можна поділити умовно на ідеологічні та державотворчі, разом з соціально-економічними. Конгрес підкреслив організаційність зв’язку ідей націоналізму з життям народу: „Український Націоналізм є духовний та політичний рух, народжений з внутрішнього світу української нації в час її сумлінної боротьби за підстави і цілі творчого буття... Органічна зв’язаність націоналізму з нацією є факт природного порядку, й на цьому основана ціль розуміння нації”.[53]

У частині соціально-економічних постанов Конгрес виступив за приватну власність у сільському господарстві та дрібних галузях промисловості: „Тільки підприємства тих галузей промисловості, які являються важливими для існування та оборони країни будуть одержавлені”.

Про завдання ОУН можна прочитати в настановах КУНу: „Беручи ідею Української Самостійної Соборної Держави в підставу свого політичного діяння та не призначати всіх тих міжнародних актів, умов та установ, що стан українського державного розкривання створили і закрили, ОУН ставить себе у категорію противенства до всіх тих сил... Організація Українських Націоналістів ставить собі за мету об’єднувати націю, викликати в українському суспільстві державотворчі чинники, розгорнути українську національну силу на всю її ширину й таким чином забезпечити великій українській нації відповідне місце серед державних народів світу”. У заключній промові Коновалець сказав: „Спротиви, які ми зустрінемо на нашому шляху будуть велетенські. Бо ж відновлення Української Держави сама собою однозначно з ліквідацією московської імперії, як і польського історичного імперіалізму, спричинить таку докорінну перебудову цілого сходу Європи і великої частини Азії, що це в кінці вплине неменше глибоко й на політичний вигляд цілого світу”.[54]

Історія показала, що ці сподівання не були безпідставними. Отже, ОУН стала фактом після конгресу у Відні 1929 року. Але для остаточного обєднання різних націоналістичних організацій в Оун. Потрібно було ще ратифікація рішень конгресу керівними органами цих організацій.

Найшвидше ратифікувала рішення Конгресу ЛУН (до кінця лютого 1929 року). Так само швидко влилась в ОУН і ГУНМ. Довше тривав цей процес у СУНМ (до кінця осені 1929 року). Най тривалішим було остаточне узгодження взаємостосунків між УВО та вже існуючою ОУН. Проти входження в ОУН виступило багато членів УВО. Незважаючи на це, стосунки УВО та ОУН ні разу не входили в фазу напружень і боротьби. Такої проблеми де-факто не існувало, хоч галицькі націоналісти видумали її з причин чисто психологічних і для своїх амбіційних потреб. УВО не було ліквідовано одразу, вона зберігалась, як збройний резерв на випадок війни. Поступово всі її функції переходили до ОУН і після 1934 року УВО припинила своє існування. Вкінці-кінців весь націоналістичний рух перебрався під прапори ОУН.[55]

Перший великий збір ОУН проголосив своєю основною політичною метою визволення всієї України, від Прип’яті до чорного моря, від Бескидів й Тисси по Кавказькі гори і Донські степи, тобто створення Незалежної Суверенної Соборної Держави й боротьба проти окупантів: СРСР, Польщі, Румунії, Чехословаччини. Засіб досягнення – революційно-збройна боротьба проти усіх поневолювачів українського народу.

Величезне значення надавалося пропагування серед українського загалу, особливо молоді, національно-стверджувальних ідей не меншовартості. Саме тому ОУН, вважало себе першзавсе партією, а лишень згодом в результаті збігу багатьох обставин організація стала Всеукраїнським надпартійним, політичним та ідеологічним рухом.

Постанови Конгресу передбачали, що під час Всеукраїнської національно-визвольної боротьби влад буде лише у вигляді диктатури, до кінця цієї війни. Це означало, що провідник ОУН буде наділений правами військового диктатора. А після створення незалежної держави голова її, диктатор, моє підготувати підґрунтя до створення демократичних законодавчих та судових органів. Основою адміністративно-територіального устрою мало стати місцеве самоврядування. Кожен край утворював би свій представницький законодавчий орган та разом із цим і виконавчу. Слід зазначити, що практично всі українські політичні сили з демократичного та соціалістичного таборів сприйняли появу ОУН вкрай негативно, звинувачуючи їх в фашизмі. Проте виходячи з постанов та програм ОУН, вважаю, що ці заяви не відображають всю картину і ситуацією, томущо спілне між фашизмом та інтегральним націоналізмом можна перелічити на пальцях лише рук і то ці причини будуть не фундаментальними. На сторінках свого офіційного видання „Розбудова нації” ОУН давала таку відповідь на цю спробу ототожнення з майбутніми ворогами українського народу і націоналістів: „Підкреслюємо нетотожність назви „фашизм”, якою охрестили українських націоналістів його противники. Фашизм – це рух державного народу, це мутація соціалізму та державної агресивно-окупаційної політики, що змагається за владу у власній державі. Український націоналізм – це рух національно-визвольний, завдання якого є боротьба за державність... А тому український націоналізм не тільки не можна співвставляти, але і шукати спільне в природі виникнення, у якій ми є швидше ворогами аніж друзями. Тим більше не можна об’єднувати український націоналізм з реакційними течіями інших державних народів, що їх охрещено фашистами”.[56] До того ж автор відкидає будь-які звинувачення ОУН в контактах з німецькими соціал-націоналістами Гітлера, вважаючи їх абсурдними, оскільки у 1929 році український націоналізм був вже сформований, а НСПН Гітлера була незначною політичною силою, хоча з великими перспективами. А той факт, що Україна у своїй визвольній війні хотіла бачити союзником Німеччину, пояснюється спільним трагічним становищем, в якому опинилися народи в 20-30-х роках та спільними ворогами, перш за все Польської імперії.

ОУН розбудовувала широку організаційну мережу в Краю та еміграції, хоч і лишалась підпільною організацією. Вона дотримувалась засад військового керівництва та організації та конструктивних методів суворої дисципліни. Але перспективи української справи залежали не тільки від зусиль патріотичних сил. Досвід свідчив, що лише при найширшому ознайомлені міжнародної громадськості зі станом справ на окупованих українських землях можна було розраховувати на успіх. Тому в 1929 році Коновалець відправився до Америки, щоб залучити якомога ширше нашу українську еміграцію до підтримки ОУН. Практично у всіх столицях Європи перебували посланці Коновальця. За межами Західної України ОУН утворила ряд організацій: Українське Націоналістичне Об’єднання – в Німеччині, Український Народний Союз – у Франції, Організацію Державного Відродження України – в США, Українське Національне Об’єднання – в Канаді, Відродження – в Аргентині. ОУН мала багато власних друкованих органів в різних країнах, частина з яких видавалась підпільно.[57]

Особливе значення покладала організація на популяризацію своїх поглядів та цілей, насамперед серед молоді, намагаючись опанувати всіма західноукраїнськими політичними та громадськими організаціями. І тут, без сумніву, найбільшим успіхом ОУН була її здатність заручитися всебічної підтримкою населення, особливо молодь. Її схильність до революційних дій, радикальних рішень, прагнення вивести нову породу „надукраїнців” імпонувало молоді, ошукані, розчаровані і доведені до відчаю польською владою. ОУН залучила на свій бік величезну кількість студентів з університетів та вищих гімназії східної Галичини. Майже у кожному українському навчальному закладі у Польщі та закордоном існували осередки ОУН. Справжнім горішком українських націоналістів був Академічний Дім студентів університету у Львові. Коли ці юнаки повертались до своїх рідних сіл та містечок вони пропагували ідеї українських націоналістів і згодом омили кров’ю в лавах УПА українські полонини й ліси. Для розширення свого впливу ОУН проникла також в майже всі господарські, освітні та молодіжні організації, влаштувала масові політичні демонстрації, студентські протести, бойкотування польських товарів, видавництво численних газет та брошур, енергійно поширювала серед студентів, селян і робітників Галичини та Волині.

Отже, була створена дієва та потужна українська сила, яка почала безкомпромісну боротьбу проти окупантів. Значення Конгресу Українських Націоналістів для історії України є непереоціненим. Україна отримала потужну організацію, яка боронила її інтереси, а вороги-окупанти отримали силу, котра намагалась звести нанівець їхні протиправні домагання.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

1. Андрусяк Т. Політична та правова думка українського національно-визвольного руху 30-50х рр. // Республіканець .- 1995.- №1-2.- С.72-77.

2. Баган О. Націоналізм і націоналістичний рух. Історія та ідеї. – К, 2003.

3. Бандера С. Перспективи Української Революції .- Мюнхен, 1951.

4. Білас І.Г. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953рр.: суспільно- політичний та історико-правовий аналіз .- К., 1994.

5. Бедрій А. ОУН і УПА \\ К.: Генеза, 2004.

6. Богун А. Между Гитлером и Сталиным \\ СПб.: Издательский Дом «Нева», 2004.

7. Борець Ю. (Чумак). Рейд без зброї. – К.: Наукова Думка, 1994.

8. Гордасевич Г. Степан Бандера: людина і міф .- Львів, 2001.

9. Грушевський М.С. Вільна Україна. // Великий Українець: матеріали з життя та діяльності М.С.Грушевського .- К., 1993.

10. Гузенкова Т.С. Национальный язык и национальная культура: Возможности согласия и компромисса. // Материалы III-ей Международной научно-практической конференции “Диалог украинской и руской культур”. – Available. - 1999.

11. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії .- К.: Либідь, 1993.

12. Дашкевич Я. Фальсифікація новітньої історії українського народу в сучасній Польщі. // Український Час. – 1991. – С.15-19.

13. Дейчаківський М. На визвольних стежках Європи \\друга частина: Спогади зв'язкового ОУН .- Торонто, 1961.

14. Донцов Д. Націоналізм. — Лондон—Торонто, 1966.

15. Дужий П. За яку Україну боровся Степан Бандера? – Київ - Львів, 1994.

16. Зайцев Ю.Д. Дисиденти – опозиційний рух 60-80х рр. // Сторінки історії України ХХ століття. – К., 1992. – С.195-235.

17. Зеленчук М. Хто був Петро Полтава? // Шлях перемоги .- 1992.

18. Каптелов Б. ОУН на службе фашизма. // ВИЖ. – 1991. - №5. – С.45-57.

19. Кітура Я. Відновлення військових традицій українського народу – наш національний обов’язок. // Шлях перемоги .- 1994.- С.5

20. Книш З. Далекий приціл. УВО в 1927-29 роках. – К., 2002.

21. Книш З. Смерть Станіслава Собінського на тлі шкільного народовбивства в Західній Україні .- К, 2002.

22. Книш З. В сутінках зради. Убивство Тадеуша Голуфка на тлі зради Романа Барановського .- К, 2002.

23. Книш З. Перед походом на Схід \\ Частина ІІ, спогади й матеріяли до діяння ОУН в 1939-41 рр. – К., 2002.

24. Коваль В.С. Міжнародний Імперіалізм і Україна .- К., 1966.

25. Кочан І. Шаль ювілейної сверблячки (памфлет). // Дніпро. – 1975. - №10. – С.110

26. Кремінь В.Г., Безлюда Д.М., Бондаренко В.Д. та ін. Соціально-політична ситуація в Україні: поступ п’яти років // Available. – 1999.

27. Кричевський Р. ОУН в Україні: ОУН-З і Закордонні частини ОУН: причинок до історії українського національного руху .- Львів: Меморіал, 1991.

28. Кузьо Т. ОУН в Україні, Дмитро Донцов і Закордонні частини ОУН. // Сучасність.- 1992.- №12.- С.33-38.

29. Кухта Б. З історії української політичної думки .- К.: Генеза, 1994.

30. Липинський В. Народи поневолені і народи бездержавні // Сучасність .- 1992.

31. Липинський В. Хам і Яфет // Сучас' ність. — 1992. — N96.

32. Липинський Д. Націоналізм, патріотизм і шовінізм // Сучасність. 1992. — № 6.

33. Лупейко В. Кайдашизм, Доки ж Будемо самоїдами? Есеї // Available. -

1999.

33. Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів .- Нью-Йорк, 1961 .- Том 1

34. Мельник Л.Г. Викриття сучасних націоналістичних фальсифікацій. // УІЖ. – 1987. - №1

35. Мороко В., Мороко О. Вивчення діяльності ОУН-УПА на уроках історії України в 10 класі (з досвіду роботи). // Історія в Школі. – 1997. - №10-11. – С.25-27.

36. Полтава П. Концепція самостійної України і основна тенденція політичного розвитку сучасного світу. // Літопис УПА.- Львів, 1992.- т.9.- С.15-75.

37. Полтава П. Хто такі бандерівці та за що вони борються. – Дрогобич, 1991 (реп. вид. 1950).

38. Потульницький В.А. Історія української політології .- К.: Либідь, 1992.

39. Прус Е. Антинародна діяльність українських і польських буржуазних націоналістів…// УІЖ. – 1972. - №8. – с.77-85.

40. Ребет Л. Світла і тіні ОУН .- Мюнхен, 1967.

41. Розумний М. Справа честі: алгоритм національного самоопанування (політологічні ессе).- К.: Смолоскип, 1995.

42. Скакун О. Политическая и правовая мысль на Украине (1861-1917).- Харьков: Вища школа, 1987.

43. Соненко А.М. Українська національна ідея .- Дніпропетровськ: Вид. ДДУ, 1994.

44. Стебельский І. Шляхами молодості і боротьби \\ спогади з 1939 року про Леґіон полк. Сушка .- Львів, 1993.

45. Субтельний О. Історія України .- К.: Либідь, 1991.

46. Суворов В. Ледокол: Кто начал Вторую мировую войну? - М.: Новое время, 1993.

47. Терен В. ОУН міцна всенародною підтримкою: до 70-річчя ОУН. // Українське слово. – 1998. - №27. – С.4.

48. Тимчишин Я. Дзвін нашої тривоги мусить бути гучним! //За Вільну Україну .- 1995.- С.2.

49. Ців'юк Д. За волю розбійник не стане .- Луцьк, 2004.

50. Хмурович О. Степан Стебельський – “Хрін”. // Альманах “Гомону України” .- С.74-84.

51. Черныш А.М. История политических учений в Украине .- Запорожье: Изд. ЗГУ, 1997.

52. Червак Б. Український націоналізм: дослідження, інтерпретації, портрети .- К, 2001.

53. Чепинога В. Трибуна. // Смолоскип України. -№9. – 1996. – С.1.

54. Швидько Г. Деякі питання вивчення в школі міжнаціональних стосунків в Україні в ХХ ст. // Історія в школах України. – 1997. - №4.- С.15-18.

55. Шевченко А.К. Погружение в трясину: Украинско-российские отношения в зеркале опасного мифа// Материалы III-ей Международной научно-практической конференции “Диалог украинской и руской культур” – Available. - 1999.

56. Шумук Д. Пережите і передумане: спогади і роздуми. – К.: 1998.

57. Ямпольский В.П. Как трезубец вплелся в свастику: о несостоявшемся походе украинских националистов на Москву. // ВИЖ. – 1996.- №2. – С.77-83.

58. Життя і смерть полковника Коновальця .- Львів: Червона калина, 1993.

59. Ідея і чин: повна збірка документів .- Нью-Йорк – Торонто – Мюнхен, 1968.

60. Історія Українського Війська: частина ІІ. / Крипякевич І.- Львів: Вид. Івана Тиктора, 1936.

61. Початки УВО в Галичині. Збірник ч. 2 .- Ужгород .- 2002.

62. Тези у 300-річчя возз’єднання України з Росією (1654-1954) схвалені ЦК КПРС. – К., 1954.

[1] Баган О. Націоналізм і націоналістичний рух. Історія та ідеї. – К., 2003.- С. 39

[2] Скакун О. Политическая и правовая мысль на Украине (1861-1917).- Харьков, 1987.- С. 47

[3] Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів \\ Нью-Йорк, 1961 .- Том 1. – С. 33

[4] Соненко А.М. Українська національна ідея .- Дніпропетровськ, 1994.- С. 41

[5]Скакун О. Политическая и правовая мысль на Украине (1861-1917).- Харьков, 1987. – С. 43

[6] Липинський Д. Націоналізм, патріотизм і шовінізм // Сучасність.- 1992. — № 6. — С. 77

[7] Липинський В. Народи поневолені і народи бездержавні // Сучасність . — С. 84

[8] Липинський В. Народи поневолені і народи бездержавні // Сучасність . — С. 84

[9] Черныш А.М. История политических учений в Украине .- Запорожье, 1997.- С.50

[10] Липинський Д. Націоналізм, патріотизм і шовінізм // Сучасність. 1992. — № 6. — С. 77

[11] Липинський В. Народи поневолені і народи бездержавні // Сучасність . — С. 84.

[12] Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії .- К., 1993.- С.43

[13] Андрусяк Т. Політична та правова думка українського національно-визвольного руху 30-50х рр. // Республіканець .- 1995.- №1-2.- С.72-77

[14] Липинський В. Хам і Яфет // Сучас' ність. — 1992. — N96. — С. 65

[15] Липинський В. Хам і Яфет // Сучас' ність. — 1992. — N96. — С. 65

[16] Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії .- К., 1993.- С.58

[17] Липинський Д. Націоналізм, патріотизм і шовінізм // Сучасність.- 1992. — № 6. — С. 77

[18] Донцов Д. Націоналізм. — Лондон—Торонто, 1966. — С. 3

[19] Донцов Д. Націоналізм. — Лондон—Торонто, 1966. — С. 17

[20] Донцов Д. Націоналізм. — Лондон—Торонто, 1966.- С. 23

[21] Донцов Д. Націоналізм. — Лондон—Торонто, 1966.- С. 26

[22] Соненко А.М. Українська національна ідея .- Дніпропетровськ, 1994.- С. 39

[23] Донцов Д. Націоналізм. — Лондон—Торонто, 1966.- С. 35

[24] Донцов Д. Націоналізм. — Лондон—Торонто, 1966.- С. 40

[25] Кухта Б. З історії української політичної думки .- К., 1994.- С. 46

[26] Потульницький В.А. Історія української політології .- К., 1992.- С. 37

[27] Донцов Д. Націоналізм. — Лондон—Торонто, 1966.- С. 49

[28] Субтельний О. Історія Україна.- К., 1991.- С.342

[29] Субтельний О. Історія Україна.- К.: Либідь, 1991.- С. 344

[30] Субтельний О. Історія Україна.- К., 1991.- С. 345

[31] Білас І.Г. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953рр.: суспільно- політичний та історико-правовий аналіз .- К., 1994.- С. 98

[32] Білас І.Г. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953рр.: суспільно- політичний та історико-правовий аналіз .- К., 1994.- С. 93

[33] Субтельний О. Історія Україна.- К., 1991.- С. 356

[34] Субтельний О. Історія Україна.- К., 1991.- С. 357

[35] Кремінь В.Г., Безлюда Д.М., Бондаренко В.Д. та ін. Соціально-політична ситуація в Україні: поступ п’яти років // Available: – 1999.- С. 89

[36] Кремінь В.Г., Безлюда Д.М., Бондаренко В.Д. та ін. Соціально-політична ситуація в Україні: поступ п’яти років // Available: – 1999.- С. 91

[37] Субтельний О. Історія Україна.- К., 1991.- С. 367

[38] Субтельний О. Історія Україна.- К., 1991.- С. 370

[39] Субтельний О. Історія Україна .- К., 1991.- С. 380

[40] Білас І.Г. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953рр.: суспільно- політичний та історико-правовий аналіз .- К., 1994.- С. 101

[41] Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії .- К., 1993.- С. 76

[42] Коваль В.С. Міжнародний Імперіалізм і Україна .- К., 1966.- С. 57

[43] Потульницький В.А. Історія української політології .- К., 1992.- С. 78

[44] Потульницький В.А. Історія української політології .- К., 1992.- С. 79-80.

[45] Кухта Б. З історії української політичної думки .- К., 1994.- С. 95

[46] Книш З. Далекий приціл. УВО в 1927-29 роках. – К, 2002.- С. 17

[47] Книш З. Далекий приціл. УВО в 1927-29 роках. – К., 2002.- С. 18

[48] Початки УВО в Галичині. Збірник ч. 2 .- Ужгород , 2002.- С. 25

[49] Початки УВО в Галичині \\ Збірник.- Ужгород, 2002.- ч. 2 .- С. 27

[50] Кухта Б. З історії української політичної думки .- К., 1994.- С. 103

[51] Життя і смерть полковника Коновальця .- Львів, 1993.- С. 104

[52]Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії .- К., 1993.- С. 127

[53] Шумук Д. Пережите і передумане: спогади і роздуми. – К., 1998.- С. 35

[54] Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів.- Нью-Йорк, 1961 .- Том 1. – С. 43

[55] Книш З. Далекий приціл. УВО в 1927-29 роках. – К., 2002.- С. 93

[56] Червак Б. Український націоналізм: дослідження, інтерпретації, портрети .- К., 2001.- С. 87

[57] Андрусяк Т. Політична та правова думка українського національно-визвольного руху 30-50х рр. // Республіканець .- 1995.- №1-2.- С.72-77