Геополітичні ідеї Каутільї

Міністерство освіти та науки України

Запорізький національний технічний університет

 

Кафедра МЕВ

 

 

 

 

 

 

 

Контрольна робота

на тему:

«Геополітичні ідеї Каутільї»

 

 

Підготувала:

ст.гр. ГФ-228 Г.С. Глущенко

Перевірив:

ас. каф. МЕВ П.М.Жижиян

 

 

 

 

 

 

 

 

2009

Зміст

 

Вступ

1. Артхашастра - пам’ятник великої історичної цінності

2. Питання державного та економічного устрою

3. Питання зовнішньої політики

4. Питання війни та устрою воєнних сил

Висновки

Перелік посилань

Вступ

 

Каутілья - староіндійський державний діяч, радник царя Чандагупти, котрий жив у четвертому столітті до н.е.

Каутілью вважають укладачем політичного трактату «Артхашастра». Основні свої ідеї, в тому числі й геополітичні, він виклав саме в цьому трактаті.

В цьому трактаті описується ідеальна держава з розгалуженою поліцейською системою і сильною царською владою, для зміцнення якої допускаються будь-які засоби.

Цей твір унікальний своїм жанром — це повчання царя для правильного управління країною. Це якнайповніше зведення прикладних знань про політику, це енциклопедія індійського політичного мистецтва. Трактат містить положення брахманізму про кастові розпорядження, про необхідність забезпечення закону дхарми суворими покараннями, про перевагу жречества над іншими станами, його монополії на відправлення релігійного культу. У повній відповідності з постулатами брахманізму проводяться ідеї панування спадкової знаті і підпорядкування світських правителів жерцям.

1. Артхашастра - пам'ятник великої історичної цінності

«Артхашастра є одним з найважливіших літературних пам'ятників, що зберіг виключно коштовні відомості про суспільно-економічний пристрій древньої Індії і систему її державного управління. У цьому історичному трактаті викладені також методи ведення сільського господарства, ремесел і торгівлі, зовнішньої політики і війни, принципи будівництва озброєних сил, питання права і ін.

Вже на самому початку цього пам'ятника вказується, що даний трактат є «єдине керівництво політики, складене на основі витягань з більшої частини того керівництва в політиці, которі були створені древніми вчителями з метою опанування землі і для її охорони» «тому три науки, — говориться в розділі 2 (главі 5), — коренем своїм мають науку про державне управління». Ще в розділі 1 (главі 2) «Встановлення місця філософії» дано оригінальне і по тому часу глибоке визначення цій науці. «Філософія тим, що досліджує за допомогою логічних доказів: у вченні про три види — законне і незаконне, у вченні про господарство — користь і шкоду, у вченні про державне управління — вірну і невірну політику — і досліджує при цьому сильні і слабкі сторони цих наук, — приносить користь людям, укріплює дух в лиху і в счастії і дає уміння міркувати, говорити і діяти».» [1,538]

Особлива відмінність та історична цінність «Артхашастри» заключається в тому, що в трактаті політика й управління розглядаються не в контексті релігійної моралі, а на підставі державної користі й практичного використання, котрі з часом були взяті як якісна основа суспільно-політичного життя та сприяли у подальшому формуванню світської концепції староіндійської політики.

2. Питання державного та економічного устрою

Які ж соціально-економічний устрій відображають теоретичні погляди Каутільї, викладені в «Артхашастрі» ?

В «Артхашастрі» виділяються шість форм політики:

Ø   Мир (сандхі);

Ø   Війна (віграха);

Ø   Похід (яна);

Ø   Очікування (асана);

Ø   Двійна політика (двадха);

Ø   Пошук допомоги (самшрая)

«Цей трактат відображае склавшийся на той час феодальний устрій з особливостями, властивими державам Сходу.

«Артхашастра» відображає класове суспільство. Чотири касти аріїв – брахмани, кшатрії, вашьї, шудри, - є основними групами населення країни.

Для забезпечення державних чиновників і придворної челяді були потрібні величезні витрати, щоб вони мали «усілякі задоволення», і цар робив їх, оскільки він вважав, що саме ці люди забезпечують непорушність встановленого ладу (см.: Артхашастра, розділ 91, розділ 3).

Таким чином, основними класами стародавнього індійського суспільства були, з одного боку, трудове населення села, що проводить продукти сільського господарства, і ремісничого люду, який був складовою частиною сільської общини стародавньої Індії; він забезпечував всі необхідні для общини роботи, а в місті — все необхідне для потреб держави, зокрема в значній мірі для війни і торгівлі. Це були вайши і шудри. З іншого боку, привілейовану частину стародавнього індійського суспільства складав клас, представлений придворною челяддю («станом або кастою вищих») на чолі з царем і численною армією чиновників державних відомств. З цих аристократичних, привілейованих кругів вербувалися радники, міністри, воєначальники і інші особи служивих государственного апарату, які і складали опору пануючи. Цей державний апарат тиснув на трудове населення. І якщо врахувати часті війни (а війна була однією з найважливіших функцій феодальної держави, обумовленою теж економічними причинами), що вимагали величезних витрат (а також і людських резервів для ведення війни), то стане ясним, що однієї шостої частки, що відраховувалася на користь царя, було недостатньо. У такому разі, щоб примусити трудове населення країни віддавати значну частину проведеного ним продукту на користь царя, застосовувалася умова «скрутного положення», закріплена спеціальними законоположеннями. А це означає, що було юридично і політично оформлено позаекономічне примушення, тобто форма експлуатації, характерна для феодалізму.

Разом з цим юридичне оформлення обов'язкової віддачі частини, а не всього продукту державі доводить й інше — що соціально-економічний лад, відображений Каутільею в Артхашастрі, не може бути віднесений до рабовласницького, хоча елементи рабовласництва мали місце.

Як показує текст Артхашастри чотирма кастами (варнами) не вичерпується все населення стародавньої Індії. Існувала ще ціла низка племен та груп населення, не кажучи вже про те, що населення яке входило до каст з причини порушення правил та засад випадало з них, ставали позакастовими.

Прибуткові статті держави (царя) також можуть служити доказом феодального характеру суспільства. У розділі 33 (розділу 15) дається узагальнювальна характеристика всіх доходів держави від країни, а саме: «загальний податок, шоста частка, воєнний податок, підношення, рента, побори, що стягуються випадково високих торжеств (народження сина у государя і т. п.), побічний податок, відшкодування (за потраву), подарунки, казенні податі», а також зерно всіх видів, мука, масла, бавовна, сіль, цукор і мед, плоди, кисле молоко, імбир, тмин, гірчиця, сушена риба, м'ясо, лук, коріння.

Але найважливіший доказ того, що суспільство, яке відображає Артхашастра, є феодальним,- це положення про натуральну ренту. Землероб, який був основним виробником матеріальних цінностей – продуктів сільського хозяйства, повинні були віддавати одну шосту частину своїх продуктів царю (державі)»

Основні елементи державного суспільно-політичного механізму староіндійського державного устрою такі:

Ø   Верховний правитель;

Ø   Сановники-міністри;

Ø   Сільська община;

Ø   Міські фортеці;

Ø   Державна казна;

Ø   Військо;

Ø   Спільники.

«Вчених завжди дивувала наявність в даній схемі сьомого елементу — союзника (митра). Мабуть, це визначалося своєрідною і надзвичайно важливою роллю залежних царств. Зазвичай в перерахуванні їх поміщають в кінець, оскільки спочатку описується структура -«володінь» пануючи, але іноді (наприклад, в XII книзі «Махабхарати») про «союзника» мовиться раніше, ніж про аматье. Причина полягає, ймовірно, в тому, що не завжди можна провести чітке розмежування між «царською слугою» — чиновником і залежним від царя «союзником».» [2,541]

«Якнайкращим «союзником» вважається такий, який «підкоряється» (вашья — VIL9.11, 38 і ін.). Якщо ж він виходить з покори, його слід позбавити землі (бхумі — VII.18.33) за допомогою претендентів на престол. У невірного союзника теж може відняти його земля, його володіння передаються іншому (VII.18.39). Інтерес представляє місце, де мовиться про укладення союзу з тією «слугою» (бхрітья) або «союзником» (митра), який відпав, а потім знов повернувся (VII.6.22). Тут ці категорії майже невиразні, причому «слуга» може відпасти і повернутися, утворюючи новий альянс, а стосовно «союзника» цар іменується його паном (свамін — VII.6.24). Царські слуги деколи були схожі на самостійних правителів, шукаючих «підтримки» у государя, а особи, що носять царські титули (саманта, митра), навпаки, нерідко виявлялися на положенні чиновників, що підкоряються верховній владі правителя.»[3,152]

«Описуючи ідеальну державу, Каутілья каже, що в сільській місцевості повинні жити «працелюбні землероби» (кармашилакаршака) і «дурні пани» (балішасвамі), населення ж — належали «переважно до нижчої варни» (авараварнапрая). Сутру цю тлумачать по-різному як через многозначність терміну «свамін» (пан, господар, государ), так і через те, що текст може читатися з аваграхой, що додає йому протилежний сенс (абалішасвамі — «з недурними власниками»). Р.П. Кангле вважає, що «свамін» —це сам государ і слід читати «абалішасвамі» (з недурним государем). Але якщо навіть маються на увазі підлеглі царю володарі, їх дурість на його думку, не може оцінюватися як позитивний чинник (див. коментар до переведення). Обидві думки ученого прийняти важко. Абсолютно очевидно, що під «сваміном» не мається на увазі государ, оскільки з контексту витікає, що йдеться саме про те, яку територію ідеальний правитель повинен віддати перевазі над іншими. Щоб вирішити питання про те, які «господа» бажаніше для царя в підпорядкованій йому місцевості, потрібно звернутися до глав «Про придбання землі» в VII книзі «Артхашастри». Тексти ці тісно зв'язані за змістом. В ідеальній країні не повинно бути «об'єднань» (шрені). (Р. П. Кангле помилково тлумачить шрені як «банди».) У VII.11.18— 20 включено міркування про те, що земля з роз'єднаним населенням (бхиннаманушья) переважно для царя, ніж та, де жителі складають об'єднання (шреніманушья), бо першу легше експлуатувати («стягувати дохід» —бхогья).

Згідно до VI. 1.8, сільську місцевість повинні населяти переважно землероби нижчої варни. В уривку Vii.11.21 пояснюється, що це необхідно для здобуття царем всіх видів доходу (бхога) із землі (ср. П. 1.2 про поселення земледельцев-шудр). Далі в VII книзі є і пряма паралель до уривка —в VII.10.23—25, що цікавить нас, говориться, що краще привласнювати землю дурного (баліша) владики, оскільки її легше отримати, охороняти і утримувати. Таким чином встановлюється, що в VI, 1 читати слід «баліша» — «дурний», а під «сваміном», всупереч Р.П. Кангле, мається на увазі не сам государ, а підлеглі йому володарі.

Ідеальна сільська місцевість уявляеться Каутільї як населена «працелюбними землеробами» (переважно з нижчої варни, тобто шудр), що мають дурних панів. «Пани, звичайно, не прості чиновники, що змінюються центральною владою; мабуть, вони зв'язані постійними стосунками з населенням території, і цар вимушений з ними вважатися. Інтереси «панів» і государя збігаються у всьому, що стосується здобуття доходів з «працелюбних землеробів», але не збігаються в питанні про розподілі їх. Правитель віддає перевагу «дурним панам», щоб велика частина доходу поступала в його казну.

Держава розглядається як домогосподарство, де цар виступає главою і «годувальником» (бхартар), все ж одержуючі платню з казни — «слугами» (бхрітья), що знаходяться у нього на утриманні (ануджівін, раджопаджівін і т. д.). Стосунки між царем і іншими представниками влади осмисляются в словах, передавальних особисті стосунки. Найближчі до правителя особи іменуються його друзями, супутниками, помічниками і так далі (сачива, сахая, сухрд, митра). В уривках, де уживаються слова типа «друг» (митра, сухрд), деколи неясно, чи йде мова про підданих правителя або його зовнішніх друзів-союзників.

Термін «аматья», що спочатку означав «домашню слугу» царя, в пізніших джерелах, зокрема в «Артхашастрі», використовуеться стосовно всіх представників державного апарата. Інколи, проте, під «аматья» розуміється лише головний радник пана (мантрін) або вузький шар вищої адміністрації, званий «друзі» і «помічники» пана. У число останніх можуть і не входити прості державні службовці, що позначаються часто словами «людина» або «слуга» (пуруша) і ін.

«Царських слуг» і «друзів» не можна вважати виключно державними чиновниками. Серед «слуг» поряд з радником, воєначальником, жерцем перераховуються найближчі родичі пануючи — мати, син-спадкоємець, цариця. Їм встановлюється таке «забезпечення» (бхарана), щоб вони не схилялися до заколоту (У.З.З—4). Про заколоти, що піднімаються царськими родичами (таткуліна, апаруддха, кулья, бандху), говориться досить часто (1.13.15; Х.6.60 і ін.). Мабуть, зазвичай представники пануюючого прізвища володіли певними територіями і причиною виступів нерідко бувала незадоволеність розмірами цих територій. Один із способів запобігти заколоту — розширення земель, підвладних бунтуючому родичеві, навіть поступка йому частини царства (У.6.13). Отримували вміст всі сини правителя (кумара — У.3.7). Того, хто не був спадкоємцем, ставили на посаду (кишеня —1.18.1) в тому або іншому відомстві. До нього приставляли знаючу людину — чиновника (пуруша), який і виконував необхідні функції, а царевич лише отримував дохід (лабха), частина якого йшла на його «забезпечення», а останнє — в казну.

Царські родичі поряд з сановниками-мукхья брали участь у вирішенні питань престолонаслідування (У.6.36). Звертає на себе увагу, що в переліку «царських слуг», що годуються з казни, не вказані брати государя і дальші його родичі. Проте немає сумнівів, що і вони повинні були мати доходи, відповідні їх положенню і близькості до царя. Вони, безумовно, були «панами» сіл або крупніших земель.» [4,145-147]