Співставлення феноменів “культура” і “цивілізація”

2. Співставлення феноменів “культура” і “цивілізація”

На сьогодні усвідомлення проблеми співвідношення культури і цивілізації ще певною мірою не є повним, бо це є досить новий напрям в культурології.

Складність проблеми міститься в тому, що обидві дефініції – як “цивілізація”, так і “культура” – мають багато визначень.

Культура є специфічною характеристикою суспільства і відбиває досягнутий людством рівень історичного розвитку, який відбиває певне ставлення людини до природи і суспільства, а також розвиток творчих сил та здібностей особистості. Культура містить в собі не тільки предметні результати діяльності людей (машини, технічні будівлі, результати пізнання, твори мистецтва, норми моралі і права), але й індивідуальні людські сили і здібності, які реалізуються в діяльності (світогляд, знання і фахові навички, рівень інтелектуального, естетичного, морального розвитку, засоби і форми спілкування людей й т.ін.). Ці положення зближують поняття “культура” і “цивілізація”. Останнє має кілька значень.

Цивілізація (від лат. civilis – громадянський, державний) – це у широкому розумінні будь-яка форма існування живих істот, що наділені розумом. Поняття цивілізації з’являється у XVIII ст. у тісному зв’язку з терміном “культура”. І хоча часто цивілізація вважається синонімом культури в плані сукупності матеріальних і духовних досягнень суспільства, в науковому обігу це суттєво різні терміни. Культура – це спосіб і результат всієї людської діяльності на відміну від того, що вже існує в природі. Цивілізація – це доба класових суспільств на відміну від суспільств докласових, а також рівень культури найдавнішніх класових суспільств або тип, різновид їх культури (антична цивілізація, християнська цивілізація). У науковій літературі зустрічається також висхідне до Гегеля розуміння цивілізації як матеріально-технічної бази духовної культури, причому не обов’язково класового суспільства (наприклад, цивілізація неоліту). Звідси стає можливим висновок про різні рівні культури і цивілізації одного й того ж самого історичного періоду: культура може бути високою, цивілізація – низькою (античність).

Світові цивілізації (за Ю. Яковцом):

·  неолітична;

·  раннєрабовласницька;

·  антична;

·  раннєфеодальна;

·  пізньофеодальна;

·  індустріальна;

·  постіндустріальна.

Таблиця 3. Типи цивілізацій

Типи цивілізацій
1	непрогресивні форми існування	аборигени Австралії, індіанці Америки, племена Африки, малі народи Сибіру та Північної Європи
2	циклічного розвитку	країни Сходу
3	прогресивного розвитку	греко-латинська і сучасна Європейська

Таблиця 4. Цивілізаційні цикли

Цивілізаційні цикли (за Е. Тоффлером)
1	сільськогосподарчий
2	індустріальний
3	постіндустріальний

Таблиця 5. Розвиток цивілізації (за В. Степіним)

Концепція цивілізаційного розвитку за В. Степіним
1	традиційна	Схід
2	техногенна	Захід

Отже, можна зробити деякі висновки.

Культура – це сукупність духовних можливостей людського суспільства того чи іншого ступеня розвитку.

Цивілізація – сукупність умов, необхідних для здійснення цих можливостей.

Культура завдає смисли і цілі суспільного і особистісного буття.

Цивілізація забезпечує форми соціальної організації, технічні засоби, регламент громадської поведінки.

Культура є ціннісною, пов’язаною з реалізацією людських цілей.

Цивілізація перетворює ідеальні плани культури в реальні програми, до виконання яких залучаються значні маси людей. Вона визначає місце і роль людини в культурі, правила людського спілкування, в яких знаходять більш-менш адекватний вираз цілі та ідеали культури.

Культура розглядається багатьма науковцями як зовнішній по відношенню до людини світ, що впливає на неї, але й протидіє людині. Цивілізація завжди є внутрішнім надбанням людини, розкриває міру її розвитку, внутрішньої гідності, є символом її духовного багатства.

3. Теорії культурно-історичних типів та локальних цивілізацій

Інтеграційні процеси, універсалізація способу життя різних народів і держав виявляються більшою мірою у періоді спокійного еволюційного розвитку локальних і світових цивілізацій.

Світова цивілізація – це етап в історії людства, що характеризується певним рівнем потреб, здібностей, знань, навичок та інтересів людини, технологічним та економічним способом виробництва, устроєм політичних і громадських відносин, рівнем розвитку духовного виробництва. Зміна світових цивілізації відбиває поступальний рух історичного прогресу, саморозвиток людства.

Локальні цивілізації відбивають культурно-історичні, етнічні, релігійні, економіко-географічні особливості окремої країни, групи країн, етносів, пов’язаних загальною долею, відображуючих і переламлюючих ритм загальноісторичного прогресу то з’являючись у його епіцентрі, то віддаляючись від нього. Кожна локальна цивілізація має свої почерк і ритм, що більш-менш синхронізовані з почерком і ритмом світових цивілізацій. Найповніша каталогізація локальних цивілізацій наведена А. Тойнбі (1889-1979). Досліджуючи структуру людства останнього тисячоліття, він винайшов п’ять живих цивілізацій:

1)  західне суспільство, згартоване західним християнством;

2)  православно-християнське, або візантійське суспільство, розташоване в Південно-Східній Європі та в Росії, Україні, Білорусі;

3)  ісламське суспільство – від Північної Африки і Середнього Сходу до Китаю;

4)  індуїське суспільство в тропічній субконтинентальній Індії;

5)  далекосхідне суспільство в субтропічному і помірному районах Південно-Східної Азії.

Цивілізації постійно розвиваються, мають свій життєвий цикл. За А. Тойнбі, кожна з них проходить у своєму розвитку фази виникнення, зростання, надламу і розпаду.

Культурологічні ідеї М. Данилевського (1822-1885) формувались під впливом природничих наук, зокрема біології, а також того різномаїіття культур народів, з яким європейці зіткнулись у другій половині XIX ст.

В основі доктрини Данилевського міститься ідея обокремлених, “локально-історичних типів”.

Подібно до живого організму культурно-історичні типи знаходяться у безперервній боротьбі один з одним і з зовнішнім середовищем. В силу своєї замкненості між типами практично не існує тієї загальної системи цінностей, на підмурку якої вони могли б консолідуватися. Якщо звернутися до біологічної аналогії, то культурно-історичний тип можливо уподібнути рослині: як баобаб не може рости на чорноземі, так і береза – в саванні.

Як і біологічні види, культурно-історичні типи проходять природні стадії змужнілості, старіння і загибелі. Культурно-історичний тип еволюціонує від етнографічного стану до державного й від нього – до цивілізації.

Хід історії відбивається у зміні витискуючих один одного культурно-історичних типів, які вирізняються релігійними, політичними та соціально-економічними ознаками.

Данилевський вирізняє 10 таких типів, що цілком або частково вичерпали можливості свого розвитку:

–  єгипетський;

–  китайський;

–  ассірійсько-вавилоно-фінікійський, халдейський або давньосемитський;

–  індійський;

–  іранський;

–  єврейський;

–  грецький;

–  римський;

–  новосемітський, або аравійський;

–  германо-романський.

До них можна залучити два американських типи: мексиканський і перуанський, що загинули насильницькою смертю, не встигнув здійснити свого розвитку.

Якісно новим, перспективним з точки зору історії, типом Данилевський вважає слов’янський культурно-історичний тип, найбільш сильно виражений в російському народі, у якому відбита месіанська ідея відродження культури.

Уразливість культурологічної моделі Данилевського, постає:

–  по-перше, у механічному перенесенні понять біології та її пояснювальних принципів на історію. Це призводить до того, що історія втрачає своєрідність;

–  по-друге, у її приниженні загально-людської культури, хоча сам Данилевський не заперечує можливості впливу однієї культури на іншу. Якими б своєрідними не були культури окремих народів, у них виявляються й деякі загальні риси. До них відносяться: матеріальне виробництво, техніка і технологія, мова як засіб спілкування, художня творчість, шлюбні відносини, міфи і героїчний епос й т.ін.

Тим не менше, концепція Данилевського виявилась досить перспективною. До того ж вона стала першою спробою перегляду місця західноєвропейської цивілізації у культурній сім’ї народів Землі.

Культурологічна концепція О. Шпенглера (1880-1936), ґрунтується на зіставленні й більшою частиною протиставленні культури і цивілізації. Тому перед усе треба визначити ці поняття. У світовій історії Шпенглер вирізняє вісім типів культур, що досягли повноти свого розвитку:

–  антична;

–  Західно-Європейська;

–  арабська культура;

–  Єгипетська;

–  Вавилонська;

–  Індійська;

–  Китайська;

–  культура майї.

Для Шпенглера їх існування у різні часи на самих віддалених теренах планети – свідоцтво не єдиного світового процесу, а єдності прояву культури в усій її різноманітності. Тобто, культура у Шпенглера – це склавшийся у віках історичний індивідуум, історико-культурна цінність, сутність якої складає релігія.

Терміном цивілізації Шпенглер визначає останню, неминучу фазу усякої культури. Цивілізація як виключно техніко-механічне явище протилежна культурі як царству органічно-життєвого. Цивілізація, що володіє одними й тими ж самими ознаками в усіх культурах, є виразом відмирання цілого як організму.

Аналізуючи духовний клімат сучасної йому Європи, Шпенглер приходить до висновку, що подібно тому, як свого часу загинула греко-римська культура, зараз старіє західноєвропейська, і ніщо не може її врятувати.

Слід визначити, що для Шпенглера у сучасному світі культура зберігається лише у селянстві, що підвержене тиску з боку цивілізації.

Багато положень культурологічної концепції Шпенглера суперечливі, але його застереження про те, що масова бездуховна продукція цивілізації ворожа культурі, залишається актуальним і зараз.

П. Сорокін (1889-1968) – ще один з мислителів XX ст., який діагностує стан західної культури як кризовий. Ця криза екстраординарна, бо зачіпає майже все життя суспільства й містить у собі розпад основополагаючих форм західної культури останніх чотирьох сторіч.

Сорокін розподіляє культуру на три типи: ідеаціональну, ідеалістичну та чуттєву.

Ідеаціональна культура заснована на принципах надчуттєвості і надрозумності Бога як єдиної реальності й цінності. До цього типу він відносить культуру Брахманської Індії, буддійську, а також культуру середньовіччя до кінця XII ст. Стиль цієї культури символічний, мистецтво релігійне, героями можуть бути боги, ангели, святі й грішники. Тут мало уваги приділяється особистості. Ця культура головним чином займається наближенням віруючих до Бога.

Ідеалістична культура – проміжна між ідеаціональною та чуттєвою, тому що цінності її належать як Небу, так і Землі. Світ цієї культури як надчуттєвий, так і чуттєвий, але чуттєвість ця найпіднесеніших і найшляхетних проявів. Такою була культура XIII-XIV ст. у Західній Європі, а також Давньогрецька культура V-IV ст. до н.е.

З XVI ст. починає свій рахунок чуттєва культура, свідками згасання якої ми є. Її цінності – у повсякденному, земному світі: реальний пейзаж, реальні подія і пригода, її герої – фермери, робітники, господарки, навіть злочинці й божевільні, її мета – принести насолоду, послабити збудження стомлених нервів. Ця культура намагається звільнитися від релігії, моралі та інших цінностей. Стиль її натуралістичний, вільний від всякого символізму. Цій культурі судилося загинути, але ніякої катастрофи в цьому Сорокін не бачить.

На думку Сорокіна, культура не загине, доки жива людина, і він сподівається, що відродження культури, її оновлення буде досягнуто на засадах альтруїстичної любові та етики солідарності.

Л. Мєчніков висунув теорію, що пояснювала нерівномірність суспільного розвитку змінами географічних умов в різні епохи під впливом економічного і суспільного прогресу. Виходячи з цього, він виокремлював три періоди в історії цивілізації:

1)  річковий – від виникнення перших рабовласницьких держав у далинах Нілу, Тигра і Євфрата, Інда і Ганга, Хуанхе і Янцзи;

2)  середньоморський – від заснування Карфагену;

3)  океанічний – від відкриття Америки.

Л. Гумільов розглядав культуру як результат органічної взаємодії природного середовища, етноса і мутаційних космічних впливів, що призводять до так званої пасіонарності. Пасіонарність – це циклічна здатність людей до надзвичайної напряженості й творчості. Гумільов вважав, що начало свого історичного шляху етноси одержують з космосу. Становлення нових народів (етногенез) – явище природне, в той час як в процесі пасіонарного підйому етноси укладають свій особливий тип культури – творіння рук людських і її розуму. Для пасіонарів типове присвячення себе певній меті життя.