Розвиток освіти, мистецтва, літератури на Західно-Українських землях

3. Розвиток освіти, мистецтва, літератури на Західно-Українських землях.

Поступ української культури в цей період, як і життєдіяльність тогочасного суспільства загалом, мав складний, суперечливий характер. Царський уряд усіляко перешкоджав розвиткові української культури, зокрема не допускаючи її у навчальні заклади, театри, державні установи.

Відповідно до статті 19 Основного закону 21грудня 1867 року всі народи Австро-Угорщини одержали однакове право на розвиток і збереження своєї мови і культури. Визнавалася рівноправність усіх крайових мов у школі, державних установах та громадському життю. Держава зобов’язувалася кожному з народів створити необхідні умови для здобуття освіти рідною мовою. Проте стаття про рівноправність народів і мов не одержала подальшого тлумачення в законодавстві, тому трактувалася по різному в залежності від розстановки політичних сил.

Розвиток української освіти зіткнувся з великою кількістю проблем. Школа в Наддніпрянській Україні — від початкової до вищої — слугувала знаряддям русифікації. Цьому сприяла і загальна військова повинність, введена з 1872 р., бо українців засилали на службу переважно за межами України. Придушена у рідному краї, українська література була змушена шукати притулку в іншому місці, головним чином у Галичині, де на початку 60-х років пожвавився національний рух. Українці гуртувалися в товариства, влаштовували збори й віча, пропагували українську мову та культуру. Чималий внесок до справи національного відродження зробив, зокрема, професор Чернівецького університету С. Смаль-Стоцький, який став фундатором кафедри української мови в цьому німецькомовному навчальному закладі.

Зв'язки діячів культури Галичини й Наддніпрянщини були плідними. Як відомо, наддніпрянці, що не мали можливості вільно друкуватися в Росії, широко користувалися допомогою галицьких письменників і суспільних діячів, насамперед І. Франка. Речником літературного життя довгий час у Галичині був часопис «Зоря», в якому активну участь брали представники Наддніпрянської України. З 1898 р. він був реорганізований у «Літературно-науковий вісник». Упродовж 80—90-х років українською мовою було перекладено чимало творів світової літературної класики.

Отож попри утиски й переслідування процес консолідації української нації ставав дедалі відчутнішим. Об'єктивні соціально-економічні зрушення, пов'язані з перебудовою суспільства на ринкових засадах, ставили на порядок денний реформування й інших сфер тогочасного суспільства. Це були вимушені кроки з боку офіційної влади, що мали обмежений характер, але вони певною мірою сприяли розвиткові культури українського народу.

У 1864 р. була здійснена реформа освіти. Усі типи початкових шкіл дістали назву початкових народних училищ (педагогічні, медичні, промислові та інші), які розглядалися як середні, що не давали права вступати в університет. До них належали і учительські семінарії, які готували педагогів до народних шкіл. На терені освіти чимало корисного робили земства. Наприкінці XIX ст. в Україні працювало вже 127 гімназій та 19 училищ. Було засновано кілька вищих навчальних закладів — Новоросійський університет (1865 р., м. Одеса), Чернівецький університет (1875 р.), Харківський, Київський та Львівський політехнічні інститути тощо.

В Україні того часу працювали такі видатні вчені, як хімік М. Бекетов, математик Ф. Бредихін, фізіолог І. Сеченов, медики М. Гамалія, М. Скліфосовський, біолог І. Мечников та ін. Вагомий внесок у розвиток української освіти та науки зробило Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка у Львові. Відомі вчені М. Костомаров, О. Лазаревський та інші багато зробили для формування концепції української історії. Плідно працювали в цьому напрямі й представники молодої генерації істориків — О. Єфименко,Д. Багалій, Д. Яворницький, М. Грушевський. Попри переслідування української мови після появи Валуєвського циркуляра 1863 р. та Емського указу 1876 р. українське мовознавство продовжувало розвиватися. Чимала заслуга в цьому належала П. Житецькому, О. Потебні, П. Чубинському, Б. Грінченку. Значний вплив на розвиток української літератури справляли І. Франка, В. Стефаник, О. Кобилянська, Марко Вовчок, Панас Мирний, П. Грабовський, М. Коцюбинський, Леся Українка, П. Куліш, О. Пчілка, О. Кониський. Вийшли в світ повісті й оповідання І. Нечуя-Левицького, В. Винниченка.

Розвиток української культури цього періоду важко уявити без драматургії.

М. Старицький написав «Тараса Бульбу», «За двома зайцями», М. Кропивницький — «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», І. Карпенко-Карий — «Бурлаку», «Сто тисяч», «Хазяїна» та ін. Розвивалося театральне мистецтво. У 1864 р. у Львові почала свою діяльність перша в Галичині українська професійна трупа «Руська бесіда» на чолі з О. Бачинським. У 1882 р. М. Кропивницький створив у Єлисаветграді першу на Лівобережній Україні національну професійну трупу за участю М. Заньковецької, М. Садовського, А. Максимовича та ін.

Наприкінці століття виникли трупи М. Садовського, П. Саксаганського, І. Карпенка-Карого. Діяло кілька десятків українсько-російських труп. У 1891 р. в Києві був організований перший постійний російський театр М. Соловцова.

Свої досягнення мала й українська музична культура. С. Гулак-Артемовський

створив першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Цілу епоху в музичному житті України становить творчість М. Лисенка, який обробив понад 600 зразків українського музичного фольклору. Він був автором музики до п'єси І. Котляревського «Наталка Полтавка», творцем народних музичних драм «Тарас Бульба», «Різдвяна ніч», «Утоплена» та ін.

Важливою складовою української культури другої половини — кінця XIX ст. було образотворче мистецтво, зокрема твори С. Васильківського («Степ на Україні», «Ранок» та ін.), академіка М. Пимоненка («Проводи рекрутів», «Сінокіс», «Ярмарок»). Домінуючим напрямом в архітектурі був еклектизм — поєднання елементів різних стилів. У другій половині XIX ст. в Києві споруджено будинки Міської думи (О. Шімме), політехнічного інституту і 1-ої гімназії (О. Беретті), Володимирський собор (Г. Штром, П. Спарро, О. Беретті), в Одесі — новий оперний театр.

Отже, незважаючи на спротив влади, в українському народі визрівали й діяли

патріотично налаштовані сили, в усіх сферах суспільства поступово, але невпинно розвивався процес національного самоствердження.

ВИСНОВОК

 На відміну від українців, що проживали у складі Російської імперії українське населення Західно-Українських земель, використовуючи переваги західноєвропейської конституційної монархії, отримало значно кращі умови для свого політичного та культурно-освітнього розвитку. У своєму державно-політичному розвитку українці Австро-Угорської монархії не поступалися іншим народам імперії, які створили власні держави. Отже, незважаючи на те, що на законодавчому рівні було зроблено не мало для освіти та мистецтва, реальні обставини політичного, культурного та економічного життя держави не завжди позитивно впливали на нього. Кількість та функціонування українських початкових шкіл, учительських семінарій та гімназій яскраво демонструє це. Важливою була підготовка вчителів у спеціальних закладах, складними були умови їхньої праці, які підсилювала низька заробітна плата та брак авторитету у суспільстві. Такі обставини негативно впливали на розвиток національної освіти, без якої поступ українців Австро-Угорщини був не можливий. Тому дуже важливо що українці намагалися скористатися демократичними нормами, закладеному в Основному законі держави для захисту прав української школи та освітян на вільний національний розвиток.

Небагатьом, подібно до І. Франка, вдалося до революції 1917-1920 рр. пройти еволюцію поглядів від захоплення соціалістичними, а для України — бездержавницькими, ідеалами, до усвідомлення загрози для майбутнього нації спроб відмовитись від власної державності на користь "всесвітніх ідеалів". Але і І. Франко завдання створення незалежної української держави відносив "за межу можливого" для своїх сучасників.

До революції 1917 року українська нація підійшла непідготовленою. Непідготовленою, перш за все, свідомістю своєї еліти. Її провідники залишались, у своїй переважній більшості, в полоні соціалістичних ідей та вірності ілюзорним загальнолюдським, інтернаціональним інтересам. Саме тому лідері Центральної Ради УНР не змогли реалізувати історичний шанс, вирішити і національне і соціальне питання в інтересах українського народу.

І все ж досвід існування УНР став великим уроком для нації. Після неї питання про необхідність власної держави в українському суспільстві не виникала. Дискусії велись лише про її форму, про входження до тих чи інших блоків, про наповнення форми змістом.

Українська Радянська Соціалістична Республіка, що стала реальною наступницею УНР, виробила у широких мас населення звичку до національних державних інститутів, державної символіки, наповнювала патріотизм не лише етнічним, але й державницьким змістом. І її роль у прийнятті нацією в грудні 1991 р. рішення про самостійне державне існування є не меншою ніж кров мільйонів, що була пролита за Україну протягом минулого століття.

Використана література:

1.  Автобіографія Івана Франка // Культура. — 1926. — 4.4-9. — С.42-54.

2.   Драгоманов М.П. Чудацькі думки про українську національну справу // Драгоманов  М.П. Вибране. — К., 1991. — С.461-558.

3.  Заклинський Р. Громадсько-політичний розвиток Галичини і Іван Франко // Іван Франко. Збірник за загальною редакцією П.Филиповича, П.Кияниці.— К., б.р. — С.43-122.

4.  Кравців Б. Суспільно-політичні погляди Івана Франка й радянське франкознавство // Іван Франко: про соціялізм і марксизм. — Нью-Йорк, 1966. — С.3-28.

5.  Лозинський М. Іван Франко. — Відень, 1917. — 52 с.

6.  Сімович В. Іван Франко. Його життя і діяльність. — Мюнхен, 1966. — 111с.

7.  Славутич Я. Іван Франко і Росія — Вінніпег, 1959. — 28 с.

8.  Суспільно-політичні погляди Івана Франка в світлі його творів та листування. — Харків, 1932. — 200 с.

9.  Феденко П. Український рух у XX столітті. — Лондон, 1959. — 267 с.

10. Франко І. "Громада" і "задруга" серед українського народу в Галичині і на Буковині // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. — К., 1984. — Т.44, кн. 1. — С.487-495.

11. Франко І. Декадент // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. — К, 1986. — Т.2. — С.185-186.

12. Франко І. До М.Драгоманова. 16 січня 1883 р. // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. — К, 1986. — Т.48. С.346-350.

13.  Франко І. До М.Драгоманова. Перед 20 березня 1885 р. // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. — К., 1986. — Т. 48. — С.527-529.

14. Франко І. До М.Драгоманова. 22 лютого 1886 р. // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. — К., 1986. — Т.49. — С.30-34.

15. Франко І. Кілька слів о тім, як упорядкувати і провадити наші людові видавництва // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. — К, 1986. — Т. 45. — С.187-203.

16. Франко І. Мислі о еволюції в історії людськості // Франко І Зібр. тв.: У 50 т. — К., 1986. — Т.45. — С. 76-139.

17. Франко І. До історії соціалістичного руху // Іван Франко: про соціалізм і марксизм. — Нью-Йорк, 1966. -С. 121-151.

18. Франко І. Народна програма // Франко І Зібр. тв.: У 50 т. — К., 1985. — Т.44. кн.2. — С.521-549.

19. Франко І. Програма галицьких соціалістів // Зібр. тв.: У 50 т. — К., 1986. — Т.45 — С. 448-464.

20. Франко І. Україна Молода // Франко І. Вибір із творів. — Нью-Йорк 1956.-С.338-389.

21. Франко І. Чого ми вимагаємо // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. — К., 1984. — Т. 44, кн.1.—С. 34-42.

22. Франко І. Чого ми хочемо // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. — К., 1984. — Т. 44, кн.1.-С.25-27.

23. Франко І. Ukraina irredenta // Вивід прав України. Нью-Йорк, 1964. — С.115-138.

24. Франко І. Що вас єднає і що розрізняє// Франко І. Зібр. Тв.: У 50 т. — К., 1984. — Т.44, кн..1. — С.15-18.

25. Автобіографія Івана Франка // Культура. — 1926. — 4.4-9. — С.42-54.