Постмодерн як парадигма сучасного мистецтва

РЕФЕРАТ З КУЛЬТУРОЛОГІЇ НА ТЕМУ:

ПОСТМОДЕРНІЗМ ЯК ПАРАДИГМА СУЧАСНОЇ КУЛЬТУРИ

План

РОЗДІЛ 1. ХАРАКТЕРНІ РИСИ ПОСТМОДЕРНІЗМУ

РОЗДІЛ 2. МОДЕРН ТА ПОСТМОДЕРН

РОЗДІЛ 1. ХАРАКТЕРНІ РИСИ ПОСТМОДЕРНІЗМУ

Постмодернізм як парадигма сучасної культури є загальним напрямом розвитку європейської культури, що сформувався в 70-ті роки ХХ ст. Постмодернізм виник як інтелектуальна течія, покликана осмислити не економічні, а швидше політичні та культурологічні проблеми. Явище постмодернізму виникає тоді, коли сфера культури заявила про свої претензії не лише на особливе, а й на домінуюче становище серед інших соціальних сфер. Постмодерністські настрої позначені розчаруванням в ідеалах і цінностях Відродження та Просвітництва з їх вірою в прогрес, торжество розуму, безмежність людських можливостей. Спільним для різних національних варіантів постмодерну можна вважати його ототожнення з назвами «втомленої епохи», «ентропійної» культури, позначеної есхатологічними настроями, естетичними мутаціями, еклектичним змішуванням художніх мов. Авангардистській спрямованості на новизну протистоїть тут прагнення залучити до сучасного мистецтва весь досвід світової художньої культури шляхом її іронічного цитування. Рефлексія щодо модерністської концепції світу як хаосу виливається в досвід ігрового опанування цього хаосу, перетворення його на середовище людини культури. Туга за історією зміщує інтерес з теми «естетика та політика» на проблему «естетика та історія». Характерними рисами постмодернізму є:

1.  Орієнтація постмодерної культури і на «масу», і на «еліту» суспільства.

2.  Суттєвий вплив мистецтва на позахудожні сфери людської діяльності (політику, релігію, інформатику тощо).

3.  Стильовий плюралізм.

4.  Широке цитування у своїх творах мистецтва попередніх епох.

5.  Іронізування над художньою традицією минулих культур.

6.  Використання прийому гри під час створення творів мистецтва.

Найсуттєвішою філософською відмінністю постмодернізму є перехід від класичного антропоцентристського гуманізму до сучасного універсального гуманізму, екологічний вимір якого охоплює все живе — людину, природу, Всесвіт. У поєднанні з відмовою від євроцентризму та етноцентризму, зміщенням інтересу на проблематику, специфічну для країн Сходу, Полінезії та Океанії, частково Африки та Латинської Америки, такий відхід свідчить про плідність антиієрархічних ідей культурного релятивізму, що ствер­джує багатоманітність, самобутність та рівноцінність усіх граней творчого потенціалу людства.

Філософсько-естетичною основою постмодернізму є ідеї деконструкції французьких постструктуралістів та постфрейдистів (Дерріда), мови безсвідомого (Лакан), шизоаналізу (Дельоз, Ф. Гат­тарі), а також концепція іронізму італійського семіотика У. Еко.

Постмодернізм як теорія набув суттєвого обгрунтування в працях Т. Бодріяра «Система речей» (1969), Т. Ф. Ліотара «Постмодерне значення» (1979) та «Спір» (1984), П. Слотейдийка «Чарівне дерево» (1985).

Термін «постмодернізм» виник у період Першої світової війни. Його вжив Р. Паннвіц у своїй праці «Криза європейської культури» (1917). У 1984 р. в «Антології іспанської та латиноамериканської поезії» Ф. де Оніс використав цей термін для позначення реакції на модернізм. У 1947 р. А. Тойнбі в праці «Вивчення історії» надав йому культурологічного сенсу: пост — символізує кінець західного панування в релігії та культурі. Кокс у працях початку 70-х років, присвячених проблемам релігії в Латинській Америці, послуговується поняттям «постмодерністська теологія». Провідні західні соціологи (Хабермас, Д. Белл) тлумачать постмодернізм як культурний підсумок неоконсерватизму, символ постіндустріального суспільства, симптом глибинних трансформацій соціалізму, що знайшов свій вираз у тотальному конформізмі, ідеях «кінця історії» (Фукуяма), естетичному еклектизмі. У політичній культурі постмодернізм означає розвиток різноманітних форм постутопічної думки. У філософії — торжество постметафізики, постраціоналізму, постемпіризму. В етиці — постгуманізм постпури­танського світу, моральнісну амбівалентність особистості. Представники точних наук тлумачать постмодернізм як стиль постнео­класичного наукового мислення. Психологи вбачають у ньому симптоми панічного стану суспільства, есхатологічної туги індивіда. Мистецтвознавці розглядають постмодернізм як новий художній стиль, який відрізняється від неоавангарду поверненням до реальності, сюжету, гармонії.

Термін «постмодернізм» набув популярності завдяки Ч. Джен­ксону («Мова постмодерністської архітектури», 1977). Дженксон зазначав, що хоча цей термін використовувався в американській літературній критиці 60—70-х років для позначення ультрамодер­ністських експериментів, сам він надає йому принципово іншого змісту. Постмодернізм означає в Дженксона відхід від екстремізму та нігілізму неоавангарду, часткове повернення до традицій, акцент на комунікативній ролі архітектури.

Специфіка постмодерністської естетики пов’язана з неокласичним тлумаченням класичних традицій. Дистанціюючись від класичної естетики, постмодернізм не вступає з нею в конфлікт, але прагне залучити її до своєї орбіти на новій теоретичній основі. Есте­тика постмодернізму висунула низку нових положень, а саме: утвердила плюралістичну естетичну парадигму, що спричинює розхитування і внутрішню деформацію категоріальної системи та понятійного апарату естетики.

Постмодерністська естетика принципово антисистематична, адогматична, позбавлена жорсткості та замкненості концептуаль­них побудов. Її символ — лабіринт. У теорії деконструкції відкидається класична, гносеологічна парадигма репрезентації повноти сенсу, зміщується акцент на проблему відсутності першосмислу. Концепція нетотожності тексту, що передбачає його деструк­цію та реконструкцію, розібрання та зібрання одночасно, намічає вихід з лінгвоцентризму в тілесність, яка набуває різноманітних естетичних ракурсів — бачення (Дельоз, Гаттарі), лібідозні пульсації (Лакан, Ліотар), спокуса (Бодріяр), відраза (Крістева).

Таке зрушення привело до модифікації основних естетичних категорій. Новий погляд на прекрасне як сплав почуттів концептуального та моральнісного зумовлений його інтелектуалізацією, що спричинена концепцією екологічної та алегоричної краси, орієнтацією на красу асонансів та асиметрії, дисгармонічну цілісність другого порядку як естетичну норму постмодерну, неогедоністичною домінантою, пов’язаною з ідеями текстового задоволення, тілесності, нової фігуративності в мистецтві. Інтерес до жахливого, потворного виливається в його поступове «приручення» шляхом естетизації, що веде до розмивання його характерних ознак та критеріїв. Піднесене замінюється дивовижним, трагічне — парадоксальним. Центральне місце посідає комічне в його іронічній іпостасі: іронізм стає смислоутворюючим принципом мозаїчного постмодерністського мистецтва.

Інша особливість постмодерністської естетики — онтологічне тлумачення мистецтва, що відрізняється від класичного відкритістю, спрямованістю на непізнане, невизначеність. Неокласична онтологія руйнує систему символічних протилежностей, дистанціюється від бінарних опозицій: реальне — уявне, оригінальне — вторинне, природне — штучне, зовнішнє — внутрішнє, поверхове — глибинне, чоловіче — жіноче, індивідуальне — колективне, частина — ціле, Схід — Захід, об’єкт — суб’єкт. Суб’єкт як центр системи уявлень та джерело творчості розсіюється, а його місце посідають невідомі мовні структури, аналогічні потоки лібідо, ма­шинність бажаного виробництва. Стверджується екуменічно-бай­дуже розуміння мистецтва як єдиного безкінечного тексту, створеного сукупним творцем. Свідомий еклектизм живить гіпертрофований надлишок художніх засобів та прийомів постмодерного мистецтва, естетичний «фристайл».

РОЗДІЛ 2. МОДЕРН ТА ПОСТМОДЕРН

Постмодернізм відмовляється від дидактичних оцінок мистецтва. Аксіологічне зрушення в бік більшої толерантності здебільшого пов’язане з новим ставленням до масової культури, а також до тих естетичних феноменів, що раніше вважалися пріоритетами, а саме: високе — масове мистецтво, наукова — повсякденна свідомість.

Постмодерністські експерименти стимулювали також стирання граней між традиційними видами і жанрами мистецтва. Розвиток тенденцій синтезу поставив під сумнів оригінальність творчості, «чистоту» мистецтва як індивідуального акту творення, призвів до його дизайнізації. Перегляд класичних уявлень про створення та руйнування, порядок та хаос, серйозне та ігрове свідчить про свідому переорієнтацію з класичного розуміння художньої творчості на конструювання артефактів аплікації. Для постмодерну творчість не тотожна творенню. Якщо в домодерних культурах працює система «художник — твір мистецтва», то в постмодерні акцент переноситься на відносини «твір мистецтва — глядач». Це свідчить про принципову зміну самосвідомості художника. Він перестає бути «творцем», оскільки сенс твору народжується безпосередньо в акті його сприйняття. Художній твір має бути обов’язково побаченим, виставленим напоказ, без глядача він не може існувати.

Основні відмінності модерну та постмодерну можна зобразити за допомогою такої таблиці:

З початку 90-х років почалася повсюдна відмова від використання постмодерну для позначення сучасної реальності. Інструментом осмислення нинішнього стану суспільства стало спочатку поширення аморфної ідеї «радикалізованої модерніті». З часом було проголошено думку, згідно з якою епоха постмодерніті є не історичною наступницею модерну, а його реконструюванням. Пізніше дослідники почали використовувати термін «після модерну». Зазначалося також, що постмодерн можна розглядати як завершений етап, де модерн виявився в найбільш цілісній формі.

Теоретичний відступ постмодернізму відбувався у двох основних напрямах. З одного боку, епоха модерну розглядалася постмодерністами як породження європейської господарської та політичної практики сучасності. При цьому зазначалося, що модер­нізм не лише породжений Європою, а водночас він сам породив Європу як соціальну систему, здатну до швидкого та динамічного розвитку. Підкреслювалося також, що його розквіт припав на ХХ ст. передусім як на період «явного домінування європейської культури». Тому початок епохи постмодерну розглядався не лише крізь призму зростання культурного розмаїття та відходу від принципу національної держави, а й пов’язувався безпосередньо із втратою європейським регіоном домінуючих позицій у світовій економіці й політиці та зміщенням акцентів на інші соціокультурні моделі. Однак поразка спочатку східного блоку, а потім і міфу про ефективність азійських економічних систем зробили за-
хідну модель єдиним світовим лідером напередодні нового тисячо­ліття. Такий розвиток подій повністю виключає будь-які апеляції до тієї революційності, на якій складалися емоційні основи постмодерністської трилогії.

З іншого боку, не лише показовою є невдача нападу постмодерністів на ідею історизму.

Постмодернізм відіграв значну історичну роль у західній суспільній свідомості. Постмодерністам вдалося пов’язати аналіз індустріального ладу як гранично індивідуальний з акцентом на властиве цьому періоду домінування поняття «ми» над поняттям «я». Вони навіть наголосили, що подібне домінування було настільки сильним, що приводило до виникнення спільнот, які можна розглядати як масу, що не є реальним суб’єктом соціальних процесів.

Заслуговує також на увагу специфічний підхід постмодерністів до господарських проблем та пошук ними нетрадиційних шляхів осмислення ролі економічних явищ у житті суспільства. Це проявляється в оригінально розширеному тлумаченні виробництва як виробництва не лише матеріальних благ та послуг, а й креативної особистості, що передбачає можливість залучення до цього процесу всіх сфер життєдіяльності людини. Одночасно споживання розглядається не лише як утилізація речовини природи чи вироблених благ, але і як процес засвоєння статусних станів та культурних форм.

Не можна не відзначити роль постмодерністів у зображенні суспільства, що формується, як постринкового соціального устрою. Саме вони наголосили, що сьогодні, коли як господарське, так і соціальне життя дедалі більшою мірою набуває рис гіперреальності, слід розмежовувати поняття «needs» (потребувати) і «wants» (хотіти). Перше відображає вже соціологізовані потреби, які змушують нас розглядати споживацьку потребу як соціальний феномен, тоді як друге відображає цілковито суб’єктивні прагнення до самовиразу в споживанні.

1.  Затонський Д. Про модернізм і модерністів. — К., 1972.

2.  Затонський Д. Художні орієнтири ХХ ст. — К., 1988.

3.  Дженксон Ч. А. Язык архитектуры постмодернизма. — М., 1985.

4.  Ивбулис В. Модернизм и постмодернизм. — М., 1988.

5.  Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. — К., 1997.

6.  Постмодернизм // Современная западная философия: Словарь. — М., 1991.

7.  Українська художня культура: Навч. посібник. — К., 1995.

8.  Шестаков В. Массовая культура. — М., 1990.

Інтернет-джерела:

1.  http://www.vuzlib.net

2.  http://litopys.org.ua

3.  http://chitalka.info

4.  http://ihtik.lib.ru

5.  http://www.gumer.info