Сім див світу

Калуська Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №7

Реферат

Сім див світу

Виконала

учениця 10-А класу

Мандич Марія

2010рік

Вступ

Сім нових чудес світу — проект, організований фондом «Нові сім див світу» (NOWC), який намагався об'єднати сім чудес стародавнього світу із списком сучасних чудес з метою збереження культурної спадщини для майбутніх поколінь, аби уникнути повторення ситуації з сімома стародавніми дивами світу. Засновник фонду — швейцарський міліонер Бернард Вебер.

Було вирішено вибрати сім нових див світу шляхом всесвітнього голосування в три етапи. В результаті першого прямого голосування було відібрано 77 об'єктів, другого — 21 об'єкт. Переможці оголошені 7 липня 2007 року в Лісабоні (Португалія).

Внаслідок голосування майже 100 мільйонів осіб фаворитами виявилися:

Назва	Регіон	Місцезнаходження
Великий китайський мур	Азія	Китай
Петра	Азія	Йорданія
Тадж-Махал	Азія	Агра, Індія
Колізей	Європа	Рим, Італія
Мачу-Пікчу	Південна Америка	Куксо, Перу
Христос-Спаситель	Південна Америка	Ріо-де-Жанейро, Бразилія
Чічен-Іца	Південна Америка	Юкатан, Мексика

Серед інших кандидатів, в проекті брали участь: Ахенський собор; Собор Святого Сімейства (Барселона); Версальський палац; Пізанська вежа; Теотіуакан; Палац дожів; Голуба мечеть; Палац Потала; Сана; Емпайр-Стейт-Білдінґ; Золоті Ворота (міст); Біг-Бен; Тікаль; Сі-Ен Тауер; Бурдж аль-Араб; Заборонене місто; Тайбей 101; Вежі Петронас; Атоміум; Печера Ласко; Мостар]]; Батьківщина мати (Київ); та інші.

Великий китайський мур

Вели́кий кита́йський мур́ (长城 cháng-chéng) фортечна стіна на півночі Китаю, грандіозна пам'ятка архітектури китайської цивілізації. Перші ділянки споруджено в 4—3 ст. до н. е.

Після об'єднання Китаю (221 до н. е.) імператор Цінь Ші Хуан-ді наказав спорудити суцільний мур (до цього були лише відокремлені земляні вали), щоб прикрити північно-західні межі імперії Цінь від нападів степових народів, в основному хунну.

Згодом Великий китайський мур неодноразово перебудовувався та ремонтувався. Було споруджено кілька мурів від час царювання різних династій. Проходить зі сходу на захід від річки Шаньхайгуань, на побережжі Ляодунської затоки, до пункту Цзяюйгуань (провінція Ганьсу). Загальна довжина всіх її ліній 6 352 км (3 948 миль) (за найновішими даними 2009 р. - 8 885 км, 800 м.), висота 6,6 м (на окремих ділянках до 10 м), ширина нижньої частини близько 6,5 м, верхньої близько 5,5 м. Уздовж усієї Великої китайської стіни споруджені каземати для охорони і сторожові башти, а у головних гірських проходах — фортеці. Великий китайський мур зберігся до наших днів, переважно, у вигляді кам'яної захисної стіни династії Мін (17 століття).

Згідно з легендою, душа Цінь Ші Хуан-ді під час сну злетіла на Місяць і звідти побачила Землю. Китайська імперія видалася йому маленькою беззахисною цяткою. Тоді й народилась у імператора думка спорудити мур, що захистив би всю імперію від набігів жорстоких варварів.

Старовинна китайська легенда оповідає, що будівничі великого китайського муру замішували розчин для скріплення каменів на рисовому відварі. В наші дні, під час археологічних досліджень перед реставрацією міського муру періоду Мін (1368—1644) археологи дійсно знайшли в складі вапняного розчину сліди рисового клейстеру. Цілком можливо, що легенда передає реальні факти — стверджують дослідники.

Петра

Петра - столиця Едома або Ідумеї, пізніше столиця Набатейського царства, головне місто синів Ісава. Місто розташоване на території сучасної Йорданії, на висоті більше 900 метрів над рівнем моря і 660 метрів над навколишньою місцевістю, долиною Арави, у вузькому каньйоні Сик. Прохід в долину - через ущелини, розташовані на півночі і на півдні, тоді як зі сходу і заходу скелі прямовисно обриваються, утворюючи природні стіни до 60 метрів у висоту.

Петра розташовувалася на перехресті двох найважливіших торгових шляхів: один сполучав Червоне море з Дамаском, інший - Перську затоку з Газою на узбережжі Середземного моря. Караванам, що відправлялися від Перської затоки, переповнені дорогоцінними прянощами, тижнями доводилося мужньо переносити суворі умови Аравійської пустелі, поки вони не досягали прохолоди вузького каньйону Сик, ведучого в довгождану Петру. Там мандрівники знаходили їжу, дах і прохолодну цілющу воду. За словами римського історика Плінія туристичний бізнес жителів Петри був дуже прибутковим, тому що окрім плати за житло і за корм для верблюдів, були потрібні подарунки для охоронців, сторожів, служителів храму і слуг царя. Але прянощі і пахощі, що продаються в багатих європейських містах, приносили нечуваний прибуток, тому купці не жаліли коштів на такі витрати. Сотні років торгівля приносила Петрі велике багатство. Але коли римляни відкрили морські шляхи на схід, сухопутна торгівля прянощами зійшла нанівець і Петра поступово спустіла, загубившись в пісках. Багато споруд Петри споруджувалися в різні епохи і при різних господарях міста, в числі яких були ідумеї (18-2 ст. до н.е.), набатеї (2 ст. до н.е. - 106 р. до н.е.), римляни (106-395 рр. до н.е.), візантійці і араби. У 12 столітті н.е. ним володіли хрестоносці. Поряд з античним театром тут можна побачити будівлю епохи ідумеїв або набатеїв. Проте, пам'ятників, споруджених після 6 століття н.е. практично немає, бо в ту епоху місто вже втратило своє значення.

 

Христос-Спаситель

Христос-Спаситель (порт. Cristo Redentor) — статуя Ісуса Христа в Ріо-де-Жанейро, Бразилія. Статуя має розмір 39,6 м заввишки, важить 700 тонн, і знаходиться на вершині 700-метрової гори Корковаду в національному парку ліс Тіжука, в межах міста. Збудована як символ християнства, статуя стала символом Ріо-де-Жанейро і Бразилії.

Серед місцевих ходить легенда, якою активно «прикормлюють» туристів, начебто Статую Христа можна побачити з будь-якої точки міста. Це далеко не так. А в тих місцях, звідки її все-таки видно, вона виглядає малюсінькою на тлі Ріо.

А ідея взагалі кого-небудь «водружати» на цю гору виникла неспроста. В 1922 році планувалась знаменна дата для будь-якого бразильця – сторіччя національної незалежності Бразилії. Ця знаменна подія й надихнула міську владу звести в столиці (а Ріо-де-Жанейро був столицею Бразилії до 1960 року) цей монумент.

12 жовтня 1931 року відбулося врочисте відкриття статуї Христа Рятівника. В 1965 році папа Павло VI взяв участь в обряді освячення. 12 жовтня 1981 року, на святкуванні п’ятдесятиліття статуї Христа, був присутній папа Іоанн Павло II. Трамвайні шляхи, побудовані в 1885 році, а також величезна кількість підйомників, доставляють туристів до оглядової площадки, звідки відкривається прекрасний вид на місто.

Мачу-Пікчу

Історичне святилище Мачу-Пікчу Historic Sanctuary of Machu Picchu

Мачу-Пікчу (кеч. Machu Picchu — «стара вершина») — доколумбове місто інків, розташоване на висоті 2400 метрів на вершині гірського хребта над долиною річки Урубамби в Перу, у 80 км на північний схід від Куско. Місто, яке часто називають «втраченим містом інків», є символом Імперії інків. Це місто було створене як священний гірський притулок великим правителем інків Пачакутеком за сторіччя до завоювання його імперії, тобто приблизно в 1440 році, і функціонувало до 1532 року, коли іспанці вторглися на територію імперії, після чого місто було покинуте його мешканцями.

Місто залишалося забутим протягом століть, і знову отримало всесвітню відомість в 1911 році, відкрите американським істориком Хайремом Бінгхемом, на той час вже в руїнах. Відтоді Мачу-Пікчу став важливою туристичною пам'яткою. Територія навколо міста в 1981 році була проголошена історичним заповідником, який в 1983 році був внесений до списку об'єктів Світової спадщини ЮНЕСКО.

Через свої незначні розміри Мачу-Пікчу не може претендувати на роль великого міста — тут не більше 200 споруд. В основному це храми, резиденції, склади і інші приміщення для суспільних потреб. Переважно вони складені з добре обробленого каменя, плит, що щільно приганяють одне до одного. Вважають, що в ньому і навколо нього проживало до 1200 чоловік, які поклонялися там богові Сонця Інті та обробляли сільськогосподарські культури на терасах.

Більш ніж на 400 років це місто було забуте і перебувало в запустінні. Його виявив американський дослідник з Єльського університету, професор Хайрем Бінгхем 24 липня 1911 року. Коли він добрався сюди у супроводі виділеного урядом загону охорони і місцевого хлопчика-провідника, він виявив селян, що живуть там. Як вони розповіли йому, вони жили там «вільними, без небажаних візитерів, чиновників, що вербують в армію „добровольців“, або збиральників податків». Крім того, тут раніше вже побували любителі визначних пам'яток, що залишили свої накреслені вугіллям імена на гранітних стінах.

Мачу-Пікчу — типове місто інка, містить центральну площу, королівський палац, храм сонця, які побудовані з багатокутних кам'яних блоків. Місто має дуже чітку структуру. На південному сході розташовано комплекс палацових споруд. Камені, з яких вони складені, оброблені настільки ретельно, що можна з упевненістю сказати: перед нами житла сановників і вельмож.

У західній частині підноситься головний храм з вівтарем для жертвопринесень. Напроти нього житловий квартал, щільно забудований двоповерховими будиночками. Між ними, як в лабіринті, в'ються вузькі вулиці і сходи, що часто приводять в безвихідь або на терасу, що нависає над прірвою.

Іспанські конкістадори так і не дісталися до Мачу-Пікчу. Це місто не було зруйноване. Але ми мало що знаємо про нього. Навіщо знадобилося інкам будувати місто на висоті 2400 метрів над рівнем моря, так далеко від центру держави? Нам невідоме ні число жителів, ні навіть його справжня назва. Американські дослідники Річард Бюргер і Люсі Салазар з Єльського університету, спираючись на матеріали іспанської хроніки XVI століття, висунули припущення, що це була зимова резиденція Пачакутека. У літній період, під час сезону дощів, в місті, ймовірно, залишалося не більше 200 чоловік. Пізніше, після краху імперії інків, місто втратило своє значення, і жителі покинули його назавжди.

У південно-східному краю Мачу-Пікчу інкські каменярі звели дві значні конструкції, які Бінгхем вважав за роботу «майстрів-художників», — напівкруглу башту і будову, яка примикає до неї.

Схожість цієї башти із закругленою секцією храму Сонця в Куско змусила його дати своїй знахідці таку ж назву. Через те, що сама башта і прилеглі до неї будови дуже схожі на середньовічну фортецю, перуанці пізніше назвали весь цей комплекс Ель-Торреон («бастіон»), але головне його призначення, імовірно, було чисто релігійним. Башта була зведена навколо незачепленого шматка природної скелі, який було обтесано і перетворено на вівтар. Під баштою знаходиться грот. Бінгхем припускав, що в нім знаходяться мумії правителів інків, але учені вважають, що він, швидше, служив приміщенням для якихось ритуальних дій. Після розкопок і приведення його в порядок цей комплекс показує нам всю свою красу і точність архітектури, якою він відрізнявся ще чотири сторіччя тому. Сходи перед Будинком принцеси ведуть до башти, звідки трапецієвидне вікно дозволяє оглянути мальовничу долину, яка розкинулася внизу. Це вікно, ймовірно, використовувалося жерцями для спостереження за переміщенням сонця під час зимового сонцестояння.

Священна площа була, як вважають, релігійним центром Мачу-Пікчу. На північному кінці розчищеного майданчика стояла тристінна будівля з білого граніту, «з блоків циклопічних розмірів, вищих за людський зріст».

До західної стіни храму примикає невелике закрите приміщення, назване «Прикрашеною кімнатою», є яскравим свідоцтвом прекрасної майстерності інкських каменярів: два величезні блоки її фундаменту з вирізаними 32 кутами в трьох вимірюваннях, щільно прилягають до сусідніх глиб. Можливо, найпринаднішим зі всіх споруд в Мачу Пікчу є розташований в східній частині площі «Храм трьох вікон». Ці три вікна, які мають форму трапеції, що виходять на схід, мають з боків «сліпі вікна» таких же розмірів, які могли служити нішами. Якщо вірити місцевій історичній хроніці, перший правитель інків наказав побудувати храм на тому місці, де він народився, в Тамбо-Токо, причому в нім мали бути три вікна, символізуючих собою печери, «будинок його предків по батьківській лінії, від яких він веде своє походження». Бінгхем вважав, що тут якраз і знаходиться це місце. На жаль, таке принадне припущення суперечило достовірним свідоцтвам про те, що архітектурний стиль Мачу Пікчу відноситься до пізнього інкському періоду.

Від Священної площі по гранітному схилу з терасами, по довгих сходах ледь можна дістатися до вершини скелі, там лежить великий, вирубаний багатокутний камінь «інтіуатана», або «місце, де прив'язано сонце» (у художньому перекладі «інті» означає «сонце»; «уата» — «прив'язувати»). Бінгхем припускав, що тут інки символічно «прив'язували» сонце, щоб воно не тікало від них під час зимового сонцестояння. «Ті жерці, — писав він, — які могли двадцять першого або двадцять другого червня зупинити рух сонця і „прив'язати“ його до кам'яного стовпа в одному з храмів, користувалися у інків особливою повагою і шануванням».

Цей елегантний, вирубаний в скелі камінь міг бути і сонячною обсерваторією, де жерці визначали кращий час для початку сівби або збору урожаю, стежачи за зникненням тіней від сонця під час осіннього і весняного рівнодення. В таких випадках жерці засипали камінь оберемками квітів і трав, зокрема, в час «інті раймі» — в червні і грудні влаштовувалися прекрасні свята Сонця. Жителі Мачу-Пікчу, мабуть, збиралися біля «інтіуатани», де протягом декількох днів проводили релігійні обряди із статуями божеств, співали пісні і молилися.

Дорога з Мачу-Пікчу до Куско — прекрасного зразка мистецтва інкських будівельників. Навіть у сезон дощів перебувала у чудовому стані. Вся імперія була охоплена широкою мережею комунікацій, протяжністю приблизно в 40000 км. Дороги в державі інків мали перш за все стратегічне значення — по них повинні були проходити війська. Крім того, вони сприяли культурному обміну між всіма областями держави. Завдяки дорогам люди вчилися один у одного майстерності кераміки, ткацтва, обробки металів, архітектури і будівництва.

Інки не знали колесо, і гірські дороги найчастіше були ступінчастими. Ті, що проходили по океанському узбережжю, спеціально обгороджувалися з двох сторін глинобитними стінами, які захищали від сонця, вітру і піщаних зсувів. Якщо на шляху зустрічалася болотиста низина, робили насип. Через річки будували кам'яні і перекидали підвісні канатні мости, які у інків вважалися за священні об'єкти, — того, хто пошкодить міст, чекала смерть.

Чічен-Іца

Доколумбове місто Чічен-Іца Pre-Hispanic City of Chichen-Itzaa

Чічен-Іца або Чічен-Ітца, від юкатецької мови майя: chich'en itza' — «біля виходу джерела Іца») — велике доколумбове місто цивілізації Майя і археологічна ділянка, розташована в центрі півострова Юкатан, зараз територія Мексики.

Чічен-Іца була важливим регіональним центром юкатанських Майя від пізнього класичного періоду до початку пост-класичного періоду. Місто містить безліч архітектурних стилів, від стилю Пуук, характерного для Майя північних низовин до так званого «мексиканізованого» стилю, що нагадує архітектуру долини Мехіко (зокрема тольтеків). Хоча багато дослідників вважають, що наявність центрально-мексиканського стилю є результатом прямої міграції або навіть завоювання з народами центральної Мексики[2], інші розглядають присутність цього стилю більше як результат культурної дифузії.

Заснований, ймовірно, в VII в. н. е. Священне місто народу Іца, відомий як Чічен-Іца, розташований в 75 милях на схід від міста Меріда, столиці Юкатан, Мексика. У перекладі з мови місцевих племен ця назва означає «Колодязь племені Іца». Археологи вважають його одним з місць сили, пов'язаних з культурою майя. Останки міста можуть бути умовно розділені на дві групи. У першу включені будови, які відносяться до культури майя та датуються VI-VII ст. н.е. Друга група будівель відноситься до періоду тольтеків X-XI ст. н. е. У X столітті був захоплений тольтекамі. З середині XI століття Чічен-Іца стала столицею тольтекської держави. У 1178 держава була розгромлено об'єднаним військом трьох міст-держав – Майяпана, Ушмаля і Іцмаля, яке очолював Хунак Кеєль. До часу іспанських завоювань (середина XVI ст.) Чічен-Іца представляло собою руїни.

На території Чічен-Іци неодноразово проводилися розкопки, в результаті яких були відкриті великі архітектурні пам'ятки майя-тольтеків: «Храм Кукулькана» - 9-ступінчата піраміда (висота 24 метри) з широкими сходами на кожній зі сторін. (У дні весняного і осіннього рівнодення (20 березня і 21 вересня) приблизно о третій годині дня промені сонця висвітлюють західну балюстраду головних сходів піраміди таким чином, що світло і тінь утворюють зображення семи рівнобедрених трикутників, що становлять, у свою чергу, тіло тридцяти семиметрової змії, яка «повзе» по мірі пересування сонця до власної голові, вирізаної в основі сходів.); «Храм воїнів» на невисокій 4-ступінчатій піраміді та «Храм ягуара» (обидва з настінними розписами); обсерваторія «Караколь»; 7 «стадіонів» для гри в м'яч. «Велике поле для гри в м'яч» (Уего де Пелота) - найбільший гральний майданчик з усіх створених майя. В довжину ігрове поля сягає 135 м. Існують деякі свідчення того, що гру в м'яч супроводжувала певна жорстокість; руїни 4 колонад, що утворюють гігантський прямокутник («Група тисячі колон») та ін. Збереглися статуї божеств з характерною стилізація пластичних форм, рельєфи, багаті рослинної і геометричної орнаментики, твори дрібної пластики і художніх ремесел. На території комплексу розташований Священний сенот - природний колодязь глибиною близько 50 м, який був призначений для жертвоприношень.

Після 1194 р. загадкове місто остаточно спорожніло. Точні дані про те, що було причиною того, відсутні. На жаль, політика іспанських завойовників, які вторглися на територію Мексики, включала в себе спалення манускриптів і вбивство священнослужителів народу майя. Таким чином, більша частина його таємничої історії була загублена. Археологічні дані, такі як свідоцтва пожеж в ряду важливих структур і архітектурних комплексів, свідчать, що крах Чічен-Іци став наслідком бойових дій. Після падіння гегемонії Чічен-Іци, регіональна влада в Юкатані перемістилася до нового центру в Маяпані.

Руїни Чічен-Іци зараз є федеральною власністю мексиканського уряду, а керівництво ними підтримується мексиканським Національним інститутом антропології та історії (Instituto Nacional de Antropología e Historia, INAH). Земля під руїнами, проте, конфіденційно належить сімейству Барбачано.

Колізей

Амфітеатр Флавіїв (Колізей) лат. Amphitheatrum Flavium (Colosseum)

Колізе́й (лат. Colosseum) — найбільший амфітеатр Стародавнього Риму, символ могутності імператорського Риму. Розташований в Римі, в улоговині між Еквіллінським, Палатінським і Целієвським горбами, на тому місці, де колись був ставок, що належав до «Золотого Будинку» Нерона. Вміщав біля 50 000 глядачів. Будівництво цієї споруди розпочато імператором Веспасіаном після його перемог в Юдеї і закінчено у 80 р. н.е. імператором Титом, який ознаменував відкриття влаштуванням у ньому ігор, які тривали сто днів і коштували життя багатьом сотням гладіаторів і 5 тисячам диких звірів.

Спочатку Колізей називався, за родовим іменем згаданих імператорів, амфітеатром Флавіїв (лат. Amphitheatrum Flavium), нинішня назва (лат. Colosseum, Colosaeus, італ. Colosseo) закріпилася за ним згодом, починаючи з VIII століття, і походить або від колосальності його розміру, або від того, що поблизу від нього стояла гігантська статуя, споруджена Нероном на честь самого себе.

Довгий час Колізей був для жителів Рима та гостей міста головним місцем розважальних видовищ, таких, як бої гладіаторів, цькування диких звірів, морські битви (наумахії). Попри усталену думку, що в Колізеї страчували християн, останні дослідження указують на те, що це був міф[Джерело?], створений католицькою церквою в подальші роки. При імператорові Макріні цирк сильно постраждав від пожежі, але був реставрований за указом Александра Севера. У 248 імператор Філіпп ще святкував в ньому тисячоліття Рима. Гонорій в 405 заборонив гладіаторські бої як несумісні з духом християнства, яке було запроваджено після Костянтина Великого пануючою релігією римської імперії; проте, звірині цькування продовжували відбуватися в Колізеї до смерті Феодосій Великого. Після цього для Флавійового амфітеатру наступили сумні часи.

Нашестя варварів привело амфітеатр Флавіїв у запустіння і поклало початок його руйнуванню. З XI століття і до 1132 року він служив фортецею для знатних римських родів, що оспорювали один у одного вплив і владу над співгромадянами, особливо для прізвищ Франджіпані і Аннібальді. Останні, проте, були змушені поступитися Колізеєм імператорові Генріху VII, який подарував його римському сенату і народу. Ще в 1332 році місцева аристократія влаштовувала тут бої биків, проте з цієї пори почалося систематичне руйнування Колізею. На нього почали дивитися як на джерело добування будівельного матеріалу, і не тільки каміння, яке відвалювалося, але і навмисне виламані з нього, почали йти на нові споруди. Так, в XV і XVI сторіччях папа Римський Павло II брав з нього матеріал для споруди так званого венеціанського палацу, кардинал Ріаріo - палацу канцелярії (Cancelleria), Павло III - паллацо-фарнезе. Проте значна частина амфітеатру уціліла, хоча будівля в цілому залишилася спотвореною. Сікст V мав намір скористатися нею для обладнання суконної фабрики, а Климент IX насправді перетворив Колізей на завод для добування селітри.

Краще відношення пап до величного пам'ятника стародавньої архітектури почалося не раніше середини XVIII сторіччя, і першим, хто прийняв його під свій захист був Бенедикт XIV (1740-58). Він присвятив його Пристрастям Христовим як місце, обагрене кров'ю багатьох християнських мучеників, і наказав поставити посеред його арени величезний хрест, а навколо нього поставити ряд вівтарів в пам'ять катувань, ходу на голгофу і хресної смерті Рятівника. Цей хрест і вівтарі були видалені з Колізею лише в 1874 році. Папи, що слідували за Бенедиктом XIV, особливо Пій VII і Лев XII, продовжували піклуватися про збереження уцілілих частин будівлі і підкріпили контрфорсами місця стін, які могли обвалитися, а Пій IX реставрував в ньому деякі з внутрішніх сходів.

Ще з більшою увагою охороняється Колізей нинішнім італійським урядом, по розпорядженню якого під керівництвом вчених археологів багато уламків споруди, які валялися, де виявилося це можливим, вставлено на колишні місця, а на арені проведені цікаві розкопки, що привели до відкриття підвальних приміщень, які служили колись для того, щоб висувати на арену групи людей і тварин, дерева і інші декорації, або наповнювати її водою і піднімати вгору кораблі, коли представлялися наумахії. Не дивлячись на всі проблеми, випробувані Колізеєм протягом століть, його розвалини, позбавлені минулої зовнішньої і внутрішньої обробки, до цієї пори справляють сильне враження своєю суворою величністю і дають достатньо ясне поняття про те, якими були його розташування і архітектура.

Тадж-Махал

Співаний поетами символ любові Шаха Джахана до дружини, Мумтаз Махал

Цим ім'ям, «прикраса палацу», називав Арджуманад Бану бегам її майбутній свекор, грізний шах Джангир. Складні сімейні відносини. Молода дружина припадала племінниці матері Джахана і донькою першого візира. Втім, на цей рахунок існує багато легенд, найромантичніша з яких говорить, що принц Кхуррам зустрів на базарі прекрасну бідну дівчину з намистами з дерева в руках, і так вона на нього подивилася, що не бачив він більше оточувала бруду і злиднів, і твердо вирішив узяти в дружини красуню, щоб не розлучатися ніколи. Точно відомо, що в той рік (1612) їй було 19 років, досить багато навіть за мірками сучасної Індії.

У Шаха Джахана, як його стали називати шанобливо після сходження на престол в 1628 році, був великий гарем, як і годиться такому високому правителю. Але подружжя так ніжно любили один одного, що французький лікар, філософ і мандрівник Франсуа Берньє, який прожив у Індії дванадцять років, зазначав у своїх записках, що Шах Джахан «не звертав уваги на інших жінок, поки вона була жива». Мумтаз Махал, єдина з дружин супроводжувала його навіть у далеких військових походах, стійко переносячи всі тяготи разом з чоловіком, єдина людина, якій він повністю довіряв і навіть радився!

За 17 років щасливого шлюбу у них народилося 13 дітей. І ось, лише рік потому, в 1629 році його спіткало горе: Мумтаз Махал не пережила важких пологів 14-ої дитини. 36 років для жінки в ті часи був дуже солідний вік, а часті пологи вимотували здоров'я. Це сталося в таборі, розбитому під Бурханпуром, в наметі Шах Джахана, який повертався з переможного походу в Декан. Там же хотіли поховати і Мумтаз Махал. Шах був на межі самогубства. Його голова назавжди скорботно опустилася, волосся посивіло.

Через півроку вдівець перевіз тіло в Агру, де він вирішив спорудити мавзолей, за красою гідний його коханої жінки, а по величі - сили їх почуттів. Під час правління Великих Моголів, Агра нарівні з Делі вважалася столицею імперії, яка на той час свого розквіту. За традицією, в передмісті, на березі Джамни і було вирішено звести будівлю. Місце вибрано було напрочуд вдало, ні один землетрус ще поки не завдало серйозного збитку мавзолею.

Будівля будувалося 22 роки, на будівництво зібрали з усієї країни більше двадцяти тисяч осіб. Головний архітектор, шіразській Устад (що означає «майстер») Іса Кхан отримав необмежені повноваження, і він їх виправдав. Мармур привозили за 300 кілометрів з унікальною раджпутанской каменоломні. За легендою, до будівництва були залучені іноземні архітектори - венеціанець і француз, але їхні справжні імена не дійшли до нас.

Можливо, їхній внесок - це розкішний парк, який веде до мавзолею. Весь комплекс це закритий з трьох сторін парк. Вхід до нього, схожий на палац з червоного каменю, прикрашений білим візерунковим «портиком», зверху 11 (!) Куполів, з боків - дві башти, також увінчаний білими куполами. Огорожа - це високі галереї з червоного пісковику, що простягнулися до мінаретом і мавзолею.

Парк гармонійно доповнює весь ансамбль, оскільки спланований як дорога, яка веде до головної святині, його віссю є зрошувальний канал, розділений посередині шляху мармуровим басейном. До чотирьох мінарет від нього йдуть доріжки. З боку річки нічого немає, щоб ніщо не затуляло сам мавзолей. Джамна тут не дуже спокійна, тож побачити ідеальне відображення практично неможливо, що підкреслює ілюзію нереальності. Багато людей спеціально приходять на протилежний берег рано вранці, щоб побачити на власні очі, як парить в передсвітанковому тумані цю величну будівлю, а з першими променями сонця починається гра кольору на його стінах.

Можливо, ця легкість створюється незвичними для нас пропорціями, коли висота дорівнює ширині фасаду, а сам фасад прорізаний величезними напівкруглими нішами і здається невагомим. А може, це головний купол забирає вгору за собою всю іншу конструкцію - чотири малих куполи і чотири мінарети.

До самого серця ведуть сходи, у її початку залишають взуття, як перед храмом ... Біломармурова піна стін прикрашена наймайстернішими мозаїками з тисяч коштовних і напівкоштовних каменів. Сплетені у вишуканий орнамент стебла рослин і в'язь арабських літер, викладених чорним мармуром. Чотирнадцять сур з Корану - традиційна прикраса для мусульманської архітектура вінчають склепіння арок над вікнами. У центрі - різьблена мармурова ширма, за якою видно дві помилкові гробниці, або кенотафи, самі ж склепи - під підлогою. Дуже тихо, у відкриті всім вітрам вікна падають сонячні промені. На стінах - гірлянди нев'янучий кам'яних квітів, вічним килимом покривають підлогу і стіни.

Коли будівництво підійшло до кінця, в 1653 році, старіючий правитель віддав наказ приступити до зведення другої будівлі - мавзолею для нього самого, точної копії першого, але з чорного мармуру.

Це було вже безглуздям: країна зруйнована численними війнами і дорогим проектом, народ нарікав. У 1658 році Шаха Джахана повалив його син Аурангзеб. Він припинив будівництво другого мавзолею, а батька заточив до кінця життя у вежі Червоного Форту в Агрі. Там і провів останні 9 років, у кімнаті, з вікна якої було видно Тадж-Махал.

Тільки після смерті він знову возз'єднався зі своєю коханою - згідно із заповітом, його поховали поруч, в одному з нею склепі. Зараз мавзолей - одне з самих відвідуваних місць не тільки туристами, але і самим індусами. Колись величезні двері, символізували вхід до раю, були цілком з срібла, тонкий малюнок тисячами срібних цвяшків був викладений на них. Зараз двері мідні, колишні вкрадені. Та й дорогоцінні камені на фасаді й зсередини сильно порідшали з тих пір. Немає і золотого парапету, і перлинного покривала на місці спалення тіл.

Колись з мінаретів закоханими були здійснені декілька самогубств, тепер наверх не пройти, закрито. З усіх чотирьох сторін мавзолею стоять поліцейські, суворо стежать за тим, щоб об'єктиви не поверталися в бік національної святині. Фотографуватися туристам "на тлі" можна тільки з однієї точки - від входу. Напевно, це правильно, адже туди приходиш, щоб насолоджуватися видовищем, а не думати про те, як це буде виглядати в сімейному альбомі. На надгробках завжди живі квіти. Не мертвим людям - вічно живий Любові!

Використана література

1.http://kudypity.com/

2.http://www.hurtom.com/

3.http://sajt.se-ua.net/

4.Крижанівський О.П. Історія стародавнього Сходу: Підручник. — Київ.: Либідь, 2000. — 592 с.

5.Bedal, Leigh-Ann. 2004. The Petra Pool-Complex: A Hellenistic Paradeisos in the Nabataean Capital. Piscataway, NJ: Gorgias Press. ISBN 1–59333–120–7.

6.Rosemary Harty, "The Bedouin Tribes of Petra Photographs: 1986–2003"

7.Hill, John E. 2004. The Peoples of the West from the Weilue 魏略 by Yu Huan 魚豢: A Third Century Chinese Account Composed between 239 and 265 CE.

8.Reid, Sara Karz. 2006. The Small Temple. Piscataway, NJ: Gorgias Press. ISBN 1–59333–339–0. Reid explores the nature of the small temple at Petra and concludes it is from the Roman era.

9.Chichén Itzá. English Pronunciation Guide to the Names of People, Places, and Stuff. Inogolo. Процитовано 2007-11-21.

10. Michael D. Coe The Maya, вид. 6th, 1999, London: Thames and Hudson.

11. http://uk.worldpoi.info/

12. http://www.india.ru/

13. http://images.yandex.ua/

14. http://uk.wikipedia.org/