Проблема людини в філософії Сократа

Реферат

з дисципліни “Філософія” на тему

“ПРОБЛЕМА ЛЮДИНИ В ФІЛОСОФІЇ СОКРАТА”

ПЛАН

Вступ

2. Ідеї і метод філософії Сократа

3. Платон “Апологія Сократа”

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

У період розквіту рабовласницької демократії в V столітті до н.е. з’явилися софісти. Слово “софіст” спочатку означало “мудрець”, “винахідник”, “умілець”, “мастак”, а з другої половини століття стало назвою певного типу філософа-професіонала, вчителя філософії, людини, яка заробляла собі на життя інтелектуальною працею. За свою працю вони брали досить високу платню.

Визначним мислителем Греції, який залишив незгладимий слід у світовій історії, був Сократ. Ця людина, на відміну від софістів, намагалася наблизити слухачів до істини і зовсім не брала гроші за навчання мудрості. Сократ про себе він казав, що вибрав роль такої людини, яка приставлена до міста, як “ґедзь до коня, великого і благородного, але такого, що облінився від ситості і потребує, щоб його підганяли” [3, 75]. Сократ переносив міру оцінки людських вчинків у саму людину (внутрішній голос).

Сократ був дуже цікавою людиною навіть тому, що вибирав відомого політичного діяча або просто відому людини, після того, як той прочитав свою промову, і починав задавати питання. Причому спочатку Сократ нестримно хвалив свого співбесідника, говорив, що він така розумна, відома людина в місті, і що йому не складе труднощів відповісти на елементарне питання. Сократ задавав своє дійсно елементарне питання (але тільки на перший погляд). Співбесідник зухвало і нехотя відповідав на нього, Сократ у свою чергу задавав чергове питання, що стосується все того ж питання, співбесідник знову відповідав, Сократ питав і це доходило до того, що співбесідник своєю останньою відповіддю суперечив своїй першій відповіді. Тоді оскаженілий співбесідник питав Сократа, а сам то він знає відповідь на це питання, Сократ же абсолютно спокійно відповідав, що не знає і спокійно віддалявся. І цією своєю винятковістю, геніальністю Сократ приваблює своїми думками та ідеями.

Метою реферативної роботи є дослідження думок та ідей Сократа про людину, її мету існування у житті.

Тема достатньо вивчена у літературних джерелах. Цікавими і зрозумілими для сприйняття є праці Петрушевича В. [6], Корнилова Е. [4], Горелова А.[3] та інших.

ІДЕЇ І МЕТОД ФІЛОСОФІЇ СОКРАТА

Усякому, хто творить промову, годиться пристосовуватися до слухачів, хто не хоче слів на вітер кидати…

Сократ - представник ідеалістичного релігійно-етичного світогляду, відкрито ворожого матеріалізму. Вперше саме Сократ свідомо поставив перед собою задачу обґрунтовування ідеалізму і виступив проти античного матеріалістичного світобачення, природничо-наукового знання і безбожника. Сократ історично був тим, що зачинає " тенденції, або лінії Платона " в античній філософії.

За основну задачу філософії Сократ визнавав обґрунтовування релігійно-етичного світогляду, пізнання ж природи, натурфілософію вважав справою непотрібним і безбожним.

Сумнів ("я знаю, що нічого не знаю") повинен був, по навчанню Сократа, привести до самопізнання ("пізнай самого себе"). Тільки таким індивідуалістичним, шляхом, учив він, можна прийти до розуміння справедливості, має рацію, закону, благочестя, добра і зла. Матеріалісти, вивчаючи природу, пришли до заперечення божественного розуму в світі, софісти поставили під сумнів і висміяли всі колишні погляди, - необхідно тому, згідно Сократу, звернутися до пізнання самого себе, людського духу і в ньому знайти основу релігії і моралі. Таким чином, основне філософське питання Сократ вирішує як ідеаліст: первинним для нього є дух, свідомість, природа ж - це щось вторинне і навіть неістотне, не коштує уваги філософа. Сумнів служив Сократу передумовою для звернення до власного Я, до суб'єктивного духу, для якого подальший шлях вів до об'єктивного духу, - до божественного розуму. Ідеалістична етика Сократа переростає в теологію. Розвиваючи своє релігійно-етичне навчання, Сократ в протилежність матеріалістам, що закликають "прислухатися до природи", посилатися на особливий внутрішній голос, нібито наставляючий його в найважливіших питаннях, - знаменитий "демон" Сократа.

Сократ виступає проти детермінізму старогрецьких матеріалістів і намічає основи телеологічного світобачення, причому тут початковим пунктом для нього є суб'єкт, бо він вважає, що все в світі має на своїй меті користь людини.

Телеологія Сократа виступає в украй примітивній формі. Органи чуття людини, згідно цьому навчанню, на своїй меті мають виконання певних задач: мета очей - бачити, вух - слухати, носа - нюхати і т.п. Рівним чином боги посилають світло, необхідне людям для зору, ніч призначена богами для відпочинку людей, світло місяця і зірок має на своїй меті допомагати визначенню часу. Боги піклуються про те, щоб земля проводила їжу для людини, для чого введений відповідний розпорядок пір року; більш того, рух сонця відбувається на такій відстані від землі, щоб люди не страждали від зайвого тепла або надмірного холоду і т.п.

Свого філософського навчання Сократ в письмову форму не вдягався, але поширював його шляхом усної бесіди у формі своєрідної, методологічно направленої до певної мети суперечки. Не обмежуючись керівною роллю в межах свого філософського-політичного кружка, Сократ бродив по Афінах і усюди - на площах, на вулицях, в місцях суспільних зборів, на заміському лужку або під мармуровим портиком - вів "бесіди" з афінянами і заїжджими чужоземцями, ставив перед ними філософські, релігійно-етичні проблеми, вів з ними тривалі суперечки, прагнув показати, в чому полягає, на його переконання, дійсно моральне життя, виступав проти матеріалістів і софістів, вів невтомну усну пропаганду свого етичного ідеалізму.

Розробка ідеалістичної моралі складає основне ядро філософських інтересів і занять Сократа. Особливе значення Сократ надавав пізнанню єства чесноти. Етична людина повинна знати, що таке чеснота. Мораль і знання з цієї точки зору співпадають; для того, щоб бути добродійним, необхідно знати чесноту як таку, як "загальне", служить основною всіх приватних чеснот. Задачі знаходження "загального" винен, по думці Сократа, сприяти його особливий філософський метод. "Сократівський" метод, що мав своєю задачею виявлення "істини" шляхом бесіди, спора, полеміки, з'явився джерелом ідеалістичної "діалектики". Під діалектикою розуміли в старовині мистецтво добитися істини шляхом розкриття суперечностей в думці супротивника і подолання цих суперечностей. В старовині деякі філософи вважали, що розкриття суперечностей в мисленні і зіткнення протилежних думок є кращим засобом виявлення істини". Тоді як Геракліт учив про боротьбу протилежностей, як про рушійну силу розвитку природи, зосередивши свою увагу, головним чином, на об'єктивній діалектиці, Сократ, спираючись на елейську школу ( Зенон ) і софістів ( Протагор ), вперше виразно поставив питання про суб'єктивну діалектику, про діалектичний спосіб мислення. Основні складові частини "сократического" методу: "іронія" і "майєвтика" - формою, "індукція" і "визначення" - за змістом. "Сократівській" метод - це перш за все метод послідовно і систематично задаються питань, що мають на своїй меті приведення співбесідника до суперечності з самим собою, до визнання власного неуцтва. В цьому і полягає сократівська "іронія". Проте Сократ ставив своєю задачею не тільки "іронічне" розкриття суперечностей в затвердженнях співбесідника, але і подолання цих суперечностей з метою добитися "істини". Тому продовженням і доповненням "іронії" служила "майєвтика" - "повивальне мистецтво" Сократа ( натяк на професію його матері ). Сократ хотів цим сказати, що він допомагає своїм слухачам народитися до нового життя, до пізнання "загального" як основи істинної моралі. Основна задача "сократического" методу - знайти "загальне" в моральності, встановити загальну етичну основу окремих, приватних чеснот. Ця задача повинна бути дозволена за допомогою своєрідної "індукції" і "визначення".

Бесіда Сократа виходить з фактів життя, з конкретних явищ. Він порівнює окремі етичні факти, виділяє з них загальні елементи, аналізує їх, щоб знайти перешкоджаючі їх об'єднанню моменти, що суперечать, і, кінець кінцем, зводить їх до вищої єдності на основі відшуканих істотних ознак. Таким шляхом він досягає загального поняття. Так, наприклад, дослідження окремих проявів справедливості або несправедливості відкривало можливість визначення поняття і єства справедливості або несправедливості взагалі. "індукція" і "визначення" в діалектиці Сократа взаємно доповнюють одна одну. Якщо "індукція" - це відшукання загального в приватних чеснотах шляхом їх аналізу і порівняння, то "визначення" - це встановлення пологів і видів, їх співвідношення, "супідрядності". От як, наприклад, в розмові з Евтідемом, що готувався до державної діяльності і бажаючим знати, що таке справедливість і несправедливість, Сократ застосував свій "діалектичний" метод мислення. Спочатку Сократ запропонував справи справедливості заносити в графу "дельта", а справи несправедливості - в графу "альфа", потім він запитав Евтідема, куди занести брехню. Евтідем запропонував занести брехню в графу "альфа" (несправедливості). Те ж запропонував він і відносно обману, крадіжки і викрадення людей для продажу в рабство. Рівним чином на питання Сократа чи можна що-небудь з перерахованого занести в графу "дельта" (справедливості), Евтідем відповідав рішучим запереченням. Тоді Сократ задав Евтідему питання такого роду: чи справедливий обіг в рабство жителів несправедливого ворожого міста. Евтідем визнав подібний вчинок за справедливий. Тоді Сократ задав подібне ж питання щодо обману ворога і щодо крадіжки і грабежу добра у жителів ворожого міста. Всі ці вчинки Евтідем визнав за справедливі, вказавши, що він спочатку думав, ніби питання Сократа торкаються тільки друзів. Тоді Сократ вказав, що всі вчинки, первинно віднесені до графи несправедливості, слід помістити в графу справедливості. Евтідем згодився з цим. Тоді Сократ заявив, що, отже, колишнє "визначення" неправильне і що слід висунути нове "визначення": "по відношенню до ворогів такі вчинки справедливі, а по відношенню до друзів несправедливі, і по відношенню до них, навпаки, слід бути якомога справедливішим" [6, 68]. Проте і на цьому Сократ не зупинився і, знову вдаючись до "індукції", показав, що і це "визначення" неправильне і вимагає заміни його іншим. Для досягнення цього результату Сократ знову знаходить суперечності в положенні, визнаному співбесідником за істинне, а саме в тезі про те, що відносно друзів слід говорити тільки правду. Чи правильно поступить воєначальник, питає Сократ, якщо він, для того, щоб підняти дух війська, збреше своїм війнам, ніби наближаються союзники. Евтідем погоджується, що подібного роду обман друзів слідує занести в графу "дельта", а не "альфа", як це передбачається попереднім "визначенням". Рівним чином, продовжує "індукцію" Сократ, чи не справедливо буде, якщо батько обдурить свого хворого сина, не охочого приймати ліки, і під виглядом їжі примусить його ці ліки прийняти, і тим самим своєю брехнею поверне сину здоров'я. Евтідем погоджується, що і такого роду обман слідує визнати за справу справедливу. Тоді Сократ питає його, як назвати вчинок тієї людини, яка, бачивши свого друга в стані відчаю і боячись, як би він не кінчив життя самогубством, вкраде або просто відніме у нього зброю. Цю крадіжку, або цей грабіж, Евтідем також вимушений занести в графу справедливості, порушуючи знову попереднє "визначення" і приходивши до висновку, що підказав Сократом, що і з друзями не у всіх випадках треба бути правдивими. Після цього Сократ переходить до питання про відмінність добровільного і недобровільного вчинку, продовжуючи свою "індукцію" і добиваючись нового, ще більш точного "визначення" справедливості і несправедливості. Зрештою виходить визначення несправедливих вчинків як тих, які скоюються відносно друзів з наміром їм нашкодити. Істина і моральність для Сократа - поняття співпадаючі. " Між мудрістю і моральністю Сократ не робив відмінності: він визнавав людину разом і розумним і етичним, якщо людина, розуміючи, в чому полягає прекрасне і хороше, керується цим в своїх вчинках і, навпаки, знаючи, в чому полягає етично потворне, уникає його...

Справедливі вчинки і взагалі всі вчинки, засновані на чесноті, прекрасні і хороші. Тому люди, що знають, в чому полягають такі вчинки, не схочуть вчинити ніякого іншого вчинку замість нього, а люди, що не знають, не можуть їх вчинити і, навіть якщо спробують зробити, впадають в помилку. А оскільки справедливі і взагалі всі прекрасні і хороші вчинки засновані на чесноті, то з цього виходить, що і справедливість і всяка інша чеснота є мудрість".

Істинна справедливість, по Сократу, це знання того, що добре і чудово, разом з тим і корисно людині, сприяє його блаженству, життєвому щастю.

Трьома основними чеснотами Сократ вважав: